Ймовірніше за все, що саме таким способом і опинилась Ніна у своїх панів. Мабуть, купили її десь на базарі, як тиху овечку, й забрали в неволю. А кожний розуміє: хоч які були б добрі пани, а все одно нево­ля — тяжка річ. За тих давніх часів до невільників, куплених, мов той товар, ставились, як до тварин. В недобрих господарів і годували їх погано, і про відпочинок їхній не дбали, і поводились з ними, як з істо­тами, за людей нижчими, не вартими ні жалю, ні співчуття. Є й інша версія, що св. Ніна була римською черницею, яка під час переслідування хрис­тиян за імператора Діоклетіана втекла з Рима з гуртом черниць до Вірменії. Коли ж за короля Тіридата почалось і у Вірменії гоніння християн, св. Ніна врятувалася і згодом опинилась у Грузії як воєнна бранка.
Важко було тій бідолашній дівчині серед чужих людей, бо й мови їхньої не розуміла і слова рідного між ними не чула. Тому, коли її спитали, як її звати, вона,  не зрозумівши,  що саме від неї хочуть довідатись, відповіла:
— Я — християнка.
Гадаючи, що чужинці примушуватимуть її на їхню віру переходити, їхнім поганським богам молитись, вона враз сповістила, що іншому Богові служить і від віри своєї правдивої не відступить, хоча б і довелось за те зазнати мук, тортур чи й самої смерті. Вона — християнка!..
Однак тим панам було байдуже до віри їхньої невільниці. А того, що вона їм сказати хотіла, вони не зрозуміли, гадаючи, що вона їм своє ім'я говорить, та й почали Ніну звати Християною або Христиною.
Працювала Ніна—-Христина не покладаючи рук. Викону­вала не лише свою роботу, а ще й своїм товаришам, бідним невільникам, чим могла, допомагала. А в тій своїй праці тяжкій, в самітності невеселій та в тузі кривавій за краєм своїм рідним знаходила втіху в молитві та в міркуваннях і роздумуваннях про муки Христові, про страждання Того, що не тільки сам на землі працював, а ще й тортури та смерть страдницьку прийняв за людські гріхи. І, думаючи про те, покірно несла невільниця-бранка свою недолю гірку, тихо, слухняно та сумлінно виконувала вона працю свою.
її лагідну вдачу та дивну покору помітили насамперед інші невільники, попліч з якими довелось їй працювати. Вражала їх ласкавість та доброта її; Ніна кожному охоче допомагала, намагалась усім зробити послугу, а для себе самої нічого не вимагала, усім була задоволена, за все Господа Бога хвалила.
З часом, коли вже почала Ніна чужу мову розуміти й сама вміла сказати, що хотіла, почала вона розповідати іншим невільникам та простим людям про християнську віру. Почала їх стримувати від недобрих вчинків, сварки та бійки; вчила бути чесними та справедливими. Невільники, бачачи, яка вона добра та мила, як сама виконує все те, чого інших навчає, почали ставитись до неї з пошаною. Особливо за те, що прийняла вона обітницю дівицтва й зберігала свою чистоту та недоторканість дівочу...
За старих часів іберійським жінкам жилося вельми тяжко. Найгірше було те, що не мали вони ніякої волі, а за законами, свого краю завжди в когось були в послуху. Дівчата робили тільки те, що веліли їм батьки. Заміжні мусіли в усьому коритися волі чоловіків. Навіть матері та вдови у родинних справах не мали голосу, а повинні були коритися наказам старшого свого сина. Тому найбільше там шанували тих дівчат, які складали й дотримували обітницю дівицтва. Отож, поважали Ніну, дарма, що вона була бідною чужинкою-бранкою.
А вона своїм чесним життям, старанною працею та милою й тихою вдачею все більше й більше привертала до себе людей. Не тільки вже слуги панські та сусіди вбогі ставились до неї з пошаною, а й самі пани почали помічати, що не така вона, як_# усі інші невільниці. І стали людяніше з нею поводитись, немовби була вона не куплена, а вільна. їх дивувало: як може така молода дівчина провадити життя святе, ніякими розвагами не цікавитись, навіть нічого кращого для себе не бажати! І питали вони її, чому вона так живе.
— Та ж я християнка, — відповідала дівчина. — Таким життям я тільки й можу служити своєму Богові — Ісусові Христу. Кожний, хто зветься християнином, повинен жити так, як жив Ісус Христос, бо ж наша віра вимагає не тільки молитов та пошани до Бога, а якнайбільше добрих вчинків, життя праведного.
Вона їм розповідала, хто такий Христос, як прийшов Він на землю, творив чудеса, навчав й прийняв добровільно хресну муку, щоб від вічної смерті людство викупити та до Бога навернути.
Уважно слухали Ніну ті люди. І зворушували їхні серця ті святі оповіді. Вони, міркуючи над тим, що говорила їм невільниця, визнавали, що в її словах — правда. Повіривши в Христа, стали й самі Христову науку поширювати, розповідаючи про неї своїм знайомим та сусідам.
От і рознеслась далеко по грузинській землі вістка про дивовижну не-вільницю-християнку, що живе праведним життям та й інших людей того ж навчає.
Аж ось сталось таке. Тяжко занедужала в однієї селянки маленька дитина. Чого тільки та бідолашна мати не роби­ла, — ніщо не допомагало. От і пішла вона з хати до хати, як це є в звичаю тієї країни ще й досі, питати в усіх ради-помочі. Так дійшла й до Ніни—Христини.
— Не знаю я, — сказала їй Ніна, — людських ліків. Але справжня Христова віра й гори пересуває. А мій Господь, Ісус Христос, не тільки хворим допомагав та здоров'я їм повертав, а навіть і мертвих з могили піднімав. То ж помолюсь я Йому, милосердному, може, зглянеться Він на твоє горе й зцілить твою хвору дитину.
З тими словами взяла вона немічне малятко, поклала його на своє вбоге ліжко, добре вкрила його овечим кожушком, щоб воно не трусилося, а сама стала навколішки й почала молитись. І вислухав ласкавий Господь щиру молитву святої дівиці — враз полегшало дитинці, а згодом і зовсім вона очуняла, немов і не хворіла.
От тоді вже пішов справжній розголос про Ніну— Христину по всій країні іберів. Один одному розповідали люди про дівчину, що не тільки таке дивовижне життя провадить, а навіть своєю молитвою хворих виліковує. Та й докотилася та вістка аж до королівського палацу.
А був тоді грузинським царем Міріян, людина доброї та милосердної вдачі. Мав він дружину, що вже давно хворіла на важку недугу. Кликали до неї всяких лікарів: і своїх, і чужинців славнозвісних, та не могли вони її недуги зцілити.
Як зачула володарка, дружина Міріянова, про Ніну-Христину, то зажадала, щоб привели до неї ту праведну дівчину.
Прибули до Ніни царські посланці, веліли їй іти до цариці. Та була дівчина сором'язлива, а, може, пани не хотіли, щоб вона йшла до палацу у дранті невільницькому, та й почали їй готувати одяг.
Тим часом хвора цариця довго не чекала: якщо чудодійна бранка не йде до неї, вона сама піде до Ніни. Привезли царицю до тієї хатинки, де жила дівчина. Запросивши її до свого помешкання, Ніна поклала хвору на своє ліжко, як перед тим поклала немічну дитину, сама стала навколішки й почала молитись. І знову сталось диво! Ще й молитви своєї Ніна не докінчила, а вже відчула цариця, що болі її вщухають, недуга минає, здоров'я вертається. Зраділа вона безмірно. Багаті подарунки давала бідній невільниці, та тільки дівчина нічого не взяла.
— Навіщо мені все те? — відказала. — Я багатша за всіх земних царів, бо маю найдорогоціннішу річ, дорожчу за всі скарби — віру в Господа мого, Спасителя, Ісуса Христа.
Почала цариця просити, щоб Ніна і її навчила науки Христової. Зраділа вельми дівчина, розповіла цариці про правдиву віру і враз навернула до неї поганську царицю. Дуже втішивя цар Міріян, коли повернулась додому його дружина здоровою. Припали йому до душі й ті речі, що їх почула цариця від Ніни, хотів він і сам стати християнином, як дружина його, та вагався, бо не знав, як поставиться до нього народ, якщо "зрадить" він своїх поганських богів.
Та ось одного разу трапилась з Міріяном така пригода. Вибрався цар на лови. Зранку день був сонячний, гарний, аж раптом заступили небо чорні хмари, вмить, як це буває в тих краях, все потемніло, загуркотів грім, запалахкотіли грізні блискавиці. Від страшної громовиці з хуртовиною стало в горах зовсім темно — світу білого не було видно. А Міріян був попереду всіх мисливців, відбився від гурту й опинився в небезпечному місці, де й удень треба було мати немало вмілості та сміливості, щоб якось щасливо звідти вибратись. Марно кликав він на допомогу. Даремно сурмив у турячий ріг. Хіба ж можна було покрити оте страшне гуркотіння, що ревіло та гуляло поміж кавказьких ущелин та проваль?.. А тим часом дощ лив мов з відра. Де були хоч якісь стежечки, тепер тільки потоки шалені гуркотіли та білим шумом виблискували, коли чорним, як безодня, небом пролітав фіалковий чи зеленкуватий блиск вогняної стріли.
Царя охопив жах. Думав, що прийшла вже його остання година, — не зійти йому живим з тієї скелі, до якої він зі своїм конем притулився; мов паща чорна, роззявилась під ним безодня, в яку коня потоком підмивало. І згадав він тоді про Великого Бога, про якого йому дружина говорила. І почав він молитися Христові, щоб урятував його від смерті, як звільнив його дружину від смертельної недуги.
Молився цар Міріян, Господа благав... А буря почала стихати, чорні хмари враз розступилися, і раптом засяяло ясне сонечко. Щасливо вибрався з ущелини Міріян, обдивився навколо, аж уже їдуть йому назустріч його вірні слуги. І повірив тоді цар іберійський у всемогутню Божу силу. А як повернувся додому, негайно послав по Ніну, попросив її-залишитися в палаці та навчити його християнської віри.
А оскільки дівчина вже давно жила в своїх панів не як невільниця, а мов член їхньої родини, то могла вволити волю цареву. Лишилась при дворі й провадила там науку Христову, вихваляючи Господа, що навернув до себе серця царя і цариці.
Тоді Маріян відправив послів до царя Константина Великого, щоб той прислав йому християнських священиків, які б могли охристити його та увесь іберійський народ. Тепер уже Міріян не боявся, що не захочуть того люди, тому що багато було таких, що вже прийняли віру від праведної Ніни і самі бажали хрищення. Не чинили цареві опору і прибіч­ники — придворні та шляхта, бо й вони вже раніше чули про віру Христову.
Коли ж прибули від Константина священики й відбулося хрищення грузинів, заклав Міріян у своїй столиці Тифлісі першу християнську церкву.
Так цілу країну, увесь народ навернула до християнської віри бідна невільниця-бранка, навіть справлене ім'я якої не було тому народові відоме. За таку велику заслугу Ніни перед вірою християнською свята Церква найменувала її Рівноапостольною, бо ж, як учні Христові, апостоли, так само й вона поширювала правдиву віру поміж людьми.
Усі ці відомості записав священик Руфин Аквілейський від Міріянового сина.
Коли в Грузії вже добре укріпилось християнство, тоді св. Ніна поселилась на горі в пустельні поблизу Бодбелі в Кахеті. Там давав їй духовні послуги єпископ Іван, якого висвятив на єпископа св. Євстатій з Антіохії. В пустельні жила св. Ніна аж до смерті, там була і похована. Згодом ця місцевість стала єпископською столицею.
Сьогодні важко провірити історичність переказаних нам подій про поширення християнства в Грузії, яке почалось ще за часів Константина Великого.
На Кавказі святу Христину звуть святою Ніною — просвітителькою Грузії. Вельми величають її і вважають покровителькою Кавказу.
Вірмени, що також глибоко шанують св. Христину, звуть її Нуною, мабуть, через те, що там було передання, ніби прийшла вона не з Вірменії, а з Єрусалима, і була черницею. А по-латинському черниця — нонна.
Між українським та кавказьким народами були добрі, сусідські взаємини. Тому не дивно, що слава про грузинську святу Ніну—Христину поширилася на українській землі. Наші люди здавна знали про її праведне, богобоязливе життя, чули й про те, як увесь край навернула вона до віри Христової, й щиро шанували її. Тому так багато жінок в Україні на честь цієї Святої називаються Христинами і Нінами.