Великий серед Учителів Церкви Кирило святий родом був олександрійцем, батьків мав православних і благородних, був небожем, або сестрінком, Теофіла, патріярха Олександрійського. Вихований у тому ж граді в страху Божому. Навчений був еллінських і римських книг усіх, всіляку зовнішню премудрість пройшов і духовного добре навчився, у читанні Божественного Писання вправляючись завжди. Стрий же його, Теофіл-патріярх, бачачи в ньому розум великий і життя цнотливе, зарахував його до клиру свого й архидияконом поставив. І був він наче лілея пахуча, у вертограді церковному насаджена, чистотою непорочно цвів, благорозумністю богомудрою Церкву Христову сповнював, наче пахощами. Після смерти ж Теофілової вибрали всі разом на патріяршество Кирила блаженного. І прийняв престол, зразу вигнав із граду єретиків, що називалися новатіянами, на фарисеїв подібних, які виправдовували себе перед людьми й казали, наче чисті вони і праведні, у жодному гріху не винні, — і носили білий одяг на знамення нібито непорочного свого життя. Учили ж, що людини, яка після хрещення впала у гріх смертний, не годиться приймати до спільноти церковної: "Нема-бо, — казали, — прощення гріху її смертному, хіба заново хрестити таку". Єресь же та почалася від Новатіяна, який був пресвітером у Римі за царювання Деція і хотів бути папою, коли вбито було за Христа священомученика папу Фабіяна. Не отримав бажаного Новатіян — Корнилія блаженного вибрали тоді. Заздрив тому Новатіян Корнилію за престол, гнівався на нього і став йому у всьому противником. У той час було велике від ідолопоклонників на християн гоніння, багато вірних, злякавшись лютих мук, приносили жертви ідолам, а потім з покаянням і сльозами приходили визнавати гріхи свої. Святий Корнилій-папа, покаяння їхнє бачивши, приймав їх знову до святої Церкви, як же і Христос Петра, що гірко плакав, прийняв. А Новатіян-пресвітер противився папі й казав, що не годиться в Христовій Церкві бути тим, які, Христа відрікшись, принесли жертву бісам. Й ображав святого папу, називаючи його спільником ідолопоклонників. Сам же, відмовившись від нього і здобувши собі трохи однодумців, став другим папою в Римі. З того єресь новатіян поширилася всюди, досягла Олександрії й аж до святого Кирила затрималася там з примноженням у ній й инших ворожих для правовір'я діянь. Хрещених католично знову хрестили (те ж й инші єретики робили в той час: зваблених перехрещували у свою віру), не допускали другого шлюбу, називаючи те гріхом перелюбства, й инші дурниці у їхньому тлумаченні були. Тих-бо єретиків Кирило святий на початку патріяршества свого вигнав з Олександрії разом з єпископом їхнім Теопемптом. Тоді озброївся і на бісів, щоб вигнати їх із мешкань їхніх. Є-бо недалеко Олександрії одне місце, назване Канопос, що лежить від града за дванадцять стадій; при ньому близько є инше місце, назване Манутин (раніше то було село). Там було давнє капище і мешкання бісівське, і страшне було те місце — багато духів нечистих там жило. Коли ще був живий Теофіл Патріярх, хотів очистити місце те від бісів і зробити його місцем святим для славослів'я Божого, але перепон в нього було багато і кончина смертна зблизилася — не зміг наміру свого довести до здійснення. Святий же Кирило, престолу Теофілового наступник, почав про те піклуватися й молився до Бога дуже, аби подав йому згори допомогу і силу на здолання і прогнання з місця того нечистих духів. Явився ж йому у видінні ангел Господній, наказуючи, аби приніс на місце, що Манутин називається, мощі чесних святих мучеників Кира та Йоана — і втече звідти бісівська сила. Зробив те Кирило святий скоро: переніс у Манутин мощі святих, збудувавши там церкву в їхнє ім'я. І зразу втекли звідти нечисті духи, і стало те місце джерелом зцілень, що з мученицьких мощей подавалися. Вигнавши із передмістя олександрійського невидимих бісів, Кирило святий піклувався і про сам град, щоб очистити його зовсім і від видимих бісів, тобто христоненависних юдеїв, — їх же незліченна кількість віддавна в місті тому жила. Ще з часів Олександра Великого і заснування Олександрії оселився там рід жидівський, і примножився, і всіляко пакостив християнам таємно і явно, ненавидячи Христа і христойменних людей вельми. Злі і шкідливі були для града єретики вищезгадані, але незрівнянно зліші й шкідливіші були ці вороги, які не лише ворогування і збентеження сіяли, а й кровопролиття та убивства багато діяли. Святитель же Божий, прикликавши до себе архисинагогів їхніх, переконував, щоб заборонили народові своєму і відвернули його від таких злодіянь. Ті ж не лише були невмолимі, а й на більше зло зрушилися.

Була в місті церква, що називалася Олександрова, бо Олександр-єпископ збудував її, велика і прекрасна. Одного разу юдеї зібралися, озброєні, як на війну, і, коли настала ніч, вчинили крик на вулицях міста між домами християнськими: "Церква горить Олександрова!" Християнські ж люди, те почувши, спішили з дому свого вибігти на пожежу, щоб загасити церкву. І хто з них із воріт дому свого виходив, зразу їх юдейська немилостива рука несподівано мечем тяла чи списом або ножем проколювала — чим-небудь убивала. І вбито було в ту ніч християн багато. Коли ж настав день, довідався про те святіший патріярх Кирило, і сповнився жалю великого, і шукав суду на тих юдеїв, що були починателями зла. Але єпарх міський Орест, хоч і християнин був вірою, маючи якесь на святого зло, помагав юдеям і захищав убивць. Сам-бо Кирило святий з багатьма християнами до соборища юдейського пішов, і вигнав із града всіх юдеїв, і мешкання їхні зруйнував, і соборище їхнє спалив. Єпарх же великого гніву сповнився на святого, почав кривдити свояків і родичів його, й инших знатних громадян, які трималися патріярха. Єракса, граматика, мужа чесного, на позорищі оголивши, бив без жалю. І було велике між єпархом і патріярхом протистояння. Святіший-бо патріярх християн захищав, а єпарх помагав юдеям. І писали обидва, кожен від себе, до царя Теодосія (молодшого), допоки від нього прийшов наказ, що цілком забороняв юдеям бути в місті. Тим часом піднявся між людьми галас і бунт, що й невинні смерть прийняли.

Була в Олександрії дівчина одна, на ім'я Іпатія, благовірна і добродійна, донька Теона Філософа. Життям і премудрістю була славна, у дівочій чистоті без усілякого гріха провадила дні свої. Філософії ж батько навчив її з юности, і настільки вона в любомудрії була вправна, що перевищувала всіх філософів тих часів, як же про неї Сисиній-філософ, єпископ Птолеміядський, і Свида розповідають, багатьма похвалами її прославляють. Через те й заміж вийти не захотіла, щоб без перепон філософією і книгами займатися, а найбільше через любов до Христа берегла дівство своє. І всі шукачі любомудрости звідусіль сходилися до Олександрії, аби побачити премудру діву Іпатію і почути її премудре учення. І була вона вчителькою багатьом. Шанувала ж її вся влада, духовна і світська, і всі люди, і багато хто доброї її поради дослухався. Вона, бажаючи між патріярхом і єпархом мир учинити, приходила до обох з покорою і смиренням (можна їй було на потребу з дому свого виходити і перед лице влади являтися) і премудрими словами схиляла їх до примирення. Шукав же і святіший патріярх способу, як би примиритися з єпархом, але той, дотримуючись поганих звичаїв, ані чути не хотів про примирення. Якось, коли поверталася колісницею дівчина та звідкілясь додому, бунтарі, що ненавиділи мир, напали на неї, витягли її з колісниці, роздерли на ній одяг і били аж до смерти. На тому не зупинилася їхня звіряча лють — на мертве дівоче тіло лютували, потяли його на частини і на місці, що називалося Кинарон, спалили. І був усім олександрійцям, а найбільше людям, у повчаннях любомудрим, великий за тою дівчиною жаль. У той бунтівливий час ченці гори Нитрійської, чувши про те, що було в Олександрії, сповнилися ревности. Зібралося до п'яти сотень мужів і вийшли з пустелі. Прийшли в град на захист патріярха. Трапився ж їм назустріч єпарх, що їхав колісницею, — вони ж почали кричати до нього, докоряючи йому і дошкуляючи, елліном та ідоложерцем називаючи, бо він раніше вірою був еллін, недавно ж хрещення в Царгороді прийняв. Один з тих ченців каменем кинув у нього і вдарив його в голову. Збіглося ж багато людей — відійшли від нього ченці, а слуги єпархові одного з монахів, на ім'я Амоній, взяли. Єпарх же, думаючи, що патріярх ченців на нього намовив, більшого гніву сповнився і мучив Амонія посеред града люто аж до смерти. Про це довідавшись, святіший патріярх вельми переживав душею — пославши, взяв тіло мученика й поховав чесно.

А юдеї, з міста вигнані, влаштували собі місце для видовищ та ігор на наругу Христові й на дошкуляння християнам: зробили хрест довгий і, взявши хлопця одного християнського, нагого на хресті не цвяхами, а мотузками, розтягнувши, розіп'яли і наругу чинили над ним велику: насміхалися і плювали, потім у висоту з хрестом підняли, тоді били його доти, поки не вмер на хресті. І став мучеником Христовим, страждань Його наслідувачем. Про все те було сповіщено цареві — від нього, хоч і нескоро, праведний прийшов наказ. І покарано було юдейських починателів зла і єпарха із сану знято, а святитель Христовий Кирило позбувся бентеги, зла і ворожости людської — пас добре довірене йому стадо словесних Христових овець.

Коли затихли такі в Олександрії збентеження, настало більше — у всій піднебесній — від єресі несторіянської збурення, у якому Кирилові святому треба було великий показати подвиг. Минуло декілька років, і в Царгороді після переставлення патріяха Сисінія, який був після Аттика, возведено було на престол Несторія, з Антіохії приведеного. Добрий був, як же вважали, життям і вірою, але всередині — єретик прихований. Він спершу не сам, а через однодумців своїх, як же полову посеред пшениці, сіяв єресь свою між вірними. Була ж єресь його образою на Христа Бога і Пречисту Діву Богородицю. Казав-бо, окаянний, що від Діви Марії Христос народився звичайною людиною, а не Богом, — не може-бо утроба жіноча народити Бога, а тільки людину, і що Марія не Богородиця, а Христородиця. Ту його єресь єпископ Доротей, що при ньому був, і пресвітер Анастасій розсівали поміж людей. Одного свята Доротей, виголошуючи повчальне слово до людей у соборній Константинопольській церкві, сказав голосно: "Якщо хтось Марію назве Богородицею, анатема хай йому буде". Люди ж, те почувши, збентежилися, і зразу почався шум і галас у церкві, і була для вірних велика спокуса. Також і Анастасій-пресвітер до людей сказав, аби ніхто Марію Богородицею не називав, бо Марія людиною, жінкою була, а з людського тіла як може Бог народитися? Спитали ж про те самого Несторія — і почав він відкрито безумство своє відкривати, і виблював отруту образ своїх на Христа Бога і пречисту Його Богоматір. Сказав же так: "Я не хочу називати Богом того, хто в утробі жіночій зачатий, дні і місяці рахує, коли йому час буде народитися. Ані Богородицею не назву жінку, що народила людину тілесну, однакову природою собі". І були суперечки й непорозуміння серед людей. Одні-бо перечили єресі і не хотіли нічого спільного мати з Несторієм, инші зваблювалися єретичним мудруванням і переймалися зловір'ям. Не лише ж один той град єресь збентежила, а й усі кінці землі: злочестивий Несторій зі своїми однодумцями написав багато книг єретицтва свого і розіслав у навколишні міста, і в дальші краї, і в пустелі до монахів. І зробив такий розкол у цілому християнстві, який робив швидше від нього Арій злочестивий, що ризу Христову роздер.

Як же вслід за Арієм, так і вслід за Несторієм багато хто з духовного і світського чину пішов. Довідавшись про те, патріярх Олександрійський святий Кирило вельми бентежився душею як вірний Христа Бога і Пречистої Божої Матері раб. І добрий воїн озброївся на ворога того і став міцно за честь Божу і Богородичну, і виявився справжнім пастирем овець Христових, що біля стада свого не спить і бореться з вовком. Написав до Несторія спершу люб'язно, переконуючи його зупинитися від такого починання: і, що зловір'ям попсував, те нехай благовір'ям направить. Тоді, бачачи, що той не виправляється, написав до нього прегостро, викриваючи його блуд. Написав же і до клиру Константинопольської Церкви, і в цареву палату — щоб не зваблювалися Несторієвим ученням. Тоді написав до Целестина, папи старого Риму, також і до инших патріярхів, сповіщаючи про Несторія, радячи ж і просячи, щоб переконали його покаятися. І до єпископів різних країв і міст, і до влади написати не полінувався, аби пильнувалися від Несторієвої єресі. Почувши ж, що і пустельників багатьох та єресь розбестила, написав до них, виявляючи душезгубну шкоду єресі тої і відводячи їх від зваби. І, не перестаючи, кричав на того вовка, аж поки не відігнав його від Христового стада. Несторій же посланнями Кириловими не лише не виправився, а й на гірше зрушився: мучив тих, що були з духовного чину і з інокуючих, які протистояли йому, не погоджуючись із єрессю його. А на святого Кирила гнівався і лютував, пишався вельми, називав його єретиком, сам єретиком будучи. І багато брехливого й несправедливого на святого і праведного склав наклепу, розсіваючи те серед людей, ображаючи і безчестячи ім'я Кирилове. Святий же, все бачачи, не зважав, лише про спасення того ж Несторія, як же й инших душ людських, і про очищення Церкви від єресі піклувався.

Росла ж день за днем і міцніла Несторієва єресь. Треба було зібратися Третьому Вселенському Святих Отців соборові, щоб винищити з Церкви таке велике зло: вже багато з єпископів пошкодилося душезгубним тим єретичним мудруванням. Погодився ж і цар Теодосій, щоб Собор вселенський був, бачачи незгоду церковну велику. І визначив зібранню місце на Ефесі, і зійшлося зі світу єпископів до двохсот, а ті, що не могли самі прийти через якісь перепони, намісників своїх прислали. Келестин-папа написав до святого Кирила, щоб на соборі і свій, і його престол представляв, бо сам з Риму прийти не зможе, старістю одержимий і немічний. І був святіший Кирило на тому соборі папою і патріярхом — займав найперше місце, щоправда, не без великого труду, бо витерпів багато образ і напасті від єретикуючих, які з допомогою світської влади, єретицтвом пошкодженої, окремо свої соборища скликали, на Кирила святого безвинно напастували, називаючи його єретиком-аполінаристом, — наче Кирило святий дотримується Аполінарієвої єресі, яка відкидає справжню людськість Христа і каже, що Христос не мав душі, а божество замість душі. Проклинали благословенного мужа, як єретика, і перед царем листами своїми, що брехливо наклеп зводили, йому шкодили. Настільки ж єретицька неправда набрала була сили і царя на гнів проти Кирила-патріярха зрушила, що пута й темницю витерпів Кирило святий в Ефесі — разом з блаженним Мемноном, єпископом ефеським. Відтак цар, все точно з'ясувавши і довідавшись про невинність праведного, а злість єретиків і брехню їхню явно побачивши, тих усмирив і розігнав, а Кирила святого і тих, що з ним, у владі їхній утвердив, терпіння ж його і покору похвалами прославив.

На тому соборі старійшина святіший Кирило зі святими отцями Господа нашого Ісуса Христа, який від Пречистої Діви Марії воплотився, істинним Богом ісповідали і Пречисту Діву Марію, що його народила, справжньою Богородицею визнали і прославили. І була радість велика для всіх вірних. І весь народ града Ефеського урочисто проголошував, що "велика Пречиста Діва Марія Богородиця". Несторія ж як єретика і богохульника засуджено було. І не лише із сану його скинули, а й від християнства відлучили, вічному прокляттю передали, вислали в найдальший край, що Оасим називався, де він погано викинув свою душу. А тому, що в спротиві єретицькому без покаяння перебував, йому ще живому язик богохульний черви з'їли.

Наскільки ненависне було єретичне ображання Божої Матері від Несторія, виявилося й пізніше, про що святі отці Софроній та Йоан у Лимонарі своєму пишуть так: "Прийшли ми до авви Киріяка, пресвітера Лаври Каламоня, яка при святому Йордані. І розповів він нам, кажучи: "Одного дня бачив я уві сні світловидну, чесну образом Діву, в багряницю одягнену, і з нею двох мужів святоліпних, що стояли за келією моєю. Я ж пізнав, що то Владичиця наша, Пречиста Діва Богородиця, а ті мужі, що з нею, — святий Йоан Хреститель і святий Йоан Богослов. Вийшов тому з келії своєї і, поклонившись, просив їх увійти всередину і, помолившись, благословити келію мою. Богородиця ж не хотіла. Довгий час я молився до неї і казав: "Хай не повертається, о Владичице, раб твій від тебе осоромлений і принижений". Й иншого багато прохання промовив я до неї. Вона ж, бачивши, що я ревно молюся, відповіла мені, кажучи: "Маєш ворога мого у келії своїй, то як хочеш, щоб я увійшла до неї". Те мовивши, пішла. Я ж, прокинувшись, почав журитися і плакати і міркувати собі, чи в помислах я не згрішив супроти неї. Не було-бо нікого иншого в келії моїй, лише я сам. Зробивши собі великий іспит сумління, не виявив я ніяких прогрішень супроти неї, і тому що великою печаллю був мучений, взяв книгу почитати, аби хоч малу відраду дати печалі своїй. Була ж то книга блаженного Ісихія, пресвітера єрусалимського, яку я на якийсь час у нього попросив. Почитавши книгу, виявив у ній наприкінці два слова Несторія зловірного — і зрозумів, що то ворог Пресвятої Владичиці нашої Богородиці. Вставши, заніс книгу до того, хто дав її мені, і сказав: "Візьми книгу свою, брате, не стільки-бо від неї здобув я користі, як втрати". Він же спитав мене про причину: чому втрату, а не користь здобув я з книги його. І розповів я йому про видіння, яке мені було. Він же божественної ревности сповнився, вирізав із книги два ті Несторієві слова і у вогні спалив їх, кажучи: "Хай не буде в келії моїй ворога Владичиці нашої Богородиці, завжди Діви Марії".

Не годиться ж і цього замовчувати, що святитель Христовий Кирило, такий великий угодник Божий, при великій своїй святості мав у собі дещо, гідне докору й боговгодженню протилежне, щоб і виправлення його чудесне ми побачили.

Гнівався він без причини на Йоана Золотоустого, святий на святого, і не дивно, бо і святі, як і люди, немочам людським підвладні. Досконалий у всьому лише один Бог, а серед людей нікого досконалого самого від себе нема, хіба від сповнення Христового. Гнівався ж Кирило святий на Йоана Золотоустого не лише коли той живий був, а й після його смерти і не хотів серед святих його згадувати. Був же той його гнів не зі злости, а з невідання. Бо і від стрия свого Теофіла-патріярха, і від инших, що на святого Йоана ворогували, чув багато несправедливих наклепів на того всесвітнього світильника. І повірив брехні через незлостивість свою, як же правдиво написано: "Незлостивий вірить всілякому слову". Писав же до нього Аттик, патріярх Царгородський, який був перед Несторієм, радячи і просячи, щоб ім'я Иоанове в диптихи церковні, тобто в книги імен святих, вписав. Був же й Аттик раніше одним із тих, хто вороже ставився до Йоана Золотоустого, але пізніше, побачивши невинність святого мужа і своє перед ним прогрішення пізнавши, каявся. І прийняв після Арсакія престол патріяршества Царгородського, вписав серед святих ім'я Золотоустого і, допоки живим був, переконував святого Кирила дорадчими листами, щоб те саме зробив. Він же не слухав його, не хотівши уневажнити Теофіловий на Йоана собор, що раніше був. Тоді святий Ісидор Пелусіот, родич Кирила святого, старий літами, бачачи невдоволення багатьох на Кирила за те, що з-посеред святих Золотоустого відкидає, писав до нього сміливо, переконуючи, аби подивися на причину гніву свого на невинного і святого мужа. Не розглянувши справедливо й не довідавшись достеменно, нікого судити не годиться. Бо й Господу Богові, який з передвіку все відає і несподіяне наперед бачить, була воля самому з неба зійти до міст, що згрішили і прогнівали його: "Зойк, — говорить, — содомський і гоморський примножився до Мене, і гріхи їхні великі вельми; зійшовши, хай подивлюся, і, якщо так є, хай зрозумію". Це ж зробив Всевидець, даючи нам приклад не вірити зразу словам обмови, але спершу самим роздивитися і довідатися, чи так є, як ми чули. Годиться тому і тобі (говорить Ісидор до Кирила), роздивившись, гніватися, якщо виявиться щось, гніву достойне, бо багато з тих, що були з тобою на Ефеському соборі, відкрито про тебе говорять, обурюючись, що неправедно гніваєшся на невинного. Як Теофілів небіж, наслідуєш вдачу його: як той явне безумство своє показав, вигнавши з престолу без провини святого і Богу любого Йоана, так і ти робиш, зневажаючи славу вигнаного і того, кого нема вже серед живих". І знову в другому листі говорить: "Страшать мене образи з Божественного Письма і примушують говорити й писати, що треба. Якщо я тобі отець, як ти мене називаєш, боюся осудження, яке прийняв Ілій, старозавітний священик, за те, що не карав синів своїх, які грішили. Коли ж я твій син, як і сам знаю, боюся, щоб не напала на мене кара, яка напала на Йонатана, сина Саулового, за те, що батька свого, який чарів шукав, міг відвести від гріха того, але не відвів, не зробив того, що міг зробити, — за те перший на війні убитий був. Хай не буду і я засуджений, кажу тобі те, що на користь твою, і ти від праведного судді щоб не був засуджений, — тому послухай мене, відклади гнів свій, який маєш на мертвого, щоб не бентежити живої Церкви і розколу в ній не робити". І також в иншому місці говорить Кирилові: "Питаєш мене про те, як божественного мужа Йоана вигнали були. Але я детально про те писати не хочу, щоб не осуджувати. Короткими ж словами нагадаю тобі норов Єгипту, з яким сусідиш: Мойсея відрікся, фараонові покорився, смиренних ранами зранив, працьовитих скривдив, міста побудував, плати робітникам не віддав. Такими ділами займаючись, Єгипет породив Теофіла, що шанував золото, наче Бога. Він зі своїми однодумцями боголюбивого і богопроповідного мужа ворожо скривдив, але дім Давидовий утверджується і примножується, Сауловий, як же бачиш, занепадає". Такі були писання Ісидора святого Пелуського до святого Кирила. їх читаючи, почав Кирило-патріярх пізнавати гріх свій, а найбільше пізнав і цілком покаявся, коли видінням настрашений був таким. Здавалося, був на одному місці вельми прекрасному й веселости невимовної сповненому і бачив дивних мужів — Авраама, Ісаака і Якова й инших святих, які у Старому Завіті і в новій благодаті. І храм бачив превеликий і пресвітлий, його ж краси не може вимовити людський язик, і багато в ньому тих, що співали солодко, було чутно. Увійшов-бо в нього Кирило, дивувався з побаченого і насолоджувався серцем. Бачив же Пречисту Владичицю Діву Богородицю, яку обступило безліч ангелів, і слава невимовна сяяла навколо. Бачив і святого Йоана Золотоустого, що поблизу Богородиці стояв у великій честі, сяючи світлом предивним, як ангел Божий, і книгу своїх учень у руці тримав, і з ним багато дивних мужів, як слуг його, було озброєних і наче до помсти готових. Коли ж Кирило хотів припасти до Богородиці й кинувся до неї з поклоном, зразу святий Йоан зі своїми зброєносцями виступили супроти нього з гнівом, боронячи йому наблизитися до Пречистої Божої Матері, і виганяли його з дивного того храму.

Затремтів Кирило, бачачи, що гнівається на нього Йоан і що його з храму виганяють. І ось почув Пречисту Діву Богородицю, яка, як заступниця, говорила до Йоана, аби пробачив Кирилові і з храму не виганяв, бо не зі зла, а з невідання перед ним згрішив. Виглядало, наче Йоан не хоче пробачити. Тоді сказала до Йоана Богородиця: "Заради мене прости йому, бо трудився багато задля чести моєї, і мене серед людей прославив, і Богородицею називає". Коли це Пречиста Богородиця промовила, зразу Йоан злагіднів і сказав до Богородиці: "Задля твого прохання, о Владичице, прощаю йому". І підійшов, приязно обійняв і поцілував Кирила. І так один з одним у видінні примирилися. Після видіння того Кирило святий почав вельми каятися, і сам собі докоряти, і себе самого зневажати, що на такого угодника Божого даремно стільки гніву тримав. І зразу, зібравши всіх єгипетських єпископів, влаштував свято велике святому Иоанові Золотоустому і записав його в книги церковні між великими святими. Так зникла вада зі святости Кирила блаженного — сама Пречиста Богородиця ворожість між рабами своїми зруйнувала. І відтоді, доки жив Кирило святий, похвальними словами прославляв Золотоустого.

Жив же Кирило святий подальший час життя свого у великому богоугодництві, не лише про своє, й про спасення багатьох піклувався і наставляв їх на путь праведну. Старець один був у нижніх краях Єгипту (як же про те в Патерику знаходимо сказання авви Даниїла). Той старець, хоч і святий був життям, проте в поведінці грубий і препростий. З невігластва свого говорив, що Мелхиседек — це Син Божий. Сповіщено ж про це було святішому Кирилові. Пославши, прикликав до себе старця того. Знав же, що й знамення творить старець і, що попросить від Бога, те являє йому Господь, а те, що він про Мелхиседека говорить, — то через невігластво. Ужив патріярх такої мудрости, з лагідністю кажучи: "Авво, говорить мені помисел, що Мелхиседек — Син Божий, а друга думка каже мені, що Мелхиседек людиною є і архиєреєм Божим. І сумніваюся про нього в помислах своїх. Навмисне тому прикликав тебе, щоб ти помолився до Бога, аби відкрив тобі Господь про те і щоб ти сповістив мені".

Старець же, покладаючись на життя своє, сказав самовпевнено: "Дай мені, Владико, хоча б три дні, і я спитаю про це в Бога, і сповіщу тобі, що мені буде відкрито". І пішов старець у келію свою, і на три дні замкнувся, і молився до Бога, щоб явив йому про Мелхиседека. Отримавши прошене, прийшов до святого Кирила і сказав: "Людиною є Мелхиседек, а не Сином Божим". Сказав патріярх: "Звідки знаєш, отче?" Він же сказав йому: "Бог показав мені всіх патріярхів по одному, і бачив я кожного, що проходив переді мною: від Адама і до Мелхиседека. І сказав мені ангел: "Ось Мелхиседек". Хай буде відомо, владико, що справді так є". Зрадів вельми Кирило святий, що врятував душу того старця. І, подякувавши, відпустив його. І пішов старець, проповідуючи всім, що Мелхиседек людиною є, а не Сином Божим. Такою мудрістю угодник Божий невігласа на путь істинну наставив. Прожив же святіший Кирило на престолі Олександрійського патріяршества літ тридцять два і, Церкву Христову від єресей у дні свої зовсім очистивши й багато душекорисних книг написавши, спочив у Господі. Була при відході його сама Пречиста Божа Матір, якій він вірно служив і добре за честь її подвиг творив. І приєднався до святого Золотоустого, щоб з ним разом у любові, ніколи не відходячи, стояти як перед Христом Богом, так і перед Пречистою Богородицею у славі її близько Престолу її, хвалячи її і народженого від неї істинного Бога славлячи зі всіма святими на безконечні віки. Амінь.