Грішникові, відправляючому покуту, відпускаються не всі вічні покарання і не всі покарання тимчасові. Ці покарання грішник повинен спокутувати або тут, на землі (через хвороби, нещастя, спокуси, переслідування, добровільні справи каяття і т. п.), або після смерті в чистилищному вогні. Прикладом цього може бути св. Марія з Єгипту (+481), котра протягом сімнадцяти років вела розпусне життя; після свого навернення спокутувала і страждала в пустелі також сімнадцять років, зносячи страшні спокуси, голод і спрагу, холод і спеку. Те саме зустрічаємо і в житті інших людей, котрі розкаялися. Однак часто бувало, що Бог відпускав грішникам, котрі розкаялися, частково або й повністю покарання за гріхи і чинив так задля їхнього великого жалю або заступництва інших осіб. Слузі, котрий заборгував 10.000 талантів і на колінах просив про помилування, дарував цар (Бог) увесь борг (Мат. 18, 26). Розбій­никові по правиці, котрий розкаявся, обіцяє Ісус Христос, що ще того самого дня увійде до раю (Лук. 23, 13). Цю владу відпускати гріхи і покарання передав Христос Церкві.

Церква отримала владу заміняти тимчасові покаран­ня, які залишилися грішникові після єднання з Богом, на справи каяття, або й повністю їх відпускати (Трид. Соб. 25).

Ісус Христос дав св. Петрові і усім Апостолам владу усувати все, що затримує вхід до неба. Св. Петру сказав: "Що ти на землі зв'яжеш, те буде зв'язане на небі; і те, що ти на землі розв'яжеш, те буде розв'язане й на небі" (Мат. 16,19), а всім Апостолам: "і все, що розв'яжете на землі, буде розв'язане на небі" (Мат. 18, 18). Смертні гріхи назавжди зачиняють вхід до неба, а покарання за гріхи — деякий час; глава церкви або громада єпископів мають владу звільняти як від одних, так і від других. Св. Павло одного разу виключив із церковної громади грішного коринтянина, але коли той виявив глибокий жаль, відпустив йому не лише гріхи, але й решту покарань за гріхи (II Кор. 2, 10). Коли Церква має владу відпускати вічні покарання, як ми це вже довели, то тим більше має право відпускати набагато менші тимчасові покарання. Церква, відпускаючи тимчасові покарання за гріхи, нічого не дарує, бо доповнює брак надолуження із скарбів безмежних заслуг Ісуса Христа та Святих. Зважмо, що багато праведників здійснили у своєму житті більше справ каяття, ніж повинні були здійснити згідно із ступенем їхніх провин. А вартість їх заслуг, особливо з огляду на заслуги Ісуса Христа, є такою великою, що значно перевищує усі покарання живих (св. Тома з Акв.). Зі скарбів тих заслуг користають усі, хто належить до спілки Святих. Владу над скарбом тих заслуг Син Божий передав св. Петрові, вартовому неба (Папа Клим. VI).

Ще в період великих переслідувань християн Церква мала звичай (з метою зменшення тимчасових покарань за гріхи) накладати публічні справи каяття на грішників, котрі розкаю­ються; однак часто Церква заміняла ці покарання легшими або відпускала їх зовсім, якщо грішник виявляв щире бажання виправитися або коли за нього заступався якийсь мученик.

Тогочасні вірні — це новонавернені погани, які були людьми жорстоких звичаїв; отже, церква обов'язково змушена була чинити з ними суворо. При­людна покута в ті часи означала ніщо інше, як вилучення з церковної спілки. Вилученому був заборонений вхід до церкви; він міг лише стояти або клячати в притворі ще до початку Служби Божої вірних. Не міг також приступати до св. Причастя, а дозвіл отримував лише після завершення покути. Спокутуючи свої гріхи, в окремі дні повинен був постити на хлібі і воді. Така прилюдна покута тривала сім років, а накладала її Церква за тяжкі провини (відхід від віри, видавання св. Письма єретикам або іновірцям і т. п.). 3а особливо тяжкі злочини, як, напр., за вбивство, накладали людині, котра розкаюється, дванад­цятиліттю і навіть довгу покуту; зате за дрібні провини призначали лише покуту сорокаденного посту. — Однак Церква знала, що милосердний Бог посилає тимчасової покарання за гріхи не стільки для того, щоб покарати грішника, скільки для того, щоб його виправити. Отже, коли грішник своєю поведінкою і ревною покутою виявляє, що не лише поверхнево, але щиро прагне виправитися і виправляється, тоді тимчасове покарання за гріх стає майже зайвим. Тому Церква тим великим грішникам, котрі щиро розкаялися, відпускала покарання за гріхи частково або навіть повністю. Зваживши, що всі ми, християни, становимо загалом одну велику спілку святих, легко зро­зуміти, що одні можуть надолужувати за інших. "Що роблять за нас наші друзі, це робимо ніби ми самі, бо приязнь об'єднує два єства в одне завдяки взаємній прихильності" (св. Тома з Акв.). Саме тому Церква відпускала грішникам покуту частково або й повністю за усним або письмовим заступ­ництвом Мучеників.

У наступні століття, коли від прилюдних покут відмовилися, Церква дозволила грішникам, які розкаюються, справи каяття, потрібні для зменшення покарань за гріхи, заміняти милости­нею, хрестоносними походами або паломництвами.

Раніше треба було дбати про те, аби здобути відпущення. У середні віки Церква мала важливу причину для того, щоб замінювати відпокутування покарань за гріхи милостинею. Треба зважити, що люди в ті часи були дуже схильні до захланності і грабіжництва (розбоєм займалися навіть лицарі), а кожна вада найкраще долається чеснотою, яка їй протистоїть. Здобуті таким чином гроші переважно віддавалися на побудову монастирів і кафедральних церков. Так постала церква св. Петра в Римі. У 1095 році папа Урбан II на церковному з'їзді в Клермоні (Франція) проголосив повний відпуст тим, хто візьме участь у хрестоносному поході з метою пошуків св. Землі. З огляду на великі небезпеки і ризик, які чекали учасників походу, мало хто відповів згодою; тому Церква проголосила повний відпуст навіть тим, котрі розшукали б хоча одного добровольця, який погодився піти в похід або допомогли цій справі грішми; більше того, Церква гарантувала повний відпуст не лише хрестоносцям, але також їхнім батькам, рідні, жінкам і дітям. З такими самими умовами Церква проголошувала хрестоносні походи також проти воро­гів церкви (арабів в Іспанії, гуситів в Чехії, турків). Звичай здійснювати паломництва, напр., до Єрусалиму, Риму і т. п., з метою спокутування пока­рань за гріхи, знаходимо ще в X столітті. Коли ж св. Земля потрапила в руки турків, через що богомілля до Єрусалиму стали неможливими, Папа Боніфатій VIII проголосив повний відпуст тимчасових покарань за гріхи тим, котрі в 1300 р. 15 днів підряд відвідуватимуть собори св. Апостолів Петра і Павла в Римі. Це був так званий ювілейний відпуст, котрий повинен був повторюватися кожні 100 років. Однак згодом цей термін було скорочено для полегшення вірним доступлення того відпусту. Вже через 50 років (у 1350 р.) знову проголошено той відпуст ювілейним; але тепер ще додали обов'язкове відвіду­вання третьої церкви — лютеранської. Мільйони паломників прибули в тому році до Риму, аби доступити цього відпусту. Наступні Папи проголошували ювілейні відпусти що 33 роки, в пам'ять 33 років життя Ісуса Христа; пізніше цей термін був зменшений до 25 років, але зате було призначене обов'язкове відвідування четвертої церкви — церкви Марії Маджоре. Ще пізніше Папи (Папа Боніфатій 1400 р.) надали деяким містам (Монахії, Колони, Магдебургу, Празі і т. д.). привілей, згідно якому їхні мешканці могли доступити ювілейний відпуст вдома з умовою, що гроші, призначені на паломництво до Риму, відда­дуть відпустовому проповідникові. З тих часів почалися найрізноманітніші зловживання в справі уділювання відпустів. Ще в період хрестоносних походів з Риму вислано до різних країн так званих відпустових проповідників або квесторів, котрі належали переважно до чину францисканців або домініканців; вони повинні були проголошувати, яким чином можна здобути відпущення покарань за гріхи. Але серед них було багато проповідників, котрі зловживали своєю місією. Це привело до того, що багато хто з єпископів і навіть Собори (як Лютеранський у 1215 p.), змушені були суворо виступити проти цих зловживань. Триденський Собор (21, 9) змушений був ліквідувати уряд відпустових проповідників.

У наступний період Церква дозволяє ще частіше заміняти справи каяття, необхідні для зменшення тимчасових покарань за гріхи, іншими добрими справами, а передусім молитвою і прийняттям св. Тайн.

Таким чином Церква хоче заохотити вірних до прийняття св. Тайн (отже, до навернення і зміни способу мислення), до старанної молитви, до вступу у побожні братства, до вшанування образів і мощів і т. д. Церква чинить з нами, як мати, котра змішує гіркі ліки з чимось солодким, щоб тим самим спонукати дитину прийняти ці ліки. Мірилом для визначення кількості відпу­щених покарань за гріхи служить Церкві стародавня карність церковна. Коли, напр., Церква за відмовляння якоїсь молитви уділяє трирічний відпуст, то це означає, що, хто відмовить ту молитву, той спокутує стільки покарань за гріхи, скільки би спокутував, якщо б в перші роки існування Церкви відправ­ляв протягом трьох років призначену тоді сувору покуту. Оцінюванням у такий спосіб вартості відпустів Церква прагне, з одного боку, підкреслити свою повагу до стародавніх звичаїв, а, з другого боку, хоче нагадати вірним про суворість давніх покарань за гріхи, щоб вони тим старанніше виконували такі легкі теперішні настанови.

Відпущення тимчасових покарань за гріхи, яке здобу­ває людина, коли в стані ласки здійснить певні добрі справи, вказані Церквою, називається відпустом.

Відпуст (відпущення, помилування) — це, отже, звільнення від тимчасових покарань за гріхи (Март. V, Григ. VIII), коли ми вже здобули звільнення від гріхів і від вічних покарань. Відпуст — це свого роду амністія (помилування). Але відпуст не є абсолютним відпущенням смертних гріхів або вічних покарань; вони повинні бути вже відпущені, якщо хтось хоче доступити відпусту. "Відпуст є не звільненням від гріхів, а цілковитим або частковим даруванням надолуження" (Герсон). Отже, відпуст не є оминанням Тайни Покаяння, він, навпаки, зобов'язує до щирого навернення (Бурдалю). Відпуст також є не лише звільненням від деяких церковних покарань, але і відпущенням Божого покарання.

Відпуст звільняє лише від того тимчасового зла, яке не сприяє спасінню людини.

Отже, відпуст не знищує будь-яке зло і всі страждання на землі; він звільняє лише від таких страждань, котрі мали бути для людини покаранням за скоєні гріхи, але зовсім не від таких, котрі посилає Господь Бог для навернення людини і для захисту від скоєння нового гріха. На такі страждання немає жодних надолужуючих справ, тому що в такому випадку відпуст лише ставав би на заваді в досягненні досконалості. Доказом цього є приклад з життя царя Давида. Як покарання за скоєні гріхи, провістив йому Бог ранню смерть його дитини. Засмучений цар молився і постив, аби лише впросити Бога подарувати життя дитині; однак Бог не прийняв тих надолужуючих справ, і дитина померла (ІІ Цар. 12). Відпуст також не звільняє від тих страждань, якими Бог випробовує праведника, щоб дати йому тим більший ступінь вічної слави в небі. Адже без страждань ніхто не може бути врятований. Навіть Матір Божа, вільна від усякого гріха, змушена була багато страждати. Якщо б відпуст звільняв від страждань, то був би лише перешкодою у досягненні спасіння. Отже, відпуст, як і благословення, звільняє лише від тих страждань, котрі не зумовлюють спасіння душі.

Той, хто не знаходиться в стані Божої ласки, не може досту­пити жодного відпусту. Добрі справи, здійснені такою люди­ною, можуть лише сприяти її наверненню, але не зменшенню тимчасових покарань за гріхи.

Як мертвий член втрачає зв'язок з живими членами, так і на людину, котра живе в стані тяжкого гріха, отже, є мертвим членом Церкви, не можуть мати жодного впливу живі члени, жертвуючи за неї власне надолуження (св. Тому з Акв.). Смертний гріх — це неначе непробивний сталевий щит, від котрого відскакує будь-який вплив ласки, заслуженої для нас Ісусом Христом (Грине).

Церква надає відпусти за відмовляння деяких молитов, відві­дування деяких святих місць і використання деяких святих речей; а також надає особисті відпусти.

Ніколи не можна надавати відпусту з умовою дарування лише якоїсь грошової суми (Трид. Соб. 21 8). Відпустових молитов є багато. Їх необхідно відмовляти усно, але не обов'язково на колінах, хіба що це виразно вказано (Відп. к. 18, 9, 1862). Можна відмовляти їх будь-якою мовою, якщо лише правильний переклад; вистачить позитивного відгуку єпископа про переклад (Відп. 29, 12,1862). Такої молитви, як взагалі жодної доброї справи, не можна довільно змінювати навіть в найменших подробицях; також треба якнайдок­ладніше дотримуватись будь-яких вказівок щодо часу, місця і т. д. (Відп. к. 18, 2. 1835). Невелика помилка в молитві не спричиняє втрати відпусту (св. Альф.). З деякими молитвами пов'язаний відпуст на кожний раз, коли. лише їх відмовляють; з іншими — тільки раз на день. Крім того, є святі місця, з якими пов'язаний відпуст для тих, хто їх відвідує. Таким місцем є, напр., хресна дорога Ісуса Христа в Єрусалимі і кожна інша, впорядкована на її зразок; святі сходи (вони знаходяться тепер у Римі), по яких волочили Спасителя в домі Пилата. Ці сходи, котрі складаються з 28 мармурових східців, з Єрусалиму до Риму привезла імператриця Олена у 326 р. Хто на колінах сходить по тих сходах догори, одночасно роздумуючи над страстями Ісуса Христа, здобуває 9 років відпусту за кожну сходину (Пій VII. 2. 9, 1817). Копії тих святих сходів знаходимо в багатьох відпустових місцях і вони також переважно обдаровані відпустами. Більші відпусти пов'язані з відвідинами гробу св. Петра в Римі, стаційних церков в Римі (в яких зберігаються цінні мощі), церкви Порціюнкули коло Ассізі, святих місць в Єрусалимі, гробу св. Якова в Компостелі в Іспанії і т. д. Святими речами, з якими можуть бути пов'язані відпусти, є, напр., хрестики, вервиця, образки, образи, статуї; однак ті речі повинні бути посвячені Папою або уповноваженим священиком (звичайно окремим благословенням рукою). Відпуст можна надавати на такі речі, які зроблені з міцного матеріалу, напр., із заліза, дерева, олова. Можна також давати відпуст на вервиці, яка зроблена з міцного скла. Посвячення втрачає свою цінність, коли освячуваний предмет наполовину знищений, напр., коли з вервиці не залишиться і половини зернят. Посвячені речі втрачають пов'язані з ними відпусти, коли їх продають (Відп. к. 5, 6. 1721), або коли позичають їх іншим для використання відпустів (Відп. к. 13, 2. 1745). Зате дозволяється якусь річ посвятити і відтак подарувати її; в цьому випадку посвячення не втрачає своєї сили (Відп. к. 12, 3. 1855). При  хрестах пов'язаний відпуст лише із зображенням Ісуса Христа; отже, це зображення можна також помістити на іншому хресті (Відп. к. 11, 4. 1840). Один і той самий хрест може мати привілей кількох відпустів, напр., відпусту вмираю­чих, відпусту хресної дороги (Відп. к. 29, 2. 1820). Те ж стосується і вервиці (Лев XII 1823). Однак однією і тою самою молитвою не можна здобути всіх відпустів, пов'язаних з якимось предметом. Хто носить при собі посвячений предмет, з яким пов'язані папські відпусти, або зберігає його в своїй квартирі (і при тому часто здійснює справи милосердя або часто слухає Службу Божу чи відправляє її), досягає повного відпусту в Господні і Богородичні свята, якщо приступає в ці дні до св. Тайн, і відмовляє молитву в наміренні Церкви (Пій IX. 14, 5. 1853). У всі дні, в які виконує вищенаведені дії, крім того, здобуває відпуст частковий, а також здобуває повний відпуст у годину смерті (Лев XIII. 23, 2. 1878). Усі хрести і вервиці, привезені із святої Землі, де торкалися святих місць, здобувають тим самим папського відпустового посвячення (Інок. XI, 28, 1. 1688). Часткові відпусти отримують члени різних братств, а також деякі священики.

Відпуст є повний, коли отримуємо відпущення усіх тимчасових покарань за гріхи; частковий — коли отримуємо відпущення лише якоїсь частини покарань за гріхи.

Величина відпусту відповідає вартості здійсненої доброї справи. З легкою справою, звичайно, пов'язаний малий відпуст, із складною справою — великий відпуст "Той, що надає відпуст, тобто звільняє від покаянних справ ні за що, грішить, але вірні стають учасниками відпусту" (Св. Тома з Акв.). Нехай ніхто не вважає, що здобути повний відпуст дуже легко. Хто відчуває в собі бодай дрібочку недозволеної прихильності до земних речей, той вже не є зовсім вільний від провини гріха, отже, не є також вільний від усякого пока­рання за гріх; такий потребує очищення через страждання. Наскільки осоружна нам образа Бога, настільки справедливий Бог зрікається справед­ливого бажання покарання (Бурдалю).

Повний відпуст дає Церква тільки тоді, з тією умовою, коли крім здійснення інших названих добрих справ, приступимо до св. Тайн Покаяння і Євхаристії та відмовимо молитву у наміренні Церкви; часто рекомендоване також відвідування якоїсь церкви.

Наприклад, хто щоденно пробуджує в собі акти трьох Божих чеснот, доступає повного відпусту одного довільного дня на місяць, якщо в той день приступить до св. Тайн і помолиться в наміренні Церкви (Венед. XIII. 15, 1. 1728). Той самий відпуст пов'язаний з молитвою: "Будь, Господи Ісусе, благо­словенний, в Найсвятішій Тайні утаєний" (Пій VI. 24, 5. 1776). Хто щоденно відмовляє молитовку: "Найсолодше Серце Господа Ісуса, дай, щоб я Тебе любив щораз більше", здобуває повний відпуст одного довільного дня на місяць, коли приступить до св.Тайн, відвідає церкву і помолиться в наміренні Церкви (Пій IX. 26, 11. 1876). Те саме стосується і молитви: "Найсолодше Серце Марії, будь моїм порятунком" (Пій IX. ЗО, 9. 1852).

Необхідно обов'язково сповідатися, хоч би ми не відчували за собою жодного тяжкого гріха (Відп. к. 19, 5. 1759). До сповіді і Причастя можна приступати також за день перед доступленням відпусту (Пій IX. 6, 10. 1870). Вірні, котрі сповідаються щотижня, можуть протягом тижня доступити усіх відпустів без сповіді, крім відпусту ювілейного (Відп. к. 9, 12. 1763). Під час одного і того самого Причастя можна здобути більше повних відпустів, якщо лише дотримаємося усіх визначених умов (Відп. к. 6, 12. 1870). Однак коли при кожному з тих відпустів вказано відвідати церкву, треба стільки ж разів бодай вийти з церкви і знову увійти до неї, за кожним разом відмовляючи молитву в наміренні Церкви (Відп. к. 29, 2.1864). Того самого повного відпусту можна доступити протягом одного дня лише раз; виняток становить лише відпуст Порціюнкули. Для хворих осіб вистачає самої сповіді; замість Причастя й інших добрих справи вони можуть здійснити якусь іншу добру справу, призначену сповідником (Пій IX. 18, 9. 1862). Члени братств, товариств і коргрегацій, ті, котрі не можуть відвідати церкву внаслідок хвороби або ув'язнення, можуть здобути відпусти, якщо лише виконають ті справи, які їм дозволяє виконати їхнє становище (Пій IX. 25, 2. 1877). Вибирати молитву в наміренні Церкви кожен може довільно (Відп. к. 29, 5.1841). Загалом вважають достатнім відмовити 5 разів "Отче наш" і 5 — "Богородице Діво", або інші довгі молитви. Ці молитви повинні відмовлятися напам'ять (св. Альф.), можна їх відмовляти перед Причастям або після нього (Відп. к. 19, 5. 1759). Треба молитися в наміренні згоди і миру міжнародними за викорінення єресі і велич Церкви. Замість церкви можна відвідати каплицю; однак не йде мова про монастирські каплиці або каплиці при семінаріях і т. п., до яких більшість вірних не мають доступу (Відп. к. 22, 8. 1842). Лише мешканці тих закладів можуть здобути відпуст завдяки відвідуванню таких каплиць. Відвідати церкву можна також ввечері; відпуст можна здобути в проміжку часу від півночі до півночі (Відп. к. 12, 1. 1878); лише під час свят термін відпусту триває до настання темряви (Венед. XIV. 5, 5. 1749). Під час такого відвідування церкви треба відмовити молитву в наміренні Церкви.

Найважливіші повні відпусти — це відпуст ювілейний і відпуст папського благословення.

Ювілейний відпуст проголошується кожних 25 років, а здобути його можна протягом цілого року, який називається ювілейним або радісним. Ще у ізраїль­тян кожний 50-ий рік оголошувався ювілейним, або роком загальної ласки і помилування. Щоб здобути ювілейний відпуст, треба передусім прийняти св. Тайни, відвідати означені церкви, а деколи також бодай один день строго постити і давати добровільну милостиню. Якщо хтось не може виконати три останні умови, може просити сповідника про призначення йому інших. Під час ювілею сповідники можуть відпускати гріхи тим, кому вони були затримані (резерватам), звільняти від церковних покарань (цензур) і від деяких обітниць (але не від обітниці довічної чистоти і вступу у монаший чин), але ніколи двічі одній і тій самій особі. У ювілейний рік втрачають вартість усі інші відпусти, надані живим (за винятком відпусту у годину смерті); однак можна і в той період здобувати усі відпусти на користь померлих. Ювілейний відпуст можна здобути лише раз, і то для себе. Папи в наступний після ювілейного рік проголошують новий ювілейний відпуст, що є дійсним на усій земній кулі, але тільки протягом короткого часу, так званий післяюві­лейний. Часто також Папи організовують надзвичайні ювілеї з нагоди вступу на папський престол або відкриття собору, або також в період переслідувань Церкви. Повного відпусту здобуває також кожний, хто після прийняття св. Тайн Покаяння і Євхаристії отримає папське благословення і помолиться в наміренні Церкви. Урочисте благословення Папа уділяв переважно під час найважливіших річних свят після Служби Божої з балкону найбільшого собору в Римі (з 1870 р. цей звичай відмінено). За дозволом Папи папське благосло­вення можуть також уділяти єпископи, на Великдень або у яке-небудь інше свято (але не під час ювілею); можуть його також уділяти душпастирі за особистим уповноваженням Папи. Деякі релігійні монаші чини можуть з дозволу єпископа уділяти папське благословення в деякі дні року тим людям, котрі відвідують їх монастирські церкви; можуть це робити і місіонери (проповідники) після закінчення місій.

Повного відпусту в годину смерті можна здобути тоді, коли, прийнявши св. тайни та взиваючи до імені Христа, отримаємо папське благословення; або маємо при собі якийсь предмет з папськими відпустами (хрестик, вервицю і т.п.). Здобувають цей відпуст також члени майже всіх братств і ті, котрі щоденно пробуджували в собі акти трьох Божих чеснот або відмовляли інші вказані молитви.

Коли неможливо прийняти св. Тайни, треба бодай пробудити в собі жаль за гріхи. Коли неможливо взивати ім'я Ісуса вголос, устами, треба зробити це бодай серцем. Однак обов'язково треба повністю віддатися Божій волі (Вен. XIV. 5, 4. 1747). Священики, уповноважені Папою, напр., місіонери, можуть посвячувати з правом відпустів для помираючих хрестики, вервиці, образки і т. д. Щоб здобути відпуст у годину смерті вистачить, якщо вірний має такий предмет у себе вдома (Лев XIII 23, 2. 1878). Повного відпусту в годину смерті здобуває кожний, хто щоденно пробуджує в собі акти трьох. Божих чеснот хоча би довільними словами (Вен. ХІП. 15, 5.1728); хто щоденно молиться: "Нехай діється, нехай прославляється і вовіки возвеличується найсправедливіша, найвища і наймилостивіша воля Божа у всьому " (Пій VII. 19, 1. 1818); той, хто щоденно промовляє: "Ангеле Божий, Хоронителю мій, котрому Божа доброта поручила мене, просвітлюй мене, оберігай, будь моїм керманичем. Амінь" (Пій VI. 11, 6 1796); той, хто часто користується привітанням "Слава Ісусу Христу", або хто часто побожно звертається до св. імен Ісуса і Марії (Клим. XIII. 5, 9. 1759). У годину смерті можна здобути лише один повний відпуст. Ці відпусти є особистими, тобто, вони не можуть бути корисними для інших осіб або душ в чистилищі. Вмираючі не можуть чинити жодних справ каяття; тому Церква значно полегшує їм відпущення тимчасових покарань за гріхи.

Частковими відпустами є такі: відпусти 40 днів, 100 днів, відпуст одного року, 5 або 7 років; рідко Церква уділяє відпуст 30 років, а ще рідше — 100 років. Приклади можуть бути різноманітними. Скільки разів хто перехрес­титься, промовивши потрібні слова, здобуває відпуст 50 днів (Пій IX. 28, 7. 1863); якщо хтось хреститься свяченою водою, здобуває відпуст 100 днів (Пій IX, 23, 3. 1866). Скільки разів хто пробуджує в собі акти трьох Божих чеснот, здобуває відпуст 7 років і 7 чотиридесятниць (Вен. XIV. 28, 1. 1756). Відпустів кількох тисяч років не надавала Церква ніколи (Вен. XIV). Адже ніхто так довго не жив в перші роки християнства, щоб міг так довго спокуту­вати на землі. Визначаючи час (скільки днів або років), Церква не вказує, скільки днів чистилищних покарань зменшує відпуст, бо це знає лише один Бог; Церква лише встановлює, через скільки днів або років була б зменшена покута, згідно з терміном давніх покаянних кар.

Лише Папа може надавати відпусти, дійсні для усієї Церкви, бо лише він має духовну судовладу над усією Церквою і саме він розпоряджається спільними скарбами Церкви.

Єпископи також мають право надавати відпусти. Це виходить зі слів Ісуса Христа: "Що ви розв'яжете на землі, буде розв'язане і на небі", і далі: "Кому відпустите гріхи, будуть відпущені". Однак єпископи мають цю владу лише у власній дієцезії, бо лише тут посідають судовладу. Згідно з рішенням Лютеранського Собору (1215), єпископам дозволено надавати лише часткові відпусти. Апостольська Столиця уповноважила єпископів надавати відпусти одного року в день посвячення якоїсь церкви, а 40-денні відпусти — при інших нагодах.

Деякі відпусти можна також жертвувати через заступ­ництво за душі померлих. Зокрема можна жертвувати за душі в чистилищі певний відпуст через відправлення Служби Божої при привілейованому престолі.

У зв'язку з тим, що душі в чистилищі беруть участь у спілці Святих, ми можемо їм допомагати, жертвуючи на їх добро наші добрі справи, тобто, й ті добрі справи, з якими пов'язане відпущення тимчасових покарань за гріхи. Вірні можуть жертвувати відпусти в наміренні душ померлих лише тоді, коли спочатку самі їх здобудуть (св. Альф.). Той, хто хоче жертвувати відпуст на користь померлого, повинен знаходитись сам в стані ласки, тобто, бути вільним від тяжкого гріха, так само, як той, на користь якого жертвується відпуст. Хто хоче допомагати бідним душам, повинен перш за все подбати, щоб сам був вільний від пекла (св. Франц.). Однак жертвування відпусту на користь померлих не є якимось звільненням від покарань за гріхи, а лише свого роду заступництвом. Отже, немає гарантії, що померлий, за котрого жертвуємо повний відпуст, відразу ж вийде з чистилища; скільки покарань йому відпускається — це залежить виключно від Бога і тільки Йому одному відомо.

(Католицький Народний Катехизм)