Мені досить важко сказати, чим керуються і що насправді думають ті українці, котрі називають себе націоналістами, але при цьому підтримують євроінтеграційний курс олігархічного режиму. Якщо бути точнішим, я не знаю, що саме спостерігається у цьому випадку: обман чи самообман. Хотілось би вірити, що самообман, хоч, зрештою, і до відвертої брехні українському суспільству не звикати…

І в ході спілкування з окремими «націоналістами», котрі підтримують асоціацію з ЄС, і вислуховуючи численні промови політиків подібного ґатунку, я нерідко зустрічав один і той же прийом: прагнення переконати, що гомодиктатура, гендерна ідеологія та мультикультуралізм з одного боку та Євросоюз з іншого боку – це зовсім інші речі. Обґрунтовуючи це твердження, «націоналісти-євроінтегратори» здебільшого говорили про те, що зближення з ЄС не означає прийняття усіх його цінностей, що європейські цінності і гей-паради – це не одне й теж, що, вступивши в майбутньому до ЄС, ми навіть зможемо його врятувати своїм консерватизмом. Чи виправданими є надії наших «корисних ідіотів» на службі вітчизняній олігархії та мультинаціональному капіталу?

Розпочну з останнього – з українського месіанства. Україна безперечно може відіграти вагому роль у процесі відродження Заходу. Як не крути, наша країна є найбільшою країною Європи, має значний потенціал і не зовсім деградоване населення. Проте щоб реалізувати власний потенціал, українцям необхідно здобути сильну, дійсно незалежну національну державу, а не позбуватися власного суверенітету на користь мондіалістських утворень. Один мій товариш слушно порівняв подібну євроінтеграційну ілюзію з намаганням потрапити на потопаючий «Титанік», щоб врятувати його, вичерпуючи звідти воду. Представники європейських націоналістично-консервативних сил чомусь із усіх сил намагаються врятувати власні народи, «евакуювати» їх із антинаціонального корабля, а наші «теж-націоналісти» натомість прагнуть рятувати сам корабель, котрий все більше заглиблюється у бездну звиродніння… Якщо Україна підпише угоду про асоціацію, а згодом стане «повноправним» членом ЄС, ніякого дива не станеться, роль якогось надпотужного антибіотику українці не відіграють так само, як не відіграли поляки або хорвати.

Тези «зближення з ЄС не означає прийняття усіх його цінностей» та «європейські цінності і гей-паради – це не одне й теж» я спробую розглянути комплексно. Зазвичай розмови про позитивні «європейські цінності» ведуться разом із розмовами про «європейські стандарти життя». Українці охоче вірять подібній риториці, мріючи про те, що незабаром в українських райвідділках перестануть катувати, калічити та вбивати людей, судді та чиновники перестануть брати хабарі, дороги автоматично стануть гладенькими, а товщина масла на канапці зростатиме з геометричною прогресією. Враховуючи той факт, що «європейські» мантри лунають в Україні останні років п’ятнадцять-двадцять, немає нічого дивного у тому, що ЄС у свідомості багатьох українців постає ледве не в ролі «Царства пресвітера Йоана», якогось магічного центру тяжіння. Зрештою, сама логіка, згідно з якою вступ до ЄС якось автоматично вирішить низку проблем, є рецидивом магічного способу думання. Це як умагії вуду: уколов ляльку голкою, і у твого ворога заболіло серце, вступив до ЄС, і твоє авто їде «німецькою» дорогою… Не знаю, кому як, але мені магія не подобається: ні вуду, ні численні ворожки, ні свідки Брюсселю сьомого дня. Набагато краще бути християнином і націоналістом і, уповаючи на Боже милосердя, сміливо брати частку відповідальності за долю власної нації.Але мова не про це, а про підміну справжнього змісту «європейських цінностей» матеріальними показниками життя на Заході.

Отож, спекулюючи на народних бідах, євроінтегратори намагаються затуманити сутність Євросоюзу. Замість того, щоб рухатися шляхом Національної революції, котра наведе порядок і з чиновниками, і з гопниками в погонах, і з несправедливим розподілом багатств, і, врешті-решт, з дорогами (відправити за ґрати десяток керівників «УкрАвтоДору», на мою думку, – це усе ж таки краще, ніж уповати на «варягів» із ЄС), євроінтегратори вбивають у голови пересічних українців одну думку –«Нас врятує лише Європейський союз», – забуваючи уточнити, що цейсоюз у першу чергу є ідеологічним об’єднанням. ЄС подібно до США є об’єктивацією, матеріалізацією тоталітарного лібералізму, а з цього слідує очевидний факт: зближуючись із ЄС, необхідно приймати цінності його ідеології.

Необов’язково перечитувати усю Угоду про асоціацію, щоб зрозуміти очевидні речі, про які недвозначно говориться навіть в преамбулі. Так, преамбула передбачає, що сторони заключають угоду, «ВИЗНАЮЧИ, що Україна як європейська країна поділяє спільну історію й спільні цінності з державами-членами Європейського Союзу (ЄС) і налаштована підтримувати ці цінності». Про яку саме «історію» тут ідеться? Далеко не про історію Європи, осяяної вченням Ісуса із Назарету. Йдеться про історію смерті Європи. Якщо максимально скоротити хронологічні межі цієї історії, відкинути її витоки, ми отримаємо період, що розпочинається після Другої світової війни. Це часи «денацифікації» Німеччини, спрямованої не так на переслідування реальних нацистських злочинців, як на перетворення німців у юрбу «демократичної» худоби. Між іншим, організатори «денацифікації» доходили до того, що тестували німців на предмет елементарної психологічної прихильності до консервативних і патріотичних цінностей. Хто не проходив тестування, потрапляв до «чорного списку» осіб, для яких суспільно-політичний і професійний ріст був неможливим (для тих, хто у цьому факті бачить чергову дозу «кремлівської пропаганди», раджу почитати книгу американського дослідника Пола Ґотфріда «Дивна смерть марксизму»). Ця ж «історія» із Угоди про асоціацію охоплює історію приходу до влади тих самих «культурних марксистів», які сьогодні є слухняною маріонеткою капіталу. Ця ж «історія» є історією поневолення Європи ордами кольорових мігрантів. Поділяючи таку «спільну історію», Україна зобов’язується пройти той шлях, котрий пройшли західноєвропейські народи.

Читаємо преамбулу далі: «БУДУЧИ ВІДДАНИМИ тісним і тривалим відносинам, які ґрунтуються на спільних цінностях, зокрема на повазі до демократичних принципів, верховенства права, належного врядування, прав людини і основоположних свобод, у тому числі прав осіб, які належать до національних меншин, недискримінації осіб, які належать до меншин, і повазі до різноманітності, людської гідності та відданості принципам вільної ринкової економіки, які сприятимуть участі України в Європейських політиках». Якщо швиденько «пробігтися» по цьому тексту, то ніби нічого страшного й не має, лиш наголос на національні меншими трішки тривожить. Та варто враховувати декілька наступних моментів. «Права людини» – це не обов’язково повага до людської особи і належних їй прав. Обсяг поняття прав людини визначається тими, хто ці права проголошує, а проголошують їх сьогодні наші «давні знайомі» – культурні марксисти, і в їхній редакції до прав людини не належить право бути справжнім, а не удаваним християнином, право представника титульної нації бути господарем на власній землі і т. д. Зате до цих прав належать права содомітів та інших збоченців – саме вони підпадають під категорію «меншин» і саме їхню «різноманітність» ми будемо змушені «поважати».

Щоправда, має рацію той, хто говорить, що ЄС – це не лише права педерастів. Не лише, але в тому числі… Образ «содомітського ЄС» є вірним, але не повним. Гей-паради, тоталітаризм ювенальної юстиції, гендерне маніхейство та інші потворні явища європейської дійсності є лиш плодам, котрі ростуть на велетенському дереві лібералізму. Це дерево має могутнє коріння, його висота рівняється з хмарочосами бізнесцентрів, а генетичні характеристики постійно мутують. Інтегруватися до ЄС і не потрапити під страхітливу тінь цього дерева неможливо.

Сподіватися прийняти «європейські цінності» «частково», «наполовину» – це майже те саме, що хотіти піти з сексуальним маніяком на каву, але не бути при цьому зґвалтованою. Я у жодному разі не стверджую, що потрібно цілком відмовитися від «кави», лиш хочу наголосити на тому, що вона не варта сумнівного товариства (тим паче, з огляду на темперамент маніяків із ЄС, невідомо, чи взагалі встигнуть наші євроінтегратори попити з ними кави). «Каву», я повторюся, можна зробити і самостійно, вийшовши на магістраль Національної революції. Та в можливість цієї магістралі євроінтегратори вірити не хочуть, воліючи здійснювати підміну понять, видавати бажане за дійсне, дурячи і себе, і інших людей.