Преподобний отець Йоаникій народивсь у країні Витинійській, у селі, названому Марикати, від батька іменем Миритрикія, матері Анастасії. Починаючи приходити у вік, пас домашню худобу за велінням батьків своїх. Хоч і не був відданий у науку книгам, одначе більше за всіх, котрі вчилися, розумів, бо заповіді Господні сприйняв, — отже, навчав його Дух Святий. Вельми був чеснотливий, лагідний, смиренний, терпеливий і доброслухняний. До молитви мав таку дбалість, що не раз, полишивши своє стадо, цілий день в усамітненому місці стояв і старанно молився Богові. Коли ж на молитву відходив, знаменував стадо своє хресним знаменням, і пробувало стадо нерозхідно, і не було воно звірами розтягнене, ані злодіями крадене, доки блаженний хлопець, увечері повернувшись, не приганяв його до свого дому. В такому ділі вправлявся святий аж до дорослого віку.

У той час царював над греками злочестивий Лев, Константина Копронима син, зваблений єрессю іконоборства. Той послав по всій області вибрати пригідних і хоробрих юнаків у воїнство. Дійшло-бо те послання і до Витинійської країни, і коли були посланці в тому селі, в якому Йоаникій пробуття мав, побачили, що він добрий є юнак, віком зрілий, тілом міцний і до воїнства придатний, забрали його з собою і записали в чин Екскубіторовий. Відтоді Йоаникій був воїном, страшний ворогам через свою мужність, улюблений співтоваришами через покірливість та смирення, але ще більше любий був Богові, бо святі Його заповіді бережливо хоронив. Позаздрив диявол такому його чеснотливому життю і схилив його до єресі іконоборства, якою тоді через царів-єретиків усю Церкву Божу зворушено: викидали-бо із храмів Господніх святі ікони, а тих, що поклонялися їм, гонили. Отак тією єрессю Йоникій зваблений був, що ані чути не хотів про святі ікони. Бог же, бажаючи спасти всіх, спас і його від зваби в такий спосіб: владнав, щоб посланий він був із воїнством на захід. Коли ж звідтіля повертався, переходив якусь частину Олімпійської гори. І, за промислом Божим, ішов повз одного інока, котрий там, на горі, постив і прозорливий був. Той відчув Йоаникія, який із воїнами мимо проходив, і все про нього від Духа Святого довідався, вийшов із келії і в пустелі явився йому та й каже: "О дитино, Йоаникію! Хоча й християнином називаєшся, Христову ікону чом зневажаєш? Марнотні-бо всі твої чеснотливі труди, коли не маєш благочестивої віри". Це почувши, Йоаникій здивувався, що той називав його на ім'я, хоча його не знав, і викрив діла його, а з ним він ніколи не бачився. Пізнав, що той, котрий говорить до нього, сповнений є Духа Божого і прозірливими очима про все, що в ньому, довідався. Через це впав на землю, кланяючись і прощення просячи, бо в невіданні зогрішив, і пообіцяв виправити себе і належну честь та поклоніння Христовій іконі та зображенню всіх святих воздавати.

Від того-бо часу блаженний Йоаникій дбало почав пошановувати святі ікони, каявся-бо, що зневажив їх у невігластві і, шкодуючи про це, покарав себе постом і всілякими умертвленнями плоті. В царських предпокоях пробуваючи, на голій землі поклони клав, старатливо молитві і всеношньому неспанню віддаючись, і ніколи до ситості їжі не їв. Коли ж і на загальній трапезі зі своєю дружиною йому часто траплялося бувати, то уживав їжу й пиття із такою ж повстримністю, щоб тільки могти перед ними свого поста приховати. В такому покаянні жив він шість років, відтак повстали болгари з великою силою своєю і воювали на греків, полонячи Тракію. Вийшов-бо проти них грецький цар з усіма своїми воїнами, серед них був і блаженний Йоаникій, і коли обидві країни зійшлися, битву учинивши, і перемагали болгари греків, тоді Йоаникій велику з'явив хоробрість, ніби другий Давид, іноплеменників долаючи і перед лицем царським дружину свою захистив од меча супротивних, мужньо супроти ворогів постаючи і січучи їх, неначе стебла. Одного із знаменитих вельмож грецьких, що сікся з болгарами і від них подоланий був і вже в руки їхні потрапив, Йоаникій вибавив: кинувся-бо на них, одних мечем посік, інших же розігнав і полоняника на свободу вивів. Побачив-бо цар таку його хоробрість, запитав про батьківщину його, і про рід, і про ім'я та й повелів записати його у Пам'ятну книгу, щоб після здійснення битви великим саном і багатьма дарами пошанувати такого хороброго воїна. Той-бо уздрів в одному місці болгарина страшного, ніби другого Голіата, котрий тісний прохід загородив і багатьох греків убивав, кинувся на нього, а тоді й обезголовив його. Така була блаженного Йоаникія супроти ворогів видимих мужність, що стало передвіщенням міцних його з невидимими ворогами борінь та перемоги.

Завершилася війна, і, коли повертався цар додому, побачив Йоаникій раніше згадану гору Олімпійську, що стояла праворуч, і, згадавши того інока, що в пустелі до нього вийшов та в іконоборчій єресі звинуватив його, поклав в умі своєму все залишити і, на ту гору поселившись, безмов'ям іночому наслідувати життю і приєднатися до єдиного Бога, — що й вчинив незабаром. Коли ж бо прийшов у царське місто, щоб за явлену в боях мужність дістати чесний сан і дари від царя прийняти, то все зневажив і в послід це поставив. Відійшов од співтоваришів-воїнів і пішов до іноків після двадцять четвертого літа свого до плоті та крові воїнства, бажаючи вести бран із духом злоби піднебесним. Спочатку прийшов до монастиря Агавровського і прийнятий був від іноків, які там жили, відкрив думку свою ігуменові Григорію, що бажає іти в пустелю і самому в безмов'ї жити. Ігумен же спершу похвалив намір його, а тоді сказав: "Хоча й добре мислиш, улюбленче, одначе раджу тобі вибрати спершу не пустельне і від людського співжиття віддалене пробуття, адже не звик до іночих уставів та звичаїв, а насамперед поселися із чеснотливими та вправними ченцями і пізнай од них час і чин молитви, відтак навчися смиренномудрія, послушання та покірливості, а по тому підеш у пустелю. Дбай, дитино, бо коли підеш ненавчений на таке життя, то замість того щоб ворога зранити, сам од нього зранений будеш і замість того щоб перемогти його, сам переможений станеш". Такої корисної ради Йоаникій послухав, од наміру свого тимчасово відійшов і пристав до співжиття богонатхненних мужів, аби звикнути до такого чеснотливого пробуття. У трьох монастирях придивлявся й навчався іночих уставів та життя, спершу в тому Агавровському, тоді пішов до іншого монастиря, названого Утотеляс, а що був некнижний, там почав навчатися грамоти. Побачив-бо, що в той монастир багато мирських людей приходить і безмов'я через них годі втримати, відійшов звідтіля і прийшов у третю обитель — Антидієву, де пробув два літа, вивчив там тридцять псалмів Давидових і добру користь дістав од іноків, котрі там жили. Після двох років знову забажав пустельного безмов'я і захотів вийти на гору, що була поблизу, і, там в усамітненні поселившись, почати пустельне життя, але спершу сім днів пробув, постячи, і молив старатливо Бога, щоб став наставником у його путі, якої бажає. І на сьомий день почув новий той Мойсей голос із висоти, що повелів йому вийти на ту гору. Рушив Йоаникій із монастиря Антидієвого та й подався до гори, що неподалік стояла, і, на неї виходячи, туди й сюди поглядав, де б знайти місце для пробування. І тут побачив двох іноків-пустинножителів — мали вони ризи з волосся, а харч їхній був від зілля, яке росло в пустелі, — до них прийшов і поклонився блаженний. Вони ж, ставши, учинили молитву, а по тому бесідували з ним. Виповів їм Йоаникій усе про себе: відкрив наміра свого і велику користь дістав од святої їхньої бесіди. Пророчили йому ті пустельники, що після п'ятдесяти літ його постництва, в самому кінці життя, нанесено буде на нього спокусу від заздрісних людей, але їм, сказали святі, хворість їхня на голову їхню обернеться. "Ти ж жодним злом не постраждаєш", — що і збулося, про це згодом оповісться. Таке напророкували Йоаникієві блаженні ті пустельники, дали йому ризу волосяну, що мовою країни тієї зветься левитонар; та риза була Йоаникієві як щит нездоланий супроти стріл ворожих, як сам пізніше оповідав. І після корисної поміж себе бесіди розійшлися пустельники і в глибшу пустелю пішли, а Йоаникій на гору, що звалася Трихаликс, пішов і там без келії пробував, небо тільки за покров маючи. Довідався про нього вищезгаданий Григорій, ігумен Аговровського монастиря, збудував йому на горі тій малу хижу, щоб у ній міг ховатися блаженний від бурі, дощу та снігу, — у тій-бо хижі Йоаникій, зачинивши себе, й пробував. Після того почала приходити до нього бесідувати численна братія — брати користь духовну од нього хотіли. Отож, затуживши від того, що перебивають йому безмов'я, залишив ту гору й пішов, іншого шукаючи місця для безмов'я. Проходив повз село, що звалося Єллеспонт, побачив поблизу нього іншу гору, високу, важкопрохідні пущі та кручі вона мала, поселився там і, викопавши тісну і глибоку в землі печеру, почав безвихідно у ній жити. Харч же мав від одного пастуха, котрий на горі тій кози пас, той приносив трохи хліба та води святому і то раз на місяць, сам же від нього більший дар приймаючи: благословення та молитву, і пробув святий там три літа, день і ніч молячись і славлячи Бога. Співав же псалми Давидові, прикладаючи до кожного вірша такі слова: "Уповання моє — Отець, прихистя моє — Христос і покровитель мій — Дух Святий". Ті слова, як солодощі якісь, на язиці носячи, веселився, їх-бо згодом багато від нього перейняло і завше мали в устах своїх.

Після трьох літ свого в тій тісній печері пробуття вийшов якось до однієї церкви, що була там неподалік. Випадково до тієї церкви прийшли воїни, що колись співтоваришували Йоаникієві та дружню приязнь із ним мали. З них-бо один побачив Йоаникія, упізнав його і, обійнявши, плакав з радості й нагадував йому давніше його життя, хоробрість у битвах, славу ж і честь, яку мав у царя, і дивувався, пощо, все те залишивши, зволив так у бідацтві жити. Повернувся той воїн до інших воїнів, бажаючи звістити їм про Йоаникія, а Йоаникій тимчасом утік од них і, бажаючи ліпше затаїтися від усіх, пішов у гори Контурійські, в них-бо було безліч звірів, — там святий і поселився, слави людської уникаючи, зі звірами та зміями поселився, з Давидом говорячи: "Ось я віддалився, втікаючи, і перебував у пустині, дожидав я Бога, що спасав мене від легкодумности й бурі". Після достатнього часу захотів піти в Єфес до церкви святого Івана Богослова заради поклоніння та молитви. Знявся та рушив і, минаючи одного молитовного храма, коли заходило сонце, зустрів чоловіка та жінку, котрі йшли до того храму, щоб учинити пам'ять батькам своїм, — ті, побачивши його, злякалися: страшний-бо був — великий тілом, одягнутий у рубища, босий, увесь оброслий волоссям. Святий же, побачивши, що тремтіли зі страху, покірливо мовив до них: "Не бійтеся, діти, але скажіте мені: куди веде ця дорога?" Вони сказали, що до річки веде, яка тече попереду, — вона то ді вельми наводнилася, і ніхто не зміг би переплисти тої річки без лодії. Він же пішов, спочив трохи при ріці, опівночі ж устав, пішов до води і подався рікою поверх води, як по сухому, і на другій бік, не замочивши ніг, перейшов. Коли ж прибув у Єфес і до храму святого Івана Богослова приступив, — відчинилися йому самі від себе двері церковні, і зайшов досередини, помолився достатньо, кланяючись та цілуючи святу ікону улюбленого учня Христового. Коли ж вийшов він із церкви, тоді самі двері зачинилися, він же знову рушив у дорогу, повертаючись до свого в Контурійських горах пробуття.

Трапилося йому йти повз одного жіночого монастиря, де була одна матір, котра мала юну дочку, яка, бувши вельми охоплена плотською похіттю, бажала покинути іночого свого образа та чина, піти в мир та поєднатися із чоловіком. Мати ж переконувала її із плачем та молила, щоб терпіла війну плоті заради Христової любові і щоб умертвляла тіло своє, не покидала іноцтва і не віддала себе в наругу та погибель бісові, але не могла її переконати, тож донька, полум'ям пристрасті палаючи, уже хотіла з монастиря тікати. Про все те блаженний Йоаникій довідався, милосердствував щодо тієї дівиці і, закликавши її, сказав: "Поклади, дитино, руку на шию мою". І коли це учинила дівиця, помолився святий зі сльозами до Бога, аби збавилася та дівиця від пристрасті тієї — диявольської спокуси, а. тягота битви отої нехай на його шиї буде, і всі її плотські пристрасті нехай на нього перейдуть, що й сталося: звільнилася-бо та дівиця від усіх нечистих помислів та плотських похотей і залишилась у монастирі своєму, безпристрасно живучи і добропригоджуючи Богові, а Йоаникій дорогою своєю в Контурію пішов.

Коли ж ішов він, відчув у собі полум'я плотської похоті, і напали на нього, як буря велика, погані думки, і піднялися у ньому хвилі нечистих пристрастей, і закипіла в ньому кров, ніби в конові, і вся напасть, що на тій дівиці була, напала на блаженного Йоаникія. Він-бо терпів міцно, трудячи плоть свою великими подвигами. Побачив-бо тут змія страшного, що загніздився в розколині земній, і намислив віддати йому себе на з'їжу, зволяючи ліпше померти, аніж нечистим піддатися думкам й осквернити чисте своє тіло. І кинувся до змія, щоб той з'їв його, однак змій ані доторкнутися до нього не захотів, а коли роздразнював його Йоаникій, бажаючи з'їденим бути, раптово змій мертвим виявився. Відтоді загинули погані думки, погасла пристрасть і повернувся мир у плоть його.

Дано було йому від Бога владу на видимих та невидимих зміїв, щоб наступати на них і розтирати їхні голови. Якось стояв він і Давидові псалми із вуст співав, відтак брила каміння, що там була близько, почала хитатися.

Зирнув-бо святий і побачив, як з-між каміння виповзає страшний змій, котрий мав вогневидні очі, і вдарив його палицею, яку мав у руці, і тоді змій мертвий став. Знову-таки під час зими ввійшов святий в одну глибоку печеру і знайшов там загніждженого змія, його очі, наче вогонь, блищали. Не відав святий, що то змій є, а гадав, що ті очі — це правдешний вогонь, зібрав дрова і поклав їх на змієві очі, бажаючи зігрітися через холод. Змій-бо струснувся, скинув дрова з очей своїх, і пізнав святий, що то змій є. Але не злякався, а відхилився трохи праворуч у печері і пробував укупі зі змієм, доки зима минула.

Коли закінчилося дванадцяте літо пробуття його в пустелі, почувся йому з висоти голос, який повелів йому йти до монастиря, що називався Єристе, і там у чин іночий одягтися, бо не був в іночу вдягнений одежу, тільки чеснотою інок. І тоді до названого монастиря пішов, досяг його під час жнив, сказав про себе ігуменові того монастиря — на ймення Стефан. Той-бо назавтра учинив звичайні молитви, одяг Йоаникія в іночого образа, хоч і раніше був досконалий інок того образу і багатьох іноків добрими ділами перевищив. Одягнений же був преподобний іночими одежами і почав більше подвиги чинити, труди до трудів докладаючи. Зачинивсь у місці, що зветься Кристама, окував себе залізними ланцями, що мали шість ліктів у довжину, і пробув у тому затворі та в узах три літа, самовільний Христовий в'язень та мученик. По тих-бо літах побажав піти в Хелидон, щоб побачити великого у пістництві Георгія. Звільнивши себе від уз, рушив, а коли дістався до річки, що звалася Горам, напав на змія, котрий річкові струми збурював і зупиняв водну течію; того змія молитвою та знаменням хресним мертвим учинив. Прийшов-бо до великого Георгія, пробув при ньому ще три літа і всього Псалтиря від нього вивчив та й знову відійшов до пастиря обителі Антидійської із учнем Пахомієм; також в Агавровській обителі був, відтак рушив із іншими іноками оглянути новозбудовану обитель на близькій, що там була, горі. І коли до гори наближався, явився з пустелі один козел надзвичайно великий; його побачивши, іноки, котрі із Йоаникієм ішли, спогадали подумки, як би того козла вловити, бо зі шкури його добре хутро могло бути. Преподобний зрозумів помисла їхнього і повелів одному, ім'я його було Сава, піти і привести до нього того козла. Каже Сава: "Коли козел втікати почне, то як дожену його?" Святий же рече до нього: "Піди-но лишень, брате, і твори повелене, і він самохітно до тебе прийде та й слідуватиме за тобою". А до інших іноків повернувся і запитав їх: "Чи козлова шкура придасться, щоб учинити хутро?" Вони ж відповіли: "Вельми придасться, не ми й перед тим, як сказав, подумали". Коли ж приведено було козла, преподобний гладив його рукою своєю, навчаючи братію милувати душі тварин, а свої бажання відсікати. І знову відпустив козла на пасіння в пустелю.

Мав-бо преподобний і прозорливості дар: прорік смерть Никифора-царя, яка невдовзі мала статися, що і збулося: від болгар-бо на війні поранений бувши, помер. Також і сина його Ставрикія, що почав після нього царювати, предрік швидкий кінець. Коли ж пробував на горі Прусентійській, що прилягала до високої гори Олімпу, був там один інок, на ймення Гурій, життям лицемір, котрий шукав слави людської і від усіх славлений був як великий подвижник; той, побачивши себе, що далеко відстоїть від істинного чеснотливого подвижника святого Йоаникія, піднявся на заздрість і хотів його згладити із землі: приготувавши смертну труту і прийшовши до нього, як Юда, з лестощами, дав йому труту оту в питті. Преподобний же, незлобний бувши, гадав, що дружню любов Гурій йому з'являє (не знав-бо його улесливості та заздрості), і, нічого не відаючи, випив смертоносну труту, відтак упав у вельми люту хворобу і до смерті наблизився. Бог же не полишив угодника свого, щоб помер такою дочасною смертю, але послав йому в поміч мученика свого, святого Євстатія; той, явившись йому у видінні, зцілив його від хвороби і попереднє йому здоров'я дарував, — за те подячний був преподобний Йоаникій, збудував там церкву в ім'я святого великомученика Євстатія і монастиря при ній улаштував.

Якось уночі видіння бачив, не уві сні, а наяву, стояв-бо й молився, а видіння було таке: від східнього краю гори тієї явилося джерело, щедро воду виточуючи. Навколо ж джерела того стояло безліч овець, які пили воду, що текла із джерела, і дивувався святий баченому; знав-бо, що не було там джерела й ані вівці в тій пустелі не було. Назавтра пішов на те місце і не знайшов нічого: ні овець, ані джерела, а лише гарне місце й до життя добропригідне. Довідався від старих, що на тому місці була колись церква Пресвятої Богородиці, і витлумачив видіння своє, кажучи: "Джерело води, котре щедро виточує, є благодать Богородиці, що на тому місці має бути, вівці — то люди, котрі причащаються благодаті Пресвятої Богородиці. І приклав щире дбання, аби знову на тому місці збудовано було церкву на ім'я Пресвятої Богородиці, що і здійснив незабаром: чудову церкву створив і монастиря влаштував та й зібрав багато братії за Божою поміччю та сприянням преблагословенної Діви Марії Богородиці. Коли ж будовано було церкву, трудився і сам преподобний Йоаникій, носячи каміння і допомагаючи будівничим. Якось, коли простяг руку взяти із землі каміння, вилізла єхидна із-під каменя і, сікнувши в руку його, повисла. Він же, як другий Павло, струсив єхидну від руки і зовсім не постраждав.

У молитвах же своїх старанних був такий преподобний Йоаникій, що не тільки духом, але і плоттю вгору вивищувався і далеко від землі відстояв. Якось учень і наслідувач життя його блаженний Євстратій, коли преподобний пішов сам до церкви помолитися, рушив таємно за ним слідом і заховався в одному церковному кутку, старанно до моління його приглядаючись. І побачив, що він підняв руки д'горі й високо від землі піднявся і, в повітрі стоючи, молився. Це побачивши, Євстратій жахнувся. Після ж молитви знову на землі став і, відчувши, що Євстратій коло нього був, образився, кажучи: "Писано є: "Не поселиться в тобі лукавий", ти ж дерзнув був лукавством підкрастися на грішну мою молитву". І заборонив йому оповідати те будь-кому.

Численні дивний той муж чудеса творив: бісів од людей виганяв словом і зцілював хвороби хресним знаменням та молитвою, і від укусів зміїних багатьох збавив. Через це приходило до нього безліч люду: один цільби від хвороби, другий збавлення від духів нечистих, а інший благословення та молитви просячи, і перебивали безмов'я йому. І через те, стурбувавшись тим, відійшов знову на Трихаликову гору й тулявся по ній, пробуваючи без покрівлі. Євстратій же з Агаврієвського монастиря, маючи до блаженного отця щиру любов і бажаючи бачитися з ним, пішов, шукаючи його старатливо, і знайшов його на Трихаликовій горі. Після звичайної молитви спитав блаженний Йоаникій про Лева-вірменина, котрий тоді царював: чи довго буде тривожити Божу Церкву єрессю іконоборства? Святий тоді прорік швидку його погибель, і сталося так: невдовзі-бо Михаїл, прозваний Валвос, чи Травлій, убив Лева-вірменина і царство після нього перейняв.

Цей божественний муж Йоаникій мав звичку через старість із палицею ходити. Коли переходив якісь важкопрохідні місця в горах, трапилося, що палиця випала йому з рук і пропала — годі було знайти її, бо у прірву з гори звалилася. Засумував святий, що загубив палицю, укляк, звичайні молитви воздаючи Господеві, палиця ж, невидимою рукою несена в повітрі, прийшла і в руку святому вклалася. Ходячи ж пустелею, блаженний знайшов одну порожню печеру, в якій біси мешкали, полюбив відтак ту печеру і поселивсь у ній. Біси ж, не терплячи його приходу, піднялися на нього явно і всілякі творили йому капості, бажаючи застрашити його і відігнати звідтіля: кричали на нього, скреготали, лаялися, страшили, риськали, на лице нападали і ніби всією печерою захитували. Святий же, за словом Павловим, стоячи в лютий день, бронею правди та щитом віри озброївся і в ніщо узяв ворожі напади. Біси ж, як і колись, Христового приходу не стерпівши, закричали: "Прийшов Ти сюди передчасно нас мучити — і, не можучи перемогти непереможного, здолані бувши, утекли від нього.

У той час дочка одного великого боярина, котра тримала благочестиву віру, лежала розслаблена на ложі і важко хворіла. Принесли її тоді до святого — він же, те передбачивши, зустрів і милосердствував про неї заради її благочестя, бо серед стількох людей-іконоборців сама святі ікони пошановувала; зцілив тож її від хвороби молитвою і знаменням хреста святого і цілковите подав їй здоров'я. Трапилося там бути й тому, що пойняв у подружжя сестру святого, був він поморочений єрессю іконоборства, і повчив його святий достатньо, щоб пізнав праведний шлях благочестивої віри і щоб мав святі ікони у належнім пошануванні. Коли ж нічого словами не досяг (був-бо той, ніби фараон, ожорсточений), тоді блаженний, забувши про близьке за плоттю родицтво своє, помолився Богові, щоб осліпити очі того іконоборця, і сталося так — осліп зять його по сестрі і прийняв кару, достойну за своє злочестя.

У цього великого отця звичай був сходити з гори назустріч, коли чув, що хтось іде до нього, — це ж бо чинив, аби прийшлі не трудилися через нього, бо важкий і незручний був на гору вихід. Якось ішли до нього два єпископи, халкедонський та никейський, а з ними Петро й Теодор Студит із Йосипом та Климентом — їх блаженний, із гори зійшовши, зустрів і люб'язно привітав. Після ж звичайної молитви, коли бесідували вони словами корисними, каже блаженний до одного з них, на ім'я Йосип, мовлячи: "Не вражайся, брате Йосипе, але до відходу готуйся". Цього слова слухачі тоді не збагнули. Минуло вісімнадцять днів, і відійшов Йосип од життя, і тоді згадали слово блаженного Йоаникія та й пізнали, що прозорливими очима провидів смерть Йосипову і про неї прорік йому, велячи готуватися до відходу.

У п'яте ж літо Михайлового царства, коли минуло чотирнадцять років від кончини царя Никифора і відколи болгари побили греків і багатьох із них великих та славних бояр і воїнів полонили, то тримали їх у вузах і по темницях. Згадав преподобний тих в'язнів і вельми про них серцем повболівав: почув-бо, що вони у великому ущемленні та біді, у сморідній та похмурій темниці сидять, ланцюгами скуті, і ліпше бажали б померти, аніж у такій біді живими бути. Помилосердствував-бо про них, покинув пустельне й безмовне життя і пішов у Болгарську землю, бажаючи розв'язати зв'язаних та увільнити полонених. Прийшов, отож, до міста, в якому тримали у вузах греків, приступив до темниці невидимо, відтак сторожа, яка стерегла темничні двері, не змогла його побачити. Він-бо знамення хресне на дверях учинив, і тоді відчинилася темниця. До неї зайшов, усіх хресним знаменням од вуз увільнив і повелів їм іти за собою. Вийшли-бо всі в'язні із темниці, а сторожа, котра там була, того, що відбувалося, не змогла побачити. Святий же, як Христос із пекла душі праведних, так він греків від вуз і темниці увільнив, усю ніч, як другий Мойсей, у світлі осяйному провадив їх і доправив аж до меж Грецької країни. Ідучи ж із ними дорогою, навчав їх, щоб не були вони, як батьки їхні, родом непокірним та бунтівливим, але уповали на Бога і не забували добродійностей та чудес Його. Коли ж розлучався з ними, припали всі до ніг його, молячи, аби сказав ім'я своє, і говорили: "Скажи нам, хто ти є, о чоловіче Божий?" Імені свого преподобний не заховав, але подяку повелів давати одному Богові. І повернувся знову до свого безмовного пробуття.

Сів якось преподобний на корабля та й відплив до обителі святого Теофана, що була у Сигрияні, аби поклонитися там. Повертаючись ізвідтіля, пристав до острова Фаса, і коли почули жителі того острова, іноки та миряни, що прибув до них Йоаникій, зійшлися всі до нього і, припадаючи, молили блаженного, щоб помилував їх і відігнав змій од їхнього острова, — без числа примножилося змій на тому острові і вельми шкодили людям та худобі. Святий-бо вислухав їх, і, ніби якісь стріли, випустив на зміїв свої старатливі до Бога молитви — і тоді всі змії з того острова, забравшись, скинули себе в морську глибину, і відтоді не було їх на тому острові ніколи, а преподобний відійшов звідтіля до іншого безмовного місця.

Ішов із ним і Дани'їл, ігумен монастиря, що був на острові Фасі, а з ним був брат, інок Євтимій, що його швидку кончину святий прорік, говорячи: "Брате Євтимію, готуйся, невдовзі-бо до горнього вшестя відлучишся". Це сказавши Євтимію, зайшов в одну малу печеру, бажаючи в ній спочити, і знайшов там поселення диявола, лютішого за перших, а вселивсь у ту печеру Йоаникій із Даниїлом. Диявол же, не терплячи їхнього пришестя, явився їм, чорний на вигляд, страшний, ярячись і нападаючи на них, щоб вигнати їх із печери. Вони ж, на Господа покладаючись, безбоязно пробували. Кинувся-бо на них, як предковічний людиновбивця: Даниїлу ноги зв'язав, а Йоаникія у ребра поранив такою хворобою, що безголосий він був сім днів, сам же лукавий утік із печери, не можучи із Божим угодниками в одному місці пробувати. Після того знову на Трихаликову гору преподобний повернувся і такому собі Ісакію, ченцю, що недбало жив, звістив смерть, що наближалася, і гусениць од садів відганяв молитвою і знаменням святого хреста.

Якось прийшла до нього молитви заради одна стариця, Клувійської обителі ігуменія зі своєю дочкою. Він же взяв палицю, що була в руці матері, і дав її в руку дочці її. Знітилася мати й каже: "Отче, мені належить палиця, щоб підпирати немічне моє тіло через похилу старість мою". Він же нічого не відповів, а ділом показав майбутнє, бо невдовзі та стариця померла, а дочку її вибрано було на начальство замість неї.

По тому знову звідти пішов блаженний із учнем Євстратієм до іншої гори, крутішої і для виходу незручної, що називалася Вороняча, де, певний час проживши, вийшов на гори обителі Антидійської і там, побудувавши тісну келію, живучи для Бога, численні чудеса учинив: болящих лікував, мову гугнявого виправив, ярого та гнівливого на покірливого перетворив, єретиків од блуду до православ'я навернув, багатьом кончину прозвістив, сповнений-бо благодаті був Святого Духа, який у ньому жив. Життя преподобного було таким, що не кожен чоловік міг його бачити: до келії його заходили й не бачили його, а коли відходили вони, казав смиренний той отець до учня свого: "Брате Євстратію, твоїми молитвами невидимий був я приходням".

Якось будували на тій горі храма святого Івана Хрестителя, вигляд будівлі якого даний був од преподобного Йоаникія. Прийшла якась братія віддалік, хотіли бачити святоліпне лице чесного й боговгодного мужа. Дійшли до храму, який будувався, сіли, сподіваючись, що туди прийде отець преподобний, якого побачити бажали. Прийшов преподобний Йоаникій, бажаючи зріти, як за даним ним образом храма будують, і стояв перед очима братії, яка прийшла заради нього, дивлячись на будівлю, — вони ж його побачити не змогли. І достатній час посеред них був та й відійшов до своєї келії, не явивши себе приходням, котрі прибуття його старанно дочікувалися. Один із іноків, ті жили поблизу від нього, на ім'я Іван, втямивши, що сталося, рече до нього: "Отче, не годиться, аби братія, яка заради тебе таку дорогу трудилася, повернулася скорботна, не побачивши лиця твого, ой, жалісна то річ і самого серця торкається". Святий же, похваливши труд і старання тієї братії, почав молитися за них, після ж молитви повернувся до Івана та каже: "Брате, не маємо волі своєї, а що Бог хоче в нас, те й творить". Коли б благословив Бог, щоб мене братія, яка прийшла, бачила, то ж хоч би й ховався від них, одначе б уздріли мене, я ж бо достатній час перед очима їхніми стояв, не ховаючись, і не бачили мене, — так Бог зволив".

Було, що прийшла якась братія до преподобного й сиділа перед його келією та й бесідувала поміж себе. І тут з'явилася велика і страшна ведмедиця з лугу, що був поблизу, і на них пішла, — це побачивши, злякалися вельми. Святий-бо рече до них: "Господь наш дав рабам своїм владу перемагати лева та змія, що є найстрашніші звірі від усіх звірів, а ви ведмедиці боїтеся". І повелів їм кинути шматка хліба. Вона ж, узявши хліб, відійшла в пустелю.

Настільки духовний був преподобний цей отець і мав світлі духовні очі, що й небесних духів і душі праведних міг бачити. Якось стояв він на молитві й побачив душу такого собі Петра, архимандрита, якого ангели зі славою несли на небеса, — сяяла вона навколо невимовним світлом. І повідав про це учням своїм для користі.

У той час царював над греками Теофіл-іконоборець: той послав двох чесних мужів до преподобного Йоаникія запитати його, як належить пошановувати Христовий образ. Як прийшли послані, розтулив святий богоодуховлені вуста свої і з поданої йому з висоти премудрості коли почав говорити, посоромилися мужі, не можучи противитись і ані жодним словом відповісти супроти його слів, — Бог-бо через нього говорив, як в Євангелії казав учням своїм: "Не турбуйтеся заздалегідь, що вам говорити, Я ж бо дав вам вуста і премудрість", показуючи ясно, що належить святим іконам достойну честь воздавати, наставив їх до благочестя, і вони відкинули іконоборчі єресі і поклонились образу Христовому. Запитав якось преподобного Йоаникія Євстратій, ігумен монастиря Агаврівського: "Отче, доки святі ікони побивати будуть, і не віддають їх Церкві, та ж гонителів більшає, і Христове стадо дикі розтягують звірі?" Відповів отець: "Трохи зажди, брате, і побачиш Божу силу, прийме-бо управління церковне один, на ім'я Методій, той божественним духом її управить і єресь знищить, догматами ж православними Церкву утвердить, тишу й однодумність подасть, а супротивних змирить правиця Всевишнього". Те пророкування преподобного Йоаникія невдовзі здійснилося; мало-бо часу минуло, помер Теофіл, цар-іконоборець, а після нього настав син його Михаїл із матір'ю Теодорою, і Методій був поставлений патріярхом. Той святі ікони вніс у церкву і православ'я утвердив, усі бурі та хвилювання у тишу перемінив і знічення змирив. Невдовзі знову диявол підняв нечестивих, котрі колотили й роздирали Христову Церкву, — супроти них блаженний Методій, духовним мечем слова Божого воюючи, мав собі помічника преподобного Йоаникія, цей-бо чи ж сам од себе, чи посланнями своїми благочестя захищав, і відпалі від Церкви знову навернулися; архиєрея ж Методія, який од великих змагань із єретиками знемагав, преподобний писанням своїм підкріпив та утвердив.

Якось, коли читали в соборі Йоаникієве послання, почали єретики лаятися і гудили блаженного, на сміх і наругу його брали. Про те духом Божим довідався преподобний, став раптом посеред собору і в повний голос почав говорити. І таке слово мовив про Бога та Божественне, що всі дивувалися премудрості його та й розуму. І не марні слова богомовних вуст його були, бо як колись у Єрусалимському соборі Петро проповідував, так і в цьому зібранні ті, що чули Йоаникія, котрий богословів, зворушилися серцем і люб'язно приймали слова його та й наверталися до благочестя. Таке мав преподобний старання про мир церковний та спасіння душ людських — і невдовзі діянням та молитвами його зникла єресь і мир Церкві повернувся, а диявол, котрий сколочував Церкву, із ганьбою втік, боявся — бо Йоаникія, і від молитов його, як віск у вогні, зникав.

Було якось в обителі преподобного оновлення молитвенного храму, що його сам він збудував, і зібраній собором братії (а святого з ними не було) раптово явився полк бісів, що у плоті із горба сходив. Злякалися всі вельми і в недорозумі були. А святий, хоча й не був там із ними, одначе провидів духом, що відбувалося, відтак до молитви звернувся і, руки вгору звівши, молебні свої до Бога слова, ніби стріли, здаля на бісівський полк випустив і побив їх, до втечі навернувши. Братія ж, бачачи, що біси втікають, ніби гнано їх биттям і ранами, страх відклала і радісно справляла свого празника.

У той час ізмаїльтяни воювали на греків і перемогли грецьких воїв, багатьох полонивши і тримаючи у вузах. Один із славетних, якого родич-юнак полонений був, молив преподобного Йоаникія, щоб урятував від полону родича його, як колись полонених од болгар збавив. Преподобний же, милосердний бувши, пішов у землю ізмаїльтян і дійшов до темниці та не тільки того юнака, але й інших, що були з ним у вузах, вивів на свободу, сторожа про те і не довідалася — самі-бо від себе двері святому відчинилися. Коли ж були в дорозі, йдучи до Грецької землі, напало на них безліч псів лютих, то святий уразив їх сліпотою, і пройшли поміж них без шкоди.

У тій горі, в якій преподобний постив, був неподалік один інок, на ім'я Єпифаній, славний у подвигах. Його диявол підняв на заздрість, і повстав ворожнечою Єпифаній на блаженного Йоаникія, заздрячи йому на ліпшу славу, якою посеред людей прославив його Бог, сказавши: "Прославляю тих, хто прославляє Мене". Від заздрості-бо Єпифаній намислив погубити неповинного й чистого серцем Йоаникія і запалив гору, щоб Йоаникій від тієї пожежі згорів із келією своєю, бо та гора вельми хмизна й горіла, як піч, але Бог, котрий урятував з вогню юнаків у Вавилоні, той і угодника свого, блаженного Йоаникія, зберіг неопалимого. Побачивши злобу ворога свого, блаженний не прогнівався на нього ані опечалився, але, бажаючи добрим перемогти лихе і незлоб'ям ворожнечу зруйнувати, прийшов до Єпифанія зі смиренням, запитуючи про причину гніву і прощення просячи. Він-бо від ярості палицею, що мала на кінці гостре залізо, ударив святого в живота, бажаючи пробити його. Господь же, котрий не зоставляє жезла грішників над долею праведних, неушкодженим святого зберіг од того удару — і це була та спокуса на блаженного, що її прорекли два раніше згадані пустельники, що дали йому левитонар, кажучи: "В кінці життя твого спокуса на тебе найде від заздрості, але хвороба на голову ворога обернеться, ти ж бо зовсім не постраждаєш".

Коли ж досяг глибокої старості преподобний отець наш Йоаникій і вже від численних подвигів і трудів тілом занеміг, прийшов до обителі Антидієвої і там учинив малу келію та й зачинивсь у ній. Коли ж траплялося йому колись із келії вийти, то серед дороги, ходячи, невидимий ставав, сам не бажаючи, щоб хтось його бачив.

На п'яте літо Михаїлового царства той, що серед святих, отець Методій-патріярх провидів блаженний відхід Йоаникієвий до Господа і прийшов до нього із клиром своїм, просячи останнього благословення та молитви. Преподобний же Йоаникій достатньо із святим Методієм побесідував і, навчивши тих, що з ним прийшли, православної віри, пророкував Методію, що він після його смерті, не гаючись, перейде від тимчасового до вічного життя. Тоді учинили молитву і, поцілувавши один одного останнім цілуванням, розлучилися: патріярх повернувся до себе, а преподобний отець залишився у своїй келії, молячись, і до кінця свого готувався. Третього дня після відходу патріяршого преподобний і богоносний отець наш Йоаникій перейшов до Господа, місяця листопада на 4-ий день, проживши всіх літ од народження свого дев'яносто і чотири. На восьмий місяць після смерті його святійший патріярх Методій почив у Господі, червня на чотирнадцятий день. І збулося пророцтво преподобного Йоаникія, що прорік патріярхові: не гаючись, і він після нього від тимчасового на вічне життя перейде. А коли помирав преподобний отець наш Йоаникій, у той час на горі Олімпійській живши, іноки побачили стовпа вогненного, що сходив од землі до неба, перед ним ішли ангели, райські двері відчиняючи і до тамтешніх блаженств виводячи. І від цього пізнали, що преподобний Йоаникій закінчив подвига життя свого і до небесного переходить спокою.

Не тільки за життя свого, але й після смерті багато чудес творив преподобний, бо численні недужі, що торкалися його мощів, діставали здоров'я, багато від лукавих духів збавилися, розслаблені із лож повставали, і хто був якимсь недугом одержимий, як тільки його ковчега торкався, відразу ж здоровий ставав. Так Бог угодника свого у житті та по смерті чудесами прославив; його ж бо святими молитвами нехай явить Господь нам милість Свою і зцілить нас од хвороб наших душевних та тілесних заради слави імені Свого святого. Амінь.