Свята Традиція Української Католицької Церкви - Вилучення еміґрації

Головна сторінка сайту

Сторінка 1 з 1
1

Вилучення еміґрації

Дата: Понеділок, 19.04.2010, 23:34 | Повідомлення # 1

Усіма засобами, аж до терористичних актів, большевики постійно боролися проти еміґрації. Боролися як масово, засадничо проти еміґрації як такої, так і індивідуально, проти окремих осіб. Здається, ідеалом тодішніх большевицьких лідерів, тим ідеалом, якого вони прагнули осягти, була цілковита, тотальна її ліквідація. Це видно, наприклад, з мемуарів багато разів цитованого сталінського убивці П.Судоплатова, який лишив цікаве тлумачення боротьби Георгія Дімітрова проти болгарської політичної опозиції: «[...] ключевые фигуры бывшего парламента и царского правительства Болгарии подверглись репрессиям и были ликвидированы. В результате этой акции Димитров стал единственным коммунистическим руководителем в Восточной Европе, не имевшим среди эмиграции организованной оппозиции, реально претендующей на власть.
Преемники Димитрова пользовались плодами этого положения более тридцати лет» [1]. Розглядаючи цю практику в історичній перспективі, Судоплатов констатував, що пріоритет тут все одно залишається за Москвою: «Генерал Иван Винаров, - писав він далі, - один из руководителей разведки Болгарии, работавший под моим началом в 4-м управлении в годы войны, позднее, когда мы встретились с ним в 70-х в Москве, говорил: мы использовали ваш опыт и уничтожили всех диссидентов, до того как они смогли сбежать на Запад» [2].

Узагальнюючи, можемо сказати, що ті еміґранти, хто повертався на Батьківщину, або ті українці-галичани, що переїздили до СРСР на постійне проживання, були вже приречені й підпадали під арешт під час відповідних кампаній. Ще у травні 1920 року, після розриву Галицької Армії з більшовиками, як свідчив Іван Кревецький, у Києві настали «поголовні арешти галичан (між ними й мене)» [3]. На початку двадцятих років іміграція з Галичини знов потрапила під пильний погляд ЦК КП(б)У. На засіданні Політбюро ЦК КП(б)У 12 квітня 1923 року Раковський [4] доповідав про клопотання представників галицької еміґрації щодо надання їм притулку в Україні. Під час розгляду цього питання були присутні Левицький і Ауссем. Було ухвалено: «Считать необходимым предоставить убежище галицийским эмигрантам на территории СССР. На Украину же считать возможным частично впускать галицийских эмигрантов, имея в виду направлять их для работы в Донбасс» [5]. Ясна річ, це питання розроблялося через ҐПУ. 17 вересня Балицький доповідав на Політбюро про прийом українських еміґрантів з Польщі. Ухвалили: «Согласиться принять 1000 эмигрантов. Предложить т.Балицкому в срочном порядке подготовить необходимый аппарат для проверки и наметить план их использования» [6]. Тим часом питання розросталося. 5 жовтня Шліхтер зробив доповідь про тих галичан, що перебували на той час у Чехословаччині. Ставлення до іміґрації лишалось цілком сприятливе. Політбюро ухвалило: «Признать необходимым принять галичан на Украину. Провести это через ЦК РКП. Поручить т. Фрунзэ и Шлихтеру провести подготовительную работу» [7]. Ще раз питання про галичан стало на засіданні Політбюра 23 листопада 1923 року. Провадилась та сама лінія: «Подтвердить желательность эвакуации на Украину отобранной группы галичан и обратиться в ЦК РКП с ходатайством об ассигновании необходимых средств» [8]. Серед галичан, що так централізовано перевозилася до СРСР, були передусім військовики УГА. На початку двадцятих років чимало галичан, зокрема з Галревкому - Конар, Ом.Паліїв, П.Дідушко-Гельмер та Букшований - опинились у Москві. М.Роженко здогадується, що їх «ГРУ РСЧА готувало для розвідувальної роботи і майбутньої війни з Польщею, що вважалась недалекою» [9]. Один тюремний приятель, втаємничений у технічні прийоми «органів» оповідав Олександрові Семененкові: «Всі або майже всі галичани [...]були завербовані заздалегідь. В перші роки, коли вони з”явилися з Галичини більшими групами, арештовувано тільки окремих з них. Їх примушувано давати свідчення на багатьох галичан, які ще були на волі. Такого автора розлогих свідчень засилали до лагерів, а його «спільників», яких він нібито завербував до організацій, не чіпали. Ніби нічого не сталося. Могло проминути кілька років, живе собі й працює такий «завербований». Коли ж приходить призначений органами час, беруть чоловіка і показують йому, що він член контрреволюційної організації, що його завербував такий і такий. Отже вербовка була якийсь час ніби законсервована, але як усякі консерви, зберігала своє значення. «Завербований» після відповідної процедури «слідства», звичайно, мусить признати себе за винного. Коли треба, він і сам когось ще завербує» [10].

Дмитро Соловей зробив дуже важливе спостереження: «Слід зауважити також, що після 1933 року зникла вся галицька інтеліґенція, що її перед тим була досить велика кількість в УРСР. Галичан після самогубства Скрипника виловлено і відтранспортовано з України до різних концентраційних таборів в СССР, незалежно від того, чи були вони членами КП(б)У, чи ні, й незалежно від того, де вони жили» [11]. Вирушаючи 24 травня 1934 року після слідства у пересильну тюрму, Йосип Гірняк опинився в людному колі земляків-галичан: «Від них я дізнався, що вони належать до великої групи членів КПЗУ, яка має собою представляти терористичну організацію УВО в лавах комуністичної партії Західної України. З їх слів виходило, що камери переповнені галицькими комуністами на чолі з цілим передостаннім і останнім Політбюрами» [12].

Склалось це тому, що ставлення до галичан змінилося. Якщо раніше йшлося про їхнє «використання» у цілях большевицької політики, тепер керівництво побачило в них серйозну небезпеку. Викриваючи після Скрипникової смерті його «націоналістичні ухили», Панас Любченко на листопадовому (1933) об”єднаному пленумі ЦК й ЦКК КП(б)У нагадував: «З великою наполегливістю вимагав він [М.Скрипник] від Політбюра дати дозвіл на ввіз 1500 вчителів з Західної України, тому, бачите, що у НКО кадрів не вистачає. Тепер абсолютно ясно, що Скрипник виконував тоді, сам того не знавши, пряме доручення УВО: 1500 вчителів, дібраних Баданами, це були б 1500 офіцерів і підофіцерів-шпигунів і військових аґентів» [13]. Любченкову ідею ілюструє біографія Захара Кондратюка: «В 1925 році, на заклик, повернувся до Варшави, а з Варшави, в нелегальному порядку, продістався в тому ж 1925 році до УССР. Там спочатку влаштувався як народний учитель в 10-річній школі в містечку Гриців, в Грицівському районі» [14]. Потім Кондратюк завідував Пихтіївською трудовою школою, Петрівською (Мелітопольський округ) та Миколаївською (Великий Лопатинський район на Запоріжжі) школами. Було б важливо спеціально збирати свідчення про нелегальні відвідини СРСР, відмітаючи такі, де не виключається або авторство самого ҐПУ-НКВД, або еміґраційні перебільшення. Для цього мемуари еміґрантів доцільно перевіряти документами НКВД, а звинувачення оперативників - навпаки - джерелами еміґраційними. Маємо достовірні відомості про дві поїздки князя Павла Дмитровича Долґорукова (1866-1927). Вдруге він перетнув кордон біля Кишинева 6 червня 1926 року. Дістався Одеси, затримався у Харкові. Його арештували 13 липня 1926 року на ст. Лопасня, після чого перевезли назад до Харкова. Розстріляли князя Долґорукова вночі проти 10 червня 1927 року. 3 липня датується його «Матерьялъ для воспоминаній», переданий за кордон і там опублікований [15].

Большевицькі верховоди збагнули, що високоосвічені люди, над якими не тяжіли спогади про чрезвичайки, могли відіграти в Україні роль провідників, лідерів національно-визвольного руху. Як ґрунтовно розумів роль добрих організаторів Троцький, видно із його виступу в московському колонному залі перед молодими командирами 24 лютого 1919 року: «Дайте три тысячи дезертиров, назовите это полком, я им дам боевого командира, хорошего комиссара, подходящих батальонных, ротных, взводных - и три тысячи дезертиров в течение четырех недель дадут у нас, в революционной стране, превосходный полк» [16]. Пригнучи опанувати масами, ворожі сили завжди починають з ізоляції провідників. Готуючись до передачі козаків у Лієнці, англійці їх ганебно обдурили: оголосили козацьким офіцерам про вигадану конференцію з фельдмаршалом Александером, а коли вони зібралися разом - їм оголосили про їхню видачу совєтам [17] Після цього впоратися з рядовими козаками стало багато легше. Підбиваючи підсумки українсько-большевицької війни, С.Пирожков і А.Перковський виходять «з того незаперечного факту, що більшовицька інтервенція в Україні спричинила демографічну катастрофу, рівновелику за своїми наслідками якісного характеру з катастрофою початку 30-х років» [18]. Дослідники пояснюють свою думку експропріацією й частковим фізичним знищенням куркулів внаслідок селянської війни. Оскільки сільська національна буржуазія, суб”єкт національно-визвольного руху, зникла, селянство залишилось без провідників, без аванґарду.

Важко сказати, чи були офіцерами вчителі, яких так злякався Панас Любченко, але те, що ці люди могли б вишколити національну волю української підсовєцької молоді, - річ очевидна. Тим-то так боялась їх влада. Варто пригадати, що ту саму позицію займав щодо ворожої еліти й ворожих лідерів Гітлер. 16 липня 1941 року на нараді з Герінґом, Кейтелем, Розенберґом і Борманом, де визначались принципи діяльності східного урядового міністерства Остміністеріуму Розенберґа він сформулював програму, що в переказі Гейдріха виглядала так: «Гитлер настаивает на скорейшем создании хорошо спланированной системы информации - такой системы, которой могло бы позавидовать даже НКВД: надежной, беспощадной и работающей круглосуточно, так, чтобы никто - никакой лидер, подобный Сталину, не мог бы возвыситься, прикрываясь флагом подпольного движения, ни в какой части России. Такую личность, если она когда-либо появится, надлежит своевременно распознать и уничтожить» [19].

Першою серйозною акцією, спрямованою на ліквідацію політичної еміґрації, стало «зміновіхівство» (збірник «Смена вех» з”явився у Празі у липні 1921 року). Звернені обличчям до червоної Москви, професори Ю.В.Ключніков, Н.В.Устрялов, Ю.Н.Потєхін та інші закликали еміґрацію до «переоцінки цінностей». Виїжджаючи до СРСР, новоспечені колаборанти деморалізували й розкладали громаду, що лишалась на Заході. Це було в сутому інтересі большевиків. Як казав Сунь-цзи, «Сто разів битись і сто разів перемогти - ще не найкраще. Найкраще - підкорити чужу армію, не воюючи» [20]. Після того, як росіяни створили прецедент (спроба Винниченка була явно невдатна), їхніми шляхами рушили українці. Перші повернулись есери. У різні роки виїхали до СРСР, були репресовані і здебільшого загинули політичний діяч, журналіст, публіцист Юліян Бачинський (* 1870 у Галичині) [21], геолог, військовий і політичний діяч Микола Шадлун (* 1873 у Мелітополі) [22], генерал-хорунжий УНР Петро Ліпко (* 1876, Вороніжчина) [23], географ-академік Степан Рудницький (* 1877 у Перемишлі) [24], політичний діяч і публіцист Маріян Меленевський (* 1878, с. Федюківка на Київщині) [25], публіцист, педагог і краєзнавець Сергій Бачинський (* 1879, с. Чечелівка Катеринославської губ.) [26], правник і публіцист Михайло Лозинський (* 1880 біля Львова) [27], журналіст і дипломат Петро Дідушок (* 1889, с. Княже біля Львова) [28], журналіст Сергій Вікул (* 1890, Вінниця) [29], журналіст та історик Павло Христюк (* 1890 на Кубані) [30], журналістка Надія Суровцова (* 1896, Київ) [31], публіцист і лікар Володимира Крушельницька (* 1903, Коломия) [32]. Дуже стійка еміґраційна чутка запевняла, що Суровцову хутко після її повернення большевики розстріляли [33]. Насправді її доля склалась інакше, хоч і не менш драматично. Дехто з еміґраційних діячів виїздив на батьківщину нелегально, як-от (1922) генерал-хорунжий УНР Тиміш Гулий-Гуленко (* 1886) [34]. Немає докладних відомостей про долю авіатора, генерал-хорунжого УНР Віктора Павленка (* 1888), який 1926 року повернувся на Україну [35].

Як правило, спочатку ці люди робили певну кар”єру, але невдовзі середовище починало їх відкидати. У новій совєцькій дійсності, куди вони потрапляли, їм не лишалось місця [36]. Нагнітаючи істерію, А.Вишинський узагальнював: «Польская разведка в течение ряда лет перебрасывала в пределы СССР своих агентов и пилсудчиков под видом «коммунистов». Предварительно разведка выдерживала этих господ в политических тюрьмах под маркой «политических заключенных», создавала им ореол «борцов за коммунизм», награждала их пожизненной каторгой и пр., потом обменивала и запускала их в наши учреждения и организации для подрывной работы. Сейчас разоблачен ряд таких «политических» деятелей, в действительности оказавшихся шпиками и разведчиками из лагеря пилсудчиков. Кое-кто из этих провокаторов сумел добраться до больших чинов и должностей в СССР еще в период 1919-1921 годов» [37]. На об”єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У в листопаді 1933 року Панас Любченко зацитував заяву кандидата на члена КП(б)У Івана Сірка до Політбюро: «Одна річ контроль, друга - недовір”я тому, що ти з галичан». Постишев кинув репліку: «Ач, те саме, що Винниченко пише» [38]. Про це не можна було говорити.

Не пожаліла влада і тих большевиків, що свого часу перебували на еміґрації в Америці. Після арештів у 1902-04 роках в Америці перебував відповідальний секретар ЦВК УРСР Аркадій Леонтійович Кисельов (Арон Лазаревич Кеслер). У березні 1912 року в Ньюарку в нього народився син Леон. 1917 року родина повернулася до Росії. 15 квітня 1938 року Кисельова-старшого було заарештовано як учасника право-троцькістської організації, а 22 вересня засуджено до страти (вирок виконано). У санкції Яченіна сказано: «Принимает участие в распространении клеветнических измышлений в связи с проводимой в стране репрессией в отношении троцкистов, правых и других враждебных элементов». Син оповідав: «Насколько мне известно от родных, фамилию отец переменил с Кеслер на Киселева после приезда из Америки в Россию. С того времени я себя знаю как Киселева, но настоящая фамилия родных и моя Кеслер» [39]. Під час слідства з”ясувалося, що, рахуючись членом ВКП(б) з 1902 року, фактично Аркадій Кисельов ніколи до партії не вступав. Документи він дістав 1917 року. Заарешували також двоюрідного брата А.Л.Кисельова Филиппа Давидовича Кеслера, який прибув з Америки лише 1934 року [40].

22 вересня 1939 року Совєти увійшли до Львова. Склалось враження, що «були зложені пляни про арешти і вивози так званих ворогів народу, були готові листи (списки. - С.Б.) з визначенням, в якому порядку і кого арештувати і вивозити» [41]. У збірнику Мілени Рудницької «Західня Україна під большевиками» червоному терору 1939-41 років у Галичині присвячено цілий останній розділ, де наведено списки большевицьких жертв - українських послів та сенаторів (19 осіб), а також українських адвокатів (78 осіб) [42]. Із колишніх еміґрантів до Чехословаччини тут фіґурує адвокат Володимир Старосольський (* 1878 у Ярославі в Галичині) [43]. Одного з перших, 26 вересня, арештували головного редактора «Діла» Івана Німчука, який опинився в тюрмі на Лонцького. У його камері сиділи колишній робітничий провідник у Львові Іван Кушнір, який невдовзі в цій тюрмі помер, та вісімдесятирічний сеньйор українських політичних діячів Кость Левицький [44]. Після переслідувань з боку поляків зазнав нових, большевицьких репресій церковний діяч, публіцист, видавець, композитор Арсен Річинський (* 1892 біля Тернополя) [45]. У лісовому маєтку митрополита Андрея Шептицького під Станіславовим було арештовано 73-річного генерал-полковника УНР Олексія Галкина, який помер на одному з допитів [46]. Костя Левицького, що задихався від браку повітря, Івана Німчука, послів Володимира Кузьмовича, Володимира Целевича та Дмитра Левицького 20 жовтня у відкритій вантажівці перетранспортували під конвоєм шести енкаведистів до спеціального поїзду з тюремними клітками без вікон і де двері мали грубі залізні ґрати. Кожна така келія була ізольована від іншої подвійними стінками. Відбувши двадцять місяців слідства, Німчук без суду 15 травня 1941 року повернувся з Луб”янки до Львова, а 1948 року виїхав до Канади, де написав спогади [47]. Не всім так щастило.

Маючи такі орієнтири, як картотека Вітика й Суровцової та праця Наріжного, особісти рухалися в чужих країнах не навпомацки, а зовсім певно. Як згадувала дочка Івана Фещенка-Чопівського Ірина Богун, на початку 1945 року до їхнього помешкання у Катовицях приїхали совєцькі офіцери - майори Толокно та Слапиґін. У спогадах, написаних у формі звернення до батька, Ір.Богун підкреслила: «Про перебіг цієї розмови довідалися ми від Тебе пізніше. Із ставлених запитань було ясно, що співрозмовники досконало знали, в чиє помешкання вони йдуть і чого можуть від Тебе сподіватися» [48]. Євген Маланюк навесні 1945 року приїхав до невеличкого моравського села Кунштату, де опинилась на той час у родичів своєї матері його дружина Богуміла з їхнім сином. Леонід Куценко писав: «Коли ж у травні радянські війська зайняли сусіднє із Кунштатом село, то пізно увечері до Маланюків завітав місцевий поліцейський і розповів, що радянська військова комендатура має списки російських та українських еміґрантів, які підлягають негайному арешту. У тих списках значиться і прізвище поета Євгена Маланюка, отже, йому потрібно терміново залишити Кунштат. Рідня з дружиною спішно зібрали письменника в дорогу. Часу на роздуми практично не залишалося, оскільки кожної миті до Кунштату могли увійти війська. На найнятому ріднею авто Євген Маланюк уночі відбув до найближчої залізничної станції, а звідтіля до Праги і далі» [49].

Бували періоди, коли прагнення поглинути й перетравити всю еміґрацію виявлялось у большевиків особливо гостро. Якщо була така можливість, вони намагалися запобігти самому її формуванню. Дбаючи про репатріацію, СРСР перешкоджав самому утворенню «третьої хвилі», і ще на Ялтинській конференції, де розходилося про новий поділ світу, Сталін заклав у домовлености з аліянтами вимогу повернення колишніх громадян до СРСР. За даними генерала Ґолікова, головного совєцького уповноваженого у справах репатріації, від закінчення війни до 1 вересня 1946 року, отже, протягом перших 16-ти місяців миру до Совєцького Союзу було репатрійовано 5 115 709 осіб, з чого 2 886 157 із совєцької зони Німеччини й Австрії та 2 229 552 із західних зон обох цих країн [50].

Ті, що виходили за кордон свідомо, рятувалися, скільки сила [51]. Намагаючись уникнути примусової репатріації, наддніпрянці вигадували собі галицькі імена й біографії, і це було типове, масове явище. Племінниця літературознавця С.Єфремова Наталя Павлушкова, наприклад, жила в містечку Гадамар біля Франкфурта-на-Майні під іменем Анни Стефаник. На це своє офіційне ім”я вона одержувала й пошту. У довоєнних документах вихованця Київського державного художнього інституту (закінчив 1940 року) архітекта Євгена Наконечного (скажімо, у свідоцтві про звільнення від військових обов”язків) зазначено, що він народився 22 червня 1914 року на Поділлі в с.Ізяславі (Вінницької, тепер Хмельницької області). У документах повоєнних фіґурує інше місце народження - Заславці Сяніцького повіту [52]. Журналіст і бібліотекар Микола Мартинюк виїхав до Америки під прізвищем Кравчук. Ним він користувався аж до отримання американського громадянства 1984 року [53].

Діяльність репатріаційних комісій супроводжувалася макабричними сценами. 7 серпня [1946? року] службовці УНРРА [54] повантажили українців, що перебували в цегельні у Герсфельді, на авта, але повезли їх у бік совєцької зони. «Всі попали в розпач, - згадував очевидець. - Авта вихром летіли все далі на схід. Хто перший прийняв рішення - важко сказати, але раптом люди почали вискакувати з авт, розбиваючи собі голови, обличчя, калічили ноги й руки. Було чути крики падаючих і стрілянину вояків. П.В. вискочив з дружиною, викинувши трьохлітню дочку і семилітнього сина. Побитих і скривавлених дітей вхопили вони з дружиною й кинулися тікати до лісу, куди попрямували й ті, що повискакували з авт раніше. Счинився галас і стрілянина. Вояки виловлювали людей поодинці і вкидали назад до авта» [55]. Згодом совєцька пропаґанда тлумачила це як намагання «військових злочинців», «німецьких колаборантів» заховатись від «справедливої помсти».

Вдаючись до індивідуального терору проти еміґрантів, комуністи не зважали ні на загальнокультурні заслуги людей, ані на їхній вік, ані на реальну активність. 1952 року керівництво МҐБ (Іґнатьєв і перший заступник міністра Ґоґлідзе) виступило з пропозицією ліквідувати 71-річного Александра Керенського й 73-річного генерала Миколу Капустянського [56].

За свідченням Ірини Нітефор (Торонто), дочки члена Центральної Ради економіста Валентина Садовського (* 1886 на Волині) [57], дата масових еміґраційних арештів, коли було забрано і його, - 12 травня 1945 року. У некролозі зазначалося: «Ще не стрясли пилюку зі себе, зі швидкого і раптового походу на Прагу - військове НКВД негайно ж кинулось з готовими списками арештувати українських наукових, громадських і політичних діячів-еміґрантів, а також натуралізованих українців - чеських громадян» [58]. Але операція тривала не один місяць. Філософа Дмитра Демчука, що лікувався після виходу з празької лікарні на дачі в Таборі-Клокотах, узяли щойно 21 червня (за його словами, «в конце второго месяца по окончании войны») [59]. Навпаки, у Катовіцах члена Центральної Ради, міністра торгу і промисловості УНР Івана Фещенка-Чопівського заарештували раніше, у березні [60].

З-поміж еміґрантів «набору» 1945 року за віком вирізнявся 77-річний військовий і політичний діяч, публіцист, перекладач і поет Максим Славінський (* 1868 у Ставищах на Київщині), товариш Лесі Українки [61].

Не набагато молодший за нього був Президент Підкарпатської Русі Августин Волошин (* 1874 на Закарпатті), останній ректор УВУ в Празі [62].
http://memorial.kiev.ua/content/view/139/70/

Дата: Понеділок, 19.04.2010, 23:35 | Повідомлення # 2

Інші ув”язнені:

Політичний діяч і публіцист Осип Безпалко (* 1881 у Чернівцях). Є відомости, ніби він був заарештований 1947 року [63].

Історик і письменник Володимир Бірчак (* 1881 у Галичині). На момент арешту голова Товариства Музею визвольної боротьби України [64].

Військовий і політичний діяч, фізик і публіцист Микола Галаган (* 1882 на Чернігівщині) [65].

Історик літератури Григорій Омельченко (* 1884 на Кубані) [66].

Міністр хліборобства в кубанському кабінеті Л.Бича агроном Степан Манжула (* 1885) [67].

Правник Олександер Гайманівський (* 1887 на Чернігівщині), останній декан правничого факультету УВУ, очолював український відділ у Слов”янській книгозбірні [68].

Мовознавець та етнограф Іван Панькевич (* 1887 на Львівщині) [69].

Економіст Микола Добриловський (* 1888 в Ічні на Чернігівщині). На момент арешту заступник голови Товариства Музею визвольної боротьби України [70].

Публіцист Микола Залізняк (* 1888 у Криму) [71].

Інженер-лісівник Василь Прохода (* 1890на Кубані) [72].

Бібліограф Петро Андрійович Зленко (* 1891 у Староконстантинові Волинської губ.), з 1936 року співробітник Слов”янської книгозбірні [73].

Правник і економ Василь Чапля (* 1891 у Галичині) [74].

Політичний діяч Богдан Грейнюк (* 1892 у Скибенці на Київщині) [75].

Правник і журналіст Степан Клочурак (* 1895, с.Ясіня, тепер Закарпатської обл.) [76].

Філолог-славіст Костянтин Чехович (* 1896 біля Перемишля) [77].

Архітектор Артем Корнійчук (* 1898 у Жеребках Волинської губ.), видавав газету «Українська дійсність» (1939-45) [78].

Полковник М.Россіневич останній канцлер УВУ у Празі [79].

Арешти провадились і в інших країнах.

Потрапив до рук совєцьких спецслужб історик Михайло Антонович (* 1909 у Флоренції) [80]. Чоловік його сестри Марини проф. Ярослав Рудницький оповідав, що Антонович був ув”язнений у Берліні на помешканні Мірчуків [81].

Правдоподібно, в Німеччині ув”язнили політичного діяча й публіциста Олександра Скорописа-Йолтуховського (* 1880 на Поділлі) [82]. На початку 1949 року Каленик Лисюк з Нової України, Нью Джерзі, повідомив, що одержав листа від його сестри Ганни Чикаленко-Келлер. Вона писала, що Скоропис пропав без вісти тому «скоро два роки, як пішов з дому в місто, та більш не вернувся. Можливо, що большевики схопили його, як він був у Берліні - і досі не було про нього жадної вістки» [83].

У Польщі 1945 року було ув”язнено двох генерал-поручників УНР - 75-річного Петра Єрошевича та 66-річного Володимира Сінклера [84].

Кілька діячів української культури було ув”язнено в Австрії. Серед них:

У Відні 1945 року заарештували історика державницької школи й публіциста Василя Кучабського (* 1895 у Волиці біля Львова) [85], композитора Бориса Кудрика (* 1897, Рогатин) [86] й публіциста Маркіяна Дзеровича (* 1899, Львів) [87]. 26 серпня 1947 року вийшов на обід до ресторану «Черлі» на Кольмаркті Вільгельм Габсбурґ-Льотрінґен (Василь Вишиваний). Додому він уже не повернувся, - його заарештували й вивезли до СРСР [88]. Як зазначав Д.Донцов, «є дані думати, що не обійшлося тут без провокації з кругів ближчого оточення архикнязя» [89]. 21 вересня 1948 року у Відні було викрадено генерала Олександра Грекова (* 1875, Глухівський пов. Чернігівської губ.) [90]. У його справі зазначили, що затримано його згідно статті 100 УПК РСФСР [91]. У Бадені під Віднем заарештовано генерал-чотаря УГА Віктора Курмановича [92]. До цих імен треба додати також імення українських військових діячів Омеляна Лисняка, Михайла Матчака, Івана Іванця, Альфреда Бізанця, що зникли в ту саму пору [93].

Інакше, аніж в інших склалась доля діяча ОУН публіциста, редактора її офіційного органу «Ідея і чин» Дмитра Маївського (* 1914, с. Реклинець біля Сокаля). Він загинув 19 грудня 1945 року, намагаючись перейти кордон Чехословаччини [94].

Не всіх пощастило ув”язнити. Коли 19 травня 1945 року до помешкання Євгена Вирового (Прага, на Виноградах, Гредешінська, 49) під”їхав «чорний ворон» СМЕРШ”у, він покінчив життя самогубством, вистрибнувши з вікна четвертого поверху [95].

Певна неясність з Володимиром Бірчаком. Кажуть, він загинув у перші місяці ув”язнення на допиті. В.Габор подає дату смерті - 1946 рік. Тим часом у «Виправленнях і доповненнях» до ЕУ зазначено, що він помер у концтаборі (Іркутська область) 1952 року [96]. Здогадуються, що В.Кучабський був страчений у Львові. Його родич і біограф припускав, що родина В.Кучабського могла загинути влітку 1944 року у Любліні [97]. 19 липня 1945 року у лікарні Бутирської тюрми помер Августин Волошин [98], того самого року в київській тюрмі загинув М.Славінський. Віктор Курманович, вважається, помер 18 жовтня 1945 року в Одесі. Задовго до арешту професор Садовський сказав: «Нашому народові ще потрібні мученики, аби він відчув і зрозумів свою національну правду» [99]. Чи передбачав він свою власну долю? Після арешту його відразу вивезли з Праги. Він побував у кількох тюрмах Чехії, нарешті в тюрмі у Ратіборі, звідки його дружина одержала записочку, але вже тоді, коли його там не було (18 липня 1945 року), і її поїздка туди була марна. Він писав зокрема: «Сьогодня викупали нас, - очевидно, повезуть до СССР. Думав, що мене омине ця доля. Але, певно, доведеться пережити ще й цей етап». Як оповідав його співв”язень, спали на камінних підлогах, без накривала, вікна були повибивані, годували їх поганою юшкою, прогулянки в”язні мали по 10 хвилин на день. Так було у Чехії. 24 листопада 1947 року він загинув у київській в”язниці [100]. 1950 в СРСР загинули М.Залізняк, Осип Безпалко (у Казахстані) та Борис Кудрик (у Мордовії). 1954 року загинув у Тайшеті на Сибіру Петро Зленко. Василь Чапля перебував в ув”язненні до 1957 року .

Іван Фещенко-Чопівський загинув у Абезі Кожвинського району Комі АРСР 2 вересня 1952 року [101]. Ця дата, наведена в повідомленні совєцького консульства в Кракові від жовтня 1954 року, досить вірогідна. У блокноті співв”язня Олександра Гринька вчений і міністр, перебуваючи в пересильному пункті в Інті, зробив запис у січні 1950 року. З табору доходила до родини «скупа кореспонденція» [102].

За відомостями Миколи Барбона, який перебував разом з Михайлом Антоновичем у Норільському другому таборі «Каеркан», після капітуляції Німеччини його викрали в Парижі. За завданням МҐБ французькі комуністи накинули йому на голову мішок і запхали до легковика [103]. Яр. Рудницький фототипічно опублікував його поштову картку до Німецького Червоного Хреста, надіслану 12 квітня 1955 року. Він помер після цієї дати [104]. Під ту пору помер і Григорій Омельченко. До 1957 року перебував в ув”язненні Василь Чапля.

Декілька осіб, відбувши строк, все-таки вийшли на волю. Були звільнені Олександер Гайманівський (року 1963 помер у Празі) та Артем Корнійчук (помер 1978 року теж у Празі). Василь Прохода спершу опинивсь у Пряшеві. Написав спомини «Записки непокірливого» в трьох частинах. Після трьох відмов 1965 року чехи дозволили йому виїхати до родини, що оселилась у Сан Дієґо, США. Помер 1971 року у Денвері [105]. 1956 року виїхав до Польщі Костянтин Чехович, де й помер 1987-го. Згідно з постановою від 20 серпня 1956 року, звільнився з Озерлаґу генерал Олександер Греків.

Щасливіше за інших випала доля Миколі Добриловському. Вийшовши з табору 1955 року, він помер близько 1971 року у своїй рідній Ічні.

Тими самими шляхами ходили росіяни. Дехто з них ще до війни повернувся або навіть і не виходив на еміґрацію. 1920 року здав большевикам рештки Кубанської армії генерал-майор Генштабу Збройних Сил Півдня Росії Николай Аполлонович Морозов (* 1875) [106]. Повернулися до СРСР письменник Скиталець (Стєпан Ґаврілович Петров, * 1869 у Самарській губ.) [107], громадсько-політичний діяч і публіцист Александр Владимирович Бобріщев-Пушкін (* 1875) [108], генерал-лейтенант Александр Степанович Секретев (* бл. 1880) [109], генерал-лейтенант Генштабу Євґеній Євстіґнєєвич Достовалов (* 1882) [110], генерал-лейтенант Яков Александрович Слащов (* 1885) [111], політичний діяч, письменник і публіцист Александр Аркадьєвич Дікґоф-Деренталь (* 1887) [112], журналіст Ґриґорій Львович Кирдецов (* 1880-ті )[113], письменник Ґлеб Васильєвич Алексєєв (* 1892) [114], публіцист Серґей Яковлевич Ефрон (*1893 у Москві) [115], прозаїк і літературний критик Александр Михайлович Дроздов (* 1895) [116], козацький письменник Михей Тимофеєвич Ґребенніков (* 1896 у Донській області) [117], євразієць Николай Андреєвич Клепінін (* 1899, Пятіґорськ) [118]. Доля цих поворотців склалася здебільшого печально. А.В.Бобріщев-Пушкін, заарештований у січні 1935 року, опинився на Соловках. Був розстріляний. Клепінін виїхав до СРСР саме 1937 року, не раніше й не пізніше. Він загинув у таборі. Ґ.В.Алексєєва навесні 1938 року було заарештовано й розстріляно. Якщо А.А. Дікґоф-Деренталь, перейшовши 1924 року кордон разом із Савінковим і відбувши недовге ув”язнення, вийшов на свободу, у травні 1937 року його заарештували вдруге і відправили на Колиму, де він і загинув. Близько 1938 року в ув”язненні у Середній Азії помер Ґ.Л. Кирдецов.

Не так, як попередні, бо нелегально перетнув 1926 року румуно-совєцький кордон громадсько-політичний діяч і публіцист П.Д.Долґоруков (* 1866) [119]. Його заарештували біля Москви й розстріляли.

1940 року був ув”язнений в Естонії поет і публіцист Борис Константинович Семенов (*1874, загинув у концтаборі 1940) [120].

Але трансконтинентальна операція, спрямована проти російської еміґрації, розгорнулась по війні. Уночі проти 21 квітня 1945 року, за розпорядженням міністра внутрішніх справ Фінляндії, комуніста Лейно, було заарештовано й передано на розправу до СРСР 19 осіб, із них 17 еміґрантів (генерал Северин Цезаревич Добровольський та ін.) [121].

Колосальні зусилля поклав режим на ловитву окремо взятих визначних російських еміґрантів. Так, було заарештовано 79-річного військового й політичного діяча князя Петра Дмитрієвича Долґорукова (* 1866 у Царському Селі) [122].

Не набагато молодший за нього був отаман Донських козаків і письменник генерал-від-кавалерії Петр Николаєвич Краснов (* 1869 року в Петербурзі), ув”язнений із сином і внуком [123].
http://memorial.kiev.ua/content/view/139/70/

Дата: Понеділок, 19.04.2010, 23:35 | Повідомлення # 3

Інші російські в”язні:

Генерал-лейтенант Николай Николайович Шиллінґ (* 1870) [124].

Фахівець із землеробства, історик Церкви Сергій Владимирович Маракуєв (* 1873 у Москві) [125].

Військовий діяч Яков Іванович Подґорний (* 1877 у Лохвиці на Полтавщині) [126].

Правник і публіцист Сергій Іванович Варшавський (1879 на Полтавщині). У 1936-39 роках він очолював «Союз русских писателей и журналистов» [127].

Військовий діяч Семен Николаєвич Николаєв (* 1880 у Симбірській губ.) [128].

Військовий діяч, генерал і історик Сергій Ніколаєвич Войцеховський (* 1883 у Вітебську) [129].

Бібліограф, журналіст і публіцист, політичний діяч Сергій Порфир”євич Постніков (* 1883 в Архангельську) [130].

Педагог і військовий діяч Владимир Николаєвич Светозаров (* 1883 на Дону) [131].

Педагог Алексій Іванович Овсянніков (* 1884 у Курській губ.). [132]

Літературознавець і критик Альфред Людвіґович Бем (* 1886 у Києві) [133].

Політик і публіцист Сергій Семенович Маслов (* 1887) [134].

Генерал-лейтенант Андрій Ґріґорьєвич Шкуро (* 1887) [135].

Полковник Генштабу Антон Максимович Шкеленко (* 1889) [136].

Письменник, правник і публіцист Ґеорґій Николаєвич Ґарін-Міхайловський (* 1890 на Уралі) [137].

Педагог Владимир Євґеньєвич Калачевський (* 1890 у Радомислі Київської губ.). Він викладав математику й фізику у російській гімназії в Празі [138].

Киянин-журналіст Константин Павлович Бельґовський (* 1895 у Києві) [139].

Географ, економіст та історик, ідеолог євразійства Петр Николаєвич Савицький (* 1895 у Чернігові) [140].

Лікар, письменник і колекціонер Николай Андрійович Келін (* 1896, Клетська над Доном) [141].

Архітектор Николай Павлович Пашковський (* 1897) [142].

Письменник, філософ літературний критик і публіцист Константин Александрович Чхеїдзе (* 1897 у Моздоку) [143].

Архітектор Леонід Сергеєвич Лада-Якушевич (* 1898) [144].

Військовий діяч, журналіст і публіцист Николай Владимирович Бистров (* 1899 у Петербурзі) [145].

Фахівець із землеробства Владимир Петрович Клонов (* 1890 у Михайлівській на Дону) [146].

Громадсько-політичний діяч і філософ Петр Семенович Бобровський [147].

Політичний діяч Іван П. Верещаґін [148].

На території Болгарії СМЕРШ заарештував генерал-лейтенанта Генштабу Николая Емільйовича Брєдова (* 1883), який натоді завідував російським інвалідним будинком на Шипці [149].

Академік Македонської Академії наук В.А.Мошин, згадував, що на території Югославії по відношенню до решток російської еміґрації совєцькі війська виявили велику доброзичливість, «но немалое число людей, известных мне по своей антисоветской общественной деятельности были арестованы и отправлены в Россию; большинство из них были осуждены на заключение в лагерях» [150].

У грудні 1944 року в Югославії був заарештований генерал-майор авіації Вячеслав Матвейович Ткачов (* 1885) [151].

Десь у ті самі місяці було заарештовано й вивезено до СРСР керівника й ідеолога молодіжної організації Національно-трудовий союз нового покоління Михаїла Александровича Ґеорґієвського (* 1888, м.Бєжецьк) [152].

У Загребі заарештували видатного публіциста й громадського діяча Васілія Віталійовича Шульґіна [153]. Поет Абрам Кацнельсон розповів мені, що це він його там виявив. Під час наступу совєцької армії Кацнельсон мешкав на території Австрії у домі якогось українського націоналістичного діяча і мав можливість прочитати багато книжок у його бібліотеці.

Адміністрація Тіто видала Сталінові генерал-майора Бориса Ниловича Литвинова (* 1872) [154].

За неперевіреними відомостями, у Югославії був заарештований (можливо, партизани Тіто убили його у Бєлґраді) генерал-лейтенант Герасим Вдовенко (* бл. 1865) [155]. 1946 року прийняв совєцьке громадянство протоієрей Владислав Неклюдов (* 1899). Після резолюції Комінформбюро його теж було заарештовано, 1949 року він помер у тюрмі [156].

У липні 1949 року у Вільнюсі заарештували історика-медієвіста Льва Платоновича Карсавіна (* 1882) [157].

У серпні 1945 року депортовано з Харбіна поета, журналіста й педагога А.Ачаїра (Алексій Алексійович Ґризов, * 1896, ст. Ачаїр біля Омська) [158].

Незрозуміла, винятково жорстока акція вдарила по козаках. 28 травня 1945 року англійське командування передало в австрійському місті Лієнці дві тисячі козачих офіцерів і багато тисяч рядових козаків совєцькій окупаційній владі. Їх відразу й знищили.

На території Чехословаччини померли В.П.Клонов і Н.Н.Шиллінґ і, очевидячки, А.Л.Бем і С.І.Варшавський. Н.А.Келін, вважається, був ув”язнений 1945 року недовго. Щойно вивезений до СРСР, 1945 року помер С.В.Маракуєв. У січні 1946 року помер генерал С.Ц.Добровольський [159]. Того самого року загинув у Воркуті Ґ.Н.Ґарін-Міхайловський. Близько 1946 року у Владимирі - А.І.Овсянніков. П.Н.Краснова страчено 16 січня 1947 року в Москві. 1951 року загинув С.Н.Войцеховський.

Дехто звільнився. У таких випадках, бувало, пускали назад за кордон. Наприкінці 1955 року президент Фінляндії Юхо Паасіківі звернувся до урялу СРСР з проханням відпустити додому громадян Фінляндії. Шестеро душ померли в ув”язненні. Двоє вирішили лишитись в СРСР. Виїхали одинадцятеро [160]. Як югославського громадянина у грудні 1955 року випустили онука генерала Краснова Николая, який виконав заповіт свого діда й, опинившись у Швеції, надзвичайно докладно записав усе, що пам”ятав, - від брехливих обіцянок англійців у Лієнці до караґандинського пекла [161]. З 1950 року жив у Нікополю, а 1957 виїхав до Чехословаччини, де й помер 1965 року, С.П.Постніков. Відбувши десять років у Воркуті, А.Ачаїр звільнився 1955 року й помер у Новосибірську. В.М.Ткачов помер 1965 року в Краснодарі. Після 1956 року повернулися до Чехословаччини Н.В.Бистров (помер у Празі 1967 року). І.П.Верещаґін (дата смерти невідома), Л.Д.Лада-Якушевич (помер у Празі 1981 року), С.Н.Ніколаєв (помер у Празі 1976 року), Н.П.Пашковський, П.Н.Савіцький (був ще раз коротко ув”язнений 1961 року, помер у Празі року 1968), К.А.Чхеїдзе (покінчив життя самогубством 1974 року у Празі). Л.П.Карсавін потрапив до табору інвалідів в Абезі (Комі), де й помер 1952 року. Його пам”ятав перекладач Григорій Кочур.

Раніше за інших (1926) повернувся публіцист Борис Вячеславович Дюшен, раніше за інших його заарештували (1935) і звільнили (1940) [162]. Він став головним інженером спеціальної лабораторії МҐБ і помер 1949 року в Москві. Аґент ОҐПУ Николай Андрійович Клепінін утік до СРСР із Франції під чужим прізвищем у жовтні 1937 року.

Зовсім інша доля випала історикові Николаєві Єфремовичу Андрєєву (* 1908 у Петербурзі). Ув”язнений у Берліні, він 1947 року опинився в Англії, став професором Кембріджського університету, де й помер 1982 року [163]. Повернувшись 1923 року, благополучно дожив у Москві до 1963-го співробітник Осваґу А.М.Дроздов.

Маю відомості, нарешті, про одну еміґрантку з Білорусії. 1948 року була ув”язнена білоруська поетка Лариса Геніюш (* 1910 у Гродненській губ.). Звільнившись із концентраційних таборів, вона оселилась біля Гродна, де й померла 1983 року [164].

У дальші роки можливости масових депортацій звузилися. Совєти перейшли до індивідуальних викрадень [165]. У листі до редакції «Українських вістей» дружина Юрія Городянина-Лісовського (Горліса-Горського) Галина сповіщала, що 27 вересня 1946 року він зник в Авґсбурзі [166]. Улітку 1947 року в Гамбурзі було обманом захоплено перекладача Миколу Іванова, брата книгознавця Іванова-Меженка. Уночі проти 28 грудня 1948 року в англійській зоні Берліна було викрадено редактора Олександра Зайцева і його дружину [167]. Нагнітаючи істерію, хтось інформував, що в самому лишень Мюнхені протягом одного тільки року викрадено понад 250 осіб різних національностей [168].

Коли ситуація в Центральній Європі стабілізувалась, - утворився совєцький блок, якому відтак протистояли міцні режими, - Кремль міг вдаватися лише до методів індивідуального терору. На відміну від «цивілізованіших» терористичних організацій, які принаймні беруть на себе відповідальність за той чи інший акт, Совєти ніколи не признавалися до своїх злочинів. У певні історичні періоди і в більшості політичних середовищ це взагалі не практикувалось, тим-то досі не виявлено належної документації з приводу убивств полковника УНР Юрія Отмарштайна (1922) [169], керівників похідних груп ОУН А.Мельника Миколи Сціборського й Омеляна Сеника (Грибівського, 1941) [170], Чайківського, Бережанського та ін. Документально проаналізованих убивств в українській історії не так багато.

Скажімо, у зв”язку з паризьким процесом багато писали про убивство Петлюри [171]. Величезний інтерес з самого початку викликало убивство Євгена Коновальця. Цю справу теж розглядали в різні роки докладно: про неї писали Євген Онацький, Я.Кутько (Стахів), Петро Мірчук, Дмитро Андрієвський, Омелян Кушпета, Володимир Мартинець, Ярослав Гайвас та інші [172], але жодних документів про організацію замаху у них, природно, не було. Як підкреслив відомий «виконавець» Судоплатов, «Ни у абвера, ни у Организации украинских националистов не было улик, чтобы раскрыть истинные причины гибели Коновальца. Конечно, они могли подозревать курьера или связника, прибывшего на встречу в Роттердам, но в их руках не было никаких доказательств» [173]. У нотатці, надрукованій 1990 року за криптонімом у детройтських «Українських вістях», повідомлялося, що директор Вищих сценарних курсів у Москві (1960-72) М.Б.Маклярський «постійно хвалився перед своїми студентами, що він убив полк.[овника] Євгена Коновальця» [174]. Це твердження відразу заперечив Михайло Демкович Добрянський міркуванням, що Маклярський єврей: «Знаємо, що до основних завдань КҐБ належить загострювати стосунки між євреями та українцями і викликати антиєврейські погроми в Україні» [175]. У нарисі про убивство Коновальця Судоплатов імення Маклярського як учасника операції не згадує, але говорить про нього як про кадрового енкаведиста в інших місцях, як-от у звязку з історією аґента Александра Демянова, якого в роки війни «вели» Ільїн та Маклярський [176]. «Честь» безпосереднього виконання убивства Судоплатов залишив за собою [177].

Тим часом ми маємо випадок надзвичайної ваги, коли два політичні убивства задокументовані щонайкраще, причому простежено безпосередню участь у цій справі Хрущова й голови КҐБ А.Шелепіна. Це убивства Льва Ребета (1957) й провідника ОУН Степана Бандери (1959), які узяв на себе аґент КҐБ Богдан Сташинський і розслідувала нейтральна судова інстанція - Третій карний сенат Федеральної судової палати (процес відбувся 8-19 жовтня 1962 року у Карлсруе) [178].
http://memorial.kiev.ua/content/view/139/70/

Дата: Понеділок, 19.04.2010, 23:35 | Повідомлення # 4

[1] Судоплатов Павел. Разведка и Кремль. С. 276-277.

[2] Там само. С. 277.

[3] Пам”яті Івана Кревецького // Україна. Зб. 4. Париж, 1950. С. 245.

[4] Згодом, 11 вересня 1941 року, серед 157 в”язнів Орловської тюрми було страчено, поруч Раковського, також і одного з керівників КПЗУ Й.Крілика (Василькова). Див.: Рубльов О.С., Черченко Ю.А. Сталінщина. С. 208.

[5] ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. № 40. Арк. 44.

[6] Там само. Арк. 112.

[7] Там само. Арк. 115 зв.

[8] Там само. Арк. 144.

[9] Роженко М. Трагедія академіка Юринця. С. 91.

[10] Семененко Ол. Харків, Харків... С. 130.

[11] Соловей Дм. Голгота України. С. 241.

[12] Гірняк Йосип. Спомини. Нью-Йорк: Сучасність, 1982. С. 384.

[13] Вогонь по націоналістичній контр-революції та по націонал-ухильниках: Промова тов. П.П.Любченка на об”єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У в листопаді 1933 року // Вісті ВУЦВК. 1933. 11 грудня. № 280 (3971). С. 2.

[14] Захар Спиридонович Кондратюк: Короткий життєпис // Аркас Микола. Історія України-Русі з малюнками. [Вид. 3. Вінніпеґ, 1967.] С. ХІV д.

[15] Долгоруков П.Д. Великая разруха. Мадрид, 1964. С. 399-415.

[16] Троцкий Л. Моя жизнь. С. 394.

[17] Толстой Н.Д. Жертвы Ялты. М.: Русский путь, 1996. С. 209-232.

[18] Пирожков Сергій, Перковський Арнольд. Екстремальні ситуації і демографічні катастрофи в Україні 1920-1930 // Пам”ять століть. 1997. Травень-червень. № 5 (8). С. 112.

[19] Шелленберг Вальтер. Лабиринт: Мемуары гитлеровского разведчика. М.: Дом Бируни, 1991. С. 227.

[20] Сунь-цзы. Трактат о военном искусстве // Конрад Н.И. Избранные труды: Синология. М.: Гл. ред. восточной лит-ры, 1977. С. 28.

[21] Галій М. До історії людоловства // Вільна Україна. Ч. 19. Trenton, N.J., 1958. С. 17-19; Винар Любомир. Юліян Бачинський видатний дослідник української еміґрації. Мюнхен: Нью-Йорк, 1971. 16 с.; Мукомела О. Бачинський Юліан Олександрович // Українська журналістика в іменах, Вип. І. Львів, 1994. С. 19-20; Труды эмиграции. Том І, часть1. С.52; Українська журналістика в іменах, Вип. ІІІ. С. 333-340.

[22] Там само. Часть 2. С. 790-791.

[23] Тинченко Яр. Українське офіцерство. С. 103; Колянчук О., Литвин М., Науменко К. Генералітет Українських Визвольних змагань. С. 183-184.

[24] На офіційне запрошення Наркомосу УСРР 17 жовтня 1926 року переїхав з Праги до Харкова. Був заарештований 21 березня 1933 року, розстріляний 3 листопада 1937 року (Рубльов О.С. Фундатор української географічної науки // Репресоване краєзнавство (20-30-і роки). К., 1991. С. 129). Див.: Труды эмиграции. Часть 2. С. 632.

[25] Українська журналістика в іменах, Вип. 6. С. 204-205.

[26] Бачинський М. Бачинський Сергій Васильович // Українська журналістика в іменах, Вип. П. Львів, 1995. С. 23-28.

[27] Труды эмиграции. Часть 1. С. 411. Невідомо, як склалася доля архітектора, маляра й графіка Сергія Гладкого, котрий повернувся до СРСР у другій половині тридцятих років (Там само. С. 173).

[28] Головацький І. Дідушок Петро Федорович // Українська журналістика в іменах, Вип. П. С. 67-68.

[29] Мукомела О. Вікул Сергій Павлович // Українська журналістика в іменах, Вип. І. С. 34-35; Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради. С. 74-75.

[30] Малик Я. Христюк Павло Оникійович // Українська журналістика в іменах, Вип. П. С. 251-254.

[31] Мукомела О. Суровцева-Олицька Надія Віталіївна // Українська журналістика в іменах, Вип. І. С. 178-179.

[32] Крушельницька Л. Крушельницька Володимира Антонівна // Українська журналістика в іменах, Вип. І. С. 105-106.

[33] Донцов Дмитро. Рік 1918, Київ. Торонто: Гомін України, 1954. С. 119.

[34] Тинченко Яр. Українське офіцерство. С. 181; Колянчук О., Литвин М., Науменко К. Генералітет Українських Визвольних змагань. С. С. 142-143.

[35] Відродження. 1918. 19 квітня. № 20. С. 4. Шп. 4; 24 квітня. № 24. С. 2. Шп. 2. Яр.Тинченко писав, що, «за деякими свідченнями», він міг померти на Кубані від голоду (Тинченко Яр. Українське офіцерство. С. 193).

[36] Ні на кого іншого не подібна біографія Дмитра Александровича Бистролетова (1901-1975). Він навчався на юридичному факультеті УВУ у Празі, але 1924 року його завербувала резидентура совєцької зовнішньої розвідки. 1930 року Бистролетова відправили на нелегальну роботу до Німеччини, 1937-го він переїхав до Москви. Працював у центральному апараті розвідки й Торгівельній палаті. У 1938-54 роках перебував в ув”язненні за звинуваченням у шпигунській діяльності. Після звільнення був реабілітований. Працював у ВНИИ медичної та медико-технічної інформації Міністерства охорони здоров”я СРСР на посаді наукового консультанта (Судоплатов А. Тайная жизнь генерала Судоплатова, Кн.2. С. 479-480).

[37] Вышинский А. Подрывная работа разведок капиталистических стран и их троцкистско-бухаринской агентуры // Троцкистско-бухаринские бандиты - поджигатели войны во всем мире: Сб. статей. [М.:] Молодая гвардия, 1938. С. 14. Вперше опубліковано у газеті «Красная звезда», 1938, №№ 174, 176, 177, 179.

[38] Вогонь по націоналістичній контр-революції та по націонал-ухильниках: Промова тов. П.П.Любченка // Вісті ВУЦВК. 1933. 11 грудня. № 280 (3971). С. 2.

[39] ЦДАГО України. № 31099 ФП / кор. 178. Арк. 5, 15. Допитував сина 10 червня 1938 року оперуповноважений ІV відділу Фраймович. Леона Кисельова було звільнено 5 березня 1939 року.

[40] ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 1. № 441. Арк. 27; № 511. Арк. 50; № 39308 ФП / кор. 455. Том 4, арк. 201, 230-231.

[41] Призабутий в”язень Луб”янки - Іван Німчук // Свобода. 1989. 3 березня. Ч. 40. С. 2. Підп.: Т., О.

[42] Західня Україна під большевиками. Нью-Йорк: НТШ, 1958. С. 359-492.

[43] Чекіст заарештував Старосольського у день похорону його тещі Герміни Шухевичевої 25 грудня 1939 року в кабінеті ректора університету. Заслужений адвокат помер 25 лютого 1942 року в Маріїнську від виснаження голодом (Володимир Старосольський, 1878-1942. Нью-Йорк та ін., 1991. С. 129-150; = ЗНТШ. Том 210). Див.: Труды эмиграции. Часть 2. С. 686.

[44] Призабутий в”язень Луб”янки - Іван Німчук. С. 2.

[45] Гуцаленко Т. Річинський Арсен // Українська журналістика в іменах, Вип. І. С. 157-158.

[46] Тинченко Я.Ю. Українське офіцерство. С. 39; Колянчук О., Литвин М., Науменко К. Генералітет Українських Визвольних змагань. С. 27-28.

[47] Німчук Іван. 595 днів совєтським в”язнем. Торонто, 1950.

[48] Фещенко-Чопівський Іван. Хроніка мого життя. Житомир, 1992. С. 105.

[49] Куценко Леонід. «Так розчахнулось дерево родини...» Кіровоград, 1999. С. 12.

[50] Маруняк Володимир. Українська еміґрація в Німеччині і Австрії по другій світовій війні, Том І: Роки 1945-1951. Мюнхен: П.Белей, 1985. С. 37. Так само й Н.Д.Толстой вважав, що «западные союзники выдали Сталину два с лишним миллиона» (Толстой Н.Д. Жертвы Ялты. М.: Русский путь, 1996. С. 11).

[51] Ідеологію неповернення в масовій свідомості еміґранта сформував 1946 року публіцист Іван Багряний, див. його статтю «Чому я не хочу вертатись до СРСР?» (Багряний Іван. Публіцистика: Доповіді, статті, памфлети, рефлексії, есе / Упорядник Олексій Коновал. К.: Смолоскип, 1996. С. 22-31).

[52] Білокінь С. Наконечний Є.І. // Мистецтво України: Біографічний довідник / За ред. А.В.Кудрицького. К., 1997. С. 430.

[53] Українська журналістика в іменах, Вип. V. С. 189.

[54] United Nations Relief and Rehabilitation Administration (Адміністрація Об”єднаних Націй для допомоги і відбудови) - міжнародна організація, яку створили 1943 року аліянти для допомоги потерпілим у війні країнам.

[55] Маруняк В. Українська еміґрація. С. 48-49.

[56] Див.: Судоплатов П. Разведка и Кремль. С. 384-386. 1948 року в Ауґсбурзі було створено Українську Національну Раду, до якої увійшли представники численних еміґраційних партій та організацій. Серед них, як представник Організації Українських Націоналістів, був і генерал-хорунжий Капустянський, який, згідно з постановою від 19 липня 1948 року, став міністром військових справ. Був підвищений до звання генерал-поручника та генерал-полковника. Помер він у Мюнхені 1969 року. Похований на кладовищі Вальдфрідгоф (Державний центр УНР в екзилі. К., 1993. С. 326-354; Тинченко Я.Ю. Українське офіцерство. С. 111; Колянчук О., Литвин М., Науменко К. Генералітет Українських Визвольних змагань. С. 33-35).

[57] Труды эмиграции. Часть 2. С. 646; Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради. С. 155-156; Українська журналістика в іменах, Вип. V. С. 280-281.

[58] Проф. Валентин Садовський: Посмертна згадка // Свобода. 1948. 3 серпня. Ч. 178.

[59] ЦДАГО України. № 57778 ФП / кор. 1432. Арк. 69.

[60] Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради. С.177-178; Українська журналістика в іменах, Вип. ІV. С. 253-259.

[61] Мукомела О. Славінський Максим Антонович // Українська журналістика в іменах, Вип. І. С. 168-170; Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради. С. 158-160; Труды эмиграции. Часть 2. С. 667-668.

[62] Полонська-Василенко Н. Український Вільний Університет, 1921-1971 // Український історик. [Том] VIII. Ч. 1-2 (29-30). С. 22; Труды эмиграции. Часть 1. С. 148; Українська журналістика в іменах, Вип. ІІІ. С. 60-63; Йосипенко Володимир. Зимові сутінки червневих днів: Деякі подробиці перебування Августина Волошина в Лефортово // З архівів ВУЧК-ҐПУ-НКВД-КҐБ. 1994. № 1. С. 140-147.

[63] Труды эмиграции. Часть 1. С. 55; Українська журналістика в іменах, Вип. V. С. 24.

[64] Габор В. Бірчак Володимир // Українська журналістика в іменах, Вип. П. С. 36-40; Мушинка Микола. Музей визвольної боротьби України та доля його фондів. Мельбурн, 1996. С. 25; Труды эмиграции. Часть 1. С. 85-86.

[65] Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради. С. 79-80; Труды эмиграции. Часть 1. С. 158.

[66] Труды эмиграции. Часть 2. С. 536-537.

[67] Кубанці в Українській Господарській Академії в Подєбрадах // Вільна Україна. Ч. 3. 1954. С. 45. Підп.: В.І.[ванис?]

[68] Полонська-Василенко Н. Український Вільний Університет. С. 22; Труды эмиграции. Часть 1. С. 157.

[69] Полонська-Василенко Н. Український Вільний Університет. С. 22; Труды эмиграции. Часть 2. С. 562. «Українська журналістика в іменах, Вип. П» (С. 165-169) та «Труды» про його ув”язнення не згадують.

[70] Мушинка Микола. Музей визвольної боротьби України. С. 25; Труды эмиграции. Часть 1. С. 217.

[71] Труды эмиграции. Часть 1. С. 264.

[72]Биковський Лев. Пам”яті полк. Василя Проходи // Свобода. 1971. 24 листопада; Биковський Лев. Василь Хомич Прохода // УТГІ. Наукові записки. Том ХХVІ. Мюнхен, 1974-75. С. 92-115; Труды эмиграции. Часть 2. С. 601; Українська журналістика в іменах, Вип. ІV. С. 220-221.

[73] Гуцаленко Т. Зленко Петро Андрійович // Українська журналістика в іменах, Вип. І. С. 76-78; Труды эмиграции. Часть 1. С. 272.

[74] Труды эмиграции. Часть 2. С. 763.

[75] Труды эмиграции. Часть 1. С. 196.

[76] Українська журналістика в іменах, Вип. ІІІ. С. 158-159.

[77] Труды эмиграции. Часть 2. С. 778.

[78] Труды эмиграции. Часть 1. С. 344.

[79] Наріжний С. Українська еміґрація. С. 122; Полонська-Василенко Н. Український Вільний Університет. С. 22.

[80] Василь Мельник про свою одіссею та смерть Василя Бандери й історика Михайла Антоновича (Бюлетень СЛУПВ (Світової Ліґи українських політичних в”язнів). № 20. 1993. С. 9; Труды эмиграции. Часть 1. С. 32.

[81] Рудницький Ярослав. Із спогадів про Михайла Дмитровича Антоновича // Український історик. Том 26. 1989. Ч. 4 (104). С. 86. Це потверджує колишній політв”язень німецьких і совєтських таборів Василь Мельник, який познайомився з М.Антоновичем восени 1952 року в концтаборі у с.Каєркан біля Норільська.

[82] Труды эмиграции. Часть 2. С. 667; Українська журналістика в іменах, Вип. 6. С.315-316.

[83] Що сталося з О.Скоропис-Йолтуховським? // Америка. 1949. 4 березня.

[84] Тинченко Яр. Українське офіцерство. С. 49, 58; Колянчук О., Литвин М., Науменко К. Генералітет Українських Визвольних змагань. С. 68, 91-92.

[85] Василь Кучабський // Поклик сумління. 1990. 1 листопада. Ч. 11. С. 4; Кучабський Юрій. Василь Кучабський // Україна в минулому. Вип. ІІ. К.; Львів, 1992. С. 123-135; Його ж. Листи Василя Кучабського до Івана Крип”якевича та Стефана Томашівського // ЗНТШ. Том ССХХХІІІ. Львів, 1997. С. 486; Українська журналістика в іменах, Вип. V. С. 379-381; Гелей Ст.Дм. Василь Кучабський: від національної ідеї до державності. Автореф. дис. ... д-ра іст. наук. К., 1999. 37 с..

[86] Українська журналістика в іменах, Вип. ІІІ. С.189-190.

[87] Українська журналістика в іменах, Вип. 6. С. 78-79.

[88] Гірняк Никифор Др. Полк. Василь Вишиваний. Вінніпеґ: Дм.Микитюк, 1956. С. 36-40; Новосад Роман. Як загинув Габсбурґ-Вишиваний // Зона. [Вип.]10. 1995. С. 56-58; Роженко Микола. «Я був таким же патріотом-українцем, як всі українці...» // Зона. [Вип.] 12. 1997. С. 269-273.

[89] Донцов Дмитро. Рік 1918, Київ. Торонто: Гомін України, 1954. С.123.

[90] Тинченко Яр. Останній бій генерала: Протоколи допитів Олександра Грекова // Академія. К., 1995. Весна. Ч. 2. С. 5-35; Його ж. Українське офіцерство. С. 19-20; Його ж. Генерал Олександр Греків: Військова діяльність і доля // З архівів ВУЧК-ҐПУ-НКВД-КҐБ. 2001. № 2 (17). С. 343-415; Колянчук О., Литвин М., Науменко К. Генералітет Українських Визвольних змагань. С. 59-61.

[91] ЦДАГО України. № 62149 ФП / кор. 1653. Арк. 4.

[92] Віра й культура. 1958. Лютий. Ч. 4 (52). С. 2 обкл.; ЕУ. IV (1962). С. 1242; Колянчук О., Литвин М., Науменко К. Генералітет Українських Визвольних змагань. С. 177-178.

[93] Василь Кучабський // Поклик сумління. 1990. 1 листопада. Ч. 11. С. 4; Кучабський Юрій. Василь Кучабський // Україна в минулому. Вип. ІІ. К.; Львів, 1992. С. 134.

[94] Романюк М. Маївський Дмитро // Українська журналістика в іменах, Вип. П. С. 129-130.

[95] Мушинка Микола. Іду на вічність // Сучасність. 1990. Ч. 5. С. 100-103; Українська журналістика в іменах, Вип. 6. С. 46-48.

[96] ЕУ. ХІ (1995). С. 271.

[97] Кучабський Юрій. Василь Кучабський // Україна в минулому. Вип. ІІ. К.; Львів, 1992. С. 123.

[98] Йосипенко В. Зимові сутінки червневих днів. С. 147.

[99] Проф. Валентин Садовський: Посмертна згадка // Свобода. 1948. 3 серпня. Ч. 178.

[100] Там само.

[101] Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради. С. 177-178. Автори твердять: «Загинув у таборі смертників Абезь». Це географічна назва, а не назва табору. Такого табору не було. Абезь - це робітниче селище Кожвинського району, де, крім Північного управління таборів залізничного будівництва (1947-49), існував осередок Північно-Печорського ИТЛ (1940-50), перетвореного на Печорський ИТЛ (Печорлаг, 1950-59) з центром на станції Печора. Див. : Система исправительно-трудовых лагерей в СССР. С. 131, 354, 387.

[102] Фещенко-Чопівський Іван. Хроніка мого життя. Житомир, 1992. С. 100-101, 106.

[103] Барбон Микола. Професор Михайло Антонович // Зона. Кн. 7. К., 1994. С. 163-167; Тимощук В.Т. Спогади про Михайла Антоновича // УІЖ. 1998. Травень-червень. № 3 (420). С. 142-144; Яременко В.І. Історик Михайло Антонович у спогадах в”язнів сталінських таборів // Там само. С. 140-142.

[104] М.Барбон вважав, що Михайло Антонович загинув улітку 1954 року, але сам він розлучився з ним роком раніше.

[105] Биковський Лев. Пам”яті полк.[овника] Василя Проходи // Свобода. 1971. 24 листопада.

[106] Рутыч [Рутченко] Н.Н. Биографический справочник высших чинов Добровольческой армии и Вооруженных Сил Юга России: Материалы к истории Белого движения. М.: Regnum, Росс. архив, 1997. С. 167.

[107] Труды эмиграции. Часть 2. С. 666.

[108] Вильданова Р.И., Кудрявцев В.Б., Лаппо-Данилевский К.Ю. Краткий биографический словарь Русского Зарубежья // Струве Глеб. Русская литература в изгнании. Изд. 3, испр. и доп. (далі: Вильданова Р.И. и др. Словарь). Париж; М.: YMCA-Press; Русский путь, 1996. С. 288.

[109] Там само. С. 218-219. Розстріляний 8 травня 1930 року.

[110] Рутыч Н. Биографический справочник. С. 51-53. Розстріляний 1938 року.

[111] Там само. С. 225-226.

[112] Труды эмиграции. Часть 1. С. 214; Вильданова Р.И. и др. Словарь. С. 306-307.

[113] Вильданова Р.И. и др. Словарь. С. 319-320.

[114] Вильданова Р.И. и др. Словарь. С. 278-279. Алексєєв повернувся у листопаді 1923 року.

[115] Труды эмиграции. Часть 2. С. 824.

[116] Вильданова Р.И. и др. Словарь. С. 308.

[117] Там само. С. 195.

[118] Косик В.И. Русская Церковь в Югославии, 20-40-е гг. ХХ века. М.: Правосл. Свято-Тихоновский Богословский ин-т, 2000. С. 241.

[119] Вильданова Р.И. и др. Словарь. С. 307-308.

[120] Труды эмиграции. Часть 2. С. 652.

[121] Прянишников Б. Незримая паутина. С. 382.

[122] Вильданова Р.И. и др. Словарь. С. 308.

[123] Див. про нього: Самойлов Е. От белой гвардии к фашизму // Неотвратимое возмездие: По материалам судебных процессов над изменниками Родины, фашистскими палачами и аґентами империалистических разведок. М., 1973. С. 122-146; Голинков Д.Л. Крушение антисоветского подполья в СССР (1917-1925 гг.). М.: Изд-во полит. лит-ры, 1975. С. 15-17, 74, 246; Труды эмиграции. Часть 1. С. 372; Толстой Н.Д. Жертвы Ялты. М.: Русский путь, 1996; Рутыч Н. Биографический справочник. С. 128

[124] Рутыч Н. Биографический справочник. С. 271-272.

[125] Труды эмиграции. Часть 2. С. 441.

[126] Там само. С. 587-588.

[127] Труды эмиграции. Часть 1. С. 114; Вильданова Р.И. и др. Словарь. С. 292-293.

[128] Труды эмиграции. Часть 2. С. 518.

[129] Труды эмиграции. Часть 1. С. 145-146.

[130] Труды эмиграции. Часть 2. С. 597.

[131] Там само. С. 651.

[132] Там само. С. 526.

[133] Труды эмиграции. Часть 1. С. 63; Вильданова Р.И. и др. Словарь. С. 285-286.

[134] Труды эмиграции. Часть 2. С. 452.

[135] Рутыч Н. Биографический справочник. С. 277.

[136] Там само. С. 276-277.

[137] Труды эмиграции. Часть 1. С. 164.

[138] Труды эмиграции. Часть 1. С. 298.

[139] Нова рада. 1917. 9 липня. № 84. С. 2. Шп. 5-6; Труды эмиграции. Часть 1. С. 59.

[140] Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник, Том 4: П - С. К., 1914. С. 431; Вернадский Г.В. П.Н.Савицкий // Новый журнал. Нью-Йорк, Кн. 92. 1968. С. 273-277; Модзалевский В.Л., Савицкий П.Н. Очерки искусства Старой Украины: Чернигов / Підготовка до друку і передмова О.Б.Коваленка // Чернігівська старовина: Зб. наук. праць, присв. 1300-річчю Чернігова. Чернігів, 1992. С. 101-144; Бобырь А. Дорога восхождения Петра Савицкого // Савицкий П. Дороги. Чернигов: Сіверянська думка, 1996. С. 3-23; Труды эмиграции. Часть 2. С. 642; Вечерський Віктор. Український євразієць // Пам”ятки України. 1997. Ч. 3 (116). С. 58; Дугин А. Евразийский триумф // Савицкий П. Континент Евразия. М.: Аграф, 1997. С. 433-453.

[141] Труды эмиграции. Часть 1. С. 311.

[142] Труды эмиграции. Часть 2. С. 570.

[143] Там само. С. 790.

[144] Труды эмиграции. Часть 1. С. 389.

[145] Там само. С. 111.

[146] Там само. С. 320.

[147] Вильданова Р.И. и др. Словарь. С. 289.

[148] Труды эмиграции. Часть 1. С. 125.

[149] Рутыч Н. Биографический справочник. С. 51-53.

[150] Косик В.И. Русская Церковь в Югославии. С. 201.

[151] Рутыч Н. Биографический справочник. С. 238-239.

[152] Косик В.И. Русская Церковь в Югославии. С. 232.

[153] Там само. С. 201-202. Він помер у Владімірі 1976 року.

[154] Рутыч Н. Биографический справочник. С. 139.

[155] Рутыч Н. Биографический справочник. С. 64-65.

[156] Косик В.И. Русская Церковь в Югославии. С. 246.

[157] Вильданова Р.И. и др. Словарь. С. 318; Ястребицкая А.Л. Л.П.Карсавин // Вопросы истории. 1996. № 8. С. 101-109.

[158] Вильданова Р.И. и др. Словарь. С. 283.

[159] Прянишников Б. Незримая паутина. С. 382.

[160] Там само. С. 382.

[161] Толстой Н.Д. Жертвы Ялты. М.: Русский путь, 1996. С. 218. Див.: Краснов Николай. Незабываемое. Сан-Франциско, 1957.

[162] Вильданова Р.И. и др. Словарь. С. 309; Н-[иколаев]ский Б. Михаил Маркович Равич: [Некролог] // Социалистический вестник. Нью-Йорк, 1962. № 5-6 (765-766). С. 87-88. Його молодша сестра Вєра Вячеславівна Дюшен, окультистка, мешкала у Києві, де й померла.

[163] Труды эмиграции. Часть 1. С. 18-19; Вильданова Р.И. и др. Словарь С. 281.

[164] Там само. С. 166. Її вірші перекладала О.Лятуринська (Арка. 1948. Ч. 3-4 (9-10). С. 69).

[165] Див.: Білокінь С. Довкола таємниці // Петров В. Діячі української культури. С. 3-23.

[166] Городянин-Лісовська Галина. Лист до редакції // Українські вісті. Neu-Ulm, 1949. 19 червня. Ч. 49 (306). С. 4; Українська журналістика в іменах, Вип. ІІІ. С. 84-85.

[167] Гідна відповідь людоловам // Українські вісті. 1949. 14 липня. Ч. 56 (313). С. 2. Передрук з тижневика англійської зони «Українське слово» за 5 червня 1949 р.

[168] Білокінь С. Довкола таємниці. С. 7.

[169] Сушко Роман. Хто вбив полковника Отмарштайна? [Прага] Накладом автора, 1933. 74 с.; Чеботарів Микола. Невдала регабілітація Сушка-убійника: З приводу книжки Романа Сушка, Ч. 1. Б.м.: Правда, 1933. 87 с.; Сушко Роман. Хто мав причину вбити полк. Ю.В.Отмарштайна? Чернівці, 1934. 40 с. Справжнім автором видання 1934 року був Володимир Мартинець, див.: Мартинець В. Українське підпілля від У.В.О. до О.У.Н. Без місця, 1949. С. 2.

[170] Мельник Андрій. Пам”яті впавших за волю і велич України // Організація Українських Націоналістів, 1929-1954. На чужині, 1955. С. 42; Гайвас Ярослав. Коли кінчалася епоха. Чікаґо, 1964. С. 48-49; Верига Василь. Втрати ОУН в часі Другої Світової війни. Торонто: Новий шлях, 1991. С. 64-68; Багряний Іван. Публіцистика. С. 176.

[171] Яковлів Андрій. Паризька трагедія // Збірник памяти Симона Петлюри. Прага, 1930. С. 228-258 (передр.: К.: Фенікс, 1992. XV, [1], 259 с.); Іванис Василь. Симон Петлюра - Президент України, 1879 - 1926. Торонто, 1952. 258 с.; Документ судової помилки: Процес Шварцбарда. Париж: Націоналістичне вид-во в Европі, 1958. 152 с.; Яковлів А. Паризька трагедія 25 травня 1926 року: До процесу Шварцбарда. Париж, 1958. 39 с. (передрук з вид. 1930 року з додатком бібліогр. покажчика); Райс Еммануїл. Несправедливі обвинувачення // Симон Петлюра: Зб. студійно-наукової конференції в Парижі, травень 1976: Статті, замітки, матеріяли. Мюнхен; Париж, 1980. С. 107-108.

[172] Кутько Я. Пекельна машина в Роттердамі. Детройт, 1952. 63 с.; Мірчук Петро. Євген Коновалець. Торонто, 1958. 106 с.; Кушпета Омелян. Вбивство Євґена Коновальця у світлі нідерляндських публікацій // Євґен Коновалець та його доба / Упорядник Ю.Бойко-Блохин. Мюнхен, 1974. С. 930-950; Онацький Євґен. Шляхом на Роттердам. Буенос-Айрес: Юліян Середяк, 1983. 181 с.

[173] Судоплатов П. Разведка и Кремль. С. 46.

[174] Хто вбив Євґена Коновальця? // Українські вісті. 1990. 24 червня. № 25 (2903). С. 2. Підп.: Ю.М. Пор.: Судоплатов А. Тайная жизнь генерала Судоплатова, Кн.2. С. 512-513.

[175] Демкович Добрянський Михайло. Нові «ревеляції» про Е.Коновальця // Наш голос. Townley Branch Union, N.J., 1990. 10 жовтня. Ч. 10. С. 183.

[176] Судоплатов П. Разведка и Кремль. С. 182-184.

[177] У збірнику «Євґен Коновалець та його доба» імена Судоплатова чи Маклярського жодного разу не згадуються.

[178] Див.: Московські вбивці Бандери перед судом / Збірка матеріялів за ред. Данила Чайковського. Мюнхен: Укр. вид-во, 1965. VII, [1], 695 с., 24 с. іл.
http://memorial.kiev.ua/content/view/139/70/

Вилучення еміґрації

Сторінка 1 з 1
1