Не тільки зброя, ох, не тільки зброя,
а в козаків і музика була.
Такі литаври - не піднімуть троє,
такі цимбали - запрягай вола.

Це ж не весільна музика троїста,
а це ж за військом, на багато верст.
А інструментів, може, там аж триста,
бо ж не який - козацький був оркестр!

А що харчі, що кнедлики, ковбаси?
Без кармазинів також не біда.
Стрибали на вибоях тулумбаси.
Дзвеніла скрипка. І гула дуда.

Театри предків - постір того поля,
де можна скласти голову свою.
А перед ними - тільки смерть і воля.
А там за ними - музика в бою.

Важкі віки. Але не марні жертви.
Тривожний дим фігур сторожових!
Та музика оплакувала мертвих.
І знов до бою звала ще живих.

Хтось впав з коня.
Не чутно нам, чи скрикнув.
Живий навіки пам"яттю землі.
Мов давній герб - шаблІ оті і скрипка.
Козацька скрипка. Схрещені шаблі.

* * *

Неон - реклама - розминулись - час! -
тут бар - там джаз - як справи? - все о"кей! -
алло! - було - рвонулося - промчало -
таксі - транзистор - готика - дисплей -
брук - рок - барокко - рокери - солдати -
куди? - навіщо? - сутінки - дощить -

... А лев підніме голову кудлату
і знов засне, обнявши древній щит.

* * *

...І любиш цю землю зігріту
і сонце, що тихо встає.
Обличчя південного вітру
так схоже мені на твоє.

В якому, не знаю, сторіччі,
бо завжди, бо скрізь і ніде,-
південного вітру обличчя
навіки тепер молоде.

Не знаю, зустрінемось де ми
чи в пам"яті літа згорим.
Назустріч лиш вітер південний,
засмаглий під сонцем старим.

І хто він, цей вітер, і звідки?
Куди за собою він зве?
Обличчя південного вітру
то ніжне, а то грозове.

У ньому жага споконвічна,
що зводить зруйноване вщент,-
південного вітру обличчя
з ущелин забутих легенд.

Цей вітер такий старовинний,
з таких предковічних країн,-
він руки цілує руїнам,
щоб встали вони із руїн.

І я на шляху того вітру -
мов статуя древня в огні.
Він з того повернеться світу,
щоб глянути в очі мені.

* * *

ЗИМА НА БОГДАНОВІЙ ПЛОЩІ

...Куди ж ти мчиш повз вікна голубі
і розганяєш хмари булавою,
якщо ти тільки пам'ятник собі
і тільки ніч вгорі над головою?

Давно твій кінь здорожений. Та й ти ж
доріг не бачиш крізь оцю завію.
Суцільна ніч. Ти в камені летиш,
сто літ в снігах минаючи Софію.

Скувало льодом в пам'яті слова.
Шматує вітер снігові знамена.
В холодний простір вмерзла булава.
Летиш крізь вічність.
Крижані стремена.

* * *

СТАРИЙ ВІТЕР. ДНІПРО.

Вночі він бродить площами Подолу,
когось про щось питає крізь туман:
- Де ж верби ті, що я їх гнув додолу?
І хвилі ті, що я тут підіймав?

А ті сичі, що тут перекликались?
А ясен той, що раз у раз скрипів?
Чого ж вони мене не дочекались? -
живі, реальні - або хоч напів!

А де той дим отих домашніх вогнищ?
Гарчать кругом сталеві двигуни.
Чого ж ти, Дніпре, не ревеш, не стогнеш?
Ревти забув - то хоч би застогни!

* * *

ВИДІННЯ СУХИХ ОСОКОРІВ

І підперла зруйновану хату плечем,
бо дітей народила
і поле зорала.
Що ти кажеш?
Не чую за тихим плачем.
Чи тобі вже печаль всі слова одібрала?

І стоїш ти зі світом чужим
сам на сам,
бо згоріли усі твої
книги пророчі.
Сотні літ, як скорботним твоїм образам
навертаються сльози на очі.

Торгували тобою у храмах твоїх,
Заміняли минуле мільйоном ерзаців.
Ти іще - Україна?
Чи ти вже - лиш міф
про князівські походи і битви козацькі?

Розбрелися в тумані твої кобзарі.
Твоє горе від тебе вже старше за віком.
О, як темно тепер у твоєму дворі!
Не запалиться свічка у жодному з вікон.

Хто тут був,
хто тут плакав, сміявся, радів?
О, якими дощами тут змило весь колір?
Що ти кажеш,
Прамати священних родів,
до забутих криниць
і сухих осокорів?..

* * *

БУЛЬДОНЕЖ

З дитинства пам'ятаю - бульдонеж
він був на світі деревом маленьким
І я росла і підростав він теж
І звався загадково - бульдонеж

Над ним щоранку сто літало птиць
у бульдонежі бджоли ночували
І з-під нагрітих сонцем черепиць
село співало голосами птиць

Стоїть та хатка де ми всі жили
летить пелюстка біла бульдонежу
Ні дерева ні двору ні бджоли
Невже ми справді тут колись жили?

Димар холодний на вітрах безмеж
Чиє обличчя світиться із вікон?
Колись вночі впізнаю бульдонеж -
сузір'я смутку в пам'яті безиеж

* * *

Я люблю твої кроки
у темних садах
де троянди густі
мов туман біля вікон
молодесенький місяць
і срібний наш дах
і неторканий смуток
родинних реліквій
Може все це приснилось
комусь і колись
цих садів нереальних
причаєний подих
ти забутий навіки
ти рідний до сліз
я люблю твої кроки
у тиші по сходах
Ці троянди чекають
давно не тебе
хто там знає що їм
може й сто навіть років
Я люблю твої кроки
ніколи
ніде
я люблю твої кроки
люблю твої кроки
Я люблю твої кроки
нізвідки
вночі
в тім саду де немає
ні саду ні дому
але є ще ті сходи
і є ті ключі
лиш дверей не відчинить
ніхто і нікому

* * *

Нема ні стін, ні вікон, ані свіч,
лише холодні клавіші і руки.
Ти граєш і не музику, а ніч,
обвітрену століттями розлуки.

Я ненадовго, але ти не вір.
Я вже навіки, запитай у долі.
Вітри гортають спалений клавір.
Ні стін, ні вікон у твоєму домі.

А тільки ніч, і музика, і ми -
як срібні крила голубої птиці -
у космосі, де сплять іще громи
і обрій світу креслять блискавиці.

* * *

Далекий обрій. Вохра. Бірюза.
Розбилось небо золотим розрядом.
В тобі любов ходила, як гроза
над молодим і обімлілим садом.

То говорила голосом води,
то обривалась в темряві струною, -
він був, той сад, ще зовсім молодий.
Гроза його минула стороною.

Він пам'ятає тінь її крила -
гроза ніде з дороги не звернула,
а лиш за плечі мовчки обняла
і тільки в очі тихо зазирнула.

Бо їй було багато тисяч літ.
А в нього ледве прокидалось листя.
Напівживий, він їй дивився вслід.
І розцвітав. І плакав, І молився.

* * *

Це інша музика звучить.
Глуха гроза на клавіші камінні.
Як ти зумів
мене так приручить?
Дерева сплять і площі безгомінні.
Ти близько так,
що вже тебе нема.
Пірнають зорі в темряву глибоку.
Це все ще літо?
Осінь? Чи зима?
Який на світі день
якого року?
Віки світань.
Безмежжя горизонтів.
Прадавній смисл
усіх людських наріч.
І за одним плечем у тебе - сонце.
За другим - ніч.