Нижче ми наводимо три листи осіб, переслідуваних з приводу приймання Св.Причастя на колінах. Подібних прикладів можна навести тисячі. Не є випадковістю, що пройнята модернізмом католицька преса цілком промовчала ці важливі для католицького життя свідчення, які є доказом того, що Ісус перебуває в Найсвятішій Тайні Євхаристії. Зі зрозумілих причин і на прохання зацікавлених осіб ми не подаємо прізвищ авторів цих листів.

Лист № 1.
"Я змінила місце проживання. Виникла дуже важлива проблема - це приймання Св.Причастя на колінах. В цьому місті я перебуваю місяць і мушу дуже старатися, щоб прийняти Св.Причастя на колінах. Два рази свящ. не подав мені Святе Причастя. Це не було недобачення, а цілеспрямоване неподання як кара за те, що я не пристосувалася до наказів свящ., який відправляв Службу Божу. Перший раз ця прикрість спіткала мене на реколекціях Армії Марії (я думала вступити до цієї церковної організації). Це єдина молитовна група в цьому регіоні. Священик, який проводив реколекції, під час відправлення Служби Божої, коли кілька осіб з Армії Марії стало на коліна, щоб прийняти Св.Причастя, рукою виконав рух, який означав, що потрібно встати і прийняти Св.Причастя в стоячій поставі, а я відійшла на бік, стала на коліна і прийняла Св.Причастя духовним способом. Після закінчення Служби Божої священик запросив мене до захристії і сказав, що я повинна перепросити Згромадження Армії Марії за те, що не виконала вказівки священика. Я відповіла, що поступаю стосовно до постанови 177 Конференції Єпископату Польщі, згідно з якою в Польщі вірні зобов'язані приймати Св.Причастя на колінах, з певними винятками, які тут не мали місця; що священики з цих дозволених умов зробили обов'язковий припис і вимагають від вірних, щоб вони приймали Св.Причастя стоячи. Я сказала, що це є справа сумління кожної людини, надто поважна і чисто духовна. Священик не повинен вимагати від вірних приймання Св.Причастя в стоячій поставі, бо це є несумісне зі священичим станом; священик повинен бути покірним слугою Ісуса Христа. Священик, з яким я розмовляла, відповів, що за прийняття вірними Св.Причастя настоячи він бере на себе відповідальність перед Господом і що я побачу, до чого дійду, якщо буду так поступати. Я відповіла, що перед Господом немає групової відповідальності, а е відповідальність індивідуальна і цю в момент прийняття Св.Причастя я промовляю слово: Амінь. Це означає, що Господь якби вимагає від кожного, хто приймає Св.Причастя. підтвердження, що він знає, шо робить і відповідає за достойне чи недостойне прийняття Господа до свого серця.
Від вступу до Армії Марії я, безумовно, відмовилася, бо що ж це за Армія, яка служачи Марії, Найсвятішій Матері Божій, не може зігнути коліна перед Ісусом Христом, Господом нашим, утаєнним в Найсвятішій Тайні Євхаристії, "де Ангели лякаються, коли дивляться на Його Обличчя". "Я порох мізерний перед Твоєю могутністю з військом Ангелів стаю на коліна з радістю". Другий інцидент спіткав мене незадовго після першого випадку. Місцевий священик не дозволив мені прийняти Св.Причастя на колінах. Це не було випадковою помилкою. Священик бачив, що я прагнула прийняти Св.Причастя. В місті, де я тепер проживаю, масово впроваджується прийняття Св.Причастя стоячи, не рахуючись зовсім з почуттями вірних. Я може є занадто збудженою і повинна пристосуватися до всіх та приймати Св.Причастя стоячи? Але в мені щось є, що кричить, кричить, кричить - ні, ні, ні! Два рази я прийняла Св.Причастя в стоячій поставі і чулася після того дуже погано. Я перепрошувала Господа і обіцяла, що більше не прийму Св.Причастя стоячи! Я розмовляла з кількома священиками на тему прийняття Св.Причастя. Погляди тут розділені! Мені залишається тільки власне сумління. А воно каже мені: ні! Дуже прошу про допомогу і пораду, як поступати. Ця справа є дуже важливою, бо стосується сумління багатьох осіб в моєму місті. Коли ми впадаємо в гріх, сумління каже нам, що ми поступили погано, що ми мусимо перепросити, піти до сповіді... Сумління, яке Господь дав кожній людині, є найкращим чинником, який справджує (свідчить, стверджує?) як людина поступає в житті. Душі покірної, чистої, повної любові і боязні Божої, ніхто не змусить і не переконає, яку поставу вона повинна прийняти по відношенню до Господа, утаєнного в Найсвятішій Тайні Євхаристії, в Своєму незмінному Маєстаті, де Він є святим тричі. Господь дав людині вільну волю і її поведінка по відношенню до Нього, коли Він має прийти до серця людини в Св.Причасті, є виключно особиста! Всі накази в цьому напрямі зі сторони священиків свідчать проти них самих. Цитати зі "Щоденника" святої Фаустини Ковальської: "О, величний сан священика, але й велика відповідальність священика. Багато тобі дано, священику, але й багато від тебе вимагати будуть"(11-941). Господь Ісус: "Дочко моя, напиши., що дуже болить Мене, що душі, посвячені Господеві, приступають до св. Причастя Любові тільки за звичкою, ніби не розрізняючи цієї Поживи. Ані віри, ані любові не знаходжу Я в їх серцях. До таких душ Я йду з великою неохотою. Краще, щоб вони Мене не приймали". Свята сестра Фаустина: "Коли я прийшла на адорацію, зараз мене огорнуло внутрішнє зосередження і я побачила Господа Ісуса, прив'язаного до стовпа і оголеного, і зараз почалося бичування. Тоді сказав мені Ісус: «Дивися і побач рід людський в сучасному стані». І в одній хвилині я побачила страшні речі: відступили кати від Господа, а приступили до бичування інші люди, які схопили батоги і сікли Господа без милосердя. Були ними священики, ченці, черниці і найвищі достойники Церкви, що мене дуже здивувало. «Бачиш, що є мука, більша за смерть Мою»".

Лист № 2.
"Я маю багато щоденних занять. Опікуюся своєю мамою (їй 92 роки) і психічно неврівноваженою сестрою. Крім того, маю обов'язки, які випливають з участі в релігійних, молитовних, суспільних справах. Щось погане діється в наших церквах під час Служб Божих. До Літургії впроваджується молодіжна рок-музика з участю гітари і тих підсилюючих, виючих інструментів, якими користуються на аренах сатаністи (наприклад, Яротин 1994 р). До цих сучасних ритмів впроваджуються святі слова, слова Літургії Служби Божої, які в такий спосіб зневажаються. Насправді важко це знести в церкві, найбільш вражаюче і жахливо це виглядає під час Хресної Дороги, а навіть такі спектаклі, які зневажають Літургію, влаштовуються перед Гробом Господнім (Велика П'ятниця, Велика Субота). Я постановила щось зробити, щоб виступити проти цього, щоб боронити честь Господа Ісуса Христа, утаєнного в Найсвятішій Тайні Євхаристії. Я написала лист до отця-настоятеля тої парафії, до якої належить моя мама, до якої я сама їжджу в кожну суботу і неділю, де я приймала перше Св.Причастя, де я виховувалася і ходила до школи. Моя мама наказала мені вислати лист до цього отця-настоятеля. Крім того, я розмовляла з ним, але розмова була короткою. Він стверджував, що справа є програною (для мене), бо всюди так грають і організовують такі програми, навіть в Ченстохові. І пішов, не розмовляючи більше зі мною. Я розмовляла також зі священиком-помічником, який опікується молоддю. На жаль, моє втручання нічого не допомогло. Кожна молодіжна Служба Божа о 9.30 якраз так проводиться, з участю естрадного ансамблю, з цілою апаратурою і підсилювачами. Нещодавно організовано першу річницю для дітей, що йдуть до 1-го св. Причастя. Все було зорганізовано по-новому. Діти брали до рук кусочки хліба (перед Переєстествленням) і кидали в чашу. Чашу встановлювала на вівтарі жінка. Безумовно, це супроводжувалося рок-музикою, галасом. Важко було витримати! Я пішла до захристиї, щоб сказати священикам: "Що ви робите? Для чого проводяться спектаклі під час принесення Євхаристійної Жертви?" Отець-настоятель відіслав мене до Єпископа, а другий священик після запитання: "Ким я є, що смію звертати увагу?" наказав мені вийти. Потім схопив мене за руку і випхнув за двері. Я звернула йому увагу, щоб він не штовхав мене, бо я старша за нього.
В моїх зусиллях я самотня. Люди не розуміють цієї проблеми. Довіряють священикам. Несвідомо або з боязні бути висміяними вони змирюються з такою модерністською програмою в церкві! Ця рок-музика більше пасує до танцю! Як можна щось подібне чинити у Церкві!? Навіть в школах не можна впроваджувати цю музику, бо вона викликає агресивність, спричиняє погану поведінку молодих людей та ігнорує всяке добро, а в церкві призводить до ігнорування найвищої Таємниці - живого Бога, утаєнного в Найсвятішій Тайні Євхаристії! Мене лякає думка: що буде в майбутньому, що виросте з цієї молоді? Як будуть відправлятися Служби Божі, принесення Євхаристійної Жертви в церквах, якщо модернізація буде йти в такому темпі?!
Є багато людей, які думають і відчувають так як я, але ніхто не хоче противитися священикам і людям. Люди не розуміють багатьох речей, які діються в Церкві. Вони сліпо довіряють священикам-модерністам! Мене всі осуджують, не залишають на мені сухої нитки."
Цитата з щоденика святої сестри Фаустини: "О, які страшні таємниці діються під час Служби Божої! З якою побожністю ми повинні її слухати і брати участь в цій смерті (жертві?) Ісуса. Колись ми пізнаємо, що Бог чинить для нас в кожній Службі Божій і який дар готує для нас-в ній. Його Божа любов тільки на такий дар може спромогтися". (II-914)
В одній церкві в Польщі раз на тиждень проходять зустрічі "Спільноти Віднови в Святому Дусі", це молодіжні зустрічі, так званий "оазис". Вони займають місце в святилищі церкви. Там немає Найсвятішої Тайни Євхаристії. Вона є на бічному Вівтарі! Те, що там відбувається, не може вкластися в голові: гітари, підсилювачі, плескання в долоні, писк, крики "Ісус живе", і т.п. Після цих криків і забав вони вибігають в місто. Чи Святий Дух може промовляти до людини в такому галасі? Певний священик з цієї церкви, який інколи має наказ знаходитися в сповідальниці під час цих зустрічей, завжди гірко плаче - правдивий факт, почутий з уст цього священика.
Святий Максиміліан М. Кольбе казав правду: "Одні ще зовсім не знають Твого Імені, інші загрузли в моральному болоті і не сміють піднести очі на Тебе, ще іншим здається, що вони не потребують Тебе для досягнення життєвої мети, а є і такі, яким диявол, котрий сам не хотів визнати Тебе Царицею і тому з ангела перемінився на диявола, не дозволяє перед Тобою приклонити коліна!"

Лист №3.
Вельмишановний отче-настоятелю! Вітаю отця старим християнським привітом: Слава Ісусу Христу!
Прошу розважити над аргументами, якими я керувався, коли отець-настоятель вперто вимагав, щоб всі стоячи приймали Святе Причастя під час Служби Божої в ніч з 5 на 6 грудня 1992р. Колись, біля 1960 року, я прочитав, що подавання Святого Причастя спочатку стоячи, а потім на руку - це буде знаком перемоги масонерії всередині Церкви. Тоді я подумав, що це неможливо, бо хто захоче так зневажати Ісуса в Найсвятішій Тайні Євхаристії! Адже всі знають, що перед Ім'ям Ісуса приклоняється кожне коліно. Через ЗО років стало зрозуміло, що це був тільки початок. Вже впроваджуються так звані "подавачі" Святого Причастя. Також з'являються "olter girls" - міністрантки. Ці "вівтареві дівчатка" роздають Святе Причастя, а оскільки вони дуже молоденькі, то нікого не дивує, що вони в міні-спідницях. В липні 1985 рокумене дуже вразили жінки, які роздавали Святе Причастя під двома видами. Одна взяла чашу, а друга дарохранительницю і почали роздавати Святе Причастя, тоді як шестеро священиків, відправивши Службу Божу, сіли трохи відпочити! (це відбувалося в церкві по вул.Аліція в Парижі). Одночасно впроваджують скляну чашу, яка нагадує келих, скляну патеру, схожу до полумиска.
В цьому році в листопаді (1992р.) я був присутній на дуже урочистій Службі Божій в м. Александрії, штат Віржінія, США. Службу Божу відправляв священик з Еквадору. Частички лежали на скляному полумиску, вино знаходилося у великих скляних келихах. Цього разу нікому не треба було роздавати Святе Причастя. Полумисок передали вірним і кожен, сидячи, міг брати скільки хотів! Відразу було видно, що вина надто багато. Безумовно, воно залишилося. "Диякони" забрали ці два великі келихи до захристії (в кожному було біля склянки) і вже не повернулися. Що мав робити я, поважний гість, запрошений кармелітанськими терціянками? Чи я мав підтримати дивні звичаї цієї церкви, так як вимагав цього отець-настоятель церкви Матері Божої Милосердя в Ольштині в ніч з 5 на 6 грудня 1992 р., коли вимагав від вірних приймати Святе Причастя стоячи? Отож, залишаючись вірним власному сумлінню, я не пошанував цього звичаю в церкві в США. Коли вже всі прийняли Святе Причастя, беручи Частички з полумиска, я взяв його, став на коліна перед священиком з Еквадору і попросив, щоб він подав мені Святе Причастя до уст. Священик, вихований в дусі вседозволення, тобто не відрізняючи добра від зла, подав мені Святе Причастя. Після Служби Божої був бенкет, але священик не захотів розмовляти зі мною, а було про що поговорити. Потім вже з міста я зателефонував і запитав, що старші міністранти зробили з Пресвятою Кров'ю Господа Ісуса Христа в захристії. Цього разу отець з Еквадору насправді розгнівався і відповів, що освячене вино було спожите.
Незабаром я ще раз маю відвідати Америку. Кажуть, що американці будуть мати біля Кивоту машину-автомат і можна буде, натиснувши кнопку, в гігієнічний і автоматичний спосіб причаститися (такі автомати вже встановлені в деяких церквах на Заході). Але ніхто вже не буде вірити в дійсну присутність Господа Ісуса Христа в Святому Причасті. Якраз цього хоче досягти законспірована масонерія всередині Церкви!
Ось що я почув в 1год. 30хв. вночі 6.12.92р. в церкві Матері Божої Милосердя в Ольштині: "Я вже більше до цієї церкви не прийду". Диявол якраз того і хоче! А що ми зробимо тоді, коли у всіх церквах у Польщі також поряд з кивотом буде стояти машина-автомат? Чи знайдемо хоча б одного священика немодерніста, який подасть нам Святе Причастя до уст, коли ми будемо стояти на колінах? Чи може треба буде йти до уніатів або їхати до колишнього СРСР? Коли прийде Богочоловік у славі, то чи знайде ще віру на землі? Ми живемо в часи затемнення. Жодні аргументи не досягають свідомості. Але все одно ми повинні до кінця боротися за пошану до Найсвятіших Тайн Євхаристії. Господь Ісус Христос нагороджує не за перемогу, а за боротьбу. Накінець затріумфує Непорочне Серце Марії, а пекельні брами не переможуть Святої Церкви.
Листи отримають: Отець-настоятель парафії Матері Божого Милосердя в Ольштині та Єпископ Е.Пішч.
Написав: організатор багатьох Конгресів Вервиць в Польщі і за кордоном.
Вищенаведені листи подаються в оригінальній версії, без жодних скорочень і додаткових коментарів.

о. Боніфацій Гюнтер

Які насуваються кінцеві висновки в звязку з переслідуванням вірних, які прагнуть згідно зі своїм сумлінням і правдивою наукою Св. Церкви віддавати належну хвалу Господеві? Які є плоди таких діянь і як потрібно себе вести в таких ситуаціях? Чому ставання на коліна, яке є тільки зовнішнім виразом внутрішнього стану душі людини, відіграє таку велику роль в нашому спілкуванні з Господом? Людина встає на знак пошани до іншої людини, наприклад, встає студент, коли входить професор. Стояти потрібно під час різних державних урочистостей, стоять струнко перед командиром в армії або коли звучить державний гімн і т.д. Стояча постава має чисто людський вимір і є призначена для людського вжитку. Багато людей ще памятає з часів окупації есесівців, які стояли на розставлених ногах в церкві, коли всі стояли на колінах. Ще недавно в часи Польської Народної Республіки можна було побачити, як під час похоронної Служби Божої якогось партійного товариша лояльні присутні співтовариші стояли струнко, бо не могли наражатися на небезпеку, стаючи на коліна. Папа і кард. Вишинський десятки разів говорили у своїх промовах, що тоталітарний безбожний комунізм був справою диявола. Матір Божа в Фатімі, застерігаючи людей перед комунізмом, попереджала, що коли люди не навернуться, то диявол розсіє блудну науку по цілому світу. Тому партійні товариші не могли згинати своїх колін, бо були жертвами безбожної диявольської ідеології, яка ненавиділа Бога. А ставання на коліна є чимось глибшим, є жестом спеціальним, вийнятковим, скерованим тільки до Бога. Воно виражає ту любов і пошану, яку створіння повинно засвідчувати своєму Творцеві. Воно є також зовнішнім актом правдивої покори духу, любові і справжньої синівської довіри та надії на Милосердя Господа. Це є перебуванням у визволяючій правді перед нескінченним Маєстатом і Святістю Бога в Трійці Святій Єдиного. Це є підняттям людини до гідності дитини Божої. А також є для всіх знаком присутності Бога. Св.Церква, освячена Св.Духом, вірна завжди Традиціям і Св.Письму, від самого початку свого існування наказувала поставу на колінах під час прийняття Св.Причастя. Відхід від цієї науки неухильно доводить, що це є справа диявола. Так, в Книгах Старого Заповіту, хоч не було ще Євхаристійного Христа, а Ковчег був тільки Його праобразом, жиди, вірні Об'явленню і керовані здоровим і надприродним почуттям віри, не інакше як тільки на колінах і обличчям до землі віддавали поклін і честь Найвищому і так чинять сьогодні вірні Старозаповітній Традиції, яка також зобов'язує католиків. Сам Ісус Христос дав нам приклад в Ґефсиманії, де впавши на обличчя (Лк 22,41; Мт 26,39), молився до Отця Небесного. Тому в цілій Церкві і у всіх парафіях та монаших орденах дбали про те, щоб не погасло це величезне почуття вакшт (того, що святе), та повага і пошана перед справжньою присутністю Бога. Під час принесення Найсвятішої Євхаристійної Жертви завжди всі присутні падали на коліна, бо знали, що сам Господь сходить на землю, а тим більше завжди чинили це під час прийняття Св.Причастя. Існують ситуації (яскравим прикладом є прийняття Св.Причастя), коли те, що ми відчуваємо або переживаємо всередині, мусить проявитися зовні. Не тільки духом, але і тілом ми зобов'язані віддавати честь Богові. Ще недавно люди падали на коліна перед Євхаристійним Христом, не звертаючи увагу на болото, сніг чи дощ. Цей приклад старших мав величезне значення для дітей, які знали, що йдеться про Когось найважливішого, бо всі дорослі падають на коліна. Це була також дуже дієва форма євангелізації дорослих осіб, зокрема невіруючих або людей слабкої віри.
Прийняття Св.Причастя на колінах, на противагу стоячій поставі, є не тільки набагато більшою ознакою пошани до Господа і самого вівтаря (а також і священника), а також забезпечує краще зосередження людини, створює кращі умови для молитви та адорації. Воно краще готує людину до прийняття Господа неба і землі, значно збільшує повагу до маєстату Євхаристійної Літургії, більше сприяє тому, щоб люди думали про Бога. Якщо для того, щоб випросити якусь ласку, ми повинні під час молитви стати на коліна перед Господом і Марією в їх містичній присутності, то тим паче ми повинні впасти на коліна перед безумовною присутністю Ісуса Христа, наприклад, перед Євхаристійним Христом, під час переєстествлення або коли свяшеник іде зі Святими Тайнами, так як це було завжди. Відомо що під час переєстествлення Господь Ісус вступає тільки на вівтар. Але не вівтар, а людське серце є кінцевою метою та найважливішим місцем, де прагне спочити ціла Пресвята Трійця. Тому вступ Господа Ісуса до святині людського серця є набагато більшим доказом не тільки незбагненої любові Господа до людини, але й пониження Його Нескінченного Маєстату і Святості стосовно до грішного створіння. Душа, яка по-справжньому любить Господа, зобов'язана до свідчення ще більшої покори, пошани, вдячності, пониження і восхваления цілої Пресвятої Трійці за цей незрозумілий і найбільший на землі дар, який людина нічим не заслужила. Це означає, що коли не треба ставати на коліна під час прийняття Господа Ісуса в Св.Причасті, то будь-яке вклякання є абсурдом! Є безсенсовним і великою помилкою те, що говорить Св.Письмо, ціла Традиція^Церкви, Собори, те що чинили і навчали всі Папи, святі і прброки від самого початку існування Церкви! Безсенсовними і помилковими є також ті всі натхненні і надзвичайно глибокі традиційні пісні, які говорять про адорацію Господа на колінах, які є виразом віри, що визнавалася цілими століттями, згідно принципу: яка віра, така і молитва. Безсенсовним та великою помилкою зі сторони Пап і Єпископів було повчання вірних і утримання на протязі століть в парафіях та у всіх монастирських орденах того величезного почуття святості, яке завжди виражалося в паданні на коліна, в покірній і тихій молитві, в скромному одязі і поставі повній пошани. Кандидат на священика під час церемонії прийняття святої Тайни Священства лежить хрестом, а потім стоїть на колінах перед Єпископом, який висвячує його. Невже в цьому випадку слід лежати хрестом або стояти на колінах, а там, де набагато потрібніше було б це робити, тобто під час прийняття Св.Причастя, можна стояти?! Чи не йде мова про того самого Бога?! Самовільне змушення, всупереч сумлінню вірних, настоячи приймати Св.Причастя суперечить натурі кожної людини, в якої десь там в глибині серця є закодоване почуття святості і пониження перед Богом. Цей брак покори перед Нескінченим Маєстатом і Святістю Бога раніше чи пізніше доведе вірних до повної втрати почуття святості, а в кінці до релігійної байдужості, що вже поширилося на Заході... Кінцевим ефектом цього явища буде відвернення людей від Церкви, бо людині не потрібна Церква, в якій немає святості і надприродності. Багато священиків в Польщі вболіває, що ніхто з їх парафіян не вклякає перед священиком, що йде зі святими Тайнами. їм важко зрозуміти, що причиною цього сумного явища є впровадження звичаю прийняття Св.Причастя в стоячій поставі. Як швидко вони забули що ще недавно закидали своїм вірним, які не хотіли цьому підпорядкуватися, "непослух" Церкві!, насилуючи цим способом в людських душах почуття святості, тобто потребу пониження і пошани перед Богом. Ліквідація вклякання призводить також до браку пошани, байдужості і забуття та незліченних зневаг і блюзнірств різного типу, які Господь Ісус отримує сьогодні в значній мірі під час своєї присутності в Найсвятішій Тайні Євхаристії. Вона сприяє також ослабленню або втраті залишків віри в безумовну присутність Господа в Найсвятішій Тайні Євхаристії та веде до світського способу поведінки в церкві, без належної пошани людини до місця, в якому вона знаходиться (руки опущені або запхані в кишені, нескромний та безвстидний одяг, галаслива поведінка, дозвіл на вільну поведінку і бігання дітей по церкві і т.п.), так якби не було різниці між Богом і людиною, або якби Його зовсім не було в святині. Сьогодні католики з набагато більшою пошаною відносяться до світських ідолів, ніж до Ісуса Христа, утаенного в Найсвятішій Тайні Євхаристії! Таке трактування Бога завжди є причиною падіння авторитету єпископа і священика. Авторитет єпископа і священика є похідним від авторитету Ісуса Христа. Як вони будуть відноситися до Ісуса Христа, так і будуть сприйматися людьми. Тому Св.Письмо остерігає, що слуги святині, які не дбають про честь, належну Богові, зіткнуться з погордою людей. Наслідком такої поведінки є також повсюдне зменшення адорації Господа після принесення Жертви Божественної Літургії, що є умовою гідного прийняття Св.Причастя. Колись духовенство заохочувало ще до 10-15 хв. тихої, особистої молитви-подяки після прийняття Євхаристійного Христа. Сьогодні такі дії були б визнані застарілими, а священики - занадто старанними. Для багатьох вірних, які хотіли б тепер так вчинити з власної духовної потреби, це є в багатьох випадках неможливим, бо дуже часто недільні Служби Божі відправляються одна за одною, без жодної перерви. Це призводить до того, що в той момент, коли одні вірні виходять, а другі заходять до святині, розпочинається вже чергове принесення Жертви Божественої Літургії. В таких умовах ніхто не дає можливості заглибитися в адорації після прийняття Св.Причастя, або гідно приготуватися  до  чергового  принесення Жертви Божественної Літургії. Ця відсутність принаймі півгодинної перерви між першою і другою Службою Божою є також прикладом великої непошани і неповаги не тільки по відношенню до Найсвятішої Тайни Євхаристії, але й до самої Жертви Божественної Літургії. Це також сприяє поширенню релігійної байдужості серед вірних. Коли священики примушують вірних приймати Св.Причастя в стоячій поставі, вони в більшій чи меншій мірі ображають і зневажають публічно чи безпосередньо тих людей, які згідно зі своїм сумлінням і правдивою наукою Церкви приймають поставу на колінах. Найчастіше священники вживають такі коментарі та аргументи: 1) Якщо комусь не подобається спосіб подавання Св.Причастя в стоячій поставі в цій церкві, може собі шукати іншу церкву. (Такі та подібні вислови, які ображають Господа і принижують людей, ніколи не мали місця, коли Св.Причастя згідно з Божою волею завжди подавалося людям, що стояли на колінах, і нікому з вірних ніколи навіть не приходило в голову, щоб противитися цьому. Всі хоча б тільки інтуїтивно вважали це цілком безумовною і нормальною справою. Це доводить, що приймання Св.Причастя в стоячій поставі не має Божого Благословення.)
2) Хочуть бути святішими за Папу. (Папа ніколи нікому не відмовив подання Св.Причастя навколішки, ані не зробив ніколи нікому жодного зауваження з цього приводу.)
3) Це є "непослухом" по відношенню до Церкви. (Так зване виконання 177 Конференції Єпископату Польщі і наслідування святих, тобто найбільш досконалих людей, є непослухом!)
4) Це є розбиттям єдності Церкви! ( Вклякання перед Богом згідно з твоїм сумлінням, підтверджене Св.Письмом і Традиціями, є розбиттям єдності Церкви - яке страшне засліплення!) Св.Причастя є знаком єдності Церкви, тому всі повинні прийняти одинакову поставу, тобто стоячу. (Тобто трактування Бога, всупереч власному сумлінню, як рівного собі - є знаком єдності Церкви! Як страшно при цьому перекручують і змінюють суть нескінченної таємниці досконалого поєднання Творця зі своїм створінням.)
5) Це є необхідним для більшого підтримання порядку і спокою. (Йде мова про ситуацію, коли вірні підходять до священника, що стоїть. Тобто треба враховувати не пошану до Бога, а відношення до людини, бо це є важливіше, ніж надприродність. Це чисто людський спосіб мислення, наслідком якого є зредукування тих великих нескінченних таємниць до рівня людського розуму, трактування Жертви Божественної Літургії як якогось партійного зібрання. Іншими словами, вважається, що подавання Св.Причастя в поставі на колінах було на протязі багатьох століть уособленням браку спокою і непорядку, якому можна зарадити тільки завдяки сучасним "винахідникам". Напевно подавання Св.Причастя в поставі на колінах вимагає дещо більшого зусилля від священика, який замість того, щоб вигідно і комфортно стояти на одному місці, був би змушений зробити кілька десятків кроків, трохи більше при цьому нахиляючись. Але чи для хвали Божої це має якесь значення?)
6) Ми є народом прочан - народом, що знаходиться в "дорозі", тому потрібно стояти підчас приймання Св.Причастя (А якщо хтось, наприклад, є калікою і не може ходити, то чи він також відноситься до народу прочан, що знаходиться в "дорозі"? Чи той, хто спить або відпочиває в ліжку, також знаходиться в "дорозі"? З цього також випливає, що той, кому сумління і здорова побожність наказують стати на коліна, не належить до народу прочан, що знаходиться в "дорозі". Ця "псевдотеологія" повністю перекручує і висміює правдиву і надзвичайно глибоку теологію слів "народ прочан, що перебуває в дорозі до дому Отця Небесного", що означає ніщо інше, як неустанний вибір між добром і злом для здобуття заслуг на Небо.)
7) Інший "теологічний аргумент", який вживається деякими священиками: щоб це мені було останній раз, тобто приймання Св.Причастя в поставі на колінах. (Цікаво, звідки така злість на устах священика, який тримає чашу над людиною, що стоїть на колінах?)
8) Ще один "теологічний аргумент": Треба покінчити з цим невільництвом, тобто з вкляканням до Св.Причастя. (В цьому випадку Папа є, напевно, найбільшим невільником, бо ми дуже часто бачимо Його на колінах. Тобто постава на колінах перед Богом є невільництвом! Напевно, коментарі тут зайві!)
Є також свящ., які кажуть, що не дозволять, щоб п.Казимір Доманський з Олави керував у Церкві. Тут маються на увазі об'явлення Матері Божої в Олаві за посередництвом п.Доманського, щодо яких Вроцлавська Курія зайняла негативну позицію. Тут не йде мова про зайняття певної позиції щодо цих об'явлень, бо це до нас не належить. Але з таких висловів випливає, що це не Постанова 177 Конференції Єпископату Польщі, яка заховує вірність двохтисячолітній Традиції Церкви, наказує вірним ставати на коліна, а п.Доманський змушує вірних до таких негідних і досі нікому в Церкві незнаних дій. В якому світлі ці свящ. показують не тільки Постанову Єпископату, але й ціле Об'явлення Боже і правдиву науку Св.Церкви?! Тут можна було б ще довго перераховувати "теологічні аргументи", якими послуговуються сьогоднішні "реформатори" Церкви для того, щоб показати "вищість" постави "стоячої" над поставою на колінах під час віддавання честі Богові, але обмежимося наведенням ще кількох фактів.
На сторінках біблійно-літургічного місячника "Служба Божа", травень 1995 р, в статті "Беріть і їжте... беріть і пийти", автором якої є свящ.Т.Пушч, містяться такі слова: "Причащання вірних відбувається після прийняття Св.Причастя свящ.. Воно може відбуватися в кількох формах: вірні залишаються на своїх місцях, підходять до вівтаря в поставі на колінах або на стоячи. Переважно свящ. подають до відома форму, відповідну до даної Літургічної Служби"! Тобто найвищу силу має не наказ Конференції Єпископату Польщі, не кажучи вже про Св.Письмо або тисячолітні Традиції Церкви, а те, що постановить священик. Це так як у протестантів, де все вирішує пастор і де, крім того, майже всі вони відрізняються між собою в інтерпретації Св.Письма. На кінці цієї статі міститься додаток від редакції під назвою "Радимо душпастирям", в якому читаємо: "Однак найбільшу "вигоду" має підхід процесії вірних до Св.Причастя. При цьому є найбільше спокою і порядку. Священик, диякон чи інший "подавач" Євхаристії стоїть тоді спокійно на одному місці, а вірні проходять в ряду, без пропихання, зосереджені - найкраще тоді відмовитися від вклякання, приймати Христа настоячи з можливим прикляканням перед підходом до того, хто роздає Господнє Тіло". Тобто кожний священик може робити все, що йому подобається. Вжиті слова "... з можливим прикляканням перед підходом до того, хто роздає Господнє Тіло" свідчать не тільки про легковажне відношення до Бога, але в першу чергу доводять, що тут не бачать величезної різниці між прикляканням перед і прикляканням під час прийняття Св.Причастя, коли Нескінченний Маєстат і Святість Бога вступають до святині людського серця. Це свідчить також про спрощення цих незрозумілих і нескінченних таємниць до рівня людського мислення, що є напевно великою образою Господа і доводить те, що бракує правдивої віри в Його дійсну присутність.
Тобто "та найбільша вимова"(вигода?) в підходженні процесією до Святого Причастя має полягати на "спокої і порядку", тобто на організаційній стороні Служби Божої. Тут немає ніяких думок про Бога, які повинні бути єдиним критерієм наших дій. Тому не потрібно дивуватися тому, що тут немає жодного слова про покору, про пошану і пониження перед Господом, про віддання Йому належної честі, так, якби Його зовсім тут не було. Це є класичним прикладом перенесення культу Господа на культ людини. Докладно так, як у протестантів, де повністю виключається безумовна і особиста присутність Ісуса Хреста.
В словах "Свящ., диякон чи інший "подавач" Євхаристії стоїть тоді спокійно" мається на увазі, що зовсім не рахуються з хвалою Божою, а спокій "подавача" є найважливішим, підкреслюють вигоду священика, який за своїм покликанням повинен на кожному кроці подавати приклад жертовності, посвяти і забування про себе, як Ісус Христос, який винищив себе аж до цілопальної жертви на Хресті. Також мають на увазі, що коли люди, пройняті найглибшою пошаною, ставали на коліна протягом багатьох століть, то не було порядку і спокою! Напевно не потрібно нікого переконувати, що це є повним перекрученням того, про що говорить Святе Письмо, Собори, Традиція і що стосовно до пропозиції Івана Павла II ухвалила 177 Конференція Єпископату Польщі. В цей спосіб багато духовних осіб свідомо чи несвідомо зменшують хвалу, належну Господеві.
Як можна безкарно друкувати такі статті, що сіють згрішення в так званій католицькій пресі. Адже ця сваволя, яка нищить Церкву (Матір Божа заповідала це в Фатімі, а пізніше - в Акіта), вже видає злі плоди! В одній з церков Польщі призначено тільки одну Службу Божу, на якій можна прийняти Святе Причастя на колінах! У Варшавській дієцезії один зі священиків вголос назвав людей, які приймають Святе Причастя на колінах, "бидлом". Якраз це плоди приймання Святого Причастя стоячи! І не допомогло звернення до Кардинала Гульбіновича. В іншій церкві у Вроцлаві отець-настоятель перед подаванням Святого Причастя заявив: "Тепер почнеться випростування ніг". Незабаром принаймні половина людей перестане ходити до цієї церкви, а шукатиме іншу. Настоятель вже думає про зменшення кількості Служб Божих в зв'язку з малою кількістю вірних. Раніше так само відбувалося на Заході. Люди, які мають живу віру, ніколи не сприймуть тих "новинок", що нищать почуття святості і ранять їх найглибші релігійні почуття, не кажучи вже про зневагу Бога. Ще більше ображають Господа Ісуса Христа, коли подають Святе Причастя на руку. Ця жахлива практика веде до впровадженя незлічених святотатств!
Немає ніякого сумніву, що наш Господь є присутній навіть у найменшій часточці Святої Євхаристії. Тому, щоб уникнути профанації (святотацтва), священики зобов'язані вживати дискос, на якому можуть залишитися крихти Пресвятої Євхаристії. При подаванні Святого Причастя на руку ці крихти залишаються на руках, падають на землю, можуть попасти в кишеню, сумку, випасти на вулиці, в туалеті, магазині, і т.п. Таким чином обов'язково відбувається святотатство, бо практично неможливо, щоб при такому прийманні Святого Причастя на руках не залишилася хоча б маленька крихта, непомітна неозброєним оком. Ця практика вже застосовується в багатьох неокатихуменальних спільнотах в Польщі, а на Заході та в Америці, незважаючи на зростаюче опустіння церков, це повсюдно впроваджується всупереч протесту вірних. Часто трапляється (практично цього не можна уникнути), що вірні приймають Святу Євхаристію на брудні, спітнілі руки, і це збільшує Богозневагу. Долоні священика є посвячені, тому він має право доторкатися Пресвятої Євхаристії. Крім того, він не займається фізичною працею, щоб завжди, на знак пошани, мати делікатні і чисті руки.
Дуже часто люди, які приймають Святе Причастя на руку, сприймають Його як якусь забавку в руці! А вірних обдурюють і часто говорять, що приймання Святого Причастя на руку підсилює релігійні почуття. Як ті, що відповідають за такий стан речей, не бояться, що колись стануть на суді перед Господом Богом, якого сьогодні так поневіряють і спонукають інших це робити?! Нині на Заході, завдяки цій блюзнірській практиці, кожний атеїст, сатаніст, буддист, і т.п., який прийшов з вулиці, може дуже легко отримати Пресвяту Євхаристію. Як відомо, Базиліка святого Петра і Павла фактично перетворилася на музей, в якому безперервно перебувають тисячі людей різних віросповідань з цілого світу. В деяких бічних каплицях, незважаючи на величезну юрбу туристів, відправляються Служби Божі. Ми на власні очі бачили, як деякі особи, в тому числі один священик, теля прийняття Святого Причастя стоячи і на руку, сховали Його в кишеню! Як якийсь звичайний предмет! При такій непошані не потрібно дивуватися, що більшість людей на Заході вже давно не вірять в безумовну присутність Господа під видами хліба і вина. Вважається, що це тільки символ присутності Ісуса Христа серед людей. Звідси походять часті випадки, що Святу Євхаристію ховають до кишені, забирають її додому, залишають на лавці або продають масонам і сатаністам, які в страшний спосіб зневажають її в своїх чорних службах. На Заході та в Америці такі випадки трапляються дуже часто, а ціна однієї Часточки Пресвятої Євхаристії в залежності від ситуації складає від 100 до кількох сотень доларів! (Юда оцінив Ісуса Христа в ЗО срібняків).
Як можна без найменшої ознаки пошани приймати нескінчений Маєстат Бога, перед Яким, як каже св. Павло, повинно "зігнутися всяке коліно небесних, земних і підземних істот" (Фил. 2,10)(ангелів, людей і демонів)?! Існує тільки дві причини: або безмірна гордість, яка приводить до того, що ми поводимося так, ніби є рівні Богові, або переконання, що Він не є дійсно присутній в Пресвятій Євхаристії. Кінцевим результатом таких зловживань є ослаблення або цілковита втрата віри в безумовну присутність Господа і повний упадок Євхаристійного культу, усунення Господа Ісуса з головних Вівтарів до бічних закутків, а також відхід людей від Церкви та перехід до протестантів, зниження пошани до церковної ієрархії, і т.п.
Відомо багато випадків переходу цілих оазисних груп або груп відновлення в Св.Дусі (де модернізм збирає найбільші плоди) до протестантів або зеленосвятківців.
Люди в кінці відвернуться від такого єпископа чи священика, що не має жодної пошани до Бога. Священик, який зневажає Найсвятішу Тайну Євхаристії (своєю байдужістю, погордою, примушенням вірних до приймання Св.Причастя стоячи і на руку, утрудненням вірним проведення різних адорацій і молитв перед Найсвятішою Тайною Євхаристії і т.п.), буде так само зневажений не тільки невіруючими, але й самими католиками. Великою маніпуляцією Традиціями Церкви та багатьох наказів Апостольської Столиці і Соборів при поясненні причини подавання Св.Причастя на руку є посилання на св. Кирила.
В Церкві завжди траплялися поодинокі випадки такого типу. Не завжди все те, що чинили святі, Церква вважала правильним, так як це було у випадку св. Кирила. В дуже багатьох випадках навіть великі святі допускалися помилок. Також серед найбільших Докторів Церкви інколи виникали різні погляди щодо розуміння тих чи інших теологічних або доктринальних питань, а оцінює їх правдивість і придатність виключно Святійший Отець як найвищий і безпомилковий Пастир Церкви. Нещодавно Папа Іван Павло II, кажучи про вийняткову святість Катерини з Сієни, відкинув її твердження, що можна визнати справедливим використання зброї для оборони святих місць, додаючи, що вона піддалася ментальності, яка тоді панувала (L'Osservatore Romano 5/1995). Навіть на цьому прикладі ми бачимо, як можна скривдити вірних і Церкву, подаючи неправдиву інформацію.
/Тридентський Собор та Папа св.Пій V, не кажучи вже про більш ранні та пізніше видані накази Апостольської Столиці, керуючись пошаною до Святої Євхаристії, наказали подавати Св.Присастя тільки і виключно в поставі на колінах, а II Ватиканський Собор не тільки в найменшій мірі не порушив цього святого принципу, але видав наказ щодо його подальшого практикування. Як можна повертатися до того, що вже багаторазово з дуже важливих причин відкидалося найвищим керівництвом Церкви?! Керуючись подібним принципом, єпископи вимагали від Івана Павла II скасування безженства (celibaty)./
Недостаток поваги і пошани при подаванні Св. Причастя в стоячій поставі і на руку призводить також до того, що Службу Божу починають трактувати як бенкет, а не як жертву. Безумовно, на "бенкеті" ніхто не стає на коліна і ніхто не подає нікому їжу до уст, тільки на руку. На "бенкеті" найважливішою є людина, тому там непотрібні є зосередження і тиша, тобто правдива адорація Бога. Сьогодні на Заході майже ніхто з вірних, а також величезна кількість напівсвітського духовенства, вже не вірить в Переєстествлення. Якщо втрачається віра в безумовну присутність Бога в Найсвятішій Тайні Євхаристії, то втрачається сенс не тільки Жертви Божественної Літургії, але й святої Тайни Покаяння. Це призводить до того, що люди бездумно приймають Св.Причастя, уникаючи індивідуальної сповіді та роблячи при цьому один з найтяжчих гріхів на землі. Замість Тайни Покаяння там впроваджено в "дусі" II Ватиканського Собору і "екуменізму" так звані покутні відправи, суть яких полягає в тому, що всім присутнім одночасно уділяють розгрішення без індивідуальної сповіді. Така сповідь в світлі доктрини Церкви є недійсною, а тому приймання більшістю вірних Св.Причастя є святотатством. Тому нічого дивного, що там зникло будь-яке приклякання чи будь-які інші ознаки почуття святості. Господа Ісуса Христа не тільки викинули з головних Вівтарів, але в багатьох випадках повністю усунули з церков, з яких зробили музеї, де поведінка людей нічим не відрізняється від поведінки в громадських місцях. Перебуваючи в Італії, ми бачили всередині Базиліки св. Петра і Павла у Ватикані закохані пари, які обнімалися, жінок, які палили сигарети, не кажучи вже про нескромний, майже пляжний одяг жінок та чоловіків і т.п.блюзнірства. Ми були свідками того, як звідти викинули групу прочан з Польщі, які разом зі священиком почали проказувати Св.Вервицю, щоб винагородити Господа Ісуса Христа за ті потворні блюзнірства, які діються не тільки в Базиліці св.Петра і Павла, але й в інших святинях. При виправданні цих дій стверджували, посилаючись на одного з кардиналів у Ватикані, що це перешкоджає туристам під час відвідання Базиліки! Але ж ця Базиліка, як і кожна святиня на світі, збудована виключно для хвали Божої і молитви! Але в це вже не вірить сьогодні величезна частина духовенства також і у Ватикані. Тут пригадується сцена з Євангелія, де Ісус Христос виганяє продавців навіть не з самої святині, а від входу, кажучи до них: "Написано є: Мій дім буде домом молитви, а ви зробили з нього печеру розбійників" (Лк 19,45-46). Тому нічого дивного в тому, що Св.Отець Іван Павло II неустанно нагадує і остерігає духовенство перед великою небезпекою того, що святині стануть світськими будинками і попереджає, щоб не піддаватися духові і ментальності цього світу.
У своїй енцикліці "Dives in Misericordia" він висловлює пересторогу для духовенства в таких словах: "Десакралізація релігійного життя призводить до дегуманізації, тобто морального падіння". Саме ці слова повинні вплинути на всіх прихильників "новинок". Одна з польських черниць, яка перебувала на місії в Італії, розповіла нам, що коли вона хотіла, згідно зі своїм сумлінням і освяченою сотнями років Традицією Церкви, прийняти Св.Причастя на колінах, то єпископ сказав їй, що коли вона не підпорядкується прийнятим тут "звичаям" і не прийме Св.Причастя в стоячій поставі і на руку, то може повертатися в Польщу! Тепер на Заході, а також дедалі частіше і в Польщі, поширюється явище, що закликаючи до послуху, примушують ченців і черниць не дотримуватися прав і конституцій своїх чинів, яких вони присягали дотримуватися, вступаючи в монастир. Це призвело до майже цілковитого розкладу і відмирання монаших чинів на Заході. Справжним послухом в цьому випадку повинна бути категорична відмова. Навіть верховна влада не може наказувати вчинку ганебного, злого, а тим більше примушувати ченців не дотримуватися присяг, які вони дали Богові, а вважати їх звичайними обіцянками. Так само як ніхто не може наказати нам бути протестантами чи модерністами. Св.Тома в "Сумі теологічній" вказує, що всі вірні, як світські так і духовні: "Можуть давати братерські вказівки стосовно керівництва в питаннях, що стосуються віри". Папа Іван Павло II, звертаючись часто до монастирських згромаджень, десятки разів нагадував, щоб вони завжди були вірні складеним присягам і Церковній Традиції.
Бачимо, якою глибокою є криза віри, організована зі знанням справи. Це є доказом того, що керує нею не людина, а сам диявол. Цей великий майстер брехні і "хресний батько" всіх інтриг робить сьогодні все, щоб довести католиків до непослуху всякій Традиції в ім'я послуху!
Кард. Ст.Вишинський, багаторазово звертаючись до духовенства, попереджав, щоб воно не відважувалося подавати Св.Причастя стоячи або на руку; особливо часто він повторював це нововисвяченим священикам. Він сам стрерджував, що ніколи не допустить, щоб Св.Причастя подавалося в стоячій поставі або на руку, а тим більше світськими "подавачами", бо добре знав, які потворні плоди принесло це на Заході. Тому перед смертю він звернувся до єпископів, щоб вони не брали прикладу з Заходу і не впрваджували таку згіршаючу практику в Польщі. Святі і великі єпископи завжди раніше бачили небезпеку. Як потрібно повести себе, коли вклякання є згіршенням для єпископа чи священника?! У випадку відмови єпископом чи священником (що на Заході відбувається майже завжди) подати Св.Причастя в поставі на колінах і до уст (в Польщі це відбувається дедалі частіше) не потрібно демонструвати ніякого зовнішнього незадоволення, але з покорою і спокійно потрібно повернутися на своє місце і прийняти Господа Ісуса Христа духовним способом. В цьому конкретному випадку духовне Причастя буде мати таку саму вартість, бо не з вашої вини ви не можете гідно Його прийняти, згідно з вашим сумлінням і Об'явленням Божим. Потрібно при цьому багато молитися за такого єпископа чи священика. Коли священик прилюдно когось зневажить з приводу вклякання, то щоб не створювати йому умов до падіня, можна на протязі якогось часу ходити до іншої церкви, а якщо такої немає, то утриматися на певний час від приймання Св.Причастя з рук такого священника і приймати Господа Ісуса духовним способом, не забуваючи ніколи про неустанну молитву за цього священника.
/Після проходження певного часу, наприклад 2-х тижнів, знову приступити до Св.Причастя і якщо б далі виступали ті самі труднощі, то застосовувати цей метод до того часу, поки він не дасть наслідків/.
Щоб потішити вас, інформуємо, що певна група поляків в Англії на протязі 3-х місяців вклякала до Св.Причастя, не отримуючи Тіла Христа, бо вони не хотіли приймати Св.Причастя стоячи. При цьому вони неустанно молилися з цього приводу і складали різні пожертви. Після проходження цього часу священик раптом поступився і тепер подає їм Св.Причастя на колінах. Також він став більш сердечно відноситися до цих людей. Пам'ятаймо, що ласка Божа є сильніша і раніше чи пізніше переможе. Треба пам'ятати, що багато священиків малої віри, зокрема молодих, часто погано сформованих в Семінаріях і не розуміючи актуальної ситуації в Церкві, переконані, що чинять добре, тим більше що бачать Папу, який подає Св.Причастя тим, що стоять. (Вони не розуміють, що Папа, уділяючи святе Причастя вірним - цей святково-торжественний час не є моментом лекції, чи уроком катехизації. Папа ще нікому не відмовив у святому Причасті в поставі на колінах, а вимагати примусово вклякати - не тактично.) Тому потрібно відноситися до Папи з розумінням і терпеливо. Однак не можна дозволити, щоб тебе залякали фальшивим послухом. Послух має свою межу і не повинен бути сліпим! Це првда, що Господь Ісус Христос сказав: "що хто вас слухає, той мене слухає" (Лк 10,16), але цей принцип зобов'язує тільки і виключно тоді, коли пастирі проголошують правдиве Євангеліє, таке, яке передає Христос. Якщо ж вони не є вірними правдивій науці Св. Євангелія, то тоді зобов'язують слова св. апостола Петра: "що більше треба слухати Бога, ніж людей" (Дії. 4:19; 5:29), а приймання Св.Причастя стоячи і на руку, як ми вже довели, не походить від Бога. Послух є на службі віри, а не віра на службі послуху! Єресь або будь-що, що спричиняє єресь, не може бути причиною послуху! Сам Ісус остерігав перед фальшивими пастирями: "Стережіться вовків в овечій шкірі (Мт. 7,15). Євангельським обов'язком є відмовитися від послуху таким єпископам чи священикам, які всупереч Традиції і Святому Письму пробують нав'язати вірним приймати Святе Причастя стоячи і на руку, змушуючи їх при цьому чинити всупереч сумління. Так само зобов'язані чинити священики стосовно до єпископів, якщо не хочуть впасти жертвою фальшивого, хоч, напевно, вигідного послуху, який спричиняє згіршення серед вірних. Можна також письмово або особисто виступити в обороні честі, яка належить Богові,  утаєному в Найсвятішій Тайні Євхаристії, тактовно і з пошаною звертаючи увагу священикам і єпископам. Особа світська має право робити зауваження також єпископові чи священикові (з належною пошаною), коли він невідповідно поступає. Потрібно також інформувати про це Папу, Архиєпископа та Апостольського Нунція в Польщі. Дуже добрим способом також є листи-протести з підписами великої кількості вірних. Однак потрібно пам'ятати, що не занедбуючи пропонованих вище способів боротьби з цими негативними явищами, найдієвішою формою боротьби зі злом є тривала і довірлива молитва, жертва, покута і Служби Божі. А якщо ми будемо це байдуже спостерігати, то за 5-10 років правдива Жертва Служби Божої і правдиве священство стануть тільки згадкою з усіма катастрофічними наслідками. Оскільки Постанова 177 Конференції Єпископату Польщі практично ніколи в цілому не виконувалася, а тепер дедалі більше повсюдно ігнорується, польські єпископи повинні надати вірним відповідь на наступне запитання: Чи існує незнана загалові вірних в Польщі постанова Єпископату Польщі, яка відмінила б дію Постанови №177? Не потрібно додавати, що брак ретельної і однозначної (так або ні) відповіді на це питання, підірве і так вже ослаблений з тих чи інших поданих тут причин авторитет польського духовенства. Для того, щоб оберегти вірних перед напівправдами і двозначностями, які вже сіють духовне спустошення і є завжди гіршими за відкриту єресь, потрібно надати вірним однозначну (так або ні) відповідь на такі питання:
1) Згідно яких критеріїв вірні повинні відрізняти ті постанови Конференції Єпископату, які не є обов'язковими для вірних, хоча були видані спираючись на накази Папи?
2) Чому єпископи, які прийняли Постанову №177, від самого початку самовільно відступили від її виконання, не представляючи при цьому жодних теологічно-доктринальних аргументів, які випливають з Традиції Церкви і Св.Письма?
Наслідки втрати правдивої віри є завжди вражаючими не тільки для одної людини, але й для цілих народів. Якщо ми на це дозволимо, то станемо, як і Західна Європа, повністю поганською державою, богом якої буде диявол, а вбивство дітей, старших і тотальна погорда людиною, особливо слабкою, стане нормальним явищем. Десакралізація Євхаристійної Літургії та інших обрядів завжди приводить до перекручення і зміни суті Жертви Божественної Літургії з одночасним підваженням фундаментальних правд віри і католицької моральності. Потрібно вірно виконувати накази Папи Римського і Матері Божої в Меджугорі, Фатімі, Акіта і т.п., і тільки тоді прийде правдиве релігійне і суспільне відродження.

о. Боніфацій Гюнтер (Чину Кар

Дорогий читачу! До твоїх рук подаємо працю "Думка і наука Церкви в питаннях літургічної мови". Ця зібрана праця не має за мету сіяти ненависть чи непорозуміння, чинити пропаганду чи агітацію, але глибше впізнати Традицію церковну, а в даному випадку св. Традицію літургічної мови. Бажаємо щоб нарід впізнав правду, тисячолітню правду нашої Церкви, а особливо, що стосується мови у св. Літургії.

Чому по церковно-слов'янськи?

Багато людей сьогодні задає це питання, чи вартує робити собі проблему з цього, в якій мові відправляється богослужіння? Досить часто можна чути закиди священнослужителів: "Забудьте, що вас вчили ваші батьки, священики, мусимо іти в ногу зі світом і прогресом".
Однак, ми вже не раз в історії України чули це слово "забудьте". Росіяни в ідеологічній боротьбі кричали: "За¬будьте, що ви українці, забудьте про Україну - ви Малороси". Поляки кричали: "Немає України, є Малопольська" - якщо б ми послухались цих голосів, то нас би дійсно не було, але наш нарід не забув, а передав з покоління в покоління свою приналежність до Української нації. На Підляшші і Холмщині, Волині і Великій Україні кричали: "Забудьте, що ви уніяти, унія вмерла". Подібно повторилось і у Львові 8-10 березня 1946 року; псевдособор, який очолив голова "Ініціативної групи по возз'єднанню греко-католицької церкви з православною" о. д-р Костельник, заявив:
1)    анулювати постанови Берестейської Унії 1596 року;
2)    відірватись від Римської Церкви;
3)    повернутись до прадідівської православної віри;
4)    воз'єднатись із всеросійською Православною Церквою в Радянському Союзі. (Єпархіальний вісник № 2-3, 1946р., Львів), а це означало забути про греко-католицьку церкву.
На превеликий жаль і нині по наших парафіях лунають заклики:
"Забудьте!" Забудьте про всі ті набоженства, які греко-католицька церква плекала на протязі віків. Забудьте про літургічну церковно-слов'янську мову, Хресну Дорогу, Суплікацію, Адорацію Найсвятіших Тайн, Євхаристійні процесії, відпусти, св. Причастя на колінах, перше св. Причастя, Маївки, набожності перших п'ятниць і субот, Святі Години. На наших календарях починають зникати свята, до яких наш народ так глибоко був прив'язаний та з великою побожністю їх обходив:
1.    Христа Царя;
2.    Пресвятої Євхаристії (Божого Тіла);
3.    Пресвятого Ісусового Серця;
4.    Священномученика Йосафата;
5.    Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії.
А Синод Єпископів, йдучи назустріч своїм вірним, вирішив: вірні Української Греко-Католицької Церкви зобов'язані святкувати, окрім неділі, нижченазначені церковні празники і виконувати, у ці дні, такі обрядові обов'язки: брати участь у Святій Літургії, вислухати проповідь, не виконувати важку працю. Обов'язкові, окрім неділі, церковні свята:
1.    Різдво Христове (один день);
2.    Богоявлення Господнє;
3.    Вознесіння Господнє;
4.    Благовіщення Пресвятої Богородиці;
5.    Успення Пресвятої Діви Марії;
6.    Свято верховних апостолів Петра і Павла.
Забудьте про піст, молитву, умертвлення, самопожертву - ці чесноти ніяк не підходять модерній людині XX ст. Сьогодні в наших церквах, монастирях звучать заклики: "Бог тебе любить яким ти є...".
Однак, щоб ми усвідомили собі до чого провадить модернізм, візьмемо за приклад одну із країн, Францію. "Франція більше не є католицькою країною", - ця фраза вже з'явилась на сторінках французької преси. Зокрема, відомий французький щотижневик "Ля франс католік" написав таке: "Зрозуміло, що принаймі на трьох рівнях Франція перестала бути католицькою країною". "Перший-політичний; єпископи не підіймаються більше на естраду поруч із префектами, -пише автор статті Жан-Марі Домена. Другий аспект - це католицька мораль, яка, якщо і вітається, то не дотримується... Нарешті, якщо і є ще приклади відданості, пожертви з боку мирян та клиру, то практично немає католицької культури, і це, можливо, найсерйозніше". Таким чином, можна твердити, що французьке суспільство активно секуляризується.
Цей процес секуляризяції має свою руйнівну проекцію на католицьку церкву в Франції. Так, число священиків, які молодші 65 років, зменшилось з 36 тисяч у 1965 році до 18 тисяч у 1985 році. А до 1999 року передбачається, що їх залишиться 9530. Якщо ж брати до уваги, що 65% французів називає себе католиками згідно з останнім опитуванням, то можна сміливо сказати: число свячень катастрофічно зменшується. Зараз навіть стоїть питання про розформування існуючих єпархій з наступним їх укріпленням, бо поменшала не тільки кількість парафіян, яка все ще залишається значною, але й число священиків не дозволяє забезпечувати діючу адміністративну систему.
Однак треба зазначити, що дуже швидко росте число молитовних груп та активізуються миряни - католики молодого та середнього віку, і роль їх в Церкві стає все важливішою навіть під час Літургії. І будучи, очевидно, проявами багатовікової католицької традиції, ці новітні явища релігійної відданості все ж таки ставлять перед Католицькою Церквою більше запитань, ніж дають відповідей на новітні проблеми. Адже молитовні групи часто є полишені самі на себе, без опіки священика, а отже, часто не витримують рамок католицької практики...
Вищезгаданий автор статті "Франція більше не католицька країна", поміщеної у французькому тижневику "Ля франс католік", написав: "Я не думаю, що Франція може знову стати такою ж католицькою країною, якою вона була колись. Але якщо вона зберігає пам'ять про віру, без якої вона просто перестала існувати, - це є першорядним завданням, без якого не буде віднайдено втрачене".
Однак повернемось до такого болючого вищезгаданого питання: чому по церковно-слов'янськи?
Насамперед, мусимо усвідомити, що св. Літургія є найвищим і найсвятішим актом на землі, тому мусить бути відправлена в мові освяченій. Цією освяченою мовою для жидівського народу була старовинна єврейська мова. Під час переселення до Вавилонії увійшла до вжитку мова арамійська. Єврейська ж перетворилась на книжну, літургійну, стала мертвою мовою. На Заході літургійна мова - це латинська. В нашому народі після прийняття християнства літургійною мовою стала церковно-слов'янська, яка служила 1000 літ, і нікому не приходило на думку її змінювати, занедбувати, чи вважати мовою чужою, незрозумілою.
Церква вживає мертву мову, якою вже ніхто не говорить, бо в цей спосіб вона є вийнята від цілковитого впливу світу, з можливістю профанції чи зміни. Все, що пов'язане із служінням Господу Богу, має відмінний характер від цього світу. Священик, котрий стає до богослужіння, не стає в звичайному одязі, але обликається в літургічні ризи, які мають свій символічний зв'язок з Ісусом Христом. Наші церкви не збудовані як звичайні будинки, але архітектура цілковито відмінна від світської. Не вживаємо в церкві світського посуду, а літургійний.
Священики, монахи і монахині не ходять як світські люди, але в священичих чи монаших габітах. Спів богослужінь не має звичайних собі світських мелодій, але мелодій гласів, які не є у повсякденному вжитку...
І все, що нас оточує в храмі, вказує нам на надземний характер Божої святині. Запах кадила, ангельські мелодії церковного співу, одяг священика, шедеври мистецтва і скульптури, молитовний дух народу, а на тому тлі звучить звичайна народна мова. Серед такої величі і таємничості, святості і надземності чуємо щось звичайне і щоденне. Дехто може нам закинути, що ми цураємось своєї мови. Ніколи! Лікарів цілого світу об'єднує мова медицини - латинь, хіміків - формули, мову музики і співу - ноти. Отже, бачимо, що кожна наука, мистецтво мають свою мову, то чому церква повинна занедбувати свою мову і вікові традиції.
О. Стєфан Гайовий
P.S.

Передмова
Цієї передмови не було у книжці "Думка і наука Церкви"... Але оскільки виникла потреба надрукувати цю працю тому і написали цю передмову.

Зміст: Рішення Собору Тридентійського і Папів Климентія XI та Пія VI. Аргумент католицьких богословів. - Що до форми: Таінственність і святість Богослужень. -Що до змісту: догматичне значення літургічних книг. - Єдність Церкви. - Оцінка противних аргументів.

Від якогось часу в наших ліберальних часописах підносяться з різних сторін голоси за зміною церковно¬слов'янської літургічної мови на живу народну. А роблять це під несимпатичним гаслом "українізації Церкви". В. "Новій Зорі" зареаговано відповідно на ті псевдореформаторські затії. В тій самій справі забрав одначе голос в різдвянім числі "Діла" з дня 6 січня 1929 року (ч. 6.) о. д-р Г. Костельник п. з. "Наша церковна мова". Вже тим самим, що це пише священик, публіцист, а надто професор при Дух. Академії у Львові, питання про літургічну мову набирає більшого значення.
Для того уважаємо вказаним, подати нашим читачам, яка є думка католицької Церкви в питаннях про літургічної мову. Бо чейже для нас міродайним під тим оглядом мусить бути погляд і суд Церкви, не тільки з огляду на послух, який ми винні, але також з огляду на тисячолітній досвід, котрий католицька Церква посідає в тій справі.

На самім вступі насувається питання, чи є виразні рішення учительського Уряду Церкви в справі літургічної мови.
На це треба відповісти, що є і то дуже поважні і виразні. На першім місці заслугує на увагу вселенський Собор Тридентійський. На XXII засіданню, де трактовано науку о св. Літургії, находимо таке рішення: Глава 8.: Хотяй Сл. Божа замикає в собі велике поучения для вірного народа, Отці собору заявилися за тим, що не випадає, щоб її відправлювано загалом в народній мові1). А в каноні 9. Вирішено: Хто твердив би, що Службу Божу належить відправляти лише в народній мові... нехай буде анатема (Дослівно в оригіналі так: "Etsi missa тадпат contineat populi fidelis cruditionem, non tamen expedite visum est Patribus, ut vulgari passim lingua celebraretur).
Крім тих позитивних рішень маємо ще два авторитетні осуди противної думки. І так між блудами Пасхазія Квеснеля осудженими Папою Климентієм XI., є також в 86 точці оприкинена гадка, неначе відправляти літургію не в народній мові противиться практиці апостольській і Божим намірам. Той сам осуд повторив Пій VI., осуджуючи блуди синоду в Пісторії. Текст звучить дослівно так: "Propositio asserens, fore contra apostolicam praxim et Dei consilia, nisi populo faciliores viae pararentur vocem suam iungendi cum voce totius Ecclesiae; intellecta de usu vulgaris linguae in liturgicas preces inducendae; falsa, temeraria, ordinis pro mysteriorum celebratione praescri pti perturbatiorum celebrationepraescri pti perturbativa, plurium ma lorum facile productrix". (Cf. H. Denzinger, Enchiriion Symbolorum п. 15664).
З того бачимо, що думка св. Церкви в питаннях літургійної мови не є двозначна. Церква жадає, щоби всюди у відправлянню св. Літургії затримано старовинний звичай після свого обряду, одобреного св. Церквою, а агітацію за зміною старовинної мови на народну вважає наклепом, засліпленням, впроваджуванням замішання, що легко спричиняє багато лиха.

Католицькі богослови і проповідники, обороняючи цей погляд св. Церкви перед псевдо-реформаторськими закидами, наводять надто поважні аргументи, чому у літургійних відправах повинна бути затримана старовина, "мертва" мова, а не народна. Коли говориться про літургійні богослужіння, розуміється тільки правдиво церковні богослуження, так ск. офіціяльні, отже Служба Божа, Утреня, Вечірня, Часи, Требник, а не додаткові, приватні (пр. Набоженства майські, до Серця Христового вервиці і т. п.) хоч би і відправлювані в церкві для народу.

Аргументи їх можна зібрати в трьох точках:
1.    Святість і таємничість літургійних відправ. Змислова людська природа вимагає на зовні певної таємничості і святості в релігійних обходах та відправах. Загалом все, що в'яжеться з релігією і богослужінням, не повинно мати нічого буденного, звичайного. Тому храми й церкви мають свій особистий стиль, цілковито відмінний від всяких інших, хоч і як величних будівель; тому і священик під час богослужіння одягає осібні церковні ризи, тому вкінці і літургійна мова не повинна бути звичайна і буденна, а старовинна і віками освячена церковна мова. Це не тільки не є перепоною в релігійних почуваннях народу, але навпаки підносить їх і надає їм надземський таємничий блиск.
2.    Впровадження до Літургії народної мови не тільки не причинилося б до піднесення релігійного настрою народу, але надто нанесло б багато шкоди й замішання, як це виразно видно з наведених слів папи Пія VI., опертих на довгім досвіді Церкви.
Жива мова підпадає безнастанним змінам. Візьмім прим. "Діло" з першого року, а нинішнє, хоч минуло ледве 47 років, і порівняймо поодинокі слова, спосіб вираження будови речень. Як же великі найдемо зміни! А що буде через сто або більше років? Коли ж прийшло б відправляти богослужіння в такій мінливій живій мові, скільки-то принесло б і замішання і лиха! Чи не треба було б кожного майже півстоліття наново видавати і змінювати літургійні книги, подібно як тепер що пару років змінюють шкільні підручники? І де ж можливо викинути цілий ряд попередніх накладів дорогих книг з різних, нераз і дуже убогих церков? Кожний раз при такій зміні літургійних книг вив'язався б пристрасний спір між всякого відтіння вченими філологами, почавши від Полтави, а скінчивши на Ряшеві. Для одних треба 6 писати "зараз" замість нині, або "до щенту" - замість цілковито і т. д. без кінця. За кожний майже зворот були б суперечки. То що до т. зв. "літературного" вислову.
Крім того кожна мова має більшу або меншу кількість різних діалектів. Візьмім у нас спосіб говорения на Полтавщині, в Галичині, на Лемківщині, на Закарпатті і в Бачці. Чи це не викликало б суперечки, ворожнечі, а в дальших наслідках розвалу Церкви? Пригадаймо собі тільки, що то коштувала нас зміна етимологічного правопису на фонетичний.
Надто в Літургії в її словах та формах виражені правди нашої св. віри і її найглибші таїнства. Коли шукаємо доказів на яку-небудь правду віри, побіч св. Письма покликуємося на літургійні книги. І тільки завдяки незмінній старовинній мові не змінюються у них ні слова ні поняття, зв'язані зі словами. А при безнастанній зміні слів тим самим і понять, знову повстали б тільки замішання, коли літургійна мова стала, незмінна, отже старовинна, мертва.
3. Вкінці старовинна літургічна мова, спільна різним народам, це гарний зовнішній вияв єдності св. Церкви. Ми розуміємо, що до сущої єдності Церкви вистарчає єдність віри, св. Тайн і церковної Влади. Все ж таки й літургійна мова має своє значення. Найліпше видно це в західній Церкві, де по всіх краях цілого світу є одна літургійна латинська мова. Зате на історії православної нез'єднаної Церкви бачимо, як некорисною для її єдності виявилася практика впровадження для кожного народу його мови в літургії. Між іншими причинами і це дало притоку до того роз'єднання, яке нині у них наступило. Кожний народ, кожна держава, це окрема церковна одиниця, котрих нині вже ніщо майже не з'єднує, крім зовнішніх, обрядових форм. А й ті вже ламаються. Бачимо це і на польській автокефальній православній Церкві і боротьбі за українську літургійну мову. Наша церковно-слов'янська літургійна мова це ще спільний знаменник всіх Слов'ян східного обряду і це дуже полегшує працю над їх церковним з'єднанням. Подумаймо, як велика була б перепона в уніоністичній акції! Та що говорити про уніоністичну акцію. Впровадження української мови нас самих розбило б на численні церковні одиниці, коли б ми мали українську літургічну мову.
Візьмім таку Виленщину, де поряд живуть Українці,
Білоруси і Москалі, всі три народності східного обряду. Яку ж тоді мову затримати? Хіба для кожного свою! З тих кількох прикладів бачимо ясно, що народна мова в літургії по словам папи Пія VI є "ordinis pro mysteriorum celebratione praesclihti, plurium malorum facile productrix"...
Тепер перейдемо до оцінки тих аргументів, котрі по думці о. Костельника промовляють за впровадженням народної мови до св. Літургії.

О. Г. Костельник підносить головно два аргументи, котрі "пруть до того, щоб чужу, незрозумілу церковну мову заступити зрозумілою, народною: мотив релігійний і національний".
Візьмім мотив релігійний. "Християнська віра - каже о. Костельник - і психологічно й історично заявляється за зрозумілою літургічною мовою. Такий могучий теолог, як ап. Павло, каже: "Дякую моєму Богові, що я ліпше усіх говорю мовами. Але в церкві волію п'ять слів сказати моїм розумом, щоб і других навчити, як десять тисяч слів незрозумілою мовою" (1 Кор. XIV 18-19).
 Навіть не треба бути теологом, щоб на основі наведених, хоч і зі звязи вирваних слів апостола, зрозуміти, що тут нема мови, ані про літургічні молитви, ані про молитви загалом, а лиш про навчання народу в церкві. А коли взяти під увагу цілий вступ з послання до Коринтян, то св. Павло говорить про харізми Духа святого, які часто являлися в апостольських часах і служили головно для збудовання вірних. Між іншими даруваннями діставали також вірні дар бесід. І св. апостол поручає, щоб тільки тоді публічно виступити з чужою мовою для навчання вірних, коли рівночасно найдеться такий, що "потрафить пояснити". Коли ж не було б кому пояснити -каже св. Павло - "нехай мовчить в церкві і нехай говорить собі та Богові" (1 Кор. XIV, 26-28). І чи нині Церква не чинить те саме? Коли мова йде про проповіді та поучения в церквах, не можна уживати іншої мови, як тільки зрозумілої для вірних. А вживання слів св. Письма в зовсім іншім понятті, як вони стоять в тексті, це надужиття. Подібно поступають наші противники целібату. Вони також залюбки наводять слова св. Павла з послання до Коринтян, "ліпше женитися, як розпалюватися" (1 Кор. VII. 9), неначе апостол тут осуджував би безженство. Тимчасом цілком що іншого є, поставити питання: "Женитися, чи розв'язло жити". Так і тут: що іншого повчання вірних в церкві, що іншого приватні молитви вірних, а знову що іншого літургічні відправи. Св. Церква все, що дотичить релігійного збудування вірних, подає нам в повній повноті. Чи ж Отці Вселенського Собору Тридентійського, коли розважали справу літургійної мови, мали також на увазі релігійний мотив, а не інший і якраз той релігійний мотив казав їм рішитися за збереженням літургії старовинної мертвої мови, а не запроваджувати народну. Також неправдивим є, що в римо-католицьких церквах через затримання латинської мови "відправи стали тихими... й взагалі замість "слова" на чільне місце в обряді вибилися "матеріальні символи", - бо кожний знає, що в римо-католицьких церквах відправляються всенародні співані Служби Божі й інші літургічні Богослуження так як у нас і то звичайно при дуже великім здвизі народу. А щоб вірні і з літургічних Богослужень могли користати й мати збудування, отже той сам Тридентійський Собор так зарядив: "Для того задержуючи всюди в кожній церкві старовинний, а св. Римською Церквою всіх церков матір'ю й учителькою одобрений обряд, щоб однак, вівці Христові не голодували ані щоб діти не просили хліба, а не було кому дати, приказує св. Собор пастирям і всім в душпастирстві занятим, щоб часто під час Служби Божої або самі або через других викладали дещо з того, що в Службі Божій правиться, а також пояснювали одно або друге таїнство Пресвятої Жертви, особливо в неділі і свята" (Засід. XXII, 8).
Коли б це було правдою, що до релігійного збудування і піднесення вірних, конечне запровадження народної мови в св. Літургії, тоді (крім кількох східних церков, котрі мають більше або менше зближену до народної мови літургічну мову), - ціла Церква найшлася б на блудній дорозі та замість першорядного мотиву релігійного, вдовольнилася б тільки другорядним. Також показує досвід, що якраз на заході релігійне життя далеко сильніше і живіше, ніж на Сході, навіть коли взяти під увагу і той Схід, де впровадили революційно народну мову. Що більше! Якраз там, де впроваджено в Літургію народні мови, видно упадок фреквенції й побожності та розбрат, бо значна частина народу не пішла за народною мовою.
Ще слабший національний мотив. Поминаємо, чи це можливе, щоби причиною всіх наших національних недомагань була церковно-слов'янська літургічна мова. О. Костельник твердить, що і то, що наша народна мова стала так пізно літературною мовою, ба й те навіть, що донині існує у нас москвофільство та що наше національне відродження недокінчене - у всьому винна церковно-слов'янська мова. А щоб всі ті недомагання усунути, вистарчить зробити одне: впровадити до Богослужень народну мову.
Коли однак глянути на національний розвій інших народів, то видно, що ті міркування о. Костельника не мають ніякої основи. Візьмім Москалів, Сербів, Болгарів; вони також мали і мають церковно-слов'янську літургічну мову, так само зближену до народної, як наша, і помимо того розвинули прекрасно літературу і покінчили національне відродження, а про зміну літургічної мови їм бодай дотепер і не сниться. Візьмім Італійців, Іспанців, Французів і інші романські народи: їм також латинська мова в Богослужениях не перешкодила й не перешкоджує до літературного й національного розвою і поступу. З того видно, що не літургічна мова, а зовсім інші чинники вплинули і впливають на розвій національний та літературний.
Загалом впроваджування мотивів вибуялого націоналізму до церкви може спричинити тільки замішання і розвал, а ніколи розвій і правдивий поступ. А коли о. Костельник надіється з революції на Великій Україні також і віднови нашої Церкви тут, то й живе такою самою ілюзією як ті, що за Збручем видять "гарну державу" і надіються звідтам державного відродження. Не вони нам, тільки ми їм можемо дати і релігійне і державне відродження. Від них до нас може прийти лише розвал і руїна.
Щодо аналогії впровадження фонетики в урядування наших консисторій, то річ ясна, що це була справа чисто формальна, а не суттєва і що та справа з літургічним Богослуженіям нічого спільного не мала й не має. Є більше подібних і навіть дальше ідучих справ, з котрих Церква ратуючи більші й важливіші цінності віри чи своєї організації та престижу, уступила серед розвитку подій і обставин. Одначе є справи, в котрих Церква засадничо не уступала, не уступає й не уступить.

о. Теодозій Галущинський, ЧСВВ, 2000 р.

Католицька Церква є єдино спасаюча. Правдива Церква мусить бути одна, то є мусить всюди і по всі часи голосити ту саму науку.
Кожна правда ніяк не може змінятися, так, як не може змінитися твердження, що 2x2=4; отже не можуть улягти зміні і правди релігійні. Церква, що подає ті правди, не може їх зміняти. Коли ж зміняє, знак, що не є правдивою церквою. Тому прим, протестантська релігія не є правдивою, яка каже, що кожний може викладати собі св. Письмо, як хоче.
Св. Кипріян перестерігає: (Коли діявол бачив, що ідолопоклонство упадає, а поганські святині пустіють, видумав він новий підступ, а се, став він обманювати людей під християнським іменем і викликувати єреси).
Тим способом повстало від часу основаня Церкви понад 200 інших церков, а кожна з них учить чого іншого. А Ісус Христос оснував одну лише Церкву, отже одна лише з тих всіх церков може бути правдивою. Не допустив також Господь Бог, щоби правда була перед людьми закритою, отже дав правдивій Церкві непомильні знамена, які її відрізняють від інших Церков.
Правдива Церква Ісуса Христа мусить мати отці чотири знамена: мусить бути одна, свята, соборна або католицька і апостольска.
Найбільше зло, яке сьогодні є у нашій греко-католицькій Церкві, бере свій початок з того моменту, коли Богослужения почали відправляти не церковно-слов'янською мовою, а розговірною українською.
Ми надрукували книжечку "Думка і наука Церкви..." Ця праця має внести ясність і усунути непорозуміння. Одначе ми є свідомі того, що є багато ворогів у Католицькій Церкві, які будуть всіляко нападати на цю книжечку, щоб і надалі нищити із середини нашу греко-католицьку Церкву.
Є окремі священики і християни, які самі не знають догм і правд кат. Церкви, то одні із них цілковито заперечують, що є таке рішення Тридентійського Собору про заборону відправляти Богослужения народною мовою, а інші кажуть, що таке рішення на той час було конечним, бо тоді майже усі люди були неграмотні, а тепер люди усі грамотні і тому немає потреби відправляти св. Літургію церковно-словянською мовою. Такі безпідставні заперечення свідчуть, що особи, які так говорять - не знають істини, або свідомо виступають проти догм і правд кат. Церкви. Ще інші говорять: (таких є найбільше) що один Собор вирішив то наступний Собор може відмінити попереднє рішення. Так же само і Папа Римський може відмінити рішення попередніх Папів Римських.
Таке тлумачення догм і правд Католицької Церкви, є не католицьке, а єретичне. Доказом цьому хай послужить такий приклад: Візьмім три точці, три моменти із історії Кат. Церкви, і порівняймо їх чи заходить якась суттєва зміна Церкви у навчанню тому 2000 тисячі літ, у середньовіччі і сьогодні.
Від св. Іринея довідуємося про такий випадок, як то св. Апостол Іван зі своїм учнем св. Полікарпом зайшли до купальні і побачили там єретика Керінта, - - "Втікаймо звідсіль" - сказав св. Апостол Іван, - бо може впасти стеля на нас, бачачи, що ми є тут разом з єретиком Керінтом, ворогом правди".
Тут варта зауважити, що св. Апостол Іван улюблений учень Христовий, волів перебувати з поганами, але ніколи з єретиками.
Що ж сталося з вірою нашого духовенства сьогодні? Чи ж те, що було святе колись не є більше святим сьогодні а те що було осуджене перестало бути уже злом? Ні!" ВІРА І ПРАВДА, ЯК КОЛИСЬ ТАК І НИНІ ЗАЛИШИЛИСЬ ТІ САМІ. ХТО Ж ЗМІНЮЄ ВІРУ, ТОЙ СТАЄ ЗАСЛІПЛЕНИМ І ПЕРЕСЛІДУЄ ДОБРО, ДУМАЮЧИ ЩО ТИМ ПОДОБАЄТЬСЯ БОГУ.
Свята Христова Церква - це не тільки єпископи і священики, але і ті християни, які зберігають правдиву, традиційну віру, - не схизматичну, не сектантську і не модерну, А ОДНУ, СВЯТУ, КАТОЛИЦЬКУ І АПОСТОЛЬСЬКУ віру, яку заснував сам Спаситель Ісус Христос. Цією вірою жили християни дві тисячі років, цю віру ми отримали від наших батьків, нею жили і її чисту і не перекручену ми зобов'язані передати наступним поколінням під загрозою вічного осудження. Бо тільки правдива віра веде до спасіння, стягає з неба Божу ласку і відкриває небо.
1. Нижче друкуємо Буллу Папи св. Пія V, яка зобов'язує католиків всіх обрядів до послуху із виразною вимогою "на вічну пам'ятку".
2. Львівський Собор, який відбувся в 1891р.
Глава IV на 77 ст. про спілкування греко-католиків з єретиками і схизматиками.

Коли ми перечитаємо Буллу Папи св. Пія V і рішення Львівського Собору то побачимо, що Кат. Церква не змінила Христової науки, почавши від Апостольських часів, аж до сьогодні. Зміни почалися із виходом нашої УГКЦ із підпілля.
Шановний читачу перечитавши всі ці документи, зроби собі сам вибір кого маєш слухати і чого дотримуватися, щоб забезпечити собі вічне спасіння. Б

Насамперед, по сходженню Нашому на Апостольский Престіл, Ми звернули на це думки Наші і сили, щоби церковне богослужіння зберігати в чистоті і, з допомогою Самого Бога, потурбувались прикласти до цього всеможливі старання. І так, посеред інших діянь святішого Тридентійського Собору, нас також зобов'язано потурбуватися про видання і виправлення священних книг, Катехизиса, Служебника і Часослова; видавши вже, по волі Божій, Катехизм для навчання вірних і для віддання належної слави Богові. Часослов виправивши, щоби Часослову Служебник відповідав (ut Breviario Missale responderet), щоби все було належним і придатним (і однаковому псалмоспіву в Церкві Божій відповідало би одностайне чинонаслідування Св. Літургії), рекомендується необхідним звернути увагу на те, що ще залишилося зробити в цьому напрямку, а іменно на видання Служебника, і це необхідно здійснити якомога скоріше.
Тому Ми делегували відповідні уповноваження вченим і шанованим мужам, котрі, ретельно звіряючись на кожному етапі своєї роботи з древніми книгами Нашої Ватиканської Бібліотеки і з іншими оригінальними і виправленими кодексами, а також з писанням древніх і шанованих авторів, котрі про установлення, які відносяться до цих святих обрядів, залишили нам джерела, відновили Служебник в первісному виді та святовітцівському обряді. Коли результат цієї роботи був розглянутий і виправлений, тоді Ми після глибоких роздумів звеліли, щоби кінцевий результат був віддрукований і виданий в Римі, щоби ви могли користуватися цими плодами, щоби священики знали, які після цього молитви вживати і які обряди та церемонії зберігати вони зобов'язані. Щоби даного від Римської Церкви, Матері всіх Церков і Наставниці, правила всі та скрізь притримувались і зберігали, щоби згодом ніде коли-небудь в майбутньому в провінціях всього Християнського Світу в церквах і каплицях патріарших, соборних, колегіальних і парафіяльних, світських чи будь- якого чину, монастирських, чоловічої чи жіночої спільноти, рицарського ордену, а також нікому не належних (sine сига), де діяла повинність, або звичай служити по обряду Римської Церкви конвентуальну Месу гучноголосно в пресвітерії, або тихо, ніхто не наважувався співати або читати по-іншому, ніж по рубриках виданого нами Служебника, навіть в церквах будь-яким чином вилучених із цього правила індультом Апостольського Престолу, звичаєм, привілеєм, навіть присягою чи затвердженням Апостольського Престолу, чи яким-небудь іншим способом, за винятком лише тих Церков, де інший обряд відправлення Божественної Літургії існував з моменту заснування затвердженням Апостольського Престолу або де він засновується на звичаї більш ніж(5) двохсотлітньої давнини, в кого вищезгаданих привілеїв і звичаїв ніяк не відміняємо; але якщо цей Служебник, котрий Ми нині випускаємо в світ, вищезгаданим спільнотам більше підходить, то, зі згоди їхнього єпископа, настоятеля чи всієї капітули, без інших умов, відправляти по цьому Служебнику їм дозволяємо(6). Усім іншим Церквам необхідно вилучити із вжитку інші Служебники, їх же повністю і явно відкинути, а в цьому Служебнику, який Ми видали, нічого не можна додати, відняти чи змінити під страхом Нашого гніву. Так Ми встановлюємо і наказуємо цією Нашою постановою, дійсною НАВІЧНО .

Найбільше наказуємо любій і кожній із вищезгаданих Церков, правлячим Патріархам, адміністраторам іншим особам, які мають який-небудь церковний сан, будь це Кардинал Святішої Римської Церкви, чи володарі іншого ступеня чи посади, їм же в ім'я святого послуху наказуємо, щоби від збереження всіх інших обрядів і чинів з інших Служебників, будь-яких давніх, повністю відхилилися і відвернулися, Месу ж по обряду, образу і нормі, нині Нами в цьому Служебнику введеному читали і співали; інколи при відправленні Меси не насмілюються додавати інші церемонії або читати інші молитви, окрім тих, які є в даному Служебнику.
Також визнаємо, що цей Служебник при співанні чи читанні Меси в якій-небудь церкві може вільно і законно використовуватися, без всілякого сумніву совісті чи побоювання попасти під яке-небудь покарання, осудження чи прощення і Апостольською владою цим актом дозволяємо це навіки. Ніякі архиєреї, адміністратори, каноніки, капелани і хто-небудь ще з білого, як-небудь титулованого, чи чорного духовенства не повинні бути спонукані до служіння іншої, ніж Нами установленої, Літургії. Подібним чином наказуємо, що ніхто не може бути нахиленим чи заставленим до зміни цього Служебника, а це послання ніколи не може бути відмінене чи переглянуте, але діє вічно і завжди буде мати силу закону. Цьому не можуть перешкодити попередні постанови чи укази Папські, помісних соборів чи синодальних засідань, ні старовинні чи незабутньо-давні звичаї вищезгаданих Церков, крім тих, які древніші ДВОХСОТ ЛІТ.
Бажаємо і тою ж владою наказуємо, що після обнародування цієї Нашої постанови і видання Служебника, зобов'язані читати чи співати Месу по цьому Служебнику: пресвітери, які складають Римську Курію - через місяць після опублікування; ті, що живуть південніше гір (Альп - Пер.) - через три; ті, що живуть за горами - через шість, чи коли тільки цей Служебник буде доступний.
І щоб по всій землі цей Служебник зберігся невикривленим і від помилок і опечаток чистим, кара друкарям за невиконання цього: на територіях, які безпосередньо чи посередньо підчиняються Нам і Святій Римській Церкві, -конфіскація всіх їхніх книг і штраф в розмірі 100 золотих дукатів, ipso facto, які перераховуються в Апостольську Скарбницю, для інших, що перебувають в інших частинах світу, - відлучення latae sententiae, а також інші кари на Наш погляд. Без дозволу Нашого чи Апостольського Комісара, у визначених частинах світу нами поставленого, і без зразкового екземпляра представленого вищевизначеним Комісаром, щоби бути прийнятою нормою для інших екземплярів, а після надрукування необхідно порівняти їх із Служебником, який видали в Граді (Рим - Пер.), щоб ні в чому небуло різниці, щоб ніхто не насмілився, наперед ніж абсолютно переконається в цьому, друкувати, видавати чи розпоширювати Служебник, що наказуємо Нашою Апостольською владою і у відповідності до звучання даного документа.
Але, оскільки дане послання важко переслати у всі місця Християнського світу із самого початку повідомити всіх зацікавлених осіб, зазвичай необхідно обнародувати його і прибити до дверей Базиліки Князя Апостолів, Апостольської Канцелярії і на окраїні Кампо де Фьоре, а також екземплярам цього ж послання навіть друкованим, рукою якого-небудь нотаріуса завіреним і печаткою якого-небудь церковного сановника скріпленим, наказуємо вірити також твердо, як вірили би оригіналу, коли бажають виставити і мати це послання. Ніяким чином ніякій людині не дозволено цього виявлення нашого дозволу, статуту, указу, мандату, розпорядження, концесії, індульта, декларації, волі, декрета і заборони порушити чи легковажно змінити. Якщо хтось осмілиться на це посягнути, гнів Всемогутнього Бога і блаженних Апостолів Петра і Павла на себе накличе.
Дано в Римі, у св. Петра, в літо від Воплочення Господнього тисяча п'ятсот семидесяти, напередодні липневих (14 липня) четвертий рік Нашого понтифікату.

Святий Пій V народився в Боско. Вибраний папою 17 січня 1566 року, помер 1 травня 1572 року. Для того, щоб перешкодити поширенню протестантизму, він розвивав освіту народу. Піддав анатемі англійську королеву Єлизавету І, котра знищувала католиків. Він був ініціатором опору проти мусульманської агресії, котре привело до перемоги над турками в морській битві біля Лепанто. Він відродив в первозванному виді чистоту латинського обряду. Його Булла має догматичний характер, що витікає із чітких висловів , особливо в кінці текста.

-------------------------------------------------------
5 Як бачимо, що Булла Папи Пія V включає і нашу церковнослов'янську мову оскільки церковно-слов'янська мова до 1570р. проіснувала понад 500р.
6 Булла Папи Пія V залишає нам право вибору: або і на далі відправляти Богослужения церковно-слов'янською мовою, але в ніякому разі не маємо права відправляти національною.

о. Теодозій Галущинський, ЧСВВ, 2000 р.
(Збережено авторський стиль)

Відповідь вчення extraordinarium на протестантизм. Собор був скликаний до Триденту Павлом III в 1542р., а розпочався щойно в 1545р. (причиною була французько-німецька війна). Собор був проведений трьома папами. Всіх засідань було 25, лише на 13-ох сесіях видано рішення, яке стосувалося віри, звичаїв або дисциплінарних правил.
Тридентський Собор належить до найзнаменитіших в Церкві. Рішення догматичні, видані на ньому, розпочинаються від окреслення джерел віри і канону книг Св. Письма, потім в логічному порядку обговорено поодинокі правди, заперечені протестантами. В основі стоїть наука про первородний гріх, пізніше йде мова про оправдання, про тайни в загальний спосіб, а про хрещення і миропомазання в окремий спосіб, про Євхаристію, про покуту, про св. Причастя під двома видами, про жертву св. Літургії, про священичі свячення, про супружжя. Цей догматичний ряд був завершений рішенням про чистилище, про почитания святих і про відпусти.
Дисциплінарні декрети відносяться:
а) до духовних осіб: збережено було для єпископів і парохів право резиденції, видано приписи життя, яке відповідає духовному станові і зобов'язанням слуг престола носити духовний одяг, прийняття свячень. На єпископів покладено обов'язок постійної візитації по дієцезії, особистого проповідування слова Божого, піднесення серед вірних релігійного життя. Парохам наказано вчити катехизм і пояснення Євангелії в усі неділі та свята.
б) вірним нагадувати про нерозривність супружжя, забезпечено вільний вибір співсупруга, таємні шлюби стали не тільки заборонені, але їх уневажнено.
Папа Пій IX затвердив соборні декрети в 1564р. Після його смерті Папа св. Пій V видав підтверджений Собором катехизм, зреформований требник і зреформований служебник. Кожен великий собор тягне за собою віднову церковного життя.


1. Хоча з іновірцями, котрі зі своїх помилок і злобного опору повстають проти Католицької Церкви і її науки, вірним Христовим належить зберігати себе з великою обережністю, а навіть необхідно уникати всілякого з ними довірливого спілкування, як це Святий Дух нас через уста св. Апостолів напоминає, коли каже: "Якщо хтось до вас приходить і цього вчення не приносить, того до хати не приймайте і не вітайте; і знову : "Єретика чоловіка по першім і другім попередженні цурайся, знаючи, що такий ось збився на манівці і грішить, ще й осуджує себе самого." З іншими, однако, котрі або в своїй релігії живуть у добрій вірі, або проти Католицької Церкви нічого ворожого не замислюють, не забороняється вірним Христовим мати дружні зносини; і навіть нехай стараються виявляти до них любов, лагідність і доброзичливість словом і ділом, щоб таким чином їх до себе приєднати, навернувши їх від заблуджень і приєднати до Католицької Церкви.

2. Однако най стережуться, щоб наколи не мали з ними таких відносин, котрі звуться „в речах духовних, (святих)" а то тим більше, що через то некатолики могли би утвердитися в заблудженнях своєї ложної релігії, мовби мовчазним одобрениям тихже з сторони вірних, протеє таке „в речах духовних (святих)" сообщенє було заборонене в Церкві Христовій по всі часи так канонами соборів, як і рішеннями найвисших Архієреїв і св. Конгрегацій Римських, як в кінці і учнями святих Отців. В праві бо канонічнім Греків наводяться дотично цього предмета, многі канони, так звані „апостольски", іменноже: „Єсліби кто з відлученим хотяби в однім домі молився, той най буде виключений" '); „Єслибьі кто, будучи клирикомъ, моливъ ся купно съ такимъ, котрый есть зложеный, най буде и самъ зложеный; „Епископъ, або пресвитеръ, або діяконь, котрыйбы съ еретиками хотя бы лише помоливъ ся, най буде отлученый. еслибы же имъ, яко клирикамъ позволивъ священодійствовати, най буде зложеный".

3. Там наводяться також два старовинні собори провінціальні Восточних, именно: Антіохійскій і Лаодикійскій, з котрих перший постановив так : „Не вільно сообщатися з відлученими, ані сходячися в домах молитися з тими, котрі в Церквах не сообщаються, ані не можуть бути приняті в одну Церкву ті, котрі в другій Церкві не мають участи" 4); другійже так: „Не позволяти єретикам, щоб входили в дім Господній, коли позостають в єресі. Не належить позволяти на то, щоб на кладбища, або на місця, котрі зовуться „мартирія" (мучеництва) яких-будь єретиків, заходили задля молитви або почитания ті, що належать до Церкви. Но таких, если суть вірними, позбавити на означений час общенія, каючихся же і визнаючих, що согрішили, годиться прийняти. Що так само не належить молитися з єретиками або схизматиками" 5). Щодо рішень найвисших Архієреїв і св. Конгрегацій, ті явно и нарочно розправляючи о той справі, забороняють общеніє в річах святих з іновірними, як то видно з наставленій Конгрегації S. Officii з дня 8. Черв. 1859. „Общеня з єретиками" „Communicatio cum haereticis" так само р, 1871. до Архіеп. Коркир. „При уділенню Тайни хрещення" („In collatione Sacram. Baptismi") рівнож з p. 1729: „Понеже часто" „(Cum saepe)" також з Четверга дня 10. Мая 1753. „На перше" („Ad primum") і з Пятниці дня 1. Черв. 1866. до Архіеп. львовского обр. лат: „Терпіти можна" („Tolerari posse") — і в кінці з ЗО. Марта 1885, котрі тут прилатаються в додатку сего Синода.
Дальше наука тая Церкви католицкої о общение в річах святих з некатоликами була ясно предложена також нашим Синодом Замойским котрий так рішив: „Крім того не вільно нікому якого-будь був би стану або становиска, котрий визнавав би католицку віру до посторонних і пастирей і ихь церквей, чи то задля прийняття Тайн, чи з побожносте приходити, щоби не здавалося, що мають дійстне общеніє з тими, котрі суть в них; в противім случаю мають Ординарі поступати проти них як против підозрілих".

4. Понеже однако нинішній Синод не без великой болезни серця свого узнав, що декотрі міряне від тої науки часом відступають, так, що в церквах схизматиків при священнодійствах разом з ними, без угризів совісті, присутніми постережені бувають, а часом також і стипендії за відправи священні для помочі душі якого поета руского, або політичного якого мужа знатнійшого імени, схизматика, священникам схизматикам .давати не вагаються, і то здаються уважати позволеним, або по крайній мірі рівнодушним; проте строго напоминає всіх священиків, катехитів публічних шкіл, як також и других душпастирей, особливо, де до того надаєся случайність, щоб підчинених своєму старовництву вірних о тім належите поучали, і від того звичаю, духові Церкви Христової противного, відстрашити не залишали, понеже таке общеніє з іновірцями в річах святих безсомнінну шкоду зготовило би їх душам.


Доречним буде звернути увагу на молитви народною мовою. Необхідно розрізнити молитви, укладені найновішими часами і молитви літургійні, які вже давно вживаються у церковних богослуженнях ("Царю Небесний", "Пресвятая Тройце", "Отче наш", "Вірую", "Богородице Діво", "Достойний", "Під Твою Милість" і т.д. Перші з них можна вживати народною мовою. Однак, щодо літургійних молитов, то їх забороняється перекладати, щонайбільше, можна друкувати фонетичним правописом.
Літургійні молитви є звичайними молитвами, вони містять догми і глибокі таїнства віри і тому їх не можна перекладати на свій розсуд, щоб не втрачався зміст. Траплялось у деяких давніших перекладах, які містять неправильні вислови, як, наприклад: "взяв тіло від Духа Святого", "плід утроби твоєї". Особа, яка перекладає літургійні молитви, повинна бути не тільки добрим філологом, а й добре знати догми та духовне життя.
Мова не є сталою, з часом змінюються її лексичні, морфологічні, орфографічні, орфоетичні і стилістичні норми. Тому не можна піддавати молитви постійним змінам. Навіть, якщо усі церковні вислови мають бути замінені народною мовою, то чому декотрі з них залишають? Чому, наприклад, в молитві "Отче наш" залишено слово "насущний"? Або чому слово "в женах" перекладено "між женами", якщо в народній мові кажеться "між жінками". Однією з причин перекладу молитов народною мовою, є те, що люди зможуть краще зрозуміти і вивчити молитви. Хоча розуміння молитви і її духу залежить більшою мірою, від побожності людини, знання релігійних правд та Святого Письма. Хто цього не має, той буде перекручувати і не зрозуміє молитов, навіть доступною народною мовою. Якщо вірні не знають наприклад, ким був Пилат, яку роль він відіграв у житті Христа, то вони не розумітимуть змісту Символу Віри, не зважаючи на мову молитви - народну чи літургійну. Людина, яка не знає основ релігії, і вимовлятиме "плід утроби твоєї". Якщо священик недбалий в катехизації, не навчив парафіян таїнств віри, то важко буде вивчити молитви, чи народною мовою, чи літургійною. Недбальство та лінивство душпастиря чи катихитки не замінить навіть народна мова, якою укладені молитви. НАВІТЬ, ЯКЩО ПРИПУСТИТИ, ЩО МОЛИТВА НАРОДНОЮ МОВОЮ ДІЙСНО ПОЛЕГШУЄ ВИВЧЕННЯ ТА РОЗУМІННЯ, ТО ВСЕ Ж ВИНИКАЄ ПИТАННЯ, ЧИ ТАКА МОЛИТВА ЗАДОВІЛЬНЯЄ ПОТРЕБИ УКРАЇНЦІВ РІЗНИХ РЕГІОНІВ. ТОБТО ПОТРІБНО БУЛО Б СТВОРИТИ ВАРІАНТИ МОЛИТОВ УСІМА НАРОДНИМИ ДІАЛЕКТАМИ - ДЛЯ ЛЕМКІВ, БОЙКІВ, ГУЦУЛІВ, ПОДОЛЯН, ЩОБ ВОНИ ПОВНІСТЮ РОЗУМІЛИ ЇХ.
Якщо перекладати всі молитви народною мовою, то може виникнути ситуація, коли кожне село матиме свій варіант молитви, що не сприятиме єдності християн і Церкви.
Таким чином, зрозуміймо і полюбімо значення літургійної мови. Вона свята, поважна, багата на вислови, віками освячена. Як нашій Церкві завдячуємо існування нашого народу, так і церковній мові завдячуємо існування народної мови.
Зрозуміймо, що не від народної мови залежить розуміння молитов, дух побожності і релігійності, а від праці і нашого старання. Проповідуймо Христа народові з жаром і теплом, навчаймо людей розуміти і любити Христа серцем і душею, запізнаймо християн із таїнствами віри, пояснюймо їм значення усіх літургійних обрядів, відмовляймо з ними молитви у церкві, пояснюймо розумно і доступно значення й дух молитви, і тоді нарід зрозуміє усе, зрозуміє молитви, навіть, якщо вони будуть літургійною мовою.



Забороняється уживати народної мови в богослуженню так в поодиноких частях, які в цілости (Літургія, Утреня, Вечірня). Це відноситься і до молитов літургійних. Заборона зобов'язує під карою церковної цензури і утрати душпастирської посади. Коли є більше священиків, позволяється в день Пасхи читати євангеліє в народній мові, однак вперед в припадаюче зачало в народній мові, але саме євангеліє в Службі Божій в старослов'янській мові. Забороняється читати страсні євангелія в народній мові. Що до релігійних пісень, уживати народної мови. Так само що до додаткових молитов.

Язик, якого уживають в нашім обряді, це язик староболгарский; ми називаємо його загально церковним або старослов'янським язиком. Старослов'янський язик введено до церковного Богослужіння в половині IX століття, це є в часі, коли слов'янські Апостоли св. Кирил і Методій перевели св. Письмо і церковні книги з грецького на слов'янський язик. Уживання того язика при Богослуженю одобрили Папи: Андриян І. (867), Іван VIII. (880), Климентий VIII. і інші. Тепер відправляється Богослуженя в старослов'янськім язиці у Українців, Москалів, Болгар і Сербів, а почасти навіть в римо-католицьких Хорватів за окремим дозволом Папи.
Уживання старослов'янської мови в Богослуженях є получене з хісном.
Старослов'янський язик хоронить від багатьох неправильностей. Це язик мертвий і не підлягає жодним змінам. Значення поодиноких слів лишається сотками літ те саме. Противно, в живих язиках змінюють деякі слова з ходом часу цілковито своє значення. Через те могли би легко з ходом часу вкрастися до релігії різні ложні науки. - Церква не має намірення удержувати вірних в несвідомості щодо значення релігійних обрядів; прецінь священики з поручення Церкви пояснюють Службу Божу в найменших подробицях, як дітям в школі так і дорослим з амвона. (Трид. Соб. 22,8). Зрештою це не зовсім потрібне, аби вірні розуміли всі подробиці обрядів св. Літургії. "Є між присутніми деякі, що не розуміють молитов або співу, але всі знають, що той спів і та молитва є на славу Божу, а це вистарчає, аби обудити в них набожність" (Св. Авг., Св. Тома з Акв.). - Церква не має також зовсім намірення понижувати через те вартість рідного язика (мови); противно, вона уживає його в проповідях, в піснях церковних, сповіді і т.д. Служба Божа не має на цілі поучувати, вона не є проповідю, але жертвою. Більшу частину молитов при Службі Божій відмовляє священик і так по тихо, отже присутні не чули би його, хоч би говорив і в ріднім язиці. Крім того Свята Літургія опирається більше на різних дійствах, як на словах, а ці обряди є для нас самі собою голосною і зрозумілою бесідою. (Белярмін). - Незмінність церковного язика є для нас знаменем незмінності католицької релігії. - Замітне, що як жиди, так і погани послугувалися при релігійних обрядах язиком малозрозумілим для вірних. У жидів уживано язика староєврейського, яким говорили патріярхи, а Христос, котрий ходив до Єрусалимської святині, не ганив ніколи цього звичаю. Греки уніяти і схизматики уживають в Церкві язика старогрецького. В цілій західній Церкві уживають загально язика латинського. Церква англіканська уживає язика староанглійського і т.д. - Не треба однак залишати в Церкві буденної мови в ціли винародовлювання, бо Ісус Христос каже: "Научайте всі народи", розуміється, в мові тих народів, а не в мові самих проповідників Єванглія. (Мат. 28,19).


Під церковною мовою розуміємо бесіду, прийняту для Богослужіння. Тому найперше згадаємо, якими мовами відправляли давно і зараз відправляють Богослужения. В апостольські часи були особливо поширені і загальновідомі три мови: сиро-халдейська, грецька і латинська. Немає сумніву, що апостоли у своїх проповідях і Богослужениях найбільше вживали ті загальновідомі мови; а там, де їх не знали, -проповідували мовами місцевих народів. Бо були наділені даром знання мов (Діяння 2. 8). Але ще донині не вирішено питання, чи й Богослужения в таких місцевостях велися виключно на народних мовах. Багато письменників, покладаючись на висловлювання Св. апостола Павла III1 Кор. 14) твердять, що апостоли у кожній країні вживали в проповідях і Богослужениях виключно народну мову. Для підтвердженя своєї думки вони покладаються і на свідчення давніх письменників і на найдавніші літургії. Інші, в свою чергу, вважають, що апостоли проповідували в таких краях місцевими мовами, а Богослужения відправляли в одній із трьох вищесказаних мов: і тільки у випадку необхідності вдавались до пояснень місцевою мовою. Перша з двох опіній є більш вірогідна. Справді навіть, коли б вдалось примирити вищезгадане свідоцтво Св. Павла із другою думкою, то виринають ще й другі свідчення на користь першої думки. Так Св. Іриней (Проти єрес. Кн. І гл. 10) і св. Августин (до пс. 44. ч. 24) кажуть, що Богослужения і проповіді здійснюються різними мовами, але при цьому утримується єдність віри. Але навіть коли б апостоли і їх безпосередні наступники справді вживали виключно народну мову, то в дальшому тут мусіли виникати все більші труднощі, бо виростав об'єм Богослужбових чинностей і писалися Літургії постійної форми. Треба було вже перекладати їх на різні мови, а це було важко при малорозвинутості тих мов. Отже, як свідчить Св. Єпіфаній (Expos, fid. R. І), треба було для Богослужения прийняти певну літургійну мову, і давати пояснення в народній мові. Тому що згадані три мови були найбільш поширені і вживані, вони виявилися найдавнішими літургійними мовами, і Святий Августин називав їх світовими мовами.
НА Заході Літургії поступово вкоренилась латинська мова. ' Римська Церква з важливих міркувань і без винятків тримається правила, що Богослужения повинно здійснюватись по-латині, з виїмком менш важливих частин, таких як церковні ч пісні, загальні молитви і т. п. На Сході же використовували Грецьку і сиро-халдейську мову, бо по єврейськи вже тоді ніхто не говорив. Крім того, в ужиток увійшли інші, споріднені з єврейською мовою, такі як арабська, коптійська і ефіопська.
Але Римська Церква, ніколи не змішувала католицизм з Богослужбовою мовою. Вона навпаки трималася погляду, який папа Бенедикт XIV висловив в 1755 р. про видавання слов'янських церковних книг у таких словах; "Ut omnes Catolici sint, non ut omnes Latini fiant, necessarium est." Це доказує історія навернення слов'ян. Бо коли слов'янські апостоли, Святі Кирило і Мефодій у 9-му столітті переклали грецьку Літургію та інші церковні книги на слов'янську мову і тою мовою вершили Богослужіння, і їх звинуватив єпископ Сольноградський, - тоді Апостольський Престіл, вислухавши покликаного до Риму Методія, удобрив і дозволив вживання слов'янської мови при Літургії і других Богослуженнях. Бо як мовив папа Йоан VIII (572-382 pp.), - "той, хто сотворив три основні мови - єврейську, грецьку і латинську, сотворив і всі інші мови для своєї честі і слави". Ось так слов'янська мова авторитетом Апостольського Престолу утвердилась як літургійна. Однак у неї ще довго були противники. Найбільше опиралися її впровадженню прикордонні єпископи; зокрема, хорватський і далматинський в половині 11-го ст. зайшли так далеко, що одноголосно висловилися проти використання в Літургії слов'янської мови. Тільки папа Інокентій IV поклав кінець тому опорові чітким рішенням Римського Престолу, і в 1248 р. наново підтвердив рішення пап Андріана II і Йоана VIII. При тому він висловився істинно в апостольському дусі, кажучи: "Sermo rei, non res est serrnoni subjecta". Подібно виразилися пізніше і другі папи. Зокрема Григорій XVI між іншим пише в посланії до Митрополита Михайла Левицького. В 1941 р. такими словами:
"З найбільшим задоволенням ми читали в Твоєму листі зауваження проти тих, котрі не соромляться чорнити святий Папський Престіл, ніби він намагається завжди підвладних йому русинів та інші східні народи відтягнути від їх власних обрядів, щоб накінець їх всіх притягнути до латинського обряду. Яке це далеке від правди, явно доводять розпорядження Римських пап, котрі як іншим східним народам, так і особливо русинам дозволяють виконувати їх власні обряди, з єдиною умовою, - щоб ті обряди не противилися правді Католицької Віри, і не виключали спілкування з Римською Церквою".
Із сказаного виявляється, що Богослуження відправлялось у всіх народів і у всі часи на мові звичайно менше вживаній, більш-менш відмінній від розмовної, так би мовити - "мертвій", форми якої не підлягають неминучим змінам живої мови. ТАК ПОВИННО БУТИ, БО ТОГО ВИМАГАЄ:

1) . - САМА ЛЮДСЬКА ПРИРОДА. Бо подібно, як людина відчуває потребу мати для Богослужіння окреме, виключно для тої мети посвячене місце, як вважає потрібним одягати спеціальну освячену одежу, так само відповідає людській схильності, щоб Богослуження здійснювалось не в звичайній, а у якійсь вищій, виключно відведеній для тої цілі мові, котра сама собою поважна, і Богослуженню надає ще більшу повагу і торжественність. Таку потребу відчували вже і в перед християнських часах. Так літургійна бесіда ізраїльтян проводилась не в народній мові; це була мова Патріархів, котру народ дуже мало розумів. Погани в Римі вживали пісні ще із часів Нуми, котрі за свідченням Ціцерона, Віргілія і Горація тоді розуміли тільки вчені. І мусульмани проводять свої богослужіння староарамійською мовою, дуже відмінною від сучасної арабської мови.

2) . - ПРИРОДА САМОГО БОГОСЛУЖЕННЯ. Бо богослуження вміщає в собі певну таємничість; їй більше личить словесна форма, що різниться від побутової постійності і неповсякденним звучанням, достойніше підкреслює незглибиму тайну самого Богослуження.

3) . - ШКІДЛИВІ НАСЛІДКИ, що могли би виникнути при використанні в Богослуженнях поточної мови. Бо кожна жива бесіда підлягає швидким перемінам; навіть та, яку сьогодні уважають за найліпшу, постаріє вже за пару десятків літ. В цьому випадку треба би старатись про переведення церковних книг, написаних вдосконаленою народною мовою, щоб Літургійна бесіда йшла в ногу з поступом літератури. Не звертаємо вже увагу на різні невигоди, додаткові кошти і технічні труднощі. Але в різних церквах появились би церковні книги різних видань, отже - в різних фазах тої самої мови. І, що, найгірше, У НАСЛІДКУ ВІДЧИНИЛОСЬ БИ ШИРОКЕ ПОЛЕ ДЛЯ РІЗНИХ ЄРЕСЕЙ, І НЕ МОЖНА БИ БУЛО ПОКЛИКАТИСЯ НА ЛІТУРГІЙНІ КНИГИ, ЯК НА ДОСТОВІРНИХ СВІДКІВ ЦЕРКОВНОГО ПЕРЕДАННЯ, ЯК ПРАКТИКУЄТЬСЯ ЗАРАЗ. Правильно мовить про це один протестантський вчений: "Поточну літературну мову в Богослуженні не можна погодити з його незмінністю, бо обов'язково мусить виринути припущення, що із зміною мови і Літургія прийме інший вигляд. Поточна літературна мова не тільки має численні, притаманні лише їй специфічні вирази, але й - може й повинна все більше розвиватись, і переходити через різні фази відповідно до рівня народної освіченості. Але поряд з цим було б неумісно, щоб Літургійна мова підлягла таким змінам, коли б її поправляти що піввіку, як незрозумілу і смішну". ТОМУ НІЯК НЕ МОЖНА ПОГОДИТИСЬ З ТИМИ, КОТРІ ХОТІЛИ БИ, ЩОБ БОГОСЛУЖЕННЯ ВІДПРАВЛЯЛИ ЛІТЕРАТУРНОЮ МОВОЮ. Інша річ - звичайні молитви, і пісні, і тому подібне. їх слід писати мовою народу, для котрого вони призначені, котрий їх вживає, і не має під рукою нікого, хто міг би кожному пояснити незрозумілі йому слова і вислови. Учені богослови кожного народу повинні би старатись про забезпечення своїх краян такими відповідними молитовниками, піснями, Святим Письмом для приватного вжитку і т. д. При цьому зазначаємо, що схвалення нового перекладу Святого Письма належить до апостольського Престолу, а схвалення молитвеників, Життя Святих і других подібних речей - до єпископа.

о. Теодозій Галущинський, ЧСВВ, 2000 р.
(Збережено авторський стиль)

Церковно-слов'янська мова як словесний засіб молитовного богопочитання проіснував у нас тисячу років. На ній витворився цілий ряд богослужбових відправ, на ній написано багато священних книг, учительних євангелій, богословських творів, проповідей, пастирських послань, складено безліч набожних пісень - словом - на ній витворився наш культовий фонд, надбання довгих віків і легіон, праведних і богобойних отців нашої Церкви. Вона настільки зближена до розговірної нашої мови, що всяка пересічна людина без труднощів зрозуміє текст прочитаного Євангелія, псалма, стихири, прошень, які чує в церкві на тій церковно-слов'янській мові. Це не те, що латина для Литовця, чи Поляка, яких мови з латиною дуже далекі сусіди. Іншими словами, церковнослов'янська мова, як засіб богослужбового вжитку, має в нас цілковито інший статус як латина в багатьох народів латинського обряду.
Відкидаючи церковно-слов'янську мову цілковито з наших богослужень, ми поповнюємо фатальну похибку. По-перше, ми вирікаємося тисячолітньої богослужбовомовної традиції й відступаємо з легкої руки надбання наших предків за десять століть. Чому? І в ім'я чого? З яких рацій ми всі ці надбання маємо складати в архів і замикати на ключ? Не забуваймо, що ми занедбали захоронити для себе найкращий період нашої історії і його присвоїв собі хто інший. Чи маємо відступити ще й церковно-слов'янську мову? І весь цей духовний скарб. Який створили наші батьки? Де ж оборонці нашої традиції?
Позбувшись нашої богословсько-мовної традиції, ми зводимо де факто нашу Церкву "без обличчя", без коріння, без зв'язку, без традиції. Починаючи традицію від себе, в розпорошенні, ми не можемо сподіватися з неї багато добра. Ми ж не маємо ні одної єпархії, де панує однозгідність поглядів, а яку традицію ми тепер творимо, краще й не говорити. Ото ж це друге питання, яке треба мати на увазі.

Слово - два про принципи й типи перекладу
Всякий переклад з одної мови на другу це річ нелегка. Кожна мова має свої спеціальності вокабулярні, граматичні, стилістичні та й інші. На додаток кожна мова на повному етапі теж має свої спеціальності, притаманні даній дії її розвитку. То ж було б лиш нормально, коли б справою перекладів займались мовні спеціалісти й літургісти. В нашому випадку не досить знати українську й церковно-слов'янську мови. Тут треба ще мати й задовільне знання мови грецької, бо з неї в нас було зроблено початкові переклади.
Церковна влада не може толерувати в богослужбовому вжитку неавторизованих і неапробованих текстів, бо іноді такі тести це не більш, як літературні бур'яни, що честі нашому друкованому слову не приносять.
Приступаючи до перекладу, богослужбового тексту, перекладач, чи колегія, які перекладом займаються, неодмінно мусять встановити певні принципи, які при перекладі будуть перестерігати. Про кваліфікацію перекладача, чи перекладачів тут і не згадую, бо це лиш нормальна річ, що перекладом не може займатися кожний хто хоче. Ото ж одне з основних питань, що саме переклад має собою уявляти. Має переклад віддати точний зміст, чи має віддати сервільний словесний наче - еквівалент? Які слова, назви, імена належить лишити неперекладеними і вкінці справа граматики, які слова (іменники, займенники, прикметники) належить капіталізувати, а які ні, де давати знаки перепинання, а де ні.
Накінець треба звернути увагу на ще один аспект перекладу, аспект богословський. Деякі мають догматичний характер, тобто заключають вчення Церкви. Не маємо тут на думці "Вірую" чи формулу освячення, епіклєзу тощо, а деякі стихири чи подібні пісні. Напр. деякі стихири "на Хвалитех" на Утрені в неділю Пасхи, переклавши їх без належного зрозуміння, може вийти зовсім не, те, що було в оригіналі.

Змістовий переклад
Візьмім наступний тропар (Томина неділя) в перекладі:
- Христе Боже, Ти воскрес з мертвих, хоч гріб був запечатаний, і з'явився учням, хоч двері були замкнені. Ти є запорукою воскресения для всіх, бо в своєму безмірному милосерді обновив в нас правдивого духа".
Це вільний переклад, може навіть за - вільний і дуже незугарний. Коли порівняєте цей переклад з оригіналом, то вся краса мови, поезії, воскресної радості зникла. Лишилось оповідання, про яке можна сказати, що "залізо в строфах є - поезії жодної".
Краса й естетика мови в богослужбових текстах мусять бути фактором першорядної ваги. Коли перекладач того не відчуває, не розуміє, може вийти при всій точності змісту ось таке: "Облечеся Господь в силу і препоясася" - це чудова поетична метафора, оригінальна, збуджуюча асоціація безмежної могутності, в звучанні достойна й мила для вуха. А попробуйте цей стих перекласти на "зрозумілу й літературну мову", то вийде таке опудало: "Зодягнувся Господь в силу і підперезався!" Яка краса, просто класика. Уявіть лиш таку версію, взяту на ноту, чи не будуть люди з церкви втікати? Можна б таких, чи подібних прикладів навести більше, але діло не в реєстрації дивоглядних перекладів, а в тому, що переклади боголовських текстів - справа не така проста, як багато з нас собі її уявляє. То ж маючи прекрасні тексти богослужень на мові, яку витворили й якої уживали впродовж століть наші предки, ми не повинні їх заступати незграбними травестіями.

Служба Божа в церковно-слов'янській мові не належить до найтрудніших і найбільш незрозумілих текстів. За виїмком двох-трьох місць, всі інші партії: прошения, возгласи, антифони, тропарі й кондаки, молитви, пісні є зрозумілі всякій людині, яка знає українську мову. До тих трудніших для зрозуміння місць, мабуть треба б зарахувати: "Єлици во Христа хреститеся", деякі прошения Ектенії Оглашених, Іже херувими, ізрядно та й можливо ще одне - друге місце.
Але, не дивлячись на те, що церковно-слов'янський текст Служби Божої не є трудний для зрозуміння, той текст нині є майже цілковито витиснутий з церковного вжитку. Його заступило пару українізованих текстів, які іноді більш незрозумілі ніж оригінал.
Правду сказати. Ми не маємо ні одного тексту, який вдовольняв би так під оглядом вірності змісту. В більшості мова незугарна, важкувата, так і чути що ті слова насилу зліплені докупи.
Візьмемо кілька прикладів для порівняння й докладнішого обговорення.
1. "О благораствореніи воздухов, о изобиліи плодов земних, і временіх мирних, Господу помолимся".
"За добре поліття, за врожай плодів земних і часи мирні Господу помолімся".
- Поліття - це "добре літо", так це слово толкує Грінченко (благопріятная погода). Антонімом до поліття є лихоліття. Якщо отже поліття має позитивний зміст, то навіщо його ще зміцняти тут додатком "добре"? Церковно-слов'янське "О благораствореніи воздухов" власне й є політтям, тобто сприятливою погодою, доброю для врожаю. Невже зрозуміле слово поліття потребує для певності додатку "добре"?
2. "Єлици во Христа креститеся. Во Христа облекостеся. Аллилуя".
"Всі ви, що в Христа охрестилися, в Христа зодягнулися.
Церковно-слов'янський текст - це вірний і добрий переклад оригіналу. Українізовані переклади дуже незадовільні. По-перше, в оригіналі немає "всі ви", чи "ви". В оригіналі є "ті котрі", а не "ви", чи "всі ви".
Але, це півбіди. Гірше з тим зодягуванням. Давній текст під словом "облекостеся" розуміє стан охрещеної людини так, що наче б ця людина стала цілковито Христовою, приоділася в Христа, загорнулася в божественного Христа. Це фігуративний вислів, якому рівнозначника в нашій розговірній мові підшукати не легко. Під словом "одягатися" чи "зодягнутися", розуміється в нас накриття одежею (тай то не всякою) тіла. Зодягнення не включає взуття й накриття голови. Натомість слово "облекостеся" має куди ширше, більш образоване значення. Йому радше відповідало б слово "приодітися", хоч воно теж не те саме, що "облекостеся". В образовому значенні в нас уживається цього слова по відношенні до природи, ліс зодягнувся в зелень, весна зодягнулася в квіти і т. д., а людина може зодягнутися по-козацьки, по-гуцульськи, в ідею, в хоробрість?

5. Іже Херувими...
Це трудніше місце для перекладу так з огляду на мовну конструкцію, як теж з огляду на зміст. В Службі Божій наступає важливий зворот - принесення "чесних дарів" і підготовка до св. Тайни переістествлення. Текст допасовуючись до акції уводить вірних в настрій таємничості, містичності, наподоблюючи прославу Пресвятої Тройці небесними силамим. Церковно-слов'янський текст - це вірний і добрий переклад оригіналу. Жоден із перекладів йому недорівнює ні під оглядом молитовності вислову ні краси мови: Наведемо приклад:
- "Ми херувимів тайно являючи і животворящій Тройці трисвятую пісню співаючи, всяку нині житейську відложім печаль".
Як сказано, ця херувимська пісня мала б створювати настрій таємничості, мала б підносити душу до небес, вказати як прославляють Господа Бога небесні сили і як вірні наподоблюючи ті небесні сили мають славити Господа тут на землі, позабувши всі життєві труди й печалі. Без сумніву, церковно-слов'янський текст цей настрій містики до певної міри витворює. А переклади... Хоч і як ми хотіли б "уявляти" Херувимів, виспівуючи хто "ми", то замість справжньої молитовної пісні, ви маєте тут дерев'яну споруду, яка-коли взагалі якось впливає то так, що відганяє всякий таємничий настрій.
Починати херувимську пісню від "Ми", нагадує трохи євангельського фарисея (Лк. XVIII. 9-14). В оригінальному тексті загалом нема "ми". Теж нема в церковно-слов'янському.

6. Побідную пісню поюще, вопіюще, взивающе і глаголюще.
Цей возглас, як відомо, є впровадженням останнього речення тихої молитви, яку говорить священик. Граматично цей возглас дієслівними формами точно достосовується до попередньої частини речення. Церковно-слов'янський текст є вірним перекладом грецького ton epinikion himnon adonta boonta kai legonta і перекладач тут старався точно заступити кожне грецьке дієслово відповідним церковно-слов'янським,, так щодо змісту, як і щодо форми, і йому це цілком добре вдалося. Він дуже вірно наподоблює славословну акцію, висловлену в грецькому оригіналі. Як же справились перекладачі українізованого тексту?
"Побідну пісню співаючи, викликуючи, взиваючи і промовляючи",
Дотичні грецькі дієслова - це майже синоніми цієї чудової пісні для вислову одної і тої самої акції - славословія Херувимів і Серафимів богопочитання чи адорації, висловленої херувимським і серафимським співом. Спів це не банальне читання. Він не проходить монотонно, оповідно. Тут правлять окремі закони краси й естетики, які власне й визначають, який спів має бути. Треба повірити, що Херувими й Серафими розуміються на законах краси ліпше від людей, то ж і спів їхній мусить бути дуже величний. У своїй візії автори оригіналу віддали це як найкраще вміли, як загалом людська мова може віддати незрозуміле таїнство.
Крім перших слів, решта й на "оповідання" не дуже вдатне. Придивімся тим "викликувачам". "Викликаючи" - згідно зі словником визначенням, викликати можна: несмак, біду, сварку, протест, вовка з лісу, на поєдинок, незгоду, духів, до слова, дискусію. Бійку і т. д. Як припасувати це "викликування" до херувимської пісні, справді вгадати трудно. Ще коли б "вигукуючи", то хоч і не дуже приємне на вухо" мало б певневідношення до пісні, але викликування? Як можна пісню взивати? В церковно-слов'янському тексті справді є "взивающе", але згідно зі словниками воно означає: голосом волаю, закликаю, (Беринда) і в тому визначенні воно в церковно-слов'янському тексті має сенс. Перелицьоване на українське наче б літературне, як бачимо, воно тут сенсу не має.
"Промовляючи" - це те, що глаголити, казати, повідати, але не промовляти. Промовляти можна до розуму, до серця, до совісті. До вірних, до дітей, до гостей і т. д. Якже ж пісню промовляти? Невже ж Херувими - Серафими не вміють висловити своєї пісні інакше. Як промовою?
Є ще теорія, що наче б то ці чотири дієсловні форми відображають чотири євангельські символи (орел, віл, лев, чоловік) і ці чотири дієслова мають репрезентувати кожний "жанр" співу: Поюще - співає орел, вопіюще - віл, взивающе -лев, і глаголюще - чоловік. Та це теорія, не більше й вона нам при перекладі не багато помагає.

о. Теодозій Галущинський, ЧСВВ, 2000 р.
(Збережено авторський стиль)

Усі жаліються, що в нашому народі немає єдності, немає любові, а панує хаос, недовіра, зіпсуття, бере гору неправда, несправедливість тощо. Більше того — навіть у релігійній (духовній) сфері панує безлад. Коли б застосувати історичний аналіз до нинішньої ситуації у нашій Церкві, то ми побачили б, що вона подібна до тієї, яка панувала у 17,18 і навіть в 19 столітті нашої християнської ери в Україні. Цей аналіз доводить нас до початків хвороби, ім'я якій — "чистка обряду" і симптоми якої сильно відчутні в наших часах.
Першою жертвою цієї хвороби, на тлі поділу Української Церкви на дві конфесії, впав св. Йосафат. І хоч він носив бороду й одягав одяг як і всі тодішні православні монахи чи владики — та все ж нічого не допомогло. Йосафатові розторощили голову топором, називаючи його папістом (немовби це був злочин!) та знущаючись над мертвим уже тілом великомученика-душехвата. Отже, мова не йшла про той чи інший обряд, але про відступництво від-Риму, про неприйняття примату папи та його непомильності у справах віри, що їх визнає Римська Церква і заперечує нез'єднана.
Знана також всім недавня історія Холмської єпархії та Підляшшя, куди ІЗО років тому приїхали з Львівської митрополії каноніки під проводом о. Маркела Попеля, щоб " рятувати" Церкву від "латинізації". Вони так завзято чистили обряд, що врешті самі перейшли на православіє, давши нам, правда, святих пратулинських мучеників і тисячі інших незнаних жертв уніятської Церкви, які воліли радше загинути, аніж прийняти московську віру.
Хіба не подібним шляхом ідуть сьогодні ті, які змушують греко-католиків уживати в богослужениях та називати себе й вірних православними? Чи не є це наслідуванням "чистки обряду", коли головуючий на синоді наших єпископів висунув пропозицію, щоб таки вживати слово "православний"? Більшість владик не прийняла цього, і тоді головуючий запропонував звернутися до Риму, щоб розв'язати цей спір. По якомусь часі Апостольська Столиця відповіла конкретно: де цього слова "православний" не вживалося, то й не треба його вживати, а де вживалося — там можна вживати (розуміється, якщо вірні переконані, що це слово означає вселенську, тобто католицьку Церкву, яку очолює папа Римський — "вікарій Христа" та наступник Верховного Апостола Петра, якому Христос передав ключі від Царства Небесного). На жаль, ця відповідь з Риму так і не побачила світу, не дійшла до владик, духовенства і вірних, а знайшла місце під сукном на столі у головуючого...
А якими раціями можна виправдати проповідь одного нашого Владики в Ходорові, коли він на закінчення місій виголосив, що назва "греко-католики"— чужа нам назва, накинена австрійським урядом. І нічого не сказав, що саме наша Церква під назвою "греко-католицька" зберегла нашу віру і обряд від германізації, румунізації, мадяризації, полонізації, русифікації. Велика кількість вірних у Ходорові після такої сентенції почувалися ображеними. Вийшовши з гурту і прямуючи додому, вони питали себе: хто ми, звідкіля і куди йдемо?
Куди, врешті, годиться таке виховання в духовних семінаріях, у яких одні семінаристи висміюють інших за те, що ті дотримуються давніх практик (вервиця, св. година, адорація), а самі палять сигарети, ведуть себе не дуже коректно як в семінаріях, так і поза їх межами?
Отож, зважмо, яким духом повіяло в наших єпархіях, як перекручується правдивий екуменізм і підміняється псевдоекуменізмом (з утратою віри нашими людьми, звичаїв і релігійних практик), тобто — чисткою обряду.
Тож молімося всі до небесних опікунів включно з нашими новомучениками за нашу Церкву і народ та за збереження їх автентичності!

Як вести бесіду із Богом: по-Українськи чи по-Церковно-слов'янськи? - По ново- чи староукраїнськи? Бо наша церковна мова - не чужинецька, а рідна, предківська.
І друге запитання. - Як говорити з Господом? Так само, як і з першим ліпшим ближнім, хоч би спосеред рідних? Невже наш Сотворитель і Вседержитель у своїй безконечній славі не заслуговує відбірних, особливих слів пошани і любові, котрих не удостоїмо нікого з земних ближніх? Наш "Сотворитель", не - "творець"... Бо останнім словом ми зрівнюєм Всевишнього по імені з Його земним творінням, що теж може являтись "творцем" якоїсь речі.
Погляньмо глибше, що вартує слово. Усяке ремесло, професія, наука вирівнюють себе у своїм роді відмінними поняттями, жаргоном, лексиконом. Фермер і токар, будівельник, математик, лікар, історик, космонавт, і навіть богослов - у спілкуванні між собою уживають незрозумілі для загалу слова. І цим викликують до себе збільшену повагу із боку непосвячених в їх професійні тайни. Цих часто іншомовних термінів є повно в підручниках, посібниках. І не клопочеться ніхто, щоб їх усунути, чи перевести на буденну, розмовну Українську мову. Натомість учителі і викладачі просто пояснюють їх учням і студентам.
Бо тільки мовне відособлення окремих дисциплін навчання дозволяє зберегти їх зміст і впорядкованість на протязі віків, посилити пошану і потяг до предмету пізнання, до відкриття нової тайни.
У віровизнанні цю роль виховника пошани до усього, що Божественне, виконує церковна мова.
Існують в світі дві найвизначніші церковні мови: латинська і слов'янська... Мови найвищих верств суспільства - царів, князів, бояр, філософів, політиків, світильників у Церкві і науці. Вони живі багатством історичних хронік, трудів філософів і богословів, побожних молитов і хвальних співів, і Літургійних Богопочитальних ритуалів. Мислителі старовини на протязі віків відточували їх Богобоязнений і філософськи точний лексикон.
На місійній ниві обох церковних мов успішно виховалися десятки поколінь побожних і святих людей... І - мучеників за Христову віру уже в сучасну большевицьку пору. На практиці вони довели свою незамінність. Тому не було і нема потреби їх усувати з храму.
Світським літературним мовам невистачає відповідних взнеслих і Богоприємливих слів, притаманних церковним мовам, щоб точно відтворити всю глибину думок і запальне натхнення Божих угодників, те що знаходимо в старих церковних книгах.
Крім того, перехід на спрощену розмовну мову дає перекладачам церковних текстів нагоду для своєвільних або і єретичних перекручень.
Послухаймо, що мовить наш Господь візіонерам у Пальмар де Троя (Іспанія) 3 червня 1972р.: "...О Мої діти, якщо б латинь була відновлена у Церкві, скільки би було направлено помилок. Бо нині із національними мовами Церква стала Вавилонською вежею. Ось де ключ: Вавилонська вежа, помішання мов. Ви бачите, Мої діти, скільки безглуздя в речах, що їх ми нині чуємо. Дивіться, як держави, матеріалісти усяко намагаються зробити для всіх народів одну мову. Навпаки, Церква, що має універсальну мову, має її позбутись. Це - рух назад." "... Сьогодні латинь стоїть на перешкоді прогресистам, бо вона пахне святістю і мудрістю. Поверніться до латині. Це є добре вживати національну мову при читанні Євангелія і Апостола, бо то більш зрозуміло. Однак у самих молитвах Літургії латинь слід задержати."
ОСЬ ТОМУ І ЦЕРКОВНО-СЛОВ'ЯНСЬКА МОВА ПОВИННА ЗАЛИШИТИСЬ В ХРАМІ.
Хто є правдивим Українським патріотом, нехай натужиться, щоби навчити нарід розуміти, цінити і любити мову предків, щоби його підносити на вищий інтелектуальний рівень. Не треба відгороджувати вірних від першоджерел Української духовності.
Існує ще і політичний аргумент. Як тільки ми усунем з наших храмів тисячолітню мову Володимирової Церкви, то Москва одержить ще одну підставу заявляти себе єдиною наслідницею спадку Київської Русі. А він належить тільки нам.
Теперішню поспішну українізацію Богослужень слід розглядати, як частину ворожої нам ватиканської "Остполітик": в догоду Москві відібрати нашій Церкві її універсальну міжслов'янську міжнародну Богослужбову мову, необхідну для навернення Росії і решти нез'здиненого Сходу.

Чи Ви спостерегли, приятелю, як легко розстаємось нині із будь-якою особою чи річчю? - Міняєм чоловіків і жінок, сім'ю, друзів і місце проживання, одежу, їжу, погляди і звички, національність, віру, мову, традиції, буквально - все? Усі спішать до перемін, не виключаючи і Церкву... Дзвенять слова: взаєморозуміння, мир, любов... І сильні світу - у тім самім хорі!
Це дивно, бо при Тайній Вечері мовив Христос: "Ненавидить вас світ - то знайте: мене він ще перед вами зненавидів. Були б ви від світу, то світ би своє любив. А що у ви не від світу, бо я вибрав вас від світу, ось тому й ненавидить вас світ". (Йоан 15, 18-19).
І ще сказано Ісусом у Нагірній проповіді: "Входьте вузькими дверима, бо просторі ті двері й розлога та дорога, що веде на погибель, і багато нею ходять. Але тісні ті двері й вузька та дорога, що веде до життя, і мало таких, що її знаходять". (Матей 7, 13-14).
Здається, цей вітер перемін, повний благими намірами, несхожий на ту вузьку дорогу. Це скоріше - манівці із тої Гадаринської пустелі, по котрій злий дух погнав сьогодні усе людство. І навіть - Церкву. Бо забагато маємо охочих ступати по нібито вузькій дорозі, де покора і послух своїм наставникам " не вимагають особистих жертв. " 
Злий дух роз'єднання... Бо в ту пору, коли безбожний світ змагає до одномовності і єдиновладдя, Петрова Скеля і причалені до неї з'єдинені кораблі-Церкви потопають у вавилонському помішанні язиків, де вірні різних національностей у нинішньому неугомонному світі тратять змогу согласно, пліч-о-пліч славити свого Сотворителя і Батька. Обі світові церковні мови, котрі не знаходять собі рівних - латинська і церковно-слов'янська - гублять великий історичний шанс злучити в братолюбії Христовім американця з німцем, а українця - із другими слов'янськими співбратами.
Сором нам, Українцям, що тримаючи від Бога поданий світильник, котрий вже тисячу літ нам вірно служить, по привичці втікати у задній ряд народів, і легкодумно і віддавати свій прабатьківський князівсько-боярський спадок викрадачам всієї решти нашої історії.
Сором тим, що не бажають за Христовими словами зробити нарід свій народом священиків, піднести його вгору, навчити спілкуватись з Небом на мові славних предків - князів, бояр, подвижників, на мові небуденній, велеречивій, взнеслій і інтелігентній, на другій світовій церковній мові!
Бог заслуговує від нас на все найкраще і найбільше: на пишні обряди, оздобні храми, на поклоніння від глибини душі, на найбільші жертви і умертвлення, і - на хвальні гімни у неповторній мові любові, котрою ми звертаємось тільки до Нього - мові святих рівноапостольних Кирила і Методія.
Боголюбна церковно-слов'янська мова є наче стержнем, на котрому предки нанизували намисто наших чудесних Літургійних практик та інших Богослужебних чинностей. Приберіть цей стержень і все намисто піде з вітром, бо забракне пошани до тих, що потрудились і страждали перед нами.
"Ви - світло світу. Не може сховатись місто, що лежить на верху гори. І не запалюють світла та й не ставлять його під посудиною, лише на свічник, і воно світить усім в хаті. Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на Небі". (Матей5, 14-16).
Так скиньмо ж з себе одежу раба і наймита, не спішім за вітром згубних перемін, не змарнуймо історичний шанс для Українського народу стати оплотом Віри і світильником для тих, хто відстає від нас на вузькій і тернистій дорозі до спасіння і миру на землі.

Ми - віримо, що світ котиться у прірву, моральну й духову.
Вони вірять, що світ іде вперед, до загально-людського добробуту.
Ми - віримо, що світ мусить схаменутися, нагнутися, прийти до Церкви, до єдиної Христової Католицької Церкви.
Вони - вірять, що Церква має уступати світові, його поглядам, звичкам і переконанням.
Ми - віримо, що для добра світу потрібно якнайбільше добрих молитов, добровільних жертв і Богопочитання.
Вони - вірять, що традиційні молитви, усі жертви і способи Богопочитання наших дідів і батьків сьогодні устаріли, що триматись їх - то пересада, немудра впертість, фанатизм.
Ми - віримо, що в Бога правда є одна, що повна правда існує тільки у святій Католицькій Церкві, котра єдина є містичним Тілом Христа.
Ми віримо, що ми є Воюючою Церквою, яка має обов'язок і право вести місійну працю серед тих, що належить до інших віровизнань.
Вони - вірять, що ми не маєм права навертати других, і забороняють просвітну релігійну працю для помноження Католицького Христового стада.
Ми - віримо, що Папа Римський - правдивий Намісник Христа на землі, що він один є непомильний, і то - лише у справах Віри і моралі.
Вони - вірять, що він лише старший поміж ними, як єпископ Риму, що ціле зібрання єпископів на Синодах і Соборах є так само непомильне, як і Папа.
Ми - віримо, що папські енцикліки є авторитетом для всіх вірних, хоч би - енцикліка папи Св. Пія X "Pascendi Dominici Gregis" (1907р.), і папи Пія XII "Humani Generis" (1950р.), що осуджують теологію модерністів. Тут згадаємо про судження папи Пія X, що "модерніст - то єретик, помножений на лицеміра".
Вони - вірять у авторитет модерністських писань Т. Де Шардіна, М. Бльонделя, Г. Булярда, Г. де Любака, Г. У. Фон Балтазара, Г. Кюнга, та інших, їм подібних модерністів, котрі зробили руйнуючий вплив на Римо-каолицьку Церкву після Другого Ватиканського Собору.
До речі, солідаризуючись із тими модерністами, вони замовчують перед нами недавний (1998р.) виступ наших Владик Р. Даниляка. В Філевича (Канада), Архиепископа С. Сулика (США), глави нашої Церкви, Кардинала М. І. Любачівського проти модерністської шкільної програми Канадських римо-католицьких єпископів.
Через такі переконання вони роблять речі, котрі ми ніяк не можем зрозуміти: міняють в Церкві, вкорочують і викидають те, що було добре для нас і наших батьків; - не лишають у спокою ні Літургій, ні других чинів Богопочитання, навіть -с лавного заслуженого імені нашої Греко-Католицької Церкви; - вводять у блуд майбутніх молодих священиків в духовних семінаріях. При тому - все вирішують таємно, в секреті від загалу мирян і духовенства; - при тому - зловживають Третьою Євангельською радою, домагаючись повного послуху, підкорення від тих, що не приймали монаших обітів.
Вони відтягують нас від практик Католицької Церкви у бік світу. "Світом" же Христос вважав все те, що відвертає людей від світу. Коли так, то до цього "світу" належать і установи некатолицьких віровизнань, що противляться католицькій науці і Церкві (протестанські, сектантські, схизматичні, юдейські, мусульманські, індуїстські, буддистські, поганські та інші); з ними всупереч Христовій Науці вони готують екуменічне порозуміння для створення одної світової релігії і одного стада, що і потрібно світським слугам антихриста.
Протилежно до їх переконань ми віримо кожній букві Святого Письма, Євангелія, Об'явлення св. Йоана Євангелиста, кожному слову із писань святих Отців Церкви і папських Енциклік, правдивих Об'явлень із Неба у Ля Салєт, у Люрді, Фатімі, та інших місцях, віримо примірам і овочам мучеництва і дорогоцінного досвіду геройської УГКЦ в підпіллі, віримо в потребу нерозривності і тісного духового єднання старшого і молодого поколінь, в те. що єдине Христове стадо в світі буде створене не силою їх світських розумувань, а Божою ласкою із Неба.
Ми віримо у те, що треба наслідувати Папу Римського в його місійних чинах, в набожності до Богородичної Вервиці, до Сердець Ісуса і Марії, що треба слухати і виконувати в ретельності й покорі всі вказівки Намісників Христа, дбати в першу чергу про єдність вірних свого стада в Христовій любові.
Ми віримо у те, що по всіх законах Божих і людських послух не належиться тим командирам, що бунтують проти Христового Намісника, Святішого Отця Івана Павла II, що ведуть в полон до капітуляції перед "світом" те військо, котре довірив їм сам Бог.


Щоби правильно і докладно оцінити певну політичну подію або справу, треба в умі відійти від неї на кілька кроків у глибину історії, і порівняти із другими подібними явищами. Тільки здалеку добре видно її правдиву вартість.
Пам'ятаємо марксистський лозунг: "Пролетарі всіх країн - єднайтесь!" Метою його, як мовилось були - інтернаціоналізм, дружба народів, рівноправність, і - побудова комуністичного земного раю, без Бога і Богопочитання.
Головними дійовими особами в тій сумнозвісній історії були комуністи, більшовики.
Тепер у світі, в Західному світі, де бурлить кухня всієї світової політики, вже більш як тридцять років жевріє нове гасло: "Душпастирі усіх країн - єднайтесь!" Мета його виглядає подібною: через особисте спілкування душпастирів і їх дипломатичні заходи об'єднати головні віровизнання в одне "Христове стадо", тобто на простий розум - добитись створення гуманного, доброзичливого для людей земного раю.
Чільні дійові особи тут - модерністські католицькі церковні діячі.
Давайте, глянем, чи насправді існує суттєва подібність між тими, і тамтими; - чи ми часом не грішимо, не злорічимо проти нелюбих нам реформаторів - модерністів у Церкві.
Найперше, на яких підставах тримається їх світогляд?
Запитайте їх, чи Бог сотворив світ за б днів, чи сотворив на 6-й день Адама і Єву, чи ті перші люди, наші прародичі були як улюбленці Бога, - гарні, мудрі (по Образу і Подобі Божій), і щасливі? Чи мав місце всесвітній Потоп, як покарання за людські гріхи? Все це підтверджує Святе Письмо.
Коли вони вам прямо не захочуть відповісти, зверніться до підручника для майбутніх священиків "Основи догматичного богослов'я" (Видавництво "Місіонер" у Львові, 1997р.). Там на ст. 41 знайдете слова: "Людське тіло, що постало на шляху еволюції з нижчих (простіших) видів, могло бути наділене Богом на певному рівні розвитку душею, а отже, і розумом та вільною волею".
На простій мові та фраза означає їхнє визнання, що людина може походити від мавпи, тобто що Дарвін і большевики були праві.
Лише ті наведені слова перетворюють у руїну всю нашу Віру.
Надаремно ми вірим, що Бог правдомовний - бо Він сказав нам, що творив світ лише 6 днів; намарно віримо, що Він -Всемогутній - бо, як наука викрила. Він трудився над Сотворениям цілі мільйони років; і шкода вірити, що Він -добрий і премудрий, бо сотворив наших предків бридкими сотворіннями. (Страшно і подумати, як при тім обезцінюється Тіло Христа в Пресвятій Євхаристії і Непорочне Зачаття Його Матері). Та й - боятися Його не варто, бо Потоп не був потопом на весь свті (див. інше джерело їх однодумців: "Св. Письмо" видане ОО. Василіянами в Римі - Торонто у 1991р. на ст. 9: "Засяг потопу покривався з географічним обрієм Ноя. Затоплено було, мабуть, саму лише Месопотамську долину").
Хіба не той світогляд впоювали в нас большевики, стараючись викоренити у народі Віру в Бога і Божого Сина?
Згадана тут книжка, то лиш одна пташка з гнізда модерністів - послідовників монаха Тейльгарда де Шардіна, що 80 літ тому за гроші Рокфеллера намагався викопати з китайської землі мавпоподібних предків чоловіка. Увесь перелік численних єресей у тому підручнику для завтрашніх греко-католицьких душпастирів відвернув би нашу увагу від сформування першого важливого висновку.
ТАК КОМУНІСТИ - БІЛЬШОВИКИ І РЕФОРМАТОРИ - МОДЕРНІСТИ В КАТОЛИЦЬКІЙ ЦЕРКВІ ОДНАКОВО НЕ ВІРЯТЬ В ТЕ, ПРО ЩО ГОВОРИТЬ БІБЛІЯ.
Поставим зараз друге запитання: "Як вони збираються творити одне "Христове стадо?"
За їхніми словами - через екуменічний (всесвітній) діалог.
Творять помалу нову всесвітню віру. Про неї домовляються, сторговуються між собою модерні католики і протестанти, і жиди, і мусульмани, і буддисти, і інші. Але відомо, що юдеї донині обзивають Христа найбільшим злочинцем, а протестанти - не вірять в Тайну Пресвятої Євхаристії і в Божу Матір, а мусульмани не вважають Ісуса Божим Сином, а для буддистів - Він взагалі ніхто. То ж щоб усіх вищевказаних партнерів примирити, треба викинути із католицької Віри науку про Божого Сина, про Його Страждання і Хресну смерть для нашого відкуплення і спасения, про Його перебування між нами у Євхаристії, про невимовну гідність Непорочної Діви Марії, про Небо, пекло, про злобу диявола, про покарання за гріхи супроти Бога. Лишається, як ми вже мовили, релігія без почитания Христа, як Другої Божої Особи.
Сповідуючи еволюційний дарвіно-марксистький світопогляд на сотворения і розвиток світу модерністи дуже легко переступають через Христа, щоби подати руку примирення і дружби єретикам і другим ложновірцям.
ОПОЗИЦІЯ ДО БОЖЕСТВЕННОЇ ОСОБИ ХРИСТА І ДО ЙОГО НАУКИ ПРО СПАСЕНИЯ - ТО ДРУГА РИСА, СПІЛЬНА ДЛЯ КОМУНІСТІВ - БІЛЬШОВИКІВ І РЕФОРМАТОРІВ - МОДЕРНІСТІВ В КАТОЛИЦЬКІЙ ЦЕРКВІ.
Та нова релігія покищо зоветься християнством, але вже соромиться прикметника "католицька", соромиться всієї історії Католицької Церкви. Діячі тої релігії вибачаються перед іншими конфесіями за всі здогадні кривди, що їх Католицька Церква заподіяла членам інших віровизнань.
Головними засобами впровадження нової релігії є наука модерністів про любов і про послух.
По-їхньому Бог - то тільки безмежна і всеосяжна любов; - Бог не є справедливим Суддею, нікого не карає за гріхи, лише прощає всім, хто виявляє приязнь і любов до свого ближнього. У них наш християнський Бог перетворився в давнього поганського бога любові, який дозволяє на всі прелюбодійства.
Друга Божа Особа - Син Божий, що зійшов із Неба, став чоловіком і вмер на хресті для нашого спасіння, по-їхньому -не Бог, не Цар Всел енної, не справедливий Суддя усіх людей, лише наш брат, що любить нас, котрому не належить почитания: він має тішитись, коли перед ним танцюють, музикують і подають собі взаємно руки. Ось звідки взялося те легковаження обрядністю традиційного греко-католицького Богопочитання!
Подібно перекручують вони питання послуху вірних і духовенства в Католицькій Церкві. Традиційно послух в Церкві не може стосуватися ділянки моральності і Богопочитання. Ніхто, ніякий начальник, духівник, сповідник, батько, матір не мають права наказувати грішити проти Божих і Церковних Заповідей, проти моральності і Богопочитання, проти Церкви. Ніхто, навіть той, що присягнув на досконалий послух своїм зверхникам, взяв на себе тягар виконування Третьої Євангельської Ради про досконалий послух, не сміє грішити проти моралі, проти науки Церкви, проти Бога, бо так йому наказує зверхник. Досконалий послух - то не сліпий послух, де нібито заради Бога людина виключає з ужитку свою совість і розум. Такий послух - то рабський послух. Досконалий послух стосується тільки особистої невигоди, особистих поглядів, звичок і схильностей. Наставник має право змушувати свого підопічного переносити всякі невигоди і терпіння, насмішку, злидні, голод, холод, біль, хвороби, всякі тілесні небезпеки - для добра і вдоволення його душі, але ніколи - муки совісті.
А іменно тим займаються сьогодні поголовно католицькі модерністські наставники, силуючи до послуху, не до досконалого Божого, - а до сліпого рабського послуху свою паству.
Тут чітко видно зловживання Божою Наукою про любов і послух для підступної мети руйнування святої Католицької Церкви.
Добру Новину про спасення людської душі для вічного щастя з Богом в Небі - перетлумачують у посібник для примирення людей у ході побудови соціально справедливішого дочасного земного раю. Всі конференції, асамблеї, наради, з'їзди і інші зібрання модерністських церковних діячів, мирян та молоді (із їх розважальними програмами) зосереджують увагу на тих самих проблемах, якими клопочуться безбожні світські міжнародні організації, із світовими банками, ООН і Євросоюзом: зближення релігій, культур, матеріальний достаток, усунення дискримінації жінок і національних меншин, права чоловічих і жіночих збоченців, збереження природи, розвиток світської науки, залагодження регіональних політичних конфліктів, питання перепрошення євреїв і т.п. Із обрію тих повних ликування братолюбних зустрічей пропали турботи про стан моральності в суспільстві, про особисте покаяння і перепрошення Бога за гріхи, про молитву, про працю над власною душею, про Богопочитання і потребу місійної самопосвятної роботи серед ненавернених.
Третій висновок.
СВЯТЕ ЄВАНГЕЛІЄ ІСУСА ХРИСТА ЦЕРКОВНІ РЕФОРМАТОРИ-МОДЕРНІСТИ ВИКОРИСТОВУЮТЬ ЛИШЕ ДЛЯ ВТІЛЕННЯ МАРКСИСТСЬКО-БОЛЬШЕВИЦЬКОЇ ІДЕЇ ПРО ПОБУДОВУ ЛЮДСЬКОГО РАЮ НА ЗЕМЛІ У ПАРІ ІЗ СВОБІДНОЮ ЛЮБОВ'Ю.
Неможливо нараз впроваджувати усі задумувані ними зміни. Тому все здійснюється поступово. Спочатку -вкорочуються Богослужби, бо то мучить вірних, потім -викидають на сміття церковні мови (латинську і церковнослов'янську), бо нарід їх не розуміє; далі, - забороняють клякати при Причасті, бо Господь каже до Нього приступати; і ще - не треба Адорації, Святих Годин, Хресних Доріг і Богородичних Вервиць, бо то не наше, а латинське (і дурять нас, бо Римо-католицька Церква все це викинула після Другого Ватиканського Собору. Лишилося воно ще в греко-католиків). І то не все. - Пресвяте Серце Ісуса, Непорочне Серце Марії, безконечні зміни в традиційних молитвах, скорочення обов'язків священиків (чи багато з них щодня правлять Служби Божі, вечірні і утрені, відмовляють обов'язковий часослов?). А - зміни в проповідях, в нових катехизмах, де вже не треба говорити про покарання за гріхи, про пекло і диявола? Навіть - калічать обличчя УГКЦ, щоби після пластичної операції під іншою назвою ніхто не упізнав, що це та сама звитяжна Катакомбна Церква, по котрій нині Заходу би личило рівнятись.
Ті три вищеприведені висновки повністю підтверджують правдивість заголовку цієї праці. Але щоб остаточно домалювати справжній образ шляху по котрому ступають модерністи звернемося до словника. Хоч прикметник "екуменічний" у словниках ужили для позначення об'єднуючого руху в протестантстві на початку 20-го століття, буквально він перекладається "всесвітній"; значить -"екуменізм" означатиме всесвітність, тобто інакшими словами - інтернаціоналізм. І немає сумніву, що він - комуністичний.
Отже існуючий в модерному католицтві екуменічний рух за примирення різних віровизнань, це чисто світський, протестантський рух, спрямований проти нашого Господа Ісуса Христа і Його ЄДИНОЇ НЕВІСТИ правдивої Католицької (в тому числі - Греко-католицької) Церкви. Той рух нічого спільного немає із побажаннями Ісуса про те, "щоб був один Пастир і одне стадо".

о. Теодозій Галущинський, ЧСВВ, 2000 р.
(Збережено авторський стиль)

Католицька Церква є незнищимою і непомильною

Незнищимість Церкви

Тільки Католицька Церква дає спасіння

Іншими словами "Поза Католицькою Церквою немає спасіння".

1. Католицька Церква єдина дає спасіння; тобто тільки Католицька Церква має такі засоби які ведуть до спасіння: вчення Христа, засоби спасіння встановлені Христом, вчителі і пастирі Церкви призначені Христом.

Церква не може навчати що істина і заблудження є еквівалентні і однаково ведуть до спасіння; вона не робить декларації хто є спасенний, але тільки стверджує що є потрібне для спасіння. Суд над окремою особистістю залишений Богові Який досліджує серця (Пс. 7:10). Доктрини Церкви це не декларація нетолерантності до особи, але нетолерантності до заблудження, такої як нетолерантність Бога яку Він висловив коли заборонив фальшивим богам з'являтись перед Ним. (1 Кор. 5). Також Церква є дуже далекою від ненависті до тих, хто є поза її лоном в її публічних молитвах у Страсну П'ятницю коли вона вимолює Божого милосердя для них. Переслідування середніх віків не були ділом Церкви, яка бажала не смерті грішників але їхнього навернення; це була цівільна влада яка використовувала силу проти єретиків, тому що згідно закону вона турбувалась за суспільний мир і мораль. Церква є дорогою спасіння, яка відрізняється від синагоги, бо остання говорить про дорогу спасіння у далекому майбутньому, в той самий час як Церква каже що вона є правдивий шлях. Католицька Церква відрізняється від єретичних церков які корумпували Христову доктрину і відкинули засоби спасіння такі як Літургія і покаяння зі сповіддю і покутою. Їхня дорога є дорогою довкола дороги. "Віддалений є той хто йде поза правдивою стежиною" каже Св. Августин, "він є віддалений від цілі його подорожі".

2. Кожна людина зобов'язана стати членом Католицької Церкви.

Дехто каже що людина не повинна змінювати свою релігію; як хтось каже що людина може утримувати свою власність, яку її батько набув несправедливо. Інші кажуть "Одна віра є такою ж доброю як і інша, і всі вони є однаково добрі для неба". Але це визнання байдужості. Це абсолютно ясно що тільки одна релігія може бути правдивою, тобто відкритою Богом; тільки розум може сказати нам що істиною є те до чого ми націлені. Це є абсурдом казати що Бог не турбується чи людина адорує Йому, чи дереву, чи каменю, або чи Христа визнають Його Сином чи блюзніром. Для чого Христос а потім Його Апостоли проповідували Євангеліє і були за це так сильно переслідувані, якщо байдуже як людина вірує? Для чого Апостоли так настійливо викривали тих, хто викривляв вчення Христа (Гал. 1:8; Іван 1:10)? Для чого Бог навернув Савла, і післав Ангела до Корнилія? Апостоли дали таку причину "Немає іншого імені під небом, що було дане людям, яким ми маємо спастися" (Дії 4:12) І Христос сказав "Я є дорога, істина і життя. Не може людина прийти до Отця, як тільки через Мене" (Іван 14:6). Тому дуже багато людей увійшли до Церкви, жертвуючи своїм родовим ім'ям. Королева Христина едина дочка короля Швеції Густава Адольфа, архі ворога Католиків, вивчивши Католицьке вчення переконалась у його істині; і оскільки земний закон забороняв їй практикувати її віру, вон зреклася корони і провела останоок своїх днів у Римі. В Англіїї приєднались до Церкви багато англікан, серед яких були кардинали Ньюман і Маннінг. Навіть з Юдаїзму були знакові навернення такі як Раттисбон і Ліберманн.

3. Той, хто з власної волі залишається поза Церквою, не буде спасенний.

Людина, яка знає що Католицька Церква є єдино правдивою, залишає її щоб вигідно одружитись, або проштовхнути свій бізнес, або через деякі інші негідні мотиви, не буде спасенною; рівно як людина яка зі страху перед відлученням від спільноти, не входить до Церкви. Те саме, коли людина має серйозні сумніви щодо того чи є його Церква єдино правдивою, не докладає зусиль віднайти істину. Так як і ті що люблять темряву більше за світло (Іван 3:19). "Не може той мати Бога за Отця, хто не визнає Церкву Матір'ю", каже Св. Кіпріан. "Той хто не визнає Христа Головою" каже Св. Августин "не може бути спасенний; і той хто не належить тілу Христа, тобто Церкві Христа, не має Христа своїм Главою". "Той хто відпадає від Церкви, відпадає від Христа" (Собор в Латерані, 4).

Якщо людина не через власну вину залишається поза Церквою, вона може мати спасіння якщо вона провадить життя у страсі Божому; така має всі причини бути членом Католицької Церкви.

Більшість людей вихованих в єресі думають що вони належать правдивій Церкві; їхні заблудження не підлягають гніву Божому. Людина, яка веде добре життя і має любов до Бога в серці, реально належить Церкві, і така є спасенною не через її єресь, але через належність до Церкви. Св. Петро каже "В кожному народі, хто Бога боїться і чинить правду, той Йому приємний" (Дії 10:35). Всі хто жили у світлі були Християнами, такі як Сократ, Авраам, Ілія. Вони не належали тілу Христа, тобто вони не були зовнішньо в єдності з Церквою, але вони були душею Церкви, тобто вони мали ті самі відчуття, які члени Церкви повинні мати.

Таким чином Католицька Церква має як видимих так і невидимих членів.

Видимі члени це ті, хто був прийнятий в Церкву через Хрещення. Наступні не є членами Церкви: нехрещені (язичники, Юдеї, Мухаммедани), формальні єретики (Протестанти) схизматики (Греки), і ті хто були екскомуніковані. Невидимими членами є такі що без якоїсь особистої вини є поза Церквою, але живуть у страсі Божому.

Видимі члени Церкви називаються живими або мертвими, відносно до того чи є вони в стані освячуючої ласки чи ні.

Помилкою є думати, що ті що впали в тяжкий гріх не є далі членами Церкви. Церква подібна до поля, на якому разом ростуть пшениця і кукіль (Матей 13:24), або як невод містить добру і злу рибу (Матей 13:47). Але не достатньо належати Церкві; людина повинна жити згідно з вірою, інакше її членство послужить тільки її більшому осудженню. (Джерело)