Приклад князя Святослава, як і багатьох інших лідерів нашого народу, показує неспроможність наших правителів правильно володіти владою та використовувати її у національних інтересах свого народу. Здобуваючи землі та народи довкола території свого впливу, прагнучи збагачення, князь не помічає розпад та занепад своєї власної держави, що починається із її середини. Причин цьому є декілька, але, правдоподібно, найважливішою є відсутність культурного, духовного розвитку країни, відсутність освітніх закладів, осередків духовності та релігійності народу. Народ стає ще більш диким, ніж до того, як був не завойованим і проживав у далеких лісах. Єдиною рисою приналежності племені до князівства була наявність примусового збору данини і жодної підтримки племені, жодної політики споріднення племені з народом князівства, тобто інтеграції культур та традицій цих племен в одну єдину культуру з спільною мовою, традиціями. Кожне плем’я жило автономно, маючи свою власну «національну ідею», яку мудрий князь-завойовник повинен в першу чергу викоренити, звичайно ж мирними, демократичними методами; насильницьке нав’язування ніколи ще в історії не мало успіху. Забезпечення рівних прав і свобод для жителя кожного племені, можливо навіть надання особливих привілеїв окремим племенам призвело б до прихильності завойованих націй щодо князя. Тим паче, в ті воєнні, загарбницькі часи наявність сильного захисту і покровительства збоку великої держави було прагненням кожного племені. Племена, прагнучи забезпечити своїм мешканцям існування, життя і в той же час не будучи рабами, легко б пожертвувало б своєю культурною спадщиною і релігійними віруваннями, традиціями та обрядами. Ці люди б просто стали громадянами великої держави, не відчували б жодного пригноблення, почувалися б вільними. Це я навів приклад Великої Римської імперії, і цей приклад з легкістю міг би бути наслідуваним будь-якою поганською державою, в тому числі і Київською державою. Що ж би вийшло? Вся Русь об’єднується у Велику Київську імперію-князівство і всі її мешканці – вільні громадяни, які сплачують в розумних розмірах податок – данину, ці мешканці, будучи вільними і відчуваючи захист, який гарантує їм держава, набули б такої психологічної риси як національна гордість. Тому відчуваючи себе патріотами своєї держави, вони автоматично б ставали патріотами її культури та релігії. Одна держава, одна культура, одна релігія, одна влада. Чудове родюче поле для посіву християнства, нової релігії, євангелії. Так само було і у Римі, тільки процес поширення там християнства розтягнувся на 3 століття, адже запровадження християнства ішло «знизу», від бідніших прошарків населення. А що ж у нас? Якби завість  не була б гріхом, римські християни нам би щиро завидували, адже у них, у Римі пролилося стільки святої крові мучеників та проповідників, щоб християнство поширилося по всьому Римі і стало державною релігією. А у нас одразу ж княгиня Ольга, згодом її внук князь Володимир запроваджує християнство і охрещує весь народ! Чудовий сценарій, жаль що нездійсненний!     
Основна проблема нездійсненності цієї утопії була в тому, що держави як такої у нас ніколи не було …
©UCT