«І викидатиме Господь, Бог твій, тих людей з-перед тебе;
не зможеш вигубити їх скоро, щоб не розмножилася над тобою польова звірина»
(5 М.7,22)
Ознайомившись із українською демонологією, можна зробити висновок, що український народ був вельми релігійним. Релігія слов’ян була настільки розвиненою, що її можна було порівняти з релігіями таких розвинутих держав, як Римська імперія чи Греція, або з дуже розвинутими країнами Південної Азії. При цьому не слід порівнювати економічний чи політичний розвиток цих країн. Адже релігія слов'ян не була «чистокровною» релігією однієї нації, так само як і слов'яни не були певною однорідною нацією. Територія слов'ян, а пізніше Київська Русь, була і є буферною зоною між двома великими континентами – Європою та Азією, тобто історично так склалося, що вона стала перехрестям багатьом мігруючим націям, а отже, культур, вірувань. А в свою чергу родючість наших земель, помірний клімат, багатство природи змушувало було зупинятись багатьом кочівникам і племенам на цій території і так поступово зароджувалися перші племінні поселення, що згодом були об’єднані у велику Київську Русь. За історичними джерелами (2, 23) першим етнічним утворенням на території України були кіммерійці (ІХ – перша половина VІІ ст.. до н.е.). Як вони з’явились так і зникли, були витіснені скіфами, не залишивши жодних релігійних слідів. Скіфи в свою чергу вперше знайомлять нас з релігійними обрядами і віруваннями у VІ ст.. до н.е. Так, для виховання варварської жорстокості, скіфський воїн повинен був пити кров першого вбитого ним ворога, знімав скальпи; кожен сотий полонений приносився в жертву богові війни (2, 26). Культура скіфських народів та деякі елементи їхніх вірувань залишила певний базис у становленні слов’янської культури та релігії. Остаточне формування релігійних вірувань завершилося із завершенням становлення сталої етнічної групи – слов'ян на території Давньоруської держави, які під тиском певних, переважно зовнішніх, обставин були змушені об’єднатись в одну могутню державу – Київську Русь. Утворення держави передбачає формування владних структур, політичних і економічних орієнтирів, а також атрибутивності і національної самобутності культури народу. Тому об’єднання слов’янських племен призвело до синтезу вірувань всіх слов'янських племен (деякі з них запозичили вірування аж у скандинавських країнах – Одін та Перун були братами-близнюками (2,76)) і до утворення єдиної релігії – язичництва. Той факт, що релігійна влада домінувала над світською (2,76) свідчить про те, що релігія охоплювала усі сфери людської діяльності. І взагалі, з історії (а особливо зі Старого Завіту) відомо, що основними причинами війн давніх народів були не так політичні чи економічні, як релігійні – в першу чергу переможець примушував переможений народ поклонитися його богам, а паралельно до цього визнати його (переможця) своїм царем. Непокірних робили закляттям. Язичники (вони ж погани) представляли собою в певній мірі мутацію двох матерій – природи людини і демона як субстанцію спільної для двох створінь долі – відкинення. Неохрещенні, проживши аж до Х ст. – їх можна було б порівняти тільки із південноамериканськими майями чи австралійськими папуасами. Чи можна прирівняти слов’янську націю до націй Азійського континенту, де досі не лише збереглися, але й домінують такі релігійні течії як індуїзм, буддизм, мусульманство? Чи потрібно було нам взагалі хрещення і наша релігія ні чим не відрізнялася від вище згаданих? Але що за нерозумні питання! Хіба ж ми прокляті, по невідомому Божому допусту відлучені(Дії 16, 6)? Якщо так, то чому великий апостол Андрій, прибувши для проповідування на українські київські землі, поблагословив наш край? Багатьом християнським країнам не проповідували апостоли, а до нас прибув святий апостол, минаючи такий довгий шлях. Адже як зазначено в Біблії (Дії 2, 1-6),(Дії 16, 6), на апостолах перебував Дух Святий, і за Його Святим натхненням вони проповідували і йшли туди, куди їх Дух вів. А що найголовніше, це: «Усі ж вони сповнились Духом Святим, і почали говорити іншими мовами, як їм Дух промовляти давав»(Дії 2, 6). Тож Святий Дух дав св. апостолу промовляти і нашою ( мовою народів наших предків, які жили у І ст. н.е.) мовою. Прикро, що не знайшлося прихильників євангелії, але головне, що Слово було посіяне і через багато віків Воно таки проросло. Наприклад, в Херсонесі на Кримському півострові християнство таки «проросло» (тим більше, воно постійно «підживлювалося» християнами, що були прогнані з Риму на заслання за св. віру) і поширювалося місцевими єпископами ( 3, 200).  А загалом після проповідей св. апостола Андрія наша земля  довго не чула жодного слова євангелії аж до Х ст. Тоді, у 900-тих роках княгиня Ольга, сама охрестившись, робить спроби поступової християнізації Київської Русі, зводячи храми, запрошуючи іноземних, слов'янських священників, єпископів із Моравії ( яка на той час являла собою найбільший осередок християнства слов'янських народів). І взагалі, політика княгині у цій сфері заслуговує особливої похвали. Саме поняття «поступово» має важливе містичне значення. Про це мова піде нижче. А зараз дещо про успіхи і поразки ідеї християнізації княгині Ольги.  Християнізація княгині являла собою ненасильницьке, а навпаки, зацікавлююче ознайомлення слов'ян з нечуваною до того часу релігією. Перш за все людей приваблювала архітектура та оздоблення храмів візантійського стилю: розписані величні іконостаси, стіни, блискучі куполи, дзвіниці… Все це викликало захоплення і подив збоку населення. По-друге, що і є найважливішим, була прихильність до нової релігії збоку самої княгині, що не тільки визнавала її, а навіть робила все для розповсюдження християнства у глиб великої на той час Київської Русі. Підтримка священників збоку княгині, будівництво нових храмів, допомога і опіка самої княгині щодо пригноблених чи бідних новонавернених; християнство відкривало непогану перспективу зовнішньополітичних зв’язків з досить розвиненими на той час державами світу. Щодо бояр та княжого двору загалом, то слід сказати, що християнізація не викликала у цих колах жодного занепокоєння: вони, в свою чергу будучи палкими фанатами поганських вірувань, не відчували жодної небезпеки щодо становища язичництва як домінуючої релігії в державі; просто не звертали уваги на «факультативну» релігію, вбачаючи у ній лише елемент політичної стратегії.
Що ж стосується недоліків, то тут потрібно відмітити територіальний фактор, негативний вплив якого залишив чорну пляму на душі усього народу. За часів св. Ольги, коли християнізація не набувала великого масштабу, а зосереджувалася переважно у великих містах та поселеннях, ворожбитам та язичникам не було необхідним протестувати проти нової віри чи когось переслідувати – вони в більшості випадків просто не чули про цю новинку своєї княгині. А звертаючи увагу на часті бунти окремих племен і поселень, можна здогадатися, що багатьом з них в ті часи було не до релігійних нововведень. І взагалі, традиційно так склалося упродовж віків, що кожне плем’я, село, поселення мало храм свого божка, свого ворожбита, волхва. Вони, маючи закоренілу в душі язичницьку традицію і поганську психологію, боялися змін, перетворення, вбачаючи у новій релігії небезпеку для своєї нації і культури, врешті-решт, відчуваючи небезпеку для свого божка - диявола, будучи споріднені з демонічною природою ( що забезпечує первородний гріх), відчували спільну з нечистю небезпеку для їхніх подальших взаємозв’язків, взаємоіснування, далеко в підсвідомості готові були боротися до кінця за існування свого мутованого виду. Звісно ж серед поган завжди існували люди, які не були споріднені «польовими звірами», тобто зберігали автономію вільної волі і душі, живучи за поганськими звичаями, дотримувалися моральних «законів, записаних у серцях». Тому, коли вони слухають Слово Боже, будучи поганами, ввірують і навертаються, як пише Писання (2Кор. 6, 17-18).
Підсумувавши все вище написане, можна зробити висновок на користь св. Ольги, зазначивши, що християнізація загалом була проведена таким тонким точним методом, що незважаючи на глобальний масштаб її поширення, вона  не викликала жодної негативної реакції збоку поганського світу, а навпаки у певній мірі знайшла підтримку і прихильників другої (завдяки діяльності княгині) релігії у Київській Русі. Початок релігійної реформи був вдалим і якщо б не подальша пасивна поведінка князя Святослава, запровадження християнства на Русі було б завершено з неабияким успіхом, адже основним авторитетом для народу завжди залишається князь, цар, король, тому вони, керманичі нації, мають неабиякий вплив на всі сфери розвитку держави і життя народу. Опозиційні погляди щодо діяльності князя були виключеними і усувалися із особливою жорстокістю. І хоча Святослав не заборонив християнську віру, він також не підтримував її розвиток і поширення, а навпаки насміхався над тими, хто її приймав (4). Насміхався князь – насміхалися його прихильники, а отже процес християнізації різко гальмувався. Князь в свою чергу, постійно перебуваючи у походах, занедбував внутрішньодержавні справи, що призвело до хвилі бунтів та повстань багатьох племен. При цих умовах здійснення будь-якої реформи чи політики, окрім приборкання непокірних, було виключеним.
©UCT