Братовбивча війна понесла за собою негативні наслідки не лише для авторитету князя Володимира, але і для усього народу, особливо міжусобицями «на верху», у владі скористалися деякі племена і збунтувалися, почалися повстання… Влада князя стала дуже хиткою і тому він робить спробу об’єднати князівство за допомогою релігійної реформи( 2, 76), яка передбачає запровадження на Русі культу єдиного бога – Перуна, цим кроком забезпечуючи підтримку збоку новгородців(завдяки яким, згідно з істориками, він прийшов до влади) і збоку нормандців, для яких Перун – брат їхнього бога. Проте становище держави гостро відчувало потребу у  взаєминах з країнами християнського світу, зокрема Візантією. Створення необхідних зв’язків в ті часи базувалося переважно на релігійній платформі. Поганський і християнський світ поділився на два табори, тому наявність зв’язків з країнами двох таборів виключалася. Поганські народи в ті часи втрачали свою могутність і їхня підтримка ставала все більш ненадійною. Тому Володимир вирішує брати напрям на Візантію, на той час досить могутню державу. Для цього потрібно було запровадити християнство у своєму князівстві, а так як становище князівства було дуже хитким, потрібно було це зробити у дуже короткі терміни. Катехуменізації, яка за тодішніми канонами визначала 1-3  роки, не було достатньо для свідомого прийняття слов’янами християнства. Звісно ж південніші частини Київської Русі були досить непогано ознайомлені з цією релігією, про що не можна було сказати за північніші народи і племена. Християнізацію в першу чергу проводили у великих містах, наближених до Києва, де переважно мали свої наділи княжа дружина та бояри, які наслідуючи свого князя і собі бажали охреститися (ще за довго до хрещення Русі у Києві та інших великих містах князі і бояри мали за честь будувати у своїх наділах осередки духовності – монастирі, куди вступали деякі члени їхніх родини, а на старості і самі князі чи бояри (4, 45).), тим більше вони все більше усвідомлювали, що поганська віра далеко не відповідає моральності і духовності християнської, вона не є такою багатою традиціями та обрядами, святкуваннями. Люди, яким набридло поклонятися природнім стихіям і боятися їх, прагнули служити християнському Богу, Милосердному і Люблячому Батькові, а не своїм поганським божкам, які тримають людей у страху і тероризують їх у випадку, коли їм не приносять жертви. Люди раділи, що вони вже можуть бути не нікчемними створіннями, а дітьми Божими, при цьому все, що від них вимагає Господь – це служити Йому у Правді і Вірі та любити один одного. Бояри та інші особи при владі все більше розуміли, що на християнській основі можна створювати ідеальні закони в державі, що б забезпечувало мир і порядок серед народу.  Та не зважаючи на високий рівень християнізації великих міст, на окраїнах і в далеких поселеннях про християнство не було чути ні слова. Аж раптом князь Володимир вирішує охрестити весь свій народ! Ця різка переміна релігійних вірувань розділила людей на 3 групи: перша – це ті, хто охрестився у вірі, тобто це вже були свідомі християни, але які ще не могли раніше охреститися за певних обставин, вони повністю чи частково пройшли катехуменат, були ознайомлені з правдами віри, заповідями і які не бажали знову повертатися до старої віри. Друга група – це люди, які може і не чули про християнську віру, але не бажаючи противитись офіційному розпорядженню князя, охрестились і, можливо, не усвідомлюючи те, що вони зробили, поверталися до своїх язичницьких вірувань, або просто вміло поєднували християнство з поганством, інтегрували язичницькі культи та обряди у християнську традицію і так це передавалося з покоління в покоління аж до наших днів, тобто поганство існувало в рівних умовах із християнством, що згодом повністю спотворило останнє і понесло за собою не благословення, а прокляття. Що ж до третьої групи, то в ній спостерігалося дві течії стосовно християнізації: активна і пасивна. Перша відзначалася активним опором і протестами, населення північних земель, очолюване ворожбитами-провідниками чинило рішучий опір, що призводило навіть до кровопролиття. Тому тут християнство було запроваджене силою (4, 71). Звісно ж така політика  не увінчалася успіхом, люди тікали у відлюдні дикі ліси, де сповідували свою релігію, або знову ж таки поєднували дві релігії. Представники пасивної течії не противились християнізації бунтами і кровопролиттям, вони просто залишали місця свого проживання і мігрували або в безлюдні ліси, або в гори, переважно в Карпати(де і досі збереглися деякі старовірці, які зберігають культ і обряди своїх предків), - «Писаний камінь» на одній із гір був місцем відправляння різних обрядів і місцем жертвоприношення старовірців, зараз це «храм» паломництва мешканців довколишніх сіл, які на великі християнські(!) свята, відвідують цей камінь, щоб отримати «відпуст», почасту обминаючи сам храм Божий. 
Щоби підтвердити вище написане дозволю собі помістити два абзаци у вигляді цитати про відверту заяву слов'ян щодо поєднання християнської віри з поганською: «Коли св. Отто Бамберський 1124 р. запровадив християнську віру в  прибалтійських слов'ян, деякі з них вирішили таке: «Уважаємо правильним визнавати християнського Бога, але при тому не залишати й наших богів, та коло Його престолу поставити й нашим богам престол, щоб однаково почитати всіх і щоб і Він, і вони були нам прихильні». Між 1073 і 1078 роком за князя Гліба Ярославича, внука Ярослава Мудрого, у Новгороді появився ворожбит і пробував прогнати християнську віру та повернути поганство. Коли ж єпископом виступив проти нього, а разом з ним і князь і його дружина, то весь народ пішов за ворожбитом, і були б убили єпископа, якщо б князь його не оборонив (5, 321)». Відмітимо собі «весь народ», а  це вже були 1070-ті роки, майже століття після офіційного прийняття християнства! В ті часи княжий авторитет не послуговувався щодо прийняття єдино-правдивої християнської віри, адже князі були зайняті міжусобицями і походами на ворогів, тож боротися проти поган було змушеним саме духовенство, причому єдиним можливим на той час методом – анафемою. Митрополитами видавалися приписи проти поганських практик, і хто їх не дотримував, підлягав поученням словом, і якщо вони все одно не позбувалися цих практик, тоді їх відлучали від Церкви, що означає прокляття і позбавлення можливості спастися (5, 321).
Отже, запровадження християнства було найуспішнішою кампанією княжої доби. Християнізація сприяла переходу з погансько-язичницької форми розвитку слов’янських народів до цивілізованої християнської духовно-розвиненої нації. Розвиток осередків духовності: храмів, церков, монастирів, шкіл, семінарій призвело до переходу форми мислення поганина щодо зовнішнього світу, природи і стихій до зосередження уваги на внутрішньому світі – душі, тому збагачення душі християнськими ідеалами та чеснотами сформував зовсім іншу людину – не твариноподібну, а духовну, морально і культурно розвинену.
Але політика насильної християнізації породила у народі зовсім іншу релігію – ще страшнішу від язичництва. Про неї написано буде у наступному розділі. Через велику територію і віддаленість багатьох поселень, через відсутність тісних зв’язків, зокрема культурних, між центром і навколишніми землями одні люди з радістю хрестилися, знаючи християнську віру вже десятки років, а інші в той же самий час і слова не чувши про неї. Тому вони не те що не сприймали християнство, вони не знали, що це таке і тому рішуче противились нововведенням князя, вбачаючи в цьому якусь небезпеку для себе. Хоча деякі погани були ознайомлені з християнською вірою через священників – місіонерів, яких князь посилав у глибини князівства( серед них були два сини князя Володимира – св. Борис і св. Гліб) для проповідування і ознайомлення населення з основами християнської віри. Тож ці погани збунтувалися лише з фанатичних намірів зберегти своє поганство, або просто не бажаючи виконувати княжі накази, не вважаючи себе у владі князя, що на той час було досить відомим явищем. Причин є багато, але результат один – християнство не зберегло чистоту віри і правди у багатьох людей, та ще й згідно з неправильним каноном візантійського православ’я (духовна влада повинна підкорятися світській), керувалося здебільшого не Божими законами, а моральними поглядами тих, у руках яких духовна влада перебувала. Ось чому міжусобиці, братовбивство, полігамія та інші поганські звичаї (гріхи) засуджувалися лише справді відданими правді духовними особами, які проживали у місцях-осередках чистої християнської віри – монастирях і які не раз були за це переслідувані.
©UCT