1. Бог наповнює ласкою того, кого любить
У надії зростає любов, а в любові – надія. Очевидно, що надія на Божу доброту спричиняє зріст любові до Ісуса Христа. Св. Тома пише: "Коли пробуджується наша надія отримати від когось якесь благо, то в цю саму мить починаємо його любити". Саме тому Господь не хоче, щоб ми довіряли створінням: "Не покладайся на вельмож" (Пс. 146, 3); тим більше, проклинає того, хто довіряється людині: "Проклятий той, хто уповає на людину" (Єр. 17, 5).
Бог не хоче, щоб ми довіряли створінням, бо так само не хоче, щоб ми обдарували їх всією нашою любов'ю. Св. Вікентій а Паульо говорив: "Вважаймо, щоб ми не покладалися надмірно на покровительство людей, тому що Господь, бачачи, що в них знаходимо підтримку, віддаляється від нас. Зате чим більше довіряємо Йому, тим більшою стає наша любов до Нього": "Дорогою велінь твоїх поспішатиму, бо ти пошириш моє серце" (Пс. 119, 32). Як скоро біжить дорогою досконалості той, хто має серце, поширене довірою до Бога! Не лише біжить, але й літає, бо, довірившись повністю Богові, перестає бути слабим, а стає сильний Божою силою, котру дає всім, що довіряють Йому: "ті ж, що на Господа вповають, відновлюють сили, немов орел, здіймають крила, біжать, не знають утоми, ідуть уперед, не знемагають" (Іс. 40, 31). Орел злітає високо, зближається до сонця. Подібно людина, скріплена довірою, відривається від землі і ще більше єднається з Богом у любові.

2. Надія на небо
Як надія сприяє збільшенню любові до Бога, так само любов збільшує надію. Бо любов робить нас вибраними дітьми Бога. У природному порядку ми є творінням Його рук, але в надприродному вимірі, через заслуги Ісуса Христа, ми стали дітьми Бога і учасниками Божої природи, як пише св. Петро: "Нам були даровані цінні й превеликі обітниці, щоб ними ви стали учасниками Божої природи" (2 Пт. 1, 4). Якщо любов робить нас дітьми Бога, то, як наслідок, також дітьми раю, як каже св. Павло: "А коли діти, то й спадкоємці ж Божі" (Рм. 8, 17). Діти мають право проживати в домі Отця, дітям належить спадщина, і саме тому любов дає зріст надії на небо. Особи, які люблять Бога, не перестають невпинно кликати: " Прийди вже, прийди Царство твоє!"
Бог любить того, хто любить Його: "Я люблю тих, які мене люблять" (Прип. 8, 17), і ласками обдаровує тих, що шукають Його з любов'ю: "Благий Господь до того, хто його чекає; до душі, яка його шукає" (Пл. Єр. З, 25). Внаслідок , хто більше любить Бога, більше довіряє Його доброті. А з цієї довіри і приязні, у святих народжується тривалий мир, вони завжди спокійні, навіть серед випробувань. Люблячи Ісуса Христа і знаючи, який Він щедрий у роздаванні дарів усім, що люблять Його, лише Йому довіряють і в Ньому знаходять відпочинок. Саме це спричинило, що наречена з "Пісні пісень" була багата насолодою, не любила, нікого іншого, крім Нього, і тільки в Ньому знаходила підтримку, знаючи, як Він вдячний тому, хто любить Його, тривала у повноті радості. Саме про неї написано: "Хто це, що сходить від пустині, на свого любого опершись" (П. п. 8, 5). Правдою є також слова Мудреця: "От і прийшли до мене з нею разом усі блага" (Муд. 7, 11). Бо разом з любов'ю отримуємо всі блага.
Основним предметом християнської надії є Бог, Ним душа втішається у Царстві Небесному. Проте не думаймо, що радість з Богом у небі стане перешкодою для любові. Бо надія неба нерозривно з'єднана з любов'ю, яка удосконалюється в небі і там знаходить свою повноту. Любов є тим безконечним скарбом, який, – як говорить Мудрець, – робить нас Божими приятелями: "Вона бо для людей – скарб невичерпний. Ті, що набули її, в приязнь із Богом увіходять" (Муд. 7, 14). Св. Тома пише, що фундаментом приязні є передача собі благ; приязнь, не будучи нічим іншим, як взаємною любов'ю між приятелями, вимагає взаємного свідчення собі добра, згідно з можливістю кожного: "Де нема взаємного давання собі дібр, – твердить цей святий, – там нема також приязні". Саме тому Ісус сказав своїм учням: "Називатиму вас друзями, бо все я вам об'явив, що чув від Отця мого" (Ів. 15, 15). Зробив їх своїми приятелями і тому передав їм всі свої таємниці.
Ось що говорить св. Франциск Салезій: "Коли б існувала – хоч це не можливо – безконечна Доброта, тобто сам Бог, з яким ми не могли б мати нічого спільного, жодного зв'язку, єдності, напевно шанували б її більше, ніж самих себе. Хотіли б любити її, але не полюбили б її ніколи, бо любов вимагає єдності. Любов є приязню, яка ґрунтується на даруванні благ, і має на меті – єдність". Тому св. Тома Аквінський навчає, що любов не лише не виключає бажання нагороди, яку Бог приготовляє нам в небі, але велить нам бачити в ній головний предмет любові, тобто Бога, Який чинить Самого Себе насолодою блаженних у небі. "Бо головною прикметою приязні є те, що приятелі знаходять радість у взаємному володінні собою".
Про взаємну передачу собі дарів говорить наречена з Пісні пісень: "Мій любий – мій, а я його" (П. п. 2, 16). В небі душа повністю віддана Богові, і Бог повністю дає себе душі, наскільки лише вона до цього здатна, відповідно до міри своїх заслуг. Душа, знаючи свою ницість перед безконечною добротою Бога, знає, що Бог заслуговує безмежно більше на те, щоб бути любленим нею ніж вона на те, щоб бути любленою Ним. Тому більше бажає подобатися Богові, ніж власної насолоди. Більше радується власною відданістю Богові, щоб Йому подобатися, ніж з того, що Бог дарує себе їй повністю: це на стільки є для неї радістю, скільки розпалює її до повного віддання себе Богові зі ще сильнішою любов'ю. Радіє славою, яку Бог їй передає, але тільки для того, щоб прославляти самого Бога і збільшити його славу, скільки лише може. В небі душа, яка оглядає Бога, не може не любити Його з усіх сил. Бог також не може ненавидіти того, хто Його любить. Коли б Бог міг ненавидіти люблячу Його душу, що по суті не можливе, і коли б блаженна душа могла жити в небі без любові до Нього, вибрала б радше всі муки пекла, щоб тільки їй дозволено любити Бога, навіть коли б Він ненавидів її, а ніж життя без любові до Нього, хоч би могла радіти всіма іншими насолодами неба. Стається так тому, що душа, знаючи, що Бог заслуговує на її безконечно більшу любов, ще більше прагне любити Бога, ніж бути любленою Ним.

3. Надія і любов
Любов усього надіється. Християнську надію, – навчає св. Тома Аквінський, – визначають як довірливе очікування на вічне щастя. Ця певність родиться з надійної обітниці Бога, що Він дасть життя вічне своїм вірним слугам. Бо любов, як усуває гріх, усуває також перешкоди в осягненні вічного щастя. Любов, зростаючи, збільшує також і скріпляє нашу надію. Напевно, вона також не є перешкодою для чистої любові, бо любов, – як каже св. Діонісій Ареопагіт, – природно прямує до єдності з улюбленим предметом. Тим більше, – зауважує св. Августин, – любов є як золотий вузол, що єднає серце люблячого і улюбленого. А тому що ця єдність не можлива здалека, тому той, хто любить, завжди бажає присутності улюбленого.
Наречена з "Пісні пісень", будучи далеко від свого Любого, тужила за ним і просила своїх приятельок, щоб розповіли Йому про її муку – бажала, щоб прийшов втішити її своєю присутністю: "Я заклинаю вас, дочки єрусалимські, як знайдете мого любого, то що звістите йому? Що я з любови знемагаю!" (П. п. 5, 8). Особа, котра дуже любить Ісуса Христа, не може, живучи тут на землі, не бажати, щоб якнайскоріше дістатись до неба і з'єднатися зі своїм любим Господом.
Бажання побачити Бога в небі є чистою і досконалою любов'ю, не через насолоду, яку там переживемо, люблячи Бога, а через уподобання, яке Бог знаходить у нашій любові до Нього. Насолода, яку переживають блаженні неба у любові до Бога, не зменшує чистоти їх любові, бо вона нерозривно зв'язана з любов'ю. Проте святим більше подобається любов до Бога, ніж насолода, яка з неї випливає. Хтось міг би сказати: "Але бажання нагороди є любов'ю більше корисливою, ніж тою, що випливає з приязні". Треба відрізнити нагороди, обіцяні людьми, від нагороди неба, обіцяної Богом тому, хто любить його. Нагороди, які жертвують люди, є відмінні від них самих, бо люди не винагороджують самі собою, але тільки своїми благами. Зате найбільшою нагородою, яку Бог жертвує блаженним неба, є дарування Самого Себе: ,,Твоя нагорода буде вельми велика" (Буг. 15,1). Бажання неба є бажанням Особи самого Бога, котрий є нашим завершенням і кінцевою метою.
Хочу тут згадати про один сумнів, який легко може з'явитися у людини, яка любить Бога і старається повністю з'єднатися з Його волею. Якби колись було їй об'явлено, що буде осуджена чи зобов'язана згодитись на це, щоб повністю з'єднатися з волею Бога?
Ніколи, – навчає св. Тома. Навпаки, твердить, що згрішила б, згодившись жити в стані гріха, суперечному кінцевій меті, вказаній їй Богом, який не створює нас для пекла, де ненавидять Його, але для неба, де всі Його люблять. Він не бажає нічиєї смерті, навіть грішника, але хоче, щоб усі навернулися і спаслися. Цей святий Учитель Церкви твердить, що Господь не хоче нічийого осудження. Саме тому, якщо хтось згодився б на власне осудження, не з'єднався б з волею Бога, але вибрав своєю волею гріх. А якщо Бог, – хтось спитає, – передбачаючи чийсь гріх, засудив би його на кару, і коли б це було об'явлено винуватому, чи тоді він зобов'язаний згодитись на нього? Ані тоді, – каже св. Учитель, – проте повинен поставитися до цього об'явлення як до перестороги, якби дальше тривав в гріху, а не як до невідкличного Божого вироку.
Нехай кожний старається відкидати думки так шкідливі, що доводять лише до недбалості в довір'ї і любові до Бога. Любім Ісуса Христа, наскільки лише можемо тут на землі, і в кожну мить бажаймо піти до неба, щоб там Його побачити і любити досконало. Це нехай буде головним предметом наших надій: піти туди, щоб Його любити з усіх наших сил. Щоправда, вже в цьому житті нам дано наказ любити Бога з усіх наших сил: "Люби Господа, Бога твого, всім серцем твоїм, усією твоєю душею і всією силою твоєю " (Лк. 10, 27), але св. Тома твердить, що люди на землі не зуміють виконати цю заповідь досконало. Лише Ісус Христос, будучи водночас Людиною і Богом, а також Мати Божа, яка була повна ласки і вільна від первородного гріха, досконало виконали її. Зате ми, діти Адама, заплямлені провиною, не зуміємо любити Бога без жодної недосконалості; щойно в небі, коли побачимо лицем в лице, тоді навіть любов Його з усіх сил буде для нас необхідністю.
Ось мета всіх наших бажань, туги, думок і надій: здобуття неба, щоб насолоджуватися Богом, люблячи Його з усіх сил і втішаючись Його радістю. Святі щоправда насолоджуються своїм щастям у Царстві насолод, але найбільшою їх насолодою, яка поглинає всі інші, є усвідомлення безмежного щастям, яким тішиться їх Господь, через їх безконечну любов до Нього. Кожен святий з любові до Бога волів би втратити всі свої радості і терпіти кожну муку, щоб тільки Богові не забракло – якщо це лише можливе – крихти щастя. Все їх небо полягає в усвідомленні, що Бог є безконечно щасливий і що ніколи Йому цього щастя не забракне у вічності. Таким є значення слів Господа, звернених до особи, котрій дає у власність свою славу: " Увійди в радість пана твого" (Мт. 25, 21). Це не радість входить в душу блаженного, але блаженний в радість Господа, котра саме є предметом його радості. Таким чином добро Бога буде добром блаженного, багатство Бога його багатством і щастя Бога його щастям.

4. Видіння, яке ощасливлює
Душа, зараз після входження до неба, бачачи виразно – завдяки блиску слави неба – безмежну красу Бога, буває повністю захоплена і поглинута любов'ю до Нього. Тоді розпливається в Ньому, з почуттям великого щастя а також занурюється у безмежному морі Божої доброти. Забуває про саму себе і, захоплена Божою любов'ю, вже не думає про ніщо інше, як тільки про любов до Нього: "Насичуються ситтю дому твого, потоком солодощів твоїх їх напуваєш" (Пс. 36, 9). Люди, упоєні якимсь напитком, вже не думають більше про себе; подібно блаженна душа вже не думає ні про що інше, як тільки про любов і щоб подобатися Любому. Бажає мати Його повністю і дійсно має Його вповні і без страху, що могла б будь-коли втратити Його. Бажає в кожну мить жертвуватися Йому з любові і здобуває це, бо кожної миті вся віддається Богові повністю. Бог з любов'ю обіймає її і так перебуває в Його обіймах цілу вічність.
У небі душа є повністю з'єднана з Богом і любить Його з усіх сил справжньою і гарячою любов'ю, проте тільки обмеженою, бо як створіння, не здатна до безмежної любові, але такою великою, що її цілком задовольняє і насичує, так, що душа не бажає нічого більше. Бог взаємно дається їй і єднається з душею, наповнюючи її Собою, наскільки вона здатна до цього відповідно до своїх заслуг. Тоді єднається з нею вже не через свої дари, світло, любовне притягання, але самою своєю Істотою. Так, як вогонь проникає залізо і здається, що перемінить його усе в себе, так Бог проникає душу і наповнює її Самим Собою. Хоч вона не втрачає свого буття, однак стає так дуже наповнена і поглинута цим безмірним морем Божої Істоти, що стає майже знищена; неначе б її вже не було. Ось ця щаслива доля, про котру просив апостол Павло для своїх учнів: "і таким чином сповнились усякою Божою повнотою " (Еф. З, 19).
Це найвища мета, яку Господь у своїй доброті наказав нам осягнути у майбутньому житті. Доки душа не дійде до єдності з Богом в небі, де ця єдність є досконала, не знайде на землі повного відпочинку. Правда ті, які люблять Ісуса Христа, знаходять свій мир у з'єднанні з Його Божою волею, але не зазнають в цьому житті повного відпочинку, бо здобуваємо його щойно тоді, коли зречемося самих себе з любові до Бога і дійдемо до кінцевої мети, якою є споглядання Його лицем в лице. Доки душа не здобуде цієї мети, повна неспокою, зітхає і каже з тугою: "Ось за мій мир я мав гіркість, гіркоту" (Іс. 38, 17).
Так, мій Боже, триваю в мирі на цій долині сліз, бо така твоя воля, але не можу не відчувати невисловленої гіркоти, бачачи, як я віддалений від Тебе і як ще недосконале моє з'єднання з Тобою, котрий є моїм Центром, моїм Усім, моїм Відпочинком.
Тому святі, хоч палали гарячою любов'ю до Бога на цій землі, проте завжди тужили за раєм. Давид кликав: "А я в моїй правді твоє лице побачу, і проснувшися, насичусь твоїм видом" (Пс. 17, 15). Св. Павло говорив про себе: "Хотілося б мені померти, щоб із Христом бути" (Фп. 1, 23). А св. Франциск Асизький повторював: "Таке велике добро, котрого очікую, що кожна мука є для мене насолодою". Все це були прояви досконалої любові. Св. Тома Аквінський навчав, що найвищий ступінь любові, яку може здобути душа в цьому житті, це гаряче бажання з'єднання з Богом і радіти Ним у небі. Але ця насолода Богом в небі не стільки полягає – як ми вже сказали – в радості душі з того, що Бог їй дає, скільки в радості насолодою самого Бога, котрого душа любить більше, ніж себе.
Найбільшою мукою душ в чистилищі є бажання мати Бога, котрого вони ще не мають. Ця мука особливо терзає душі, які в цьому житті мало бажали неба. Тим більше, – каже Кард. Беллярмін, – в чистилищі є певна в'язниця, названа ним почесною, де душі не є мучені муками почуттів, а лише неможливістю оглядання Бога. Ще більше на цю тему говорять інші святі: св. Григорій Великий, св. Беда Блаженний, св. Вікентій Феррерій, св. Бригіда. Ці муки зноситься не за вчинені гріхи, але за холодність в бажанні неба. Багато душ, щоправда, бажає досконалості, але одночасно більш байдужим є для них оглядання Бога в небі і з'єднання з Ним від життя на цій землі. Життя вічне, яке Ісус Христос вислужив нам своєю смертю, є благом незвичайно великим, отже карає Він потім душі, які мало бажали Його в цьому житті.

О Боже, мій Сотворителю і Відкупителю, Ти створив мене для неба і відкупив від пекла, щоб мене довести до раю, а я стільки разів, ображаючи Тебе, відмовився нахабно від неба, задовольняючись пекельним осудженням! Хай буде завжди благословенне Твоє безконечне милосердя, бо прощаючи мені, у що глибоко вірю, Ти витягнув мене з самого пекла. О мій Ісусе, не хочу Тебе ображати вже ніколи! Щоб завжди любив Тебе! Потішаю себе, що ще даси мені час на поправу.
Люблю Тебе, Любове моєї душі, люблю Тебе всім серцем більше, ніж самого себе.
Знаю, що хочеш спасти мене, щоб любив Тебе цілу вічність в твоєму Царстві любові. Дякую Тобі і одночасно прошу, щоб опікувався мною в цьому житті, котре ще мені залишилося, бо хочу любити Тебе дуже сильно, щоб потім однаково сильно міг любити Тебе у вічності.
О мій Ісусе, коли ж настане той день, що буду вже вільний від небезпеки втратити Тебе, упоєний любов'ю на вид відкриття безконечної твоєї краси, і коли любов до Тебе стане для мене необхідністю? О солодка необхідність! О щаслива, улюблена, бажана необхідність, що звільнить мене від страху, що можу Тебе колись образити, і змусить любити Тебе з усіх сил!
Жахає мене моє сумління і так мені каже: "Як можеш клопотатися про небо?" Але одночасно Твої заслуги, дорогий мій Відкупителю, є моєю надією.
О Царице неба, Маріє, твоє заступництво в Бога є всесильне; на Тебе надіюся! Амінь.


Св. Альфонс Марія де Лігуорі "ЯК ЛЮБИТИ ІСУСА ХРИСТА"