Св. Максим був одним з тих великих правовірних східного обряду, що по-геройськи, життям і писемним словом, ранами й терпінням аж до самої смерті відважно боровся з єретиками за правдиву Христову віру та за повагу до Апостольської Столиці в Римі. За те й назвала його Церква Христовим Визнавцем.
Народився св. Максим близько 580 року в Царгороді у заможній і побожній родині. Коли підріс, імператор Іраклій взяв його до* свого двору головним писарем. Були це дуже важкі часи для Христової Церкви. Ширилася єресь за єрессю.
Ледве притихло аріанство, а вже прийшла єресь монотелитів, або одновільців, баламутячи людей, начебто в Ісусі Христі була тільки одна воля й одне діяння, хоч у Нього як у Богочоловіка були дві волі й дві діяльності: Божа й людська. На нещастя католиків, єретиків очолювали два патріархи: царгородський Сергій і олександрійський Кир, єретиком став і сам імператор Іраклій. Один тільки Єрусалимський патріарх св. Софрон мужньо обороняв правдиву віру.
Царському писареві нестерпно стало служити такому володарю, тому, зрікшись посади при імператорському дворі, постригся в ченці у Хризопільському монастирі (тепер Скутарі поблизу Царгорода).
Хоч св. Максим жив при царському дворі, та це не перешкодило йому стати добрим монахом. Минуло всього кілька років, а він вже був таким ревним у молитві і вмертвінні, праці, любові й інших чеснотах, що монахи вибрали його своїм настоятелем-ігуменом. Тоді він і написав кілька праць про високу, містичну злуку з Богом.
У той час, на прохання Сергія, імператор Іраклій підписав ектезіс (пояснення віри), тобто нове визнання віри в розумінні єретиків-одновільців, нав'язуючи всім і всюди віру в те, що Ісус ХристоеТ хоч був Богом і чоловіком, мав тільки одну волю й одне бажання та діяння. Св. Максим, дізнавшись, що проти одновільців виступив на Заході Папа Іван IV, відкинув імператорський ектезіс, пішов з монастиря і пустився в далеку подорож до Африки й Палестини, заохо­чуючи єпископів непохитно стояти у правдивій вірі й не приймати єретицького віросповідання. Там відвідав він також св. Софрона, Єрусалимського патріарха, що перебував тоді в пустині. Його Максим називав своїм батьком, учителем і провідником. Коли св. Софрон незабаром помер, св. Максим сам став головним оборонцем правдивої віри на Сході.
Тим часом повмирали Сергій і Кир, а також імператор Іраклій, який перед смертю хоч і скасував свій єретицький наказ, та Церква не мала спокою. Між царгородськими патріархами велася боротьба за патріарший престол. Про одного з них — Пира, писав св. Максим: "Коли Апостольська Столиця признає Пира за єретика і виклятого, то це зовсім певне, що кожний, хто виклинає тих, що осудили Пира, виклинає Апостольську Столицю, а це означає — Католицьку Церкву... Апостольська Столиця одержала найвищу владу й силу в'язати й розв'язувати в усіх Божих церквах у світі від самого воплоченого Божого Сина й усіх святих Соборів". У 645 році Григорій, намісник африканської провінції й друг Максима, довів до диспуту між Пиром і Максимом. Пир навернувся до правдивої Церкви і виїхав до Рима, до Папи Теодора І, щоб відректися монотелитської єресі.
Трьома роками пізніше жорстокий наслідник Іраклія, * імператор Констанс II, видав імператорський декрет — типос (образ віри) для підтримки єресі одновільців. Тоді Папа Мартин І скликав у Римі Лятеранський Собор, який осудив той декрет. Це так розлютило імператора, що він наказав ув'язнити Папу й заслати його 653 року в Херсон (Корсунь) над Чорним Морем, де Папу так мучили й морили голодом, що 655 року св. Мартин закінчив своє життя смертю визнавця.
У Лятеранському Соборі взяв участь також св. Максим з двома своїми учнями Анастасіями — священиком і монахом. Св. Максим так виразно на Соборі змалював страждання Церкви, зухвалість єретиків і злощасне втручання імператора в справи св. віри, що звернув на себе увагу всієї держави. Коли згодом св. Максим виступив проти імператорського єретицького декрету перед імператорським послом, його також ув'язнили й повезли до Царгорода. Мав тоді св. Максим 75 років. Під час допитів йому зробили закид у щготидержав-ній змові та у тому, що при підтримці Рима проти імпера­торського декрету він осуджував Церкву в Царгороді. На те сміливо відповів св. оборонець правдивої віри: "Я не осуджую жодної церкви, та я швидше втрачу своє життя, ніж відступлюся хоч на крок від віри". Розправа закінчилась засланням св. Максима до містечка Візиї в Тракії. Така доля чекала також обох Анастасіїв, його учнів. Святий визнавець натерпівся там доволі від холоду, голоду й принижень.
По кількох місяцях вислали до нього, за проводом Теодосія, єпископа Кесарії в Бітинії, комісію, що мала вести з Максимом переговори у справі св. віри. Максим так пере­конливо говорив про дві природи в Христі та про неможли­вість мовчання в справах віри тоді, коли треба ставати в її обороні, що єпископ Теодосій пізнав, що правда — на боці правовірних і обіцяв навіть навернутися до Апостольської Столиці. Дав також св. Максимові трохи грошей і одежу. Після тих переговорів перевезли св. Максима до монастиря в Реґії. Але незабаром прибув туди знову єпископ Теодосій з посланниками імператора та з заявою, що той наділить його різними почес/гями, якщо він прийме його типос. Тоді прига­дав св. Максим Теодосієві його попереднє приречення, яке він зробив на св. Євангелієві, хресті й на образі Божої Матері. Та Теодосій відповів холодно: "Що я можу зробити? Імператор змінив свій погляд". Проте Максим далі стояв непохитно у правдивій вірі. За те плюли йому в лице, били його, забрали в нього гроші і все, що мав, а наступного дня потягли до Селембрії, а звідти — до Перберів, де вже мучились у тюрмі його учні й помічники, обидва Анастасії.

Після шести довгих років нестатків і терпіння у в'язниці привезли св. визнавців знову до Царгорода на суд єретиків. Там усіх трьох засудили на досмертну в'язницю, а перед тим бичували, відрізали їм язики, повідрубували правиці. Позбавлені язика, не могли вже проповідувати правдивої віри, а позбавлені рук — не могли писати правовірних пов­чань; та вони все ж визнавали віру геройською терпеливістю серед мук і мужністю в годину смерті.
Великий Божий слуга Максим залишив нам у спадщину релігійні твори: Пояснення Святого Письма і творів Діонисія Ареопагіта, "Розмову двох монахів про духовне життя" й листи, чим здобув собі ім'я — батька східної містики. Та головною його спадщиною для нас і всієї Христової Церкви є геройський приклад визнання правдивої віри й непохитної вірності св. Апостольській Столиці.