Голошення Божої науки, тобто Об’явлення
Бог послав у світ Апостолів, щоб усі народи землі пізнали об’явлені правди. Перед вознесінням на небо Христос сказав Апостолам: «Дана мені всяка влада на небі і на землі. Йдіть же, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа», «І ось Я з вами по всі дні, до кінця світу» (Мт. 28, 18-20). Тому ніщо не могло перешкодити Апостолам голосити Євангеліє – ні погрози, ні заборони світської влади.
Настоятелі Церкви проповідують народам землі об’явлені правди за допомогою живого слова. Помиляються ті, які твердять, що ознайомити всі народи з об’явленими правдами можна лише за допомогою Св. Письма. Бог хотів, щоб люди пізнали об’явлені правди й повірили в Нього саме через проповідь, а не через Св. Письмо, як думають протестанти. Бо, по-перше, сам Христос лише проповідував і не написав нічого; по-друге, Христос наказав Апостолам: «Йдіть же, навчайте всі народи» (Мт. 28, 19), а не: «Пишіть до всіх народів», тому й Апостоли, за невеликим винятком, не писали книг, а лише проповідували. «Книгами вірних були самі Апостоли», – навчав Св. Августин; по-третє, Св. Павло каже: «Тим же то віра (приходить) через слухання» (Рм. 10, 17), тобто не з самого читання; по-четверте, повчання за допомогою живого слова цілком відповідає потребам людини; по-п’яте, люди, які жили з часу створення світу аж до Мойсея, тобто до часу, коли з’явилися деякі книги Св. Письма Старого Завіту, а також частково ті, які жили перед написанням Євангелій, не знали б тих об’явлень, якщо допустити, що Св. Письмо є єдиним джерелом пізнання об’явлених правд, з іншого боку, і ті, що не вміли читати, або не мали за що купити собі Біблії, або не посідали потрібних знань, щоб зрозуміти важкі місця Св. Письма, теж не могли б пізнати об’явлених правд. Але Бог хоче, щоб всі дійшли до пізнання правди (пор. І Тм. 2, 4). Для багатьох Св. Письмо втратило б свою вартість, якщо б Церква вагою живого слова не запевняла, що ті книги дійсно походять від Бога, дійшовши до нас без змін. Ще св. Августин говорив: «Я не вірив би Євангелію, коли б мене не спонукала до цього повага до Церкви». І наука, яку Католицька Церква урочисто проголосила об’явленою Богом, називається правдою віри або догмою.
Звідки Католицька Церква черпає ці беззаперечні істини? Католицька Церква черпає об’явлені Богом правди не тільки зі Св. Письма, але особливо і з Передання, яке і називаємо Традицією. Св. Письмо і Традиція (Усне Передання, яке з часом було списане) мають однакову вартість, тому слід їх приймати з однаковою шаною (Тридентський Собор). Св. Письмо є писаним, а Традиція (Передання) неписаним словом Божим. Тому св. Павло нагадує християнам, щоб вони дотримувались не лише того, що їм дається на письмі, але і того, що подано усно (пор. ІІ Сл. 2, 14).
Правди, об’явлені Богом, але не записані у Св. Письмі, а передані нам усно, називаються Усним Переданням або Традицією.
Традицію чи Усне Передання знаходимо в листах Св. Отців, в рішеннях Соборів, у визнаннях віри і в молитвах Церкви.
Традиція – це Христова наука, а не прості звичаї
Слід зазначити про хибне розуміння Традиції, бо багато хто розуміє її, як прості людські звичаї, які прижилися в релігійному використанні вірних, наприклад, різдвяні традиції, колядки, віншування, деякі регіональні – відмовляння певних приватних молитов і т. п. Необхідно добре запам’ятати, що Традиція – це не прості звичаї, а Христова наука. А Христова наука ніколи не може бути змінена, зреформована, вона є сталою по всі віки. Тому Традиція не змінюється, її просто треба передати. Наприклад, Традиція подає нам науку про Пресвяту Тройцю: один Бог, але в трьох особах; науку про Божество Ісуса Христа: в одній особі Бог і людина – Богочоловік, Який правдивим Воскресінням довів своє Божество; науку про Пресвяту Євхаристію: Христос залишився з нами під видами хліба і вина не в символічному значенні, а в дійсному, правдивому Тілі і Крові. Ця переміна (переєстествлення) здійснюється під час Св. Літургії; науку про сім Святих Тайн, що їх передали Церкві апостоли від Христа, науку про те, як їх уділяти і чому їх саме сім, а не менше і не більше; науку про дівственність і непорочність Пречистої Діви Марії, Матері Божої, про те, що вона не мала первородного гріха, про її Внебовзяття з тілом і душею; науку про нерозривність подружжя, яке раз добре укладене є нерозривне аж до смерті одного з супругів, навіть якщо хтось із супругів зрадив чи відійшов до іншої особи. Так і про всі інші правди віри навчає Традиція. Стосовно подружжя, то його не може скасувати навіть Папа. Коли на початку ХVІ ст. король Англії Генріх VІІІ клопотався про розлучення зі своєю законною дружиною, Папа Климент VІІ не дав його, бо Христос сказав, «що Бог злучив, людина хай не розлучає». Щодо подружжя Православна Церква (у випадку перелюбу) дозволяє на розлучення, так за нею сьогодні чинить модерне католицьке духовенство. Але ще недавно, якихось 60 літ тому, Католицька Церква на таке не дозволяла (могла найбільше дозволити на окреме проживання, наприклад у випадку розпусти одного з подругів, але ніколи на розлучення). І вже це вказує на сьогоднішню зміну Христової науки. Коли Христос звертався до самарянки при колодязі, щоб прикликала свого чоловіка, то та відповіла, що не має чоловіка. У відповідь Христос промовив: «Правду мовила єси… П’ятьох бо мала єси чоловіків, та й той, що тепер у тебе, – не чоловік він тобі» (Йо. 4, 17-18). Бо перший – законний чоловік. Чоловік може жити з третьою, п’ятою жінкою чи навпаки, але перед Богом тільки перша є дружиною аж до самої смерті.
І тому Традиція, яка і є цією наукою, ніколи не може бути змінена, її просто треба зберігати і передавати цілісною і непорушною, як говорить І Ватиканський Собор (1870): «Об’явлена через Бога наука віри не має бути, як філософський винахід, удосконалена людською здібністю; вона була як Божий скарб переказана Христовій Обручниці (Церкві), щоб її вірно зберігала і непомильно голосила».
Дехто запротестує, якщо об’явлена наука була закрита зі смертю останнього апостола, то чому в Католицькій Церкві догма про Боже Материнство сягає заледве 431 р., догма про чудесну переміну хліба в Тіло і вина в Кров Христову, так зване переєстествлення чи транссубстанцію, – 1215 р., про непомильність Папи – 1870 і т. д. Чи це не є еволюцією, зміною науки? Ні, зовсім ні. Догми, тобто правди віри, які були визначені на протязі віків, були вміщені в Об’явленні, Традиції, а Церква тільки виразно їх оголосила. Коли в 1950 р. Папа Пій ХІІ оголосив догму про Внебовзяття Матері Божої, то виразно ствердив, що правда про Внебовзяття Діви Марії з тілом і душею на Небо була скрита в скарбі Об’явлення, тобто в Традиції, усно передавалася від апостолів та існувала вже в об’явлених нам текстах перед смертю останнього апостола. Нічого нового не можемо тут внести, не можемо додати ані одної догми, можемо лише зрозуміліше, красивіше, піднесено виразити, донести лише ті, які вже існували.
Чому треба вірити Традиції? Божий авторитет Традиції
Чому Традиції треба вірити так само, як ми віримо Святому Письму? Тому що першим доказом Божественного походження Традиції є той, що сам Ісус Христос усно проголошував Свою науку й апостолам наказував йти і голосити Слово Боже. Він сам нічого не записував та й іншим цього не наказував робити. Перед Своїм Вознесінням на Небо Христос сказав своїм апостолам: «Ідіть, навчайте всі народи...», а потім додав: «Отож Я з вами по всі дні, аж до кінця віку» (Мт. 28, 20).
«Отож Я з вами – з тими, котрі навчають – по всі дні, аж до кінця віку» – цими словами Ісус Христос установлює для Своєї Церкви учительський уряд і запевнює своїм апостолам, учням і їхнім наслідникам, що та Христову наука, якої вони будуть навчати і яку будуть пояснювати, буде правильною. Христос обіцяє їм діючу допомогу, щоб вони не зблудили у виконанні їхнього учительського уряду, а їхні тлумачення узгоджувалися з Його навчанням. Христос також хотів, щоб їхнім словам, як і Його власним, вірили і тому сказав до апостолів: «Хто вас (тих, хто навчає) слухає, Мене слухає; а хто вами гордує, Мною гордить» (Лк. 10, 16).
Зі сказаного вище бачимо, що Традиція – це автентичне живе навчання, або, іншими словами, усне ширення Христової науки, яке з Божої волі голосить непомильно, тому і має право вимагати від всіх віри. Традицію установив сам Господь Бог (Ісус Христос), тому вона має Божий характер і їй маємо довіряти як Святому Письму.
Апостоли також, відповідно до поручення Христа, навчали переважно усно, призначаючи єпископів, доручали їм, щоб також усно голосили Божі істини і вимагали від вірних, щоб їхнім словам вірили, бо єпископи отримали науку від них (апостолів). Так, наприклад, Св. Павло, поставивши Тимотея єпископом Ефесу, пише до нього: «Що ти чув від мене... те передай вірним людям, які будуть здібні інших теж навчати» (ІІ Тим. 2, 2).
Отже, крім Св. Письма, в Христовій Церкві також існує друге джерело віри – Свята Традиція, і воно є навіть вагоміше. Ця теза є правдою віри, як це виникає з висловлювань Триденського Собору (сес. 4), який говорить, що «об’явлена правда міститься в книгах і несписаних Традиціях, які з уст самого Христа від Апостолів були отримані або від самих Апостолів через Св. Духа продиктовані, немов передані з рук до рук дійшли до нас». Далі ж, що їх Собор «в рівному побожному почутті і пошаною приймає», як Св. Письмо. І врешті затверджує той же Собор (сес. 4): «Якщо б хтось переліченими Традиціями з цілою свідомістю погорджував, хай буде виклятий».
Якщо переглянути історію християнства перших віків, то побачимо, що віра Христова поширювалася тільки через усний переказ. Тобто все, що священик розповідав, люди слухали, приймали, увірували і тим жили. Більша частина апостолів не залишила нам жодних книг ані листів, ті ж, які писали, були спричинені до того особливими обставинами. Перші три Євангелія були написані близько 60-х років першого століття, а Євангеліє від Св. Ап. Йоана – ще пізніше, наприкінці І ст. Щоб розповсюдити Святе Письмо, потрібно було дуже багато часу, мало було таких, котрі вміли читати і писати. Створення рукопису – це важка, відповідальна і дуже тривала праця, особливо в тих часах, тому проповідь Євангелія велася усно. Апостоли, їхні учні та послідовники Христа йшли до всіх поганських народів і там усно навчали і пояснювали Христову науку, і з усного переказу вони увірували. Тож протягом першого тисячоліття уся Європа стала християнською завдяки усному проповідуванню.
Святий Іриней у своєму трактаті «Проти єресей» пише: «Сотні років цілі народи були вірні Христові без знання Святого Письма і тисячі Святих Мучеників проливали власну кров за правдивість Христової віри, котру пізнали тільки з живого слова Святої Традиції, бо ця Традиція мала завжди повагу Божу у Святій Церкві».
Три століття тривали гоніння на християн у Великій Римській імперії, мільйони мучеників йшли на смерть, проливали свою кров тільки за те, що, можливо, один раз почули Слово Боже, почули, що Христос дає спасіння тим, хто в Нього увірує. Люди вірили і йшли на муки, згідно зі словами Ісуса Христа: «Хто увірує... той спасеться, а хто не увірує, той буде осуджений» (Мк. 16, 16).
І цю Традицію надзвичайно берегли, як це видно з висловів Святих Отців, особливо тих, які жили в часі ближчому до Апостолів, ніж ми з вами. Так Св. Ігнатій Мученик (†107 р.), як свідчить Євсевій (h. c. l. 3. c. 36. n. 2), заохочував вірних під час своєї подорожі по Азії: «щоб непорушно трималися Традиції Апостолів». Климент Олександрійський говорить (Strom. l. 1. c. 1) про тих вчителів, що «Традицію, яка походила від Апостолів, зберегли». Св. Василій Великий (de Spir. s. ad Amphil. c. 27, a. 66- 67) говорить, що деякі правди ми отримали за допомогою письма, інші ж переховувала Традиція, і закінчує словами: «Не вистарчило б мені дня, коли б захотів перерахувати таємниці Церкви подані без письма». Св. Епіфаній (haer. 60. c. 6) говорить: «Але і Традиція є потрібна. Бо з Письма не можна дізнатися всього. Тому одні (правди) списані, інші Апостоли залишили в Традиції». На це погоджуються всі інші Отці.
Отже, у перші століття христи- янства віра Христова поширюється завдяки усному переданню, і ніхто не ставить під сумнів правдивість цього Передання. Тим самим сповнюються слова Христові: «Я з вами (з тими, хто навчає і передає цю науку) до кінця світу», засвідчуючи непомильність Традиції і її тривалість на всі часи. Більше того, навіть якщо б не було написано жодного Євангелія, то за тим запевненням Христа, Його наука була б тривала і передавалася непомильною в Католицькій Церкві без всякого скорочення чи додавання аж до кінця світу. Тому Традиція, Усне Передання має запевнення самого Христа, коли Святе Письмо такого ж запевнення з уст Христа немає, чим навіть ставить Традицію вище за Святе Письмо. Св. Григорій Ніський (adv. Eunom. I. 4) говорить як про беззаперечний доказ того, що якась наука є об’явлена і правдива: «вистарчить, що маємо від отців переказану нам Традицію як наслідство, яке залишили нам Апостоли». З цього виникає, що для збереження і розширення віри достатньо автентичного навчання Традиції.
Другим доказом того, що ми маємо довіряти Святій Традиції, є той, що у Святому Письмі описана не вся наука Христова, бо вона там просто не поміщається. Про це пише Святий Апостол Йоан у своїй Євангелії: «Є багато чого іншого, що сподіяв Ісус. Та якби те все поодинці записати, то навіть цілий світ не вмістив би написаних книг» (Йо. 21, 25). У своєму листі до вірних він пише так: «Чимало маю до вас писати, та не хотів на папері й чорнилом, але надіюсь прийти до вас і усно з вами поговорити» (ІІ Йо. 12). Якщо б порівнювати Св. Письмо і Традицію за кількістю науки, яку передавали апостоли й учні, то Св. Письмо вміщає, можливо, одну десяту частину (а може, ще меншу) ніж несе в собі Традиція. Як бачимо, Святе Письмо само говорить, що не вміщує всієї на- уки Христової, її вміщує Традиція, практика усного переказування віри з уст в уста, яка проходила за принципом: бережіть її, бо це – Христова наука, і передайте її, нічого не додаючи і не змінюючи, іншим, як говорить Св. Ап. Павло: «Я бо, що прийняв від Господа, те й передав вам»(І Кор. 11, 23). Звідси випливає, що маємо мати до Святої Традиції таку саму довіру, а навіть більшу, як до Святого Письма.
Про необхідність автентичного навчання Традиції стверджує також історія протестантизму, який її відкинув, залишивши тільки Св. Письмо, і, як наслідок, розпався на незліченні секти. Знаємо, що сьогодні навіть в найважливіших питаннях немає згоди між екзегетами Св. Письма, які потрапили під вплив протестантизму.
У Католицькій Церкві є багато такого, чого виразно не описує Святе Письмо, обминає мовчанням. Наприклад, Святе Письмо не вказує, що маємо святкувати неділю, але ми це робимо. Чому? Це ми знаємо з Традиції. Апостоли перенесли святкування зі суботи, як це було в жидівському народі, на неділю, як день, в який Христос воскрес із мертвих.
Знаємо з Діяння Апостолів, що було заборонено вживання крові, але з Традиції також дізнаємося, що пізніше цей звичай відмінили, залишивши заборону тільки на вживання живої крові, бо людину оскверняє не те, що входить в неї, а те, що виходить з її серця й уст.
Про хрещення маленьких дітей у Святому Письмі нічого не сказано. У баптистів прийнято хрестити людей у віці 30-33 років, а дітей ніхто не хрестить. Вони кажуть, що хреститися треба в такому віці, в якому хрестився Ісус Христос. З Традиції ми знаємо, що апостоли і їхні учні хрестили цілі родини, в яких були і старші, і діти, отже, можна хрестити і маленьких діточок. Далі, як пише св. Августин (de baptis. contr. Donat, l. 5. c. 23. n. 31), хрещення уділене через єретиків (якщо зберігається відповідна формула), є важне, і говорить: «Знаємо це з апостольської Традиції, також їй завдячуємо багато інших звичаїв, які зберігає вселенська Церква». Також багато чого іншого, про що згадує Тертуліан (de unit. Eccl. c. 14), як Святе Жертвоприношення за померлих, ознаменування себе святим хрестом, піст і т. д.
Ці приклади нам добре ілюструють те, що Христова наука не міститься повністю у Святому Письмі, бо описати її в усіх деталях не можливо. Святе Письмо можна вважати маленькою частиною Традиції, яка описує лише малий відсоток цілого Об’явлення, яке закінчилося зі смертю останнього апостола. Тож саме Традиція містить Об’явлення у всій його повноті. Якою святою і непомильною була Традиція в апостольських часах, такою ж святою і непомильною вона є і нині.
Святий Апостол Павло каже: «Брати, тримайтеся Передання, якого від нас навчилися чи то усно, чи то листовно» (ІІ Сол. 2, 15). У цих словах Св. Павло визнає за Традицією таку саму повагу, яку має Святе Письмо, тобто авторитет Божий, також з цього ясно видно, що тут Традиція відрізняється від листа (Св. Павла чи інших Апостолів) або Св. Письма. Тому говорить Св. Йоан Золотоустий (hom. 4. In II Thes. 2): «З цього виникає, що не все в листах розказали Апостоли, але багато правд подали усно». В іншому місці Апостол Павло пише: «Радію, що ви про мене згадуєте в усьому і тримаєте передання так, як я передав вам» (І Кор. 11, 2). Слово «передав» вказує на усну науку, їм переказану. «Про інше ж, як прийду, розпоряджу» (І Кор. 11, 34). Слово «розпоряджу» відноситься тут без сумніву до науки, яку мав усно уділити. «О Тимотею! Бережи передання. Уникай світського пустословства та суперечностей неправильного знання» (І Тм. 6, 20). Слова «бережи передання» означають цілу науку, отже, переказану йому усну і письмом. «За правило візьми слова здорові, що їх ти чув від мене у вірі та любові, яка у Христі Ісусі. Бережи добре передання за допомогою Духа Святого, який живе в нас» (ІІ Тм. 1, 13-14). Слова «за правило візьми слова здорові, що їх ти чув від мене» і «бережи добре передання» також нічого іншого, що вже говорили, не можуть означати.
Про це також пише цей Апостол в іншому місці: «Почувши від нас Слово Боже, прийняли його не як слово людське, а як воно є насправді – Слово Боже» (І Сол. 2, 13). Божа Традиція є словом самого Бога, і тому має ту саму вагу, яку має Св. Письмо. Отже, наша віра не може опиратися виключно на Святе Письмо, ми маємо обов’язково довіряти Святій Традиції, як Слову Божому, як повноті Божого Об’явлення. Ще раз повторюємо – слід вірити Традиції як Слову Божому, як самому Христові, який це Слово Боже передав Апостолам, а Апостоли через Церкву нам.
Св. Єронім (dial. adv. Lucif. n. 8 et 9) пише: «Багато наук, перехованих у Церквах через Традицію, слушно користується повагою списаного Права». Як писане Право, закон строго всіх зобов’язує, так само, як каже св. Єронім, Традиція, усно переказана наука, також зобов’язує нас до зберігання і виконання всього, що вона подає, бо це те ж саме Слово Боже.
Це підтверджують і найдавніші Вселенські Собори. І та ІІ Нікейський Собор (Act. 7. на кінці) говорить: «Якщо б хтось про Традицію Церкви… не дбав, хай буде виключений зі спільноти вірних». ІV Константинопольський Собор (Act. 10. can. 1) голосить: «Визнаємо, що постанови Католицької і Апостольської Церкви, через Традицію переказані, треба зберігати і треба їх притримуватися».
Стверджує це і практика Церкви. Скільки разів йшлося на Соборах про справи віри і моральності, завжди опиралися на Традицію. Підсумовуючи сказане, робимо висновок, що вся християнська наука без жодної втрати дійшла до нас через автентичне навчання, яке називається Традицією, або інакше - «правилом віри», «правилом апостольської правди».
Чи вистачає для розуміння Христової науки лише Святого Письма?
Відповідь на це запитання можна було б зрозуміти з вище сказаного і вона буде однозначна: ні! З історії виникнення і розвитку протестантських сект бачимо, що кожна з них пояснює Святе Письмо на власний розсуд. Один розуміє Святе Письмо так і створює свою секту, а інший розуміє по-іншому, і виникає нова. Тому бачимо, що у світі існують сотні і навіть тисячі різноманітних протестантських сект, а нові виникають знову і знову.
Чому так відбувається? Тому що Святе Письмо важко правильно зрозуміти і пояснити. Коли зібрати багато людей, то у кожної людини буде своя думка і своє розуміння щодо Святого Письма.
Але як треба розуміти Святе Письмо?!
Правдиве розуміння Святого Письма дає нам тільки Свята Традиція. Вона пояснює нам, як треба розуміти той чи інший вислів, як про це писали Святі Отці Церкви, котрі жили в перші століття християнства, прийняли науку Христову від апостолів і знали правильне розуміння Святого Письма. Це правдиве розуміння Святого Письма зберігалося в усному переданні, у Традиції.
Відкинувши Традицію, вільнодумці відкинули правдиве пояснення Святого Письма, потрапили у блуд і таким чином, поширюючи власні думки, створювали секти. Як бачимо, правильне розуміння Святого Письма полягає в дотриманні Святої Традиції, бо воно ж і походить із Традиції, яка єдина дає правдиве пояснення Святого Письма.
Всі вже знали цитати зі Св. Письма на теми, наприклад Осіб Пресвятої Тройці, Особи Христа і Богоматері, але чомусь пояснювали і навчали по різному. Чому? Бо одні не хотіли дивитися, як їм передавали святі правдиву науку, а робили свої власні розумові дослідження, які завели їх у блуд, хоч були священиками, єпископами і патріархами – та все-таки великого лиха наробили через свою впертість і гордість. А інші – черпали пояснення цих цитат у Святому Переданні, у Святих Отців і були на правдивому шляху, хоч їх було дуже мало, бо були переслідувані і мучені, та все ж таки за вірність Традиції зберегли свою віру чистою і незаплямленою, отримали вінці нев’янучої слави як апологети, визнавці і мученики.
Висновок
Розуміння Традиції, її важливість необхідні для спасіння наших душ. Бо хто почне приймати науку віри іншу за ту, яку має, подає і пояснює Католицька Церква згідно Традиції, він наражається на втрату своєї душі. Тому Традицію, що передає вікову науку Католицької Церкви, потрібно зберігати як зіницю ока, непорушною і цілісною, нею потрібно жити і її любити. Це наука Христа й Апостолів, передана Церквою, яка дає життя вічне.
Вірність Традиції об’єднала всі Православні Церкви з Католицькою Церквою на Флорентійському Соборі
Розглядаючи Традицію (як нау- ку) та вірність Традиції, можемо констатувати факт, що вона завжди направляла на дорогу правди та істинної віри. Тільки незнання і відкинення Традиції тримало багатьох людей у блуді. Подивімся на єдиний Вселенський Собор, на якому були зібрані всі представники тогочасних Православних Церков з Папою Римським. Учасники єдиний раз в історії спільно досліджували Традицію, твори Святих Отців та прийшли до єдності Церков в християнському світі.
Флорентійський Собор розпочався 1438 р. (спочатку у Феррарі), мав за ціль з’єднання Східної Церкви з Західною. Головне питання Собору: чи наука Католицької Церкви згідна з наукою Святих Отців, адже їх визнає і Католицька Церква і всі Православні Церкви.
Православна Церква була представлена чотирма Східними Церквами: Йосиф ІІ, патріарх Константинопольський, делегати Олександрійського, Єрусалимського та Антіохійського патріархів. Знаменно, що наші терени представляв активний діяч Собору – митрополит Ісидор, митрополит Київський і всієї Руси. Він був делегатом Антіохійського патріарха. Після відкриття Собору було озвучено різницю між двома Церквами: 1) «і Сина» (Filioque) – чи походить Св. Дух від Сина, а не тільки від Отця, чи правомірне вживання в Символі віри слова «і Сина»? 2) опрісноки: який хліб (прісний чи квашений) треба використовувати для Таїнства Євхаристії? 3) чистилище: чи є місце, де після смерті душі, які не спокутували своєї дочасної кари, очищуються від своїх провин перед тим, як доступити блаженного стану в Божому Царстві; чи треба молитися за померлих? 4) примат Папи: чи Папа є наступником Петра і головою над всіма Церквами? Для вирішення тих питань вибрано комісію, куди ввійшли найкращі знавці теології. З латинського боку – кардинал Ю. Цезаріні, архиєпископ Родосу – Андрей, архиєпископ із Форлі – Людовік й інші, а з грецького боку – архиєпископ з Нікеї – Висаріон, митрополит київський – Ісидор, Марко з Ефесу й інші.
Найбільше труднощів було з першим пунктом, він викликав такі гарячі дискусії, що з’явилася загроза зриву Собору. Але католицькі теологи навели цитати Св. Отців, які підтверджували походження Св. Духа також і від Сина. Наприклад, деякі з них: Св. Максим Ісповідник говорив, що «Св. Дух походить і від Сина», Св. Епіфаній твердив, що «Св. Дух походить від Отця і Сина» та інші. Врешті всі погодилися на формулу Св. Йоана Золотоустого «від Отця через Сина».
Щодо другого пункту вирішено, що Пресвята Євхаристія є дійсною і на квашеному хлібі, і на прісному. І тут, і тут є присутній живий Христос. Католикам можна причащатися і під двома, й під одним видом. Третій пункт пройшов найлегше, православні погодились, що можна молитись за померлих і приймали місце очищення душ – Чистилище.
Що ж до примату Папи також наводилися різні докази з Традиції та церковної історії щодо верховенства (першенства) Римського Єпископа. Наприклад, Св. Кипріян (†258 р.) називає Римську Церкву «головною Церквою, з якої виникла священна єдність», також називає її «матір’ю і коренем Католицької Церкви», тому що має безперервно єпископом св. Петра, який живе у своїх наступниках; римський престол називає «Містом Петра», а Римського Єпископа називає заступником Христа (лист 48, 3 і 59, 14), «який займає місце Петра і ступінь святительської катедри». Св. Йоан Золотоустий (†407) каже: «Для чого (Син Божий) пролив Свою Кров? Для того, щоби віднайти тих овець, яких Він ввірив Петру і його наслідникам». Св. Теодор Студит називає Римського Єпископа «архипастирем піднебесної Церкви», «каменем віри, на якім збудована Католицька Церква», «Божественнішою головою всіх голов», «намісником Петра», «апостольським головою Христової Церкви». Римські Єпископи від найдавніших часів виконували владу над цілою Церквою, а саме: вирішували церковні непорозуміння. До Пап апелювали єпископи, усунені провінційними синодами. Так робили, наприклад: св. Атаназій, св. Йоан Золотоустий, Теодорет з Циру, іспанські єпископи Фелікс і Сабін, а також багато інших. Вселенські собори є незаперечним доказом папської влади в усій Церкві, бо Папи скликали їх і ними керували.
Після всіх обговорень на Соборі Православні ієрархи всіх Церков зібралися окремо і радилися, як мають вирішити справу єдності із Вселенською Церквою. Внаслідок вирішення всіх суперечливих питань, доказів Традиції, Св. Отців стало зрозуміло, що Католицька Церква ні в чому не відходила від науки Святих Отців. Було прийнято рішення про необхідність відновлення єдності Православних Церков з Католицькою Церквою і визнати всі правди Католицької Церкви, обговорювані на Соборі. Проти цього палко виступав Марко з Ефесу, дотримувався власного переконання, що Римська Церква єретична, але не наводячи вагомих і розумних доказів. Тоді на тому ж зібранні Марку з Ефесу відповів митрополит Ісидор. Він запитав його, чи Св. Йоан Золотоустий, що пояснював християнські істини так, як подають католики, є єретиком? Марко відповів, що або Св. Йоан Золотоустий був єретиком, або було сфальсифіковано його твори. Тоді митрополит Нікейський Висаріон перепитав Марка з Ефесу: «Чи всі, що твердять, що Св. Дух походить і від Сина, єретики?». «Так», – відповів Марко. Тоді Нікейський митрополит обурився і сказав: «А святі, які навчають, що Св. Дух походить від Сина, також єретики? Хай оніміють уста, що говорять проти святих!» І дуже скоро Східні ієрархи визнали правдивість католицького вчення, згідного з Традицією Св. Отців.
А закінчуючи мову про першенство Папи, устійнено, що між патріархами Папа – перший, а саме: 1) Римський Папа (патріарх Заходу), 2) Царгородський патріарх, 3) Александрійський патріарх, 4) Антіохійський патріарх, 5) Єрусалимський патріарх.
Під час нарад комісій важко захворів Царгородський патріарх Йосиф ІІ і 17 червня 1439 р. помер. Перед смертю, одначе, залишив заповіт: «Тому, що зближаюся до кінця життя, хочу ствердити, що все, що Католицька Церква вчить, визнаю і погоджуюся з тим, а Папу визнаю найвищим Отцем і Намісником Христа».
5 липня 1439 р. Акт унії підписано латинською і грецькою мовами, наступного дня його проголошено за підписами Папи Євгена ІV і 8 кардиналів, 2 патріярхів, 8 архиєпископів і 50 єпископів з латинського боку. З грецького боку підписали: цісар Іван VІІІ, 3 заступники Царгородського патріарха й 17 митрополитів та архиєпископів. Усі різниці між Сходом і Заходом вирішено Декретом унії, на основі повної рівності Церков обох обрядів під проводом Папи.
Це єдиний раз в історії (від розколу Православної Церкви в 1054 р. аж до сьогодні) відбулося возз’єднання Католицької і Православної Церков. Ієрархи Східних Православних Церков були відкриті на дискусії, на дослідження істини, згідно з Переданням Св. Отців разом з Католицькою Церквою. Вперше після розколу Православні Церкви прийшли до висновку – наука Католицької Церкви згідна з наукою Св. Отців і її належить триматися. Як наслідок, з’єдналися з Католицькою Церквою і визнали, як вчили Св. Отці, Римського Папу головою всієї вселенської Церкви.
Це славна подія церковної історії і багатозначна. Не буду перераховувати всіх позитивних наслідків. Хоч вона тривала недовго, але все-таки мала міцне підґрунтя. Саме на її наслідки можна посилатися теперішнім і майбутнім поколінням, з делегатів Собору брати приклад. Чому унія не ввійшла в дію? В основному через політичні причини. Коли Київський митрополит і вже кардинал Ісидор приїхали до Москви, щоб звістити про возз’єднання Церков, то цій унії спротивився Московський цар Василь ІІ. Він кинув кардинала Іси- дора до в’язниці, і, як наслідок, унія не вступила в дію. У Царгороді вона протрималася аж до захоплення Константинополя турками. На вимогу Султана Магомеда ІІ новообраний партріарх Геннадій мав подати йому виклад християнської науки. В записках патріарха про Папу не згадувалося (певно автор боявся згадати Папу, бо Папа був ненависний султану). Офіційно унію у Греції відкликано на Синоді, скликаному Царгородським патріархом в 1472 році.
Та хоч унія не протривала довго, проте сам факт її існування дуже промовистий. Можна порадити православним звернути увагу на своїх патріархів, митрополитів, єпископів, представників усіх тогочасних Православних Церков, які повернулися до першоджерел, наново досліджуючи твори Св. Отців Церкви. Не гордість ними керувала, а велике прагнення пізнати правду. Це прагнення допровадило до правдивого розуміння науки Католицької Церкви і поєднання з нею. Чому б сьогодні не піти слідами своїх митрополитів? Чому б не дослідити і не визнати за ними правдивості їхніх думок і тверджень? Східні Отці Собору визнали, що не знали книг Західних Отців, сумнівалися; тепер, коли їх дослідили, з радістю приймають». Представник Олександрійського патріарха, відповідаючи цісарю, сказав, що всі закиди православних ієрархів до католиків вичерпані і католицькими теологами роз’яснені відповідно до науки Св. Отців. То ж тим, які не бажають прийняти це вчення Католицької Церкви на Соборі, «нічого не залишається для заперечення, як тільки видумувати неправду або говорити не по суті; це нам зовсім не подобає». І східні ієрархи воскликнули разом: «Анатема тим, які не бажають правовірного возз’єднання».
Флорентійський Собор і довершена унія на ньому є великим доказом для переконання православних в їхніх помилкових звинуваченнях в бік Католицької Церкви. А той, хто дійсно має добру волю, натхнений Св. Духом піде шляхом Східних Отців даного Собору і прийме єдність зі вселенською, Католицькою Церквою, бо так вчать Св. Отці і подає Св. Традиція. Ця подія ще раз переконливо свідчить про важливість дотримування науки Традиції Церкви. Традиція – це істинне вчення Апостолів, воно незмінне, і того, хто її тримається, проведе вірними шляхами, а всіх своїх послідовників увінчає Царством небесним.