Слово "інквізиція” асоціюється сьогодні
з символом масового переслідування, фанатизму і темноти, а також
контролю мислення людей. Зрештою, поняття, які найчастіше асоціюються з
трибуналом інквізиції - це тортури, вогнища, темні льохи і духовні
особи - виконавці вироків. Однак потрібно пам’ятати, що лише людина з
поверхневим знанням історичних фактів може дійти до такого внеску. Для
об’єктивної оцінки цієї проблеми необхідні знання з різних галузей
науки, таких як загальна історія Середньовіччя, історія Церкви,
богослов`я, соціологія та багато інших. Можемо спостерегти в
суспільстві дивне явище, яке полягає в тому, що найбільшими "науковими”
авторитетами в справі інквізиції є не історики і богослови, а
журналісти і режисери фільмів.
Тому
з'являється багато теорій на тему інквізиції, які дуже часто є неправдивими. Це не означає, що
інквізиції не існувало або не було помилок. Таке ствердження було б
неправдивим, бо де є людська діяльність, там завжди є помилки. Однак потрібно
бути свідомим того, що популярне уявлення про минуле не завжди є згідне з
правдою.
Ми
призвичаїлися оцінювати певні події з минулого, не беручи під увагу їх
історичного контексту. Тому, говорячи про інквізицію, потрібно передусім
пізнати її історичне тло. Виникла вона в Середньовіччі - епосі, яка поєднала в
нерозривній структурі історію Церкви та історію європейського суспільства.
Ототожнювання життя Церкви з життям зорганізованого суспільства є рисою тієї
епохи, і через таку призму потрібно її розуміти. Ці обумовленості, в яких,
наприклад, святотатство чи ламання посту каралося так, як крадіжки, свідчать
про особливості епохи Середньовіччя, коли монарх, керуючий державою чи
регіоном, почувався відповідальним і за
долю правдивої релігії та спасіння підлеглих. У цій перспективі знесення меж між тим, що світське, і тим, що
духовне, треба дивитися на епоху Середньовіччя.
В
ХІІ і ХІІІ столітті в Європі з'являються дві великі єресі: вальденси та катари.
Поки групи єретиків були невеликі, а їх члени залишалися на етапі визнання,
вони не становили суттєвої небезпеки. Однак, коли їх погляди почали здобувати в
містах все більше гроно прихильників, а через них потрапили до сіл, Церква і світська влада вирішили розпочати
рішучу боротьбу. Початково папство старалося діяти методами переконання, посилаючи до "інфікованих"
єрессю місць проповідників, завданням яких було навертати відступників та зміцнювати
у вірі сумнівних. Однак єресі надалі поширювалися. Церковна ієрархія змушена
була поставити собі запитання: чи потрібно скористатися з додаткових засобів,
щоб протидіяти розповсюджуванню єресей? Так, потрібно навчати та переконувати,
але чи не є ризиком власною лагідністю дозволяти, щоб зло розширювалося, несучи
відповідальність перед Богом за втрачені душі? Св. Бернард з Клерво вважав, що
потрібно боротися з єретиками не насиллям, а докладати всіх зусиль, щоб
навернути їх на правдиву віру аргументами та переконанням. Подібно вважали св.
Домінік та Франциск. Якщо б, однак, це було неможливим, потрібно їх виключити
зі спільноти Церкви через анафему. Ці сумніви були великою проблемою для
духовних осіб, які почувалися відповідальні за спасіння пастви Христової.
Світська влада
вважала, що той, хто виступає проти Христової віри, цим самим йде проти
держави. Тому з великою суворістю засуджувалося такі вчинки, прирівнюючи їх до
зради стану. Усякого виду прояви діяльності єретиків вважалися в ті часи замахом на суспільний порядок. Тому перші стоси
з єретиками запалали у 1022 р. в Орлеані за панування і доручення короля
Роберта ІІ, незважаючи на протести достойників Церкви, а також в 1028 р. в
Мілані міська влада довела справу щодо спалення єретиків. Ці факти вказують на
те, що це не церковна влада поставила підвалини під криваві переслідування
єретиків, намовляючи до цього можновладців.
О. Олександр Зелінський ОМІ
