1. Дистанція до створених речей
Хто хоче любити Ісуса Христа цілим серцем, повинен викинути зі свого серця все, що не є Богом, а тільки самолюбством. Саме це означає "не шукати самого себе" (не шукати свого), але тільки те, що подобається Богові. Цього також прагне Бог від кожного з нас, коли говорить: "Люби Господа, Бога твого, всім твоїм серцем " (Мт. 22, 37).
Дві речі необхідні, щоб любити Бога всім серцем: 1) очищення його від земних прив'язань і 2) наповнення святою любов'ю. Бо серце, у якому є будь-яка прив'язаність до земних речей, ніколи не буде повністю належати Богові. Св. Филип Нері сказав, що скільки любові жертвуємо створінням, стільки відмовляємо Богові. Як очистити серце від "земного"?
Очищується його, насамперед, умертвленням і неприв'язаністю до усього земного. Деякі душі жаліються, що шукають Бога, але не можуть Його знайти. Нехай послухають, що говорить св. Тереза: "Відірви серце від створінь, шукай Бога і знайдеш Його".
Помилка є у тому, що деякі хотіли б стати святими, але на свій лад. Бажають любити Ісуса Христа, але по-своєму, не відмовляючись від своїх розваг, захланності, вишуканості одягу і т.п... Ніби люблять Бога, але доки не дійдуть до бажаної керівної посади, доти перебувають у великому неспокої. Коли підважується їх честь, вибухають гнівом. Якщо швидко не одужують, втрачають терпеливість. Ніби люблять Бога, але не відмовляються від прив'язаності до багатства, світової слави і марноти, бажаючи бути незрівнянно вродливими, мудрими і кращими від інших. Моляться, приймають св. Причастя, але мають серце наповнене земною прив'язаністю, тому отримують з усього цього невелику користь. Господь до них вже не промовляє, бо бачить, що Його слова є не почуті. Саме це одного разу сказав Ісус св. Терезі: "Говорив би до багатьох душ, але світ викликає у їхніх вухах такий шум, що не почують мого голосу. О, коли б відірвалися хоч трохи від світу!"
Хто наповнений земною прив'язаністю, той не здатний почути Божого голосу, хоч Він до нього постійно звертається. Яким нещасливим є той, хто прив'язався до багатств цієї землі! Одного дня, осліплений ним, легко відмовиться від любові Ісуса Христа, а, не бажаючи втратити ці проминаючі багатства, втратить навіки Бога, безконечне Добро. Св. Тереза так говорила: "Очевидним є те, що хто слідує за марнотою, погубить самого себе ".
Св. Августин пише, що Цісар Тиберій хотів, щоб римський сенат серед своїх богів помістив також Ісуса Христа, але згоди на це не дали, мотивуючи, що він є Богом гордим, бажаючим особливого вшанування, який не терпить інших богів. І правильно: Наш Бог хоче, щоб тільки він був нами шанований і люблений, не через особисту гордість, але тому, що на це заслуговує і що нас любить. Бо Він, люблячи нас, бажає усієї нашої любові і тому є заздрісний, коли інші привласнюють собі серця, які Він бажав би мати цілковито для себе. "Заздрісним є Ісус, – говорить св. Єронім, – і тому не хоче, щоб ми любили когось іншого, крім Нього". А якщо бачить, що ми віддаємо серце якомусь створінню, виявляє до нього заздрість, бо, як пише св. Яків – не терпить противників в любові і бажає, щоб любили тільки Його: " Чи ви думаєте, що даремно Писання говорить: "Жадає аж до заздрости Дух, що в нас пробуває" (Як. 4, 5). У "Пісні пісень" Господь так хвалить свою наречену: "Садок замкнений, моя сестра – дружина" (П. п. 4, 12). Називає її замкненим садом, бо душа – наречена замкнула своє серце для будь-якої земної любові, бажаючи зберегти його тільки для Ісуса.
А, можливо, Ісус не заслуговує на усю нашу любов? Навпаки: заслуговує на неї понад усе з огляду на свою доброту і любов до нас. Досконало розуміють це святі і тому св. Франциск Салезій запевнював: "Коли б я знав, що маю в серці одну жилу, котра не є Божою, хотів би її найшвидше вирвати".
Давид бажав мати крила вільні від пут будь–якої земної прив'язаності, щоб могти високо злетіти і відпочити в Бозі: "Коли б мав крила, як у голубки, то полетів би і відпочив би?" (Пс. 54, 7). Багато душ хотіло б звільнитися від будь-якої земної прив'язаності, щоб піднестися до Бога. Бо коли б зреклися речей цього світу, справді зробили б прекрасний злет у святості. А тому ті, що зберігають свою невідповідну прив'язаність і не стараються зректися її, залишаються завжди у своїй нужді і навіть не відривають ніг від землі.
Св. Іван від Хреста писав: "Душа, прив'язана чуттєво до якоїсь речі, навіть найменшої, хоч би володіла багатьма чеснотами, не здобуде ніколи єдності з Богом. Бо все одно – птах зв'язаний грубим чи тонким шнуром; навіть був би найтонший, якщо його не розірве, завжди буде поневолений і не зможе літати. Яке співчуття викликає стан душ, багатих духовними вправами, чеснотами, божими ласками, але які через брак відваги не можуть позбутися якоїсь прив'язаності (якоїсь почуттєвої схильності) і тому не можуть осягнути єдності з Богом. А це не вимагає нічого іншого, як тільки сильного злету вгору і розірвання пут. Тоді Бог міг би жертвувати повністю Самого Себе ".

2. Все залишити, щоб здобути Того, який є Всім
Хто бажає, щоб Бог був увесь для нього, мусить також віддатися Йому вповні. "Мій любий – мій, – говорить наречена, – а я його" (П. п. 2, 16): Мій любий повністю віддався мені, а я йому. Ісус Христос, з огляду на свою любов до нас, хоче також усієї нашої любові і залишається незадоволеним, коли не має її повністю. Тому св. Тереза так пише до настоятельки одного зі своїх монастирів: "Старайся навчити душі бути вільними від усього, що створене, щоб виховати їх нареченими Царя дуже заздрісного, який бажає, щоб забули також про себе самих". Св. Марія Магдалина Паційська одного разу забрала у своєї новички якусь духовну книжку, бо зауважила, що та була надмірно до неї прив'язана. Багато осіб практикує молитву розважання, адорацію (Адорація – почитання Ісуса Христа у Найсвятіших Тайнах) перед Найсвятішими Тайнами, часто приймають святе Причастя, але через те, що в серці тримають якусь чуттєву, земну прив'язаність, не багато або зовсім не йдуть дорогою досконалості, а, живучи так далі, не тільки перебувають у своїй нужді, але і наражаються на небезпеку втратити все.
Тому потрібно просити Бога разом з Давидом, щоб очистив наше серце від будь-якого земного прив'язання: "Серце чисте створи мені, о Боже" (Пс. 51, 12), бо інакше ніколи не будемо належати йому. Ісус дуже конкретно навчає нас: хто не відірветься від кожної речі цього світу, не може бути правдивим його учнем: " Так і кожний з вас, хто не зречеться всього, що має, не може бути моїм учнем" (Лк. 14, 33).
Тому Отці пустелі запитували кожного юнака, який приходив, щоб приєднатися до них: "Чи маєш вільне серце, щоб його міг наповнити Святий Дух?" Те саме сказав Бог св. Гертруді, коли вона молилася з проханням пізнати його волю щодо неї: "Не хочу від тебе нічого іншого, як тільки серце вільне від створінь". Потрібно чітко і рішуче заявити Богові: "Господи, ставлю Тебе понад усе – понад здоров'я, багатство, пошану, привілеї і славу, науку, розваги, надії, бажання, і навіть твої ласки і дари, які міг би від Тебе отримати. Одним словом, Тебе самого ставлю понад кожне створене добро, яке не є Тобою, мій Боже. Не задовольнить мене ніякий дар, яким мене обдаровуєш, крім Тебе самого. Бажаю тільки Тебе і більше нічого".
До серця, вільного від будь-якої земної прив'язаності, негайно входить Божа любов і наповнює його повністю. Саме так вважала св. Тереза: "Серце, звільнене від усього, недоброго, негайно наповнює Божа любов". Дуже слушно, бо душа не може жити без любові: або любить Творця, або – створіння. Якщо не прив'язана до створінь, тоді буде любити Творця.
Тому потрібно все залишити, щоб здобути Все: "все за Все", – говорить Тома Кемпійський. Св. Тереза, доки підтримувала певну чуттєву прив'язаність, хоч зовсім чисту, до одного свого родича, не належала повністю Богові, але пізніше, коли відважно з тим порвала, заслужила на такі слова Ісуса: "Тепер, Терезо, ти повністю моя, а Я повністю Твій".
Наше серце надто мале, щоб любити Бога, який гідний любові і заслуговує на безмежну любов, а ми ще хочемо його поділити на любов до Бога і створінь? Вельмишановний Людвик де Понте встидався сказати Богові: "Господи, люблю Тебе набагато більше, ніж будь-яку річ, ніж всі багатства, почесті, друзів", – бо здавалося йому, що слова ці мали таке значення: "Господи, люблю Тебе більше, ніж болото, дим і черв'яків цієї землі!"
Пророк Єремія говорить, що Господь є самою добротою до кожного, хто Його шукає: "Благий Господь до того, хто його чекає, до душі, яка його шукає" (Пл. Єр. З, 25). Так, але хто шукає тільки Бога? Хто віддає все, щоб отримати Все? Яким щастям є ця втрата і, одночасно, чудовим здобутком! Бо це втрата земних благ, які не заспокоюють серця і швидко вичерпуються. Крім цього, ця втрата веде до здобуття найвищого і вічного Добра, яким є сам Бог!
В одній розповіді про мандрівника йдеться про те, як один князь побачив його у пустелі і запитав, ким є і що там робить. Замість відповіді, він також запитав: "А ти, Пане, що робиш у цій пустелі?" "Полюю на звірів", – відповів князь. "А я полюю на Бога!", – сказав пустельник і залишив його, ідучи своєю дорогою.
У сьогоднішньому житті саме це повинно бути єдиною нашою думкою, єдиною метою – пошук Бога, щоб Його любити, і пошук Його волі, щоб її виконувати, витісняючи з серця кожне прив'язання до створінь. А коли перед нашими очима з'явиться якесь земне благо, бажаючи заволодіти нашою любов'ю, будьмо готові, щоб йому сказати: "Задля любові мого Господа, Ісуса Христа, я погордив царствами світу і будь-якою земною красою". Чим є уся гідність і велич цього світу, як не димом, болотом і марнотою, яка зникає разом зі смертю? Блаженний, хто може сказати: "Мій Ісусе, з любові до Тебе я залишив усе: Ти єдина моя любов, тільки Тебе мені достатньо".
Коли Божа любов повністю заволодіє душею, тоді вона сама, звичайно, завжди з допомогою Божої ласки, – ревно старається зректися усього земного, тобто того, що могло б перешкодити їй стати повністю відданою Богові. Св. Франциск Салезій говорив: коли горить дім, всі речі викидають через вікно. Тими словами хотів сказати, коли людина повністю віддається Богові, тоді сама, без заохочення проповідника чи сповідника, старається звільнитися від усіх земних прив'язань.
Отець Сеньері молодший порівнював любов Божу до злодія, бо вона позбавляє нас усього, щоб ми не мали вже нічого, крім Бога.
Одного багатого чоловіка, який зрікся своїх багатств і став убогим з любові до Ісуса Христа, товариш запитав, що привело його до такого убожества. Тоді він дістав зі своєї торби Євангеліє і сказав: "Ось що звільнило мене від усього".
Святий Дух промовляє до нас у словах "Пісні пісень": "Якби хто за любов віддав скарби свого дому, зазнав би лиш погорди великої" (П. п. 8, 7). Якщо хтось усю свою любов жертвує Богові, тоді сам погорджує усім: багатством, розвагами, почестями, майном, царствами і не бажає нічого іншого, як тільки Бога. До Нього завжди звертається: "Мій Боже, прагну тільки Тебе і нічого більше". Св. Франциск Салезій пише: "Чиста любов до Бога нищить усе те, що не є Богом, щоб перемінити все у собі самому, бо все те, що робиться з любові до Бога, є любов'ю".
Наречена з "Пісні пісень" говорить: "Він увів мене в бенкетний покій, і любов – стяг його надо мною " (П. п. 2, 4). Цей дім вина, – пише св. Тереза, – це Божа любов, яка, коли заволодіє якимось серцем, напоює його повністю собою і чинить так, що воно забуває про все створене. П'яна людина майже втрачає відчуття: не бачить, не чує, не говорить. Такою також стає душа, напоєна Божою любов'ю, бо її відчуття не зауважують вже речей цього світу, така душа вже не хоче про ніщо інше думати, як тільки про Бога, нічого іншого не бажає, як тільки любити Бога і виконувати те, що Йому подобається. У "Пісні пісень" Господь радить, щоб не будити Його нареченої, коли спить: "Я заклинаю вас, дочки Єрусалимські, сарнами й ланями пільними, щоб не будили, не розбуджували любої моєї, покіль вона того не схоче" (П. п. 2, 7). Цей блаженний сон, котрим насолоджуються душі, наречені Ісуса Христа, – говорить св. Василій, – не є нічим іншим, як повним забуттям про всі створені речі; святим і добровільним забуттям про все, що створене, щоб бути тільки для Бога і могти Йому сказати, як св. Франциск Асизький: "Бог мій і все моє!" Мій Боже, чим є багатства, почесті і блага цього світу! Ти є моїм Усім і всім моїм Добром!
Тома Кемпійський також про це пише: "Бог мій, моє Все! – які солодкі ці слова. – Бог мій, моє Все! Як багато промовляють ці слова до того, хто це розуміє! А хто любить, з насолодою повторює: "Бог мій і моє Все !"

3. Прив'язаність до рідних і особисте покликання
Щоб осягнути досконалу єдність з Богом, треба повністю зректися створінь. Насамперед необхідно зректися надмірної прив'язаності до родини і друзів.
Ісус Христос сказав: "Якщо хтось приходить до Мене, і не зненавидить свого батька та матері, і дружини й дітей, і братів і сестер, а до того й своєї душі, – той не може бути учнем Моїм " (Лк. 14, 26).
Чому це так необхідно? Часто, коли йдеться про справу спасіння нашої душі, саме родичі є нашими найбільшими противниками: "вороги чоловікові – домашні його" (Мт. 10, 36). Св. Карл Боромей говорив, що коли ходив до своїх рідних, завжди повертався з пригніченим духом. А коли о. Антоні Мендоцца питали, чому не хоче зайти до дому своїх рідних, відповідав: "знаю з досвіду, що в будь-якому місці монахи так не втрачають своєї побожності, як саме там".
"Коли йдеться про вибір життєвого стану, – як навчає про це св. Тома Аквінський, – ми не зобов'язані слухати батьків". Якщо якийсь юнак має покликання до монашого стану, а рідні чинять опір, то він зобов'язаний послухати Бога, а не родину, яка з огляду на особисту користь і ціль перешкоджає нашому духовному добру, про що також пише св. Тома Аквінський. Вони воліють, – пише св. Бернард, – щоб діти радше були прокляті, ніж покинули рідний дім.
Як це дивно бачити, коли батьки і матері, навіть побожні, неначе засліплені пристрастю, не пропускаючи жодної нагоди, стараються перешкодити покликанню сина, котрий хоче вступити до монастиря. Незважаючи на те, що – крім поодиноких випадків – допускаються тоді тяжкого гріха.
У зв'язку з цією проблемою, хтось може запитати: "Якщо цей юнак не стане монахом, то не спасеться? Будуть прокляті тоді всі ті хто залишиться у світі?" Відповідаю: "Ті, які не є покликані Богом до монастиря, спасуться, живучи у світі і виконуючи обов'язки свого стану. Ті, однак, які є покликані, але не слухають Бога, можуть спастися, але це нелегко, бо буде бракувати їм цієї особливої допомоги, яку Господь приготував їм у монашому стані, а без неї самі не можуть спастися". Богослов Габерт пише: "Той, хто не є слухняний Божому покликанню, залишається в Церкві неначе член, відірваний від свого місця, і з великою трудністю може виконувати свої обов'язки, а в результаті осягнути спасіння". І підсумовуючи, пише: "Хоч може спастися, проте нелегко обирає відповідну дорогу і відповідні засоби спасіння".
Отець Л. Граната порівнює вибір стану до головного рушійного кола: коли в годиннику воно зіпсується, то збиває роботу цілого механізму. Подібно є у випадку нашого спасіння: помилка у виборі стану руйнує все наше життя. Багато нещасливих молодих людей з вини батьків втратили своє покликання і погано закінчили, та навіть вони самі стали причиною руїни для своєї родини. Однин молодий чоловік, який відмовився під впливом намови батька від монашого покликання, пізніше дійшов до великих непорозумінь з ним. Навіть сам убив його, за що був страчений. Подібне було з іншим юнаком, який почав навчання у семінарії і був покликаний Богом до цілковитого відречення від світу... Однак занедбав своє покликання: найперше відмовився від побожного життя, яке практикував – перестав молитися, приймати св. Причастя, віддався неморальній поведінці, а потім, виходячи вночі з дому якоїсь проститутки, був убитий своїм суперником. Прибігло багато священиків, але знайшли його вже мертвим. Скільки ж подібних прикладів міг би я тут подати!
Але повернімось до теми. Св. Тома Аквінський заохочує тих, які покликані до досконалого життя, щоб, – згідно зі словами Ісуса, – не шукали в цій справі поради у рідних, бо вони стануть їхніми противниками.
Якщо у виборі покликання до досконалішого життя діти не зобов'язані радитися з батьками, то тим більше не мусять чекати на їх дозвіл і просити його у тому випадку, коли можна дійсно побоюватися, що це буде їм безпідставно заборонено і буде перешкодою на дорозі до їхнього покликання. Такі святі, як св. Тома Аквінський, св. Петро з Алькантари, св. Франциск Ксаверій, св. Алойзій Бельтранд і багато інших пішли до монастиря без згоди своїх батьків.

4. Святість священика
Треба особливо переконливо зазначити, що у великій небезпеці знаходиться той, хто, задовольняючи родичів, відмовляється від Божого покликання, але на ще більшу небезпеку наражає своє вічне спасіння той, хто, не бажаючи чинити опір родичам, вступає у священичий стан, не маючи Божого покликання.
Три знаки характеризують правдиве покликання до такого високого стану: знання, прагнення посвятитися тільки Богові і праведне життя.
Говорячи особливо про праведне життя, варто відзначити, що Тридентський Собор розпорядився, щоб єпископи давали священичі свячення тільки тим, які випробувані і відзначаються зразковим життям; про це раніше наказувало канонічне право (Can. Nullus, Dist. 24). Собор говорить: "Висвяченим буде тільки той, хто визнаний гідним після попереднього екзамену єпископа і згідно з думкою людей". Очевидним є те, що хоч говориться тут про зовнішню перевірку єпископом праведності клерика, який має бути висвячений, без сумніву, Собор вимагає не так зовнішньої праведності, як внутрішньої, без якої перша є тільки оманливим вдаванням. Тому в 12 розділі своєї сесії Собор стверджує: "Нехай єпископи знають, що до цих свячень можна їм вибирати тільки гідних і життя яких виявилося незаплямоване". Знаємо також: щоб перевірити праведність життя висвячуваних клериків, Собор рекомендує тимчасові перерви, в залежності від ступеня свячень, щоб разом з віком зростали в святості і знаннях.
Св. Тома Аквінський пояснює причину такої дії: "Клерикові, що має бути висвяченим, довіряється найвищу службу Ісусові Христові в Євхаристії, отже святість священика повинна перевищувати святість монаха". Крім того визначає різницю між саном монашим і священичим (2.2 qu. 189. 1. ad3) – і стосується це не стільки вже висвячених, як тих, які мають прийняти свячення (це вирізнення є суттєве, бо – як стверджує – суб'єкт повинен бути святим перш, ніж буде висвячений): бо у згромадженні очищується поступово від недосконалостей, зате, щоб прийняти священичі свячення, треба вже раніше очиститися через святе життя. Ще зрозуміліше висловлює це в словах (3 part. Suppl. qu. 35. а. 1. ad 3): "Оскільки, той, хто приймає свячення, є піднесений понад звичайних вірних гідністю влади, так само повинен перевищувати їх чеснотою". Св. Тома вимагає доказу святого життя ще до свячень і вважає це необхідністю не тільки для того, щоб висвячений гідно виконував свої обов'язки, але й для того, щоб він міг гідно увійти поміж слуг Ісуса Христа. І врешті Ангельський Доктор підсумовує: "Саме свячення дає дар більш щедрої ласки, через яку висвячений стає здатним піднестися ще вище". Звернімо увагу на слово вище, за допомогою якого святий пояснює, що ласка наданої тайни, не буде аж ніяк безуспішною, але обдарує того, хто має прийняти свячення, винятковою допомогою, вчинить його здатним здобути ще більші заслуги, натомість ласка, про яку йде мова попередньо, є достатньою, щоб зробити його гідним для зарахування до числа слуг Христа.
У своєму Моральному Богослов'ї я написав довгий трактат на цю тему, у якому довів, що ті, хто, не перевіривши досвідом праведності свого життя, приймають священичі свячення, не встережуться від тяжкого гріха, бо возносяться так високо без Божого покликання. Не можна назвати покликаним Богом того, хто стоїть на порозі свячень, але ще не позбувся своїх моральних вад, особливо у збереженні чистоти. Незважаючи на те, що може бути здатним до прийняття тайни Покаяння завдяки акту жалю, проте є негідний до прийняття свячень, які вимагають попередньої упевненості у праведності життя, засвідченого досвідом тривалого часу. В іншому випадку, коїть смертельний гріх, як через велику зарозумілість, з якою без покликання, а тільки для власної слави хоче вступити у святе служіння; "допускається святотатства, –твердить св. Ансельм, – стягуючи на себе не благословення, але Боже прокляття"; так з огляду на велику небезпеку власного осудження, на котре наражається, якщо, – як пише єпископ Абелли, – той, хто приймає свячення у повній свідомості і, не зважаючи на Боже покликання, є одночасно невільником важких моральних вад". Те саме пише богослов Д. Сото (в 4 Sent. Dist. 2. qu. 1. n. 3), говорячи про тайну Священства, твердить, що справжня святість того, хто має прийняти свячення, є Божим наказом. Подібно вважає Тома Санше і О. Гольцман, а також богослови Саламанської школи.
Те, що тут пишу, не є думкою одного богослова, а загальним поглядом, опертим на вченні св. Томи.
У випадку, коли клерик, що має прийняти свячення, не випробував досвідом праведності свого життя, тяжко грішить не тільки він сам, але і єпископ, що уділяє йому тайну Священства, не перевіривши попередньо в моральному відношенні бездоганності його життя. Грішить також сповідник, який дає йому розгрішення, якщо той не позбувається моральної вади і без тривалого випробування праведного життя хоче прийняти тайну Священства.

5. Роль священика у спільноті
Тяжко грішать також батьки, які знають про грішне життя сина і спонукають його до прийняття тайни Священства тільки з огляду на можливість мати допомогу для родини.
Священичий сан був встановлений Ісусом, не для підтримки родин священиків, а для примноження Божої слави і спасіння душ. Декому здається, що священичий сан – це якийсь уряд або світська професія, яка дає можливість здобути пошану і земні багатства, але дуже помиляються. Також з цієї причини родичі часто турбують єпископів, прохаючи висвятити якихось неуків або осіб, які неморально живуть, аргументуючи, що їх родина убога і не може сама собі дати раду. Тоді єпископ повинен відповісти: "Ні, мій сину, сан священичий не є для того, щоб допомагати родині, але є для добра Церкви". Так слід протиставитися їм і більше не слухати, бо, звичайно, ці негідні кандидати до священства доводять пізніше до руїни свою душу, свої родини і навіть частину суспільства.
Торкаючись питання тих священиків, які живуть у домі своїх батьків і родичі яких хотіли б, щоб надмірно не зобов'язували себе у службі, але дбали про дохід дому і його значення, треба зазначити, що вони повинні відповісти своїй родині так, як Ісус своїй Матері: "Хіба не знали, що я маю бути при справах Отця мого? " (Лк. 2, 49). Такою повинна бути їх відповідь: "Я священик, моїм завданням не є здобуття грошей, дбання про повагу і керування домом, але життя у зосередженні, молитві, навчанні і допомозі парафіянам".
А якщо в якомусь випадку родина буде потребувати конкретної допомоги, священик повинен допомогти їй настільки, наскільки зможе, проте не занедбуючи своїх основних обов'язків, турботи про освячення своє та інших.

6. Дистанція до пошани світом
До того ж, хто хоче належати повністю Богові, не повинен дбати про пошану від світу.
Скільки ж через цю прокляту славу відходить від Бога, а навіть втрачають Його! Наприклад, якщо говориться про їхні вади, чого тільки не роблять, щоб виправдатися і довести, що це тільки фальш і наклеп? Якщо зроблять щось добре, як дбають потім, щоб показати це всім? Прагнуть, щоб увесь світ про це знав і їх похвалив. Але святі так не поводяться, вони прагнуть, щоб увесь світ знав їхні вади і вважав їх найбільшими злидарями, якими теж самі себе вважають. А якщо здійснюють акти чесноти, на відміну від попередніх, то прагнуть, щоб тільки Бог знав про це, бо тільки Йому хочуть подобатися. Тому дуже люблять життя утаємничене, пам'ятаючи про накази Ісуса Христа: "Ти ж, коли даєш милостиню, нехай твоя ліва рука не знає, що робить твоя права:(...)". "Ти ж, коли молишся, увійди у свою кімнату, зачини за собою двері й молись Отцеві твоєму, що перебуває в тайні" (Мт. 6, 3, 6).

7. Згода з Божою волею
Передусім треба мати дистанцію від себе самих, тобто відірватися від власної волі.
Хто зуміє перемогти самого себе, той здолає всі інші перешкоди. "Перемагай самого себе", – таке зауваження спрямовував до всіх св. Франциск Ксаверій. Сам Ісус сказав: "Коли хтось хоче йти за мною, нехай зречеться себе самого" (Мт. 16, 24). Ось у чому полягає уся наша праця, щоб стати святим: зректися самого себе і відмовитися від власної волі: "Не ходи слідом за своїми пристрастями і від похотей своїх стримуйся " (Сир. 18, 30).
Саме це є найбільшим даром, говорив св. Франциск Асизький, який можемо отримати від Бога: перемагати самого себе через зречення власної волі. А св. Бернард пише, що коли б усі люди зреклися власної волі, ніхто б не був осуджений. Той самий святий твердить, що свавілля може навіть наші добрі вчинки очорнити. Ось приклад: що трапилося б, коли б якийсь покутник забажав умертвлятися, постити, дотримуватись дисципліни, але, всупереч волі свого духовного отця? Таке умертвлення, прийняте для того, щоб здійснити свою волю, є помилкове.
Нещасливим є той, хто стає невільником власної волі! Такий буде прагнути багатьох речей, але не зможе їх здійснити. А ще гірше – ухиляючись терпіти прикрощі, буде змушений це все одно перетерпіти: "Звідки між вами війни, звідки суперечки? Хіба не звідси – з пристрастей ваших, які воюють у ваших членах? Ви пристрасно жадаєте, а не маєте" (Як. 4, 1 і 2).
Які ж це війни? Перша війна родиться з прагнення чуттєвих приємностей: тому уникаймо будь-яких нагод, умертвляймо очі, доручаймо себе Богові, і ця війна стихне. Друга випливає з пожадання багатств: стараймося любити убожество, і ця відступить. Третя ж – амбіція бути шанованим і поважаним: любім покору і життя утаємничене, і ця війна також скінчиться. Четверта, яка спричинює найбільше шкоди і виникає з нашої вільної волі; але й вона зникне, коли погодимося на все те, що походить з Божої волі.
Св. Бернард пише, що коли людина не спокійна, то немає іншої причини цього, як безсилля у погамуванні власної волі: "Кожний неспокій має джерело в непогамованості власної волі". З цього приводу уболівав Господь, звертаючись до св. Марії Магдалини Паційської: "Деякі душі прагнуть мого Духа, але тільки так, як їм подобається, тому не здатні Його прийняти".
Треба так любити Бога, як Він цього хоче, а не так, як нам це до вподоби. Бог хоче, щоб душа звільнилася від усього, щоб Він міг її з'єднати з собою і наповнити своєю любов'ю. Св. Тереза пише: "Молитва з'єднання не здається мені нічим іншим, як тільки правдивою смертю для всіх речей цього світу, щоб втішатися тільки у Бозі. Очевидним є те, що чим більше звільнимося від прив'язаності до створінь з любові до Бога, тим більше наповнить Він нас Собою і тим більше з'єднаємося з Ним".
Багато людей прагнуть з'єднатися з Богом, але водночас не миряться з прикрощами, які Бог їм посилає: не приймають хворобу, яка їх мучить, убожества, яке мусять зносити, зневаг, які терплять. А не приймаючи цього з радістю, ніколи не дійдуть до досконалої єдності з Богом. Послухаймо, що говорила св. Катерина Женевська: "Щоб осягнути єдність з Богом, необхідними є випробування, послані нам Богом, бо Він хоче за їх допомогою знищити в нас усі негідні пожадання внутрішні і зовнішні. Звідси також кожне упокорення, хвороба, спокуси і всякі інші труднощі, необхідні нам, щоб ми невпинно змагалися, і переборювали у собі усі негативні пожадання, щоб пізніше їх не відчувати. Більше того – доки ці випробування з гірких не стануть для нас солодкими, доти не осягнемо єдності з Богом".

8. Досконала єдність з Богом
Наведу тут ще приклади, на підставі яких навчає св. Іван від Хреста. Він твердить, що для досконалої єдності з Богом "необхідне повне умертвлення почуттів і прагнень. Якщо йдеться про почуття, то будь–яке уподобання, що з'являється у нас не для Божої слави, слід швидко відкинути з любові до Ісуса Христа. Наприклад, якщо з'являється уподобання в огляданні та слуханні того, що не веде до збільшення Божої слави, слід від цього відмовитися. Коли ж йдеться про прагнення, ми повинні схиляти самих себе завжди до того, що гірше, неприємне і убогіше, і також не хотіти нічого іншого, як тільки терпіти і бути погордженим".
Підсумуймо: хто справді любить Ісуса Христа, не любить благ цієї землі і старається звільнитися від усього, щоб бути з'єднаним тільки з Ісусом Христом. Спрямовує до Ісуса усі свої прагнення, про Ісуса завжди думає і Його завжди прагне, лише Йому старається подобатися на кожному місці, в кожному часі, при кожній нагоді.
Щоб цього досягти слід постійно прагнути звільнення серця з кожного почуття, котре не є для Бога.
Питаюся: Що слід зробити, щоб повністю віддатися Богові?
1.    Відірватися від усього, що не миле Богові, і робити тільки те, що Йому подобається.
2.    Прийняти без винятку все, що походить з Його рук, навіть коли було б для нас твердим і неприємним.
3.    Ставити у всьому Божу волю понад нашу. У тому полягає повна відданість себе Богові.

Мій Боже і Все моє, чую, що Ти, незважаючи на мою невдячність і недбалість у служінні Тобі, далі кличеш мене до своєї любові. Тому я не хочу більше опиратися. Хочу все залишити, щоб повністю віддатися Тобі. Не хочу жити більше для самого себе. Надмірно зобов'язав Ти мене любити Тебе. Моя душа полюбила Тебе, мій Ісусе, і живе тільки для Тебе. Як же можу любити щось інше, якщо Ти помер у терпінні на хресті, щоб мене спасти? Як же можу дивитися на Тебе померлого, винищеного болем і не любити Тебе всім серцем? Так, люблю Тебе, дорогий мій Відкупителю, люблю Тебе всією душею і нічого іншого не бажаю, як любити Тебе у цьому житті і у вічності.
Любове моя, Надіє моя, Сило моя і Втіхо моя, дай мені силу бути вірним Тобі. Просвіти мене і дай мені зрозуміти, від чого мушу звільнитися. Дай мені також силу у всьому бути слухняним Тобі.
О Любове моєї душі, увесь жертвую себе Тобі, щоб заспокоїти Твоє бажання з'єднатися зі мною і щоб я з'єднався повністю з Тобою, мій Боже і Все моє. Прийди, мій Ісусе, візьми у володіння мене всього, охопи всі мої думки і всі мої почуття.
Зрікаюся усіх моїх бажань, усіх моїх втіх і всього, що створене: тільки Тебе мені вистарчає. Дай мені ласку, щоб я не думав більше ні про кого, як тільки про Тебе, щоб нічого не бажав, тільки Тебе, щоб нічого не шукав, але тільки Тебе, мій Любий і моє єдине Добро.
Мати Божа, Маріє, випроси мені святу витривалість. Амінь.


Св. Альфонс Марія де Лігуорі "ЯК ЛЮБИТИ ІСУСА ХРИСТА"