Як відомо, основними рисами 2 Ватиканського Собору були відкритість Церкви світові (дружба зі світом), скорочення Богослужіння (Меси/Літургії), впровадження світської літургічної мови, екуменізм та ін. Звісно ж, дані реформи у Римо-Католицькій Церкві почали вводитися в дію одразу ж після закінчення Собору. В нас, проте, у зв’язку із пануванням комуністичного режиму, дані реформи не можливо було впровадити, позаяк більшість духовенства навіть гадки не мали про подію скликання Собору, адже всі перебували у підпіллі, у розпорошенні, кожен дотримувався науки, якої навчалися до висвячень і тому не було єдності як обрядової так і духовно-наукової. Саме тому після проголошення незалежності України розпочалося тотальне пере форматування УГКЦ: під прикриттям реформ 2 Ватиканського Собору робилася спроба перетворити УГКЦ у релігійний апарат національно-ідеологічного спрямування під назвою «Київська Церква», що означає об’єднання усіх церков України в єдину «помісну». Що це означає? Це означає утворення нової Церкви, на модель Коптської, Вірменської чи ще якоїсь, шляхом усунення міжконфесійних протиріч (відмова від догм, канонів, прийняття догм, зміна канонів) з метою утворення конфесійного консенсусу і об’єднання під проводом єдиного патріарха. Це обєднання має стосуватися УГКЦ, УПЦ КП та УАПЦ, позаяк, під гнітючим впливом МП, ослабленням позиції Константинопольського Патріарха (чим і хоче скористатися особливий відділ московських спецслужб – МП і присвоїти собі титул Намісника Православ’я) і небажанням Константинопольського Патріарха (через страх перед втратою підтримки МП у середовищі всепоглинаючого турецького ісламу) визнати за ними канонічний статус, - ці церкви опинилися у скрутному становищі, позаяк неканонічний статус зводить їх на рівень неофіційних церков, а отже, значно обмежує їх канонічні права і, враховуючи відсутність підтримки і ворожість української проросійської влади, створює ризик ймовірності введення тоталітарно-обумовленого недемократичного законодавства, яке б могло на рівні держави негативно впливати на існування і розвиток цих церков. Тому єдиним виходом із цього скрутного становища, за ідеологією «Патріархату УГКЦ», є обєднання усіх трьох церков у «Київську Церкву».  Цей рух православних традиціоналістів (які виступають за відродження «Київської Церкви», яка мала православну основу і підпорядковувалася Константинопольському Патріархові) у середині УГКЦ особливого розмаху набув із початком 2000-х років, маючи потужною основою «справу традиціоналістів» та «підгорецьких василіан». Перша справа була почата з метою дискредитації греко-католицького обряду, який являє собою синтез кращих релігійних практик, обрядів і традицій східної і західної церков, зокрема значущою особливістю традиційного обряду УГКЦ була інтеграція у духовне і церковне життя мирян і священослужителів релігійних практик, як результат обявлень Господа Ісуса Христа і Непорочної Діви Марії на протязі останніх двох століть. Як і православні церкви так і сучасна церковна влада УГКЦ відрікаються цих обявлень, нехтуючи їх місійним значенням і таким чином відрікаючись від Католицької Церкви, зокрема через непослух Святішим Отцям та їхнім наказам поширювати дані набожества, практикувати їх і реалізовувати зміст обявлень. Ба, що гірше, усе це різноманіття духовних практик вважають схизмою на офіційному церковному рівні, називаючи це «традиціоналізмом» чи «латинізацією». Вороги Католицької Церкви особливо навісніють, коли бачать ікони чи образки Найсвятіших Сердець Ісуса і Марії, адже цей «православний» дух противиться усьому святому уже протягом десяти століть і дай їм владу вернутися у минуле століття, так вони не те, щоби ноги поламали, прямуючи на зібрання «Львівського Собору 46р.», так ще й допомагали б палити ікони і «уніатські церкви» із «чужими» «польськими» старожитностями.

Перехід на православний обряд має кілька функцій. Перша – це церковно-обрядова  незалежність. Прагнучи утворити диференціацію між Римо-Католицькою Церквою та Греко-Католицькою, здійснюється усунення усіх релігійних ознак, які б вказували на причетність УГКЦ до Католицької Церкви. Але на духовному рівні це лише світська політична стратегія, метою якої є якась вигода, в даному випадку – само ідентичність серед «конкурентів» - інших східних церков, типу уникнення закидів, що УГКЦ – це лише апендицит Римо-католицької Церкви, адже «мавпує все чуже, а свого не має». Але ж це всього примітивні, провокаційні закиди збоку гордої сторони менталітету українців та збоку «аффторитетному» погляду Російської Церкви. Наша Церква нічого не «мавпувала»! Історично так склалося, згідно Божого Провидіння, що наша УГКЦ стала найкращим, найдосконалішим вінцем Вселенської Церкви, адже будучи Католицькою Церквою, вона стала найбагатшою у духовному значенні церквою. Увібрала увесь спектр духовності Римо-Католицької Церкви та інтегрувала його у східний обряд. Вона відкликнулась на заклики Ісуса і Марії, вона дотримувалася вчення Апостольського Престолу – за що її і було звинувачено десяток років тому і висунуто звинувачення у тому, що являється основою Католицької Церкви. І що зараз відбувається? Тотальна ліквідація «уніатського» обряду і перехід на православний обряд – щоб бути обрядово більш спорідненими із православними. В семінаріях змінюють звичаї, вчать семінаристів поводитися так як поводяться православні – руки по швах, Причастя навстоячи, відмова від вервиць (але як зеки, ходять з чотками), від літургічних особливостей, які не притаманні православ’ю. А що є православ’ям? А нічого! Це мабуть найбідніший обряд, адже окрім Господньої молитви там нічого нема. Саме тому і перетворюються наші церкви на руїни спустошення. Служби Божі скоротили, щоб люди не пропускали улюблених телесеріалів чи алкогольних компаній, відмовилися від усього, що могло б затримати мирянина довше залишатися у злуці із Господом. Християнська віра мертвіє, адже її ампутують постійно і всюди і без причини, але з наміром, поганим, зате православним. Священики поводяться так, якби вгодити світу, заміняючи своє покликання на маркетинговий механізм – вивчаючи потреби споживачів (потенційних мирян), з метою залучити їх до церкви, чинять надзвичайні профанації, забуваючи, що лише священича святість та молитви здатні наповнювати його церкву побожними людьми, а не різні полегшуючі для мирян дозволи відвідування церков.

Відбувається «переслідування» усіх, хто дотримується неправославного обряду: зокрема користуючись такими причинами як надмірна кількість паломників під час прощ (хоча з практики відомо, що ефекти натовпу набагато небезпечніший, адже простіше священику самому підходити до причасника, аніж коли натовп охочих святотатців нападають на священиків, оточують його і враховуючи український дикий менталітет, штовхаються, кричать, сваряться, спотикаються… Ну не кожному стає мудрості почекати, поки цей хаос закінчиться і спокійно вклякнути перед священиком). У багатьох парафіях це норма – причащатися навстоячи, вважаючи себе гідними Причастя і рівними Богу, не хочуть навіть коритися прикладу Папи Римському, який причащає на колінах і радить наслідувати його приклад на злобу сатані, про що і Мати Божа казала у Фатімі, наголошуючи, що Причастя навстоячи – дияволу на потіху. Хоча, звісно ж, українцям простіше, будучи схизматиками за вчинками, відлучати тих, які виявляють цю схизму і засуджують її, проте правду ніхто не відміняв і виконуючи послух, потрібно враховувати ієрархію, а не йти за своєю вигодою і корисливістю. Чому вчинки християн зводяться до мавпування ритуалів єретиків, а нехтується наслідування Папи Римського і слова Тієї, Якій дано владу спасати душі: «Пресвята Богородице, спаси нас!».

Наступною функцією Патріархату є утворення обєднання християн, які б могли стати одною Церквою. Усе це зводиться до «дівочих сліз». Тобто під братерським єднанням та зєдиненням церков створюється ризик догматичного консенсусу та підпорядкування Римському Престолу – тобто існує ризик розколу та відступництва від Католицької Церкви. Тут вирішальним питанням є логічний силогізм: якщо православні не захочуть підпорядковуватися Папі Римському, тоді або спроба утворення Помісної Церкви виявиться марною або УГКЦ доведеться «коритися» Православному Патріархові, що означає віровідступництво.

Ще однією функцією Патріархату є досягнення канонічної незалежності УГКЦ. Це означає лише формальне підпорядковування Папі Римському, усе інше, зокрема канонічна, сторона є автономною у середовищі Патріархату.

Виникає питання: чому старші священнослужителі так охоче відрікаються від свого вчення, від того обряду, який вони довгі роки наслідували, у якому висвячувалися і правили? А тому, що вони не мають католицької основи! Більшість із них, утікаючи від переслідувань і переписуючись на православ’я, настільки вкорінилися у православному дусі, що для них набагато «простіше», як кажуть, на руку продовжувати практикування православ'я під маскою католицизму після «навернення» назад у лоно Католицької Церкви після переслідувань, не згадуючи болючі рани совісті як наслідок відречення від таких милих душі набожеств, зненавиділи їх, щоб знайти собі оправдання і заспокоїтися. Інші ж, згідно психологічної властивості наслідувати і лестити того, хто є сильніший, вирішили адаптуватися до «сильнішого», бажаючи бути рівним, своїм, східно-церковної крові, щоб дихати спільним «православним» повітрям. Самі подумаймо – скільки католицьких священиків помирало у тюрмах, на вигнанні? За що? Бо не боялися визнавати себе католиками! Але ж існували і православні священики, майже всі агенти КГБ, які зараз спокійно правлять у своїх церквах, виконуючи спецзавдання, зокрема пропаганди і русифікації, та й прибуток мають непоганий. Отож, яскравіше виявлялися католицькі священнослужителі на фоні радянського православ’я завдяки католицьким практикам, набожествам. Таких і переслідували. Тому багато священиків прагнули максимально асимілювати своє служіння під православне, або несвідомо переймали православ’я через постійне його оточення. Багато священнослужителів висвячувалися підпільно, не маючи ґрунтовних знань, зокрема щодо свого обряду, тому приглядалися до православних попів.  І це є також болючою раною у відродженні греко-католицького обряду, Святої Традиції, мученицькою кров’ю збереженою і захищеною.

Усе це проблеми, які зараз загрожують УГКЦ і які ми, вірні Святій Традиції, маємо за обов’язок вирішити шляхом їх заховування, практикування та поширення серед вірних наших братів і сестер у Христі Ісусі.  Звісно ж, поділ є, не ми його створили, на католицький та православний обряди, але ми не повинні бунтуватися, але слідувати за прикладом наших «православних» братів-«католиків» - боротися, захищаючи свій обряд. Боротися як? Прикладом і словом. І ми переможемо, адже ми прихильники Непорочного Серця Марії, а Матінка Божа сказала: «Вкінці моє Непорочне Серце затріумфує». Амінь і Богові слава!