Не для образи, а в докір православному віровизнанню присвячується цей розділ. Взагалі православне християнство слід поділяти на дві гілки: Церковне православ’я і християнське (мирянське) православ’я. Про Церковне православ’я можна сказати тільки те, що в результаті вдалої політики сатани: «розділяй та володарюй» східна Церква проявила слабкість і відкололася від Містичного Тіла Христового, хоча на відміну від протестантизму, англіканської церкви та інших, православ’я зберегло всю чистоту і правдивість Церкви Петра, от тільки йому відмовилась підпорядковуватись. Звісно ж віра зберігалася,  але оце від’єднання повторило долю Адама і, як результат, Православна Церква містично набула первородний гріх непослуху, через що досить таки відчутно підпала під вплив зла, першою реформою якого було визнання повного підкорення духовної влади владі світській, яка згідно зі св.  Євангеліє належить злу (Лк. 4, 6). Ось чому деколи доходило до заборони вшановування ікон. Але це не привід до критики православ’я, адже сукупність великих святих, яких виростила Православна Церква, підносить її майже на однаковий рівень з Католицькою Церквою.  Отже, з цього випливає, що всі вище наведені негативні риси православ’я не становлять небезпеки для того, щоби не тільки стати істинним християнином, але і святими,які спасаються Духом Святим у своїй вірі. Тому критику православ’ю слід приписувати не духовній, а політичній площині (...).

Під поняттям «народне православ’я» ми будемо розуміти результат збереження народом християнської віри і той стан, в який перетворилося християнство у процесі синтезу християнської віри і язичництва, що спричинило до утворення нової релігії – псевдоправослав’я. Ця релігія являє собою паралельні прямі, які уособлюють дві релігії і  які існують паралельно одна до одної у просторі (в духовності і культурі нації) і часі (проходить через віки аж до нашого часу) і які на відміну від паралельних прямих перетинаються і то дуже часто. Перетинаються у об’єкті поклоніння, предметі і меті; у культах, звичаях, обрядах, святкуванні і, що найважливіше, кожна з цих прямих має здатність перемінюватися у перпендикуляр до другої прямої, прагнучи перерізати останню. Це проявляється деколи приховано, а деколи відкрито. Наприклад, на свято Юрія Змієборця (звісно ж, змій – нечисть)  6 травня у людей прийнято ворожити, відбувати різні містичні обряди (особливо у Карпатських районах). Там навіть існує якийсь ритуал, під час якого збираються мешканці високогірних полонин (переважно чабани отар, які в певній мірі являються карпатськими шаманами), розкладають ватру (вогнище) і виконують специфічні обряди, в т.ч. стрибають через вогнище, співають і промовляють певні заклинання, що стосуються погоди, скота, врожайності, і ще багато всілякого. В кінці цих шабашів чи оргій, кожен отримує тліючу частинку ватри і несе до свого місця проживання, підтримуючи це вогнище ледь не цілий рік. Це ніби велика підтримка збоку народу і допомога «змію», з яким бореться святий, тобто у боротьбі добра зі злом, наш поганський народ відверто стає на бік зла, тобто бореться з добром, а вони ж православні, хрещені! Ще один приклад – свято св. Апостола Андрія (взагалі то, поняття свято, навіть без енциклопедичного визначення, уособлює щось радісне, веселе, коли всі щасливі і вітають один одного, зичать всього найкращого, ходять до Церкви, в гості і т.д.), яке так «колоритно» святкує наш народ: в ніч перед святом вулицями сіл і (щоправда рідше) міст проходить масова «кампанія» по ліквідації будь-яких предметів приватної власності, саме приватної, за яку буде кому пожаліти, а може фізично/морально постраждати. І саме «постраждати» являється основною метою цієї передсвяткової акції. Молоді парубки ламають паркани, б’ють вікна, обливають обійстя фарбами чи нечистотами… В той же час це свято – унікальна можливість висловити сусіду все те, що назбиралося за цілий рік, і що просто словами неможливо передати. Тому замість слів (і з бажанням залишитися інкогніто) вранці сусід, який є об’єктом «висловлювання», не без жалю помічає свого повішеного «барсика», чи травленого «здохлого бобіка» і все таке – адже фантазія дикого поганина унікальна. І як результат, саме свято супроводжується прокльонами, слізьми, поганим настроєм, злістю, ненавистю, помстою; за таким принципом відьми організовують свої свята – шабаші, на яких вони подібним принципом «відриваються». Це свято наші «рідні слов'яни» так організували, щоби відчути себе по-справжньому щасливою людиною, а це буває тільки тоді, коли, згідно з ментальністю «одного знайомого» народу, сусід зазнає якоїсь невдачі чи горя. Цей народ німці колись навіть відмовлялися завойовувати, очікуючи, поки самі перегризуться. Я зараз не маю на увазі  народ, який жив віки тому (не буду згадувати мерців поганим словом), а народ, який живе у наш час по два береги Дніпра. Властивість загальної сукупності не визначає властивості індивіда чи часткової сукупності, яка входить у склад загальної, то ж характеристика загальної ментальності народу не означає відсутність людяності (наявності чеснот) і шляхетності окремих соціогруп. Адже ментальність – це психологія нації, а не окремої людини. Назвемо загальноприйняту ментальність українського народу терміном «негатив», а протилежно до неї – «позитив». Позитив протиставляється негативу наявністю людяності, що притаманна лише християнському вченню. Негатив – психологія поган і спосіб адаптації дикої людини до умов оточуючого природного(!) (не цивілізованого) середовища. Ця адаптація спільна для будь-якого виду живої природи – це закон виживання. Люди у процесі поганського буття настільки вкоренили у себе цей закон, що пізніше, через віки, живучи у цивілізованій державі, не змогли позбутися цього і жили за цим законом протягом усієї своєї історії, навіть будучи християнами. Цей закон, протилежний основним Заповідям Божим, звучить так само, як і т. з.  «синдром люцифера»: «Я - це все, інші – ніщо; ближній мій – ворог мій». З природної точки зору цей закон є результатом страху, який представник виду відчуває у процесі свого існування, цей страх виключає співіснування двох однакових представників одного виду за рівних умов і на певному місці і робить їх конкурентами.  У природному світі універсальність конкуренції полягає у присвоєнні кожним представником одного виду певної території – ареалом, яка належить лише одному і ніхто не має права на неї претендувати (хіба що може відвоювати), при чому на одній і тій же території можуть співіснувати представники багатьох видів, якщо вони не становлять конкуренції один одному. Людина, на відміну від тварини, створена власноручно Богом за Його образом і подобою, то ж людину не можна прирівнювати до тварини, а тому людина не могла жити як тварини – окремо, тому жила в соціальному середовищі. Сама людина б не вижила, тому у відношенні до природного світу, що б у ньому вижити, людина повинна жити у сукупності, утворюючи новий вид, організм – цивілізацію. Коли перші цивілізації були не достатньо сформовані, люди були у тісному зв’язку з природнім, диким світом, тож з часом «одичавіли». З переходом до цивілізованого способу життя – суспільства, вони обмежили зв'язок з природою від рівня «середовище існування» до рівня «засоби існування». Але закони природи і тваринні інстинкти вони таки зберегли. Для чого? Адже для життя людство їх не потребувало. Проблема в тому, що людству цих законів не потрібно, їх потрібно тому, до кого людство схилило свою волю, до злого. Злий, вбачаючи у людині «образ і подобу Бога»,  якого так ненавидить і не може нічого Йому заподіяти, вирішив усю свою злість і ненависть спрямувати на людину, осквернити її, опустити її до рівня тварини, а то і нижче. Тому він у вигляді божків спрямовував людей до почитання тварин і уподібнення їм. 
І яка б не була розвинена цивілізація, якщо це сукупність тваринних інстинктів і законів представників однакового виду, то це не що інше, як павуки у банці.
А тепер повернемось на декілька тисячоліть вперед, коли ці «павуки» уже охрещені, але відмовляються відректися поганського світогляду, інстинктів. Навпаки вводять їх у християнство. Є «конкурент» (людина, яка тобі «в горлі стоїть» через те, що краще живе, чи багатша)? Давай здамо як куркуля чи «ворога народу» (19 ст.)! Чи піду до ворожки і наведу порчу, чи сама наведу, мене ж вчили! І отак ми, українці, уже від століття до століття: уже і гноїли нас, і висиляли, і стріляли, і голодували, і замерзали, ще атомну бомбу не скидали! А через що? Через міжусобиці, через «погоню за гетьманською булавою», через незєдиненність, через внутрішні чвари… А це все випробування!!! Кожен християнин піддається випробуванням за допустом Божим задля духовного зростання і на очищення (перетоплення  в горнилі), щоби достойно претендувати на Царство Небесне, - це випробування на вірність Господу Богу. А якщо ми християнська держава, то також нам дається випробування, але на жаль я з історій України ще не знайшов гідно знесеного випробування. Навіть заслуга підпільної УГКЦ супроводжується відступництвом православного українського народу, тобто далеко весь народ не навернувся, навпаки – відступив, на відміну від тої незначної кількості католиків, які зазнаючи переслідувань збоку сатанинської влади і збоку багатьох наших співвітчизників, і які достойно знесли випробування і – це їхні молитви і жертви, їхня кров дарували нам волю і незалежність. І не зважаючи нінащо, забуваючи минулі біди, голодомори, колгоспи наш народ таки не хоче примиритися з Богом. Наш народ ніби позбавлений каяття, а каяття позбавлені падші духи, і немає нічого дивного у схожості доль. Тому нам так не вистачало і не вистачає ще одного хрещення (…).
Що ж, повернімося назад до теми розділу.
Зокрема зануримось глибше в релігійне життя і світогляд слов'ян середньовіччя. Християнська релігія сповідувалась паралельно наймерзеннішим язичницьким культам, ніби взаємно поєднуючись у нову жахливу релігію – святотатство. Якщо до християнізації язичники служили демонам гріхом і жертвою, то тепер вони служать їм свідомою наругою і зневагою церковного сакруму, зокрема Пресвятої Євхаристії! Що це за люди? Це ревні, побожні, авторитетні селяни, які завжди ходять до церкви, сповідаються, причащаються, моляться, але, за їхнім релігійним світоглядом, для спасіння душі і охорони від злих сил цього недостатньо! Одразу ж після прийняття Господа у Св. Причастю, вони з юдиною завзятістю мчать до бісів, щоби якнайшвидше і як найганебніше зневажити свого Спасителя, на радість бісам і на погибель своєї мертвої душі. Ці люди загибелі ладні «обмивати тваринячими нечистотами обличчя, руки …», «сечею сполоснути собі рот», проводити інші ритуали, про які думати неможливо, не те, що писати чи читати. Ці ритуали ніби благодатно впливають на здоров’я, на родину, на захист від нечистої сили, на допомогу покійним родичам і т.д. Часто ці ритуали супроводжуються наявністю св. ікон, свяченої води, стрітенської свічки. Чому так? Бо нема віри в Бога. Точніше є велика недовіра Богу. Служать Богу, каються, причащаються, моляться на випадок, коли потраплять до раю, щоб бути угодними Богу і навпаки, промовляють ритуали, ворожать, чинять святотатство на випадок, якщо потраплять у пекло, щоб біси до них прихильніше ставилися. Абсурд! Але це правда, не раз подібні свідчення занотовувалися письменниками від самих цих «ісповідників політеїзму». Все це – прояв великої слабкості нашого народу, це ніби дикі немічні звірі, котрі бояться усього, що їх оточує, і тому готові служити всім, хто є сильнішим, або хто видається сильнішим, навіть вогню і природі, і іншим диким звірям.
Усі ці жахливі ритуали та обряди продовжують існувати в сучасному українському суспільстві, тільки вже не у прихованій інтимній побутовій формі, але публічно поширюються і проповідуються бісівськими лжепророками. Це  - Гарафіна Маковій, Олександр Новий, різні знахарі, ворожбити, цілителі. Це люди, які ніби через «небесні» об’явлення, отримали місію служити людям, зцілювати їх силою молитов, св. ікон і т.д. Основне їхнє завдання – «чинити знаки і чуда, щоб, оскільки можна, одурити вибраних»(Мр.13,22), тобто зводити слабких у вірі християн до рівня сатанізму переважно через святотатство. Що ж відбувається, зі Своєї безмежної Любові Господь наш Ісус Христос понизив Себе перший раз до рівня людини, щоб пролити всю Кров за наше відкуплення,  і ще після цього понизив себе до рівня в’язня кивоту, щоб  бути ще ближчим до наших душ і сердець. Великий Господь-Цар Всесвіту перебуває вдень і вночі на нашій гріховній землі, готовий прийти до кожного розкаяного грішника. Він став задля нас таким маленьким і беззахисним, щоб всю силу віддати нам, - це всього лише хліб і вино у золотій чаші, але це водночас Найсвятіші Тіло і Кров, той самий Господь, що колись ходив по землі, навчаючи, що був розп’ятий, що воскрес, що вознісся на небо, перебуває тепер у маленькому кивоті. Він так само відчуває, чує, бачить, промовляє. Це живий Господь! І за цю любов невдячні люди знову і знову Його розпинають. Що вчать робити цілителі, ворожки, знахарі; що робили колись наші нещасні предки? «Піди до церкви, посповідайся, прийми Св. Причастя і приходь до мене…» - можна продовжити: «…будемо Господа розпинати, ганьбити». І ця людина, як Юда, одразу поспішає до цілителів-фарисеїв, п’є різну гидоту, їсть екскременти, збирає землю на цвинтарях, зав’язує якісь вузлики, ковтає якість жаби чи їх імітації (жаба - символ демона (Одк.16,12-14)), проказує незрозумілі заклинання і робить ще багато іншого, жахливішого, що навіть затяті сатаніти дивувалися б такій фантазії. І ці люди називають себе християнами. Ці люди, на сміх та радість демонам, приймаючи нечистоти, не те, що виганяють Господа з свого серця, вони ще закидують Його цим нечистотами, зневажають Його, знущаються над Ним. В цьому є своєрідна містерія – як відновлюється Жертва Христова на кожній Службі Божій і як ламається Тіло і проливається Кров Христова при кожному Св. Причастю так і повторюються зневаги, образи, муки і страждання Христові при кожному святотатстві. Це унікальна тактика сатани – так, як кожен християнин є членом Церкви, а отже містичного Тіла Господнього, тому через цих Юд нечисть розпинає, бичує Господа. Господь колись їх бачив у Гетсиманському саду (із об’явлень св. Анни Катерини Еммеріх) сліпих, жорстоких, які богохулили Його, злословили, кидали в Нього гряззю і камінням, а над ними літав дракон і пожирав їх… Сліпі, нещасні, повні гріховної огиди і болота. І це була нація, народ, не родина, не секта, не село, а цілий народ, який породив прокляття на свою долю, наслідків якого є свідками ми і ціла наша історія. Це безбожництво породжувало і формувало наш український менталітет – характер нації. Ця гниль у Містичному Тілі призвела до гангрени, яку треба було видалити, щоб народ покаявся. Ця огидність і мерзенність обрядів, які ніби відповідали християнській вірі, згодом призвела до відступництва від християнства, до розчарування у вірі і до пошуку нових, нерелігійних вищих духовних та моральних цінностей, які в той час пропонувало «просвітництво», а саме те, що проповідувало масонство.
©UCT