Страждання, які найбільше гнітять людей в цьому житті, люблячих Бога, то не убожество, хвороба, зневаги і переслідування, а спокуси і внутрішні духовні муки. Коли душа радіє любовною присутністю Бога, тоді будь-які хвороби, зневаги і кривди від людей втішають її більше, ніж засмучують, бо стають можливістю жертвувати Богові якийсь доказ любові. Можна сказати, що є неначе дровами, які розпалюють ще більший вогонь. Зате спокуси наражають нас на втрату Божої ласки і викликають у нас страх, що ми вже її втратили. А це є дуже прикре для людини, що любить Ісуса Христа усім серцем.
Любов додає людині сили, щоб зносити це і прямувати дорогою досконалості. Крім того, люди, любов яких Бог піддає саме таким випробуванням, можуть зробити великі поступи в духовному житті!

1. Спокуси
Для люблячих Ісуса Христа, немає гіршої муки від спокус. Всяке інше зло, прийняте з покірністю, схиляє їх лише до більшого з'єднання з Богом. Натомість спокуси тягнуть до гріха і – як вище було сказано – хотіли б віддалити від Ісуса Христа. Тому є більш гіркі, ніж всі інші терпіння. Треба, однак, бути повністю свідомим, що хоч усі спокуси, схиляючи до зла, не походять ніколи від Бога, але тільки від диявола або з наших злих схильностей, бо "Бог не може бути спокушуваний злом, і сам він не спокушає нікого " (Як. 1, 13), але деколи Бог дозволяє, щоб найбільш люблячі Його особи були найбільш спокушувані. Чому?
По-перше, для того, щоб ми через спокуси краще пізнали особисту слабкість і потребу Божої допомоги, що захищає нас від гріха. Коли зазнаємо Божої втіхи, нам здається, що можемо протиставитися будь–яким нападам ворогів і вчинити великі діла на славу Божу. Але коли ми є страшно спокушувані і коли нам здається, що знаходимося на краю безодні, близькі до гріха, тоді краще пізнаємо свою нужду і неможливість протиставитися спокусі власними силами, якщо б Бог не прийшов нам на поміч. Це пережив св. Павло. Написав, що Господь допустив, щоб дошкуляли йому надто спокуси тіла для того, щоб не гордився об'явленнями, даними йому Богом: "А щоб я не згордів надмірно висотою об'явлень, дано мені колючку в тіло, посланця сатани, щоб бив мене в обличчя " (2 Кор. 12, 7).
Бог допускає спокуси, щоб ми, нарешті, відірвалися від землі і з більшим запалом прагнули здобути небо. Всі особи, що люблять Бога, бачачи, як вдень і вночі нападають на них численні вороги, кличуть з втомою: "Довго жила душа моя між тими, що мир ненавидять" (Пс. 120, 6). Тужать за моментом, коли зможуть сказати: "Душа моя спаслась, як пташка з сильця птахоловів; сильце порвалось, і ми спаслися" (Пс. 124, 7). Ми хотіли б полетіти до Бога, але доки живемо на цій землі, прив'язані сильним вузлом до того, що низьке, ми є постійно гноблені спокусами. Сильця ці не можуть бути розірвані раніше, ніж тільки в хвилину смерті. Тому особи, що люблять Бога, прагнуть смерті, бо вона врятує їх від небезпеки втратити Його.
Крім того, Бог допускає спокуси, щоб дати нам можливість здобути заслуги, як це сказав ангел Товиту: "Я був посланий до тебе, щоб випробувати тебе" (Тов. 12, 13). Тому особа, котру піддають спокусі, не повинна боятися, що є без Божої ласки, але саме тоді повинна ще більше довіритись, що є Ним дуже люблена.
Шахрайством диявола є переконання слабодухих осіб, що спокуси є гріхом, що плямить душу. Не злі думки позбавляють нас Бога, але наш дозвіл на них. Можуть з'явитися найстрашніші намови диявола, найбільш непристойні уяви, що охоплюють наш розум, але якщо їх не хочемо, нічим не заплямують нашої душі, а ще більше її очистять і зроблять сильнішою і милішою Богові. Св. Бернард твердить, що " кожного разу, коли противимося спокусам, здобуваємо новий вінець слави". Одному цистерсові з'явився якось Ангел і дав йому в руку вінець, наказуючи, щоб заніс його співбратові і сказав, що заслужив на нього, перемігши недавно певну спокусу. Тому не біймося, коли бачимо, що якась зла думка не хоче залишити наш розум і дальше нас переслідує; достатньо, якщо відчуваємо до неї відразу і стараємося її відкинути.
"Бог вірний, – слушно говорить св. апостол Павло, – він не допустить, щоб вас спокушувано над вашу спроможність, але разом із спокусою дасть вам змогу її перенести" (1 Кор. 10, 13). Хто, отже, протиставиться спокусі, не тільки нічого не тратить, але навіть здобуває, бо, змагаючись з нею, пізнає спосіб її подолання. Тому Господь часто допускає, щоб Його улюблені були більш випробовувані спокусами і, таким чином, здобули більше заслуг вже тут, на землі, і в майбутньому славу неба. Вода, яка не тече, швидко забруднюється. Подібно людина, перебуваючи в спокої і будучи позбавленою спокус і боротьби, є в небезпеці піти на погибель з огляду на пусте уподобання в особистих заслугах, бо вважає, що вже здобула досконалість. Не боячись за себе, не поручає себе Богові і небагато старається, щоб запевнити собі спасіння. Коли ж стривожена спокусами і бачить себе в небезпеці впасти в гріх, тоді негайно біжить до Бога, до Божої Матері, відновлює постанови, щоб радше померти, ніж згрішити; нарешті упокорюється і кидається в обійми Божого милосердя. Таким чином, отримує ще більше духовних сил і ще сильніше єднається з Богом, як вказує на це досвід.
Ми не повинні прагнути спокус, якнайбільше мусимо завжди благати Бога, щоб нас звільнив від них, особливо від тих, найкраще знаних Богові, які можуть нас перемогти. Саме про це просимо в молитві Отче наш: "Не введи нас у спокусу". Коли, однак, Бог допустить їх на нас, потрібно тоді, не переймаючись тими огидними думками, ані не втрачаючи духу, довіритись Ісусові і в нього шукати допомоги. Він напевно не відмовить нам у силі, необхідній до витривання. Так як пише св. Августин: "Кинься до Нього! Не бійся – Він не відступить, щоб ти впав". Довірся Богові і не бійся, бо, якщо Він посилає тебе на боротьбу, напевно не залишить тебе самого.

2. Способи подолання спокус
Духовні вчителі перераховують їх багато, але те, що необхідне і найпевніше, – і тільки про це хочу говорити, – це негайне звернення до Бога у покорі і довірі: "О Боже, рятуй мене, о Господи, мені на допомогу поспішися" (Пс. 70, 2). Господи, допоможи мені, допоможи мені негайно!
Достатньо такої молитви, щоб протиставитися всім нападам пекла, бо Бог є безмежно сильніший від них усіх. Бог знає, що ми самі не маємо сили, щоб протиставитися спокусам сил пекла. Коли ми є спокушувані і наражаємося на небезпеку гріха, – як твердить кард. Готті, – Бог сам є зобов'язаний надати нам допомогу, достатню для протиставлення спокусі, якщо Його тільки про це попросимо.
Як можемо боятися, що Ісус Христос не подасть нам допомоги, якщо у Святому Письмі залишив нам стільки обіцянок? "Прийдіть до мене всі втомлені й обтяжені, і я облегшу вас" (Мт. 11, 28). Прийдіть ви, котрі працюєте в боротьбі зі спокусами, а я відновлю ваші сили. "І клич до мене за лихої години, я визволю тебе, і ти мене прославиш " (Пс. 50, 15). Коли тебе мучать вороги, поклич Мене – Я витягну тебе з небезпеки, а ти будеш здатний Мене прославити. "Тоді візвеш, і Господь відповість, ти крикнеш, і він скаже: – Ось я!" (Іс. 58, 9). Поклич Господа на допомогу, а Він тебе вислухає. Поклич: "Негайно, Господи, допоможи мені!" А Він відповість тобі: "Ось Я; Я є, щоб тобі допомогти!" " Чи, взивавши до нього, був хтось від нього погорджений? " (Сир. 2, 10). Коли ж Бог, – говорить пророк, – погордив кимсь, хто Його кликав, і кому не допоміг? Давид завдяки молитві був впевнений, що ніколи не буде переможений ворогами: "До Господа, похвали гідного, візву я і від ворогів моїх спасуся " (Пс. 18, 4). Знав бо, що Бог є близько кожного, хто Його кличе на поміч: "Близько Господь до всіх, які до нього взивають, до всіх тих, що до нього взивають по правді" (Пс. 145, 18). А св. Павло додає до цього, що Господь ніколи не є скупий, але щедрий ласками для тих, котрі його просять: "Багатий для всіх, хто його призиває" (Рм. 10, 12).
О як бажав би Бог, щоб всі люди шукали в Нього допомоги в часі спокус. Тоді, напевно, ніхто б Його ніколи не образив! Ті, нещасні, падають, бо опановані своїми непристойними прагненнями, щоб не втратити короткочасних приємностей, дають згоду на втрату свого найвищого Добра, котрим є сам Бог. Досконало видно з досвіду, що хто вдається до Бога в спокусах, не падає, а хто цього не робить, грішить; особливо у випадках почуттєвих спокус. Соломон досконало знав, що ніколи не був би стриманим, коли б Бог не дав йому цієї чесноти: "І зрозумівши, що інакше її не осягну, якщо Бог мені її не дасть – ...звернувсь я до Господа й моливсь йому" (Муд. 8, 21). Якщо йдеться про спокуси нечистоти, а також спокуси проти віри, не слід з ними боротися безпосередньо, а тільки посередньо, відразу намагаючись відкинути їх за допомогою якогось акту любові, зверненого до Бога, актом жалю за гріхи або також чимось зайнятися, що розсіє нашу увагу.
Натомість, зауважуючи у собі злу думку, її потрібно негайно відкинути і закрити їй – як зазвичай кажуть, двері перед носом, не дозволяючи дістатися до нашого розуму, і не потрібно довше над нею роздумувати. Будь–які злі переконання слід швидко стрясти з себе, так як здуваються іскри вогню, що падають на нас.
Якщо ж нечиста спокуса дісталася вже до нашого розуму, виявила, чого прагне і навіть встигла порушити наші почуття, тоді, –як говорить св. Єронім, – слід невідкладно звернутися до Бога і просити: "Господи, допоможи мені!", закликаючи найсвятіші імена Ісуса і Марії, які мають особливу силу знищувати цього роду спокуси. Св. Франциск Салезій зауважує, що діти, бачачи вовка, відразу кидаються в обійми батька або матері і там почувають себе безпечно. Так мусимо і ми робити: прибігти негайно до Ісуса і Марії з ревною молитвою. Повторюю: "прибігти негайно", не даючи послуху спокусі, ані не вступаючи з нею у жодні дискусії. У книзі думок святих Отців пустелі повідається, як св. Пахомій одного дня почув розмову двох дияволів. Один хвалився, що йому вдається часто приводити до гріха одного монаха, бо той, коли його спокушає, виявляє йому послух і не звертається до Бога. Зате інший диявол так жалівся: "Я з моїм монахом не можу нічого зробити, бо він негайно просить Бога про поміч і завжди перемагає".
Якщо, незважаючи на все, спокуса не перестане нас мучити, вважаймо, щоб це нас не занепокоїло чи також розгнівало, бо кожний неспокій міг би скріпити зусилля сатани, щоб довести нас до гріха. Ми повинні у покорі підкоритися волі Бога, котрий допускає на нас ці спокуси і кликати до Нього: "Господи, заслуговую на те, щоб бути мученим такими огидними думками – це кара за допущені гріхи і вчинені Тобі зневаги, але тепер прийди мені на допомогу і звільни мене!".
Тому, якщо спокуса не перестає нас мучити, і ми не переставаймо благати Ісуса і Марію. Корисним тоді для нас є також відновлення даної Богові обітниці, що хочемо радше зносити кожну муку і тисячу раз померти, ніж Його образити, але одночасно не переставаймо просити Його про допомогу. Коли спокуса є такою сильною, що бачимо себе у близькій небезпеці впасти в гріх, ми повинні ще посилити молитви. Тоді потрібно вдаватися до Найсвятіших Тайн, впасти до ніг Розп'ятого або перед якийсь образ Пресвятої Діви і молитися ревно, благати, плакати і шукати помочі. Правдою є, що Бог готовий вислухати кожного, хто Його просить, і це Він є тим, котрий дасть нам силу усе витримати, але часом вимагає від нас великого зусилля, і тільки потім приходить на допомогу нашій слабкості і веде до перемоги.
Під час спокус корисним є також зробити знак хреста, і то дуже часто, а також виявити хвилюючу нас думку духовному отцеві. Св. Филип Нері твердив, що виявлена спокуса – це половина перемоги. Варто тут також зауважити, що є засадою загально прийнятою у богослов'ї, також найбільш ригористичними системами, що люди, які тривалий час ведуть духовне життя і відзначаються страхом Божим, але якщо мають сумніви і не є певні, чи не вчинили якоїсь тяжкої провини, повинні залишатися у переконанні, що не втратили ласки Божої. Бо морально не можливо, щоб воля, утверджувана довгий час добрими постановами, в один момент змінилася і піддалася смертельному гріху, не будучи цього свідома. Смертельний гріх є чимось таким явним, що особа, котра тривалий час ним гидувала, не може його поповнити, не усвідомлюючи собі того раніше. Я докладно проілюстрував це в моїм моральнім богослов'ї (в кн. VI, н. 476).
А св. Тереза твердить: "Ніхто не йде на погибель несвідомо і ніхто не буде обдурений, якщо сам цього не захоче".
Для деяких осіб з делікатним сумлінням і досконало утверджених у чеснотах, але несміливих і мучених спокусами, – особливо стосовно віри і чистоти, – часом корисно, щоб духовний провідник заборонив їм виявляти ті спокуси і говорити про них, бо, виявляючи їх, мусять завжди роздумувати, як з'явилися ці думки, чи дали згоду на них і чи прийняли їх з уподобанням і задоволенням. Таким чином, через посилені роздуми, шкідливі фантазії і видумки тільки утверджуються і викликають в душі ще більший неспокій. Коли сповідник морально впевнений, що особа не піддається тим впливам, краще, коли накаже їй силою послуху промовчати те все. Саме так робила св. Йоанна де Шанталь. Розповідає про себе, що протягом багатьох років, будучи тривожена страшними бурями спокус, але й свідома, що не дає згоди на них, ніколи з них не сповідалася, за порадою духовного провідника. Твердить: "Я ніколи не мала чіткого переконання, що давала на них згоду". Говорячи так, зазначає, що залишився в неї певний неспокій і скрупули, викликані спокусами, але, незважаючи на це, заспокоювала себе наказами послуху, даними їй духовним провідником, щоб не сповідатися з тих сумнівів. Якщо йдеться про всі інші випадки, корисним є для поневолення спокус, виявити їх духовному провідникові, так як ми сказали це раніше.
Повертаюся, однак, до переконання, що серед усіх середників проти спокус найефективнішим і найнеобхіднішим є ревне благання Бога про допомогу і продовження молитви доти, доки спокуса не відступиться. Бог дає перемогу найчастіше не після першої молитви, а після другої, третьої, четвертої... Треба бути переконаним, що від молитви залежить наше добро, від молитви залежить зміна нашого життя, від молитви залежить перемога над спокусами, від молитви залежить здобуття Божої любові, досконалості і вічного спасіння.
Комусь, хто читає мої духовні твори, може здаватися нудним надто часте підкреслення значення і необхідності постійного звернення до Бога в молитві, але, мені здається, що я сказав про це не забагато, а навіть замало. Знаю, що всіх нас вдень і вночі напастують пекельні спокуси і що сатана не пропустить жодної нагоди, бажаючи довести нас до гріха. Знаю також, що ми самі без Божої допомоги не маємо сили протиставитися нападам диявола. Тому Апостол Павло закликає нас, щоб ми одягнули Божу зброю: "Одягніться в повну зброю Божу, щоб ви могли дати відсіч хитрощам диявольським. Нам бо треба боротися не проти тіла й крови, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви" (Еф. 6, 11–12).
Якою є ця зброя, яку св. Павло каже нам одягнути? Ось вона: "Моліться завжди в дусі всякою молитвою і благанням. І для того, чуваючи з повною витривалістю" (Еф. 6, 18). Тією зброєю є постійні і ревні молитви до Бога, щоб нам допоміг і щоб ми не були переможені. Знаю, що всі писання, як Старий, так і Новий Завіт, постійно радять нам молитися: "І клич до мене за лихої години" (Пс. 50, 15); "Візви до мене, і я обізвусь" (Єр. 33, 3); "Треба молитись завжди й не падати духом" (Лк. 18, 1); "Просіть і дасться вам" (Мт. 7, 7); "Чувайте й моліться" (Мт. 26, 41); "Моліться без перерви" (Сол. 5, 17). Не здається мені, щоб я говорив надто багато про молитву, але навпаки замало.
Бажав би, щоб всі проповідники не пропонували своїм слухачам нічого іншого, як власне молитву, щоб сповідники до нічого так ревно не заохочували своїх покутників, як до молитви; щоб духовні письменники, ні про що так широко не писали, як про молитву. Саме за це уболіваю і бачу в тому кару за наші гріхи, що численні проповідники, сповідники і автори духовних книг так мало говорять на цю тему. Нема сумніву, що велике значення для духовного життя мають проповіді, розважання, Євхаристія, умертвлення, але під час спокус, якщо не доручаємо себе Богові, то можемо впасти у гріх, незважаючи на всі проповіді, численні розважання, святі Причастя, покути і всі найкращі постанови.
Якщо хочемо спастися, завжди молімося і доручаймо себе нашому Відкупителеві, Ісусові Христові, особливо у час випробувань. Не добиваймося в Нього тільки дару витривалості, але просімо також про ласку постійної молитви.
Доручаймо себе також завжди Божій Матері, яка є Посередницею всіх ласк, як говорить св. Бернард: "Благаймо Бога про ласку, і благаймо про неї через Марію ". Цей святий переконує нас також, що Божою волею є давати нам всякі ласки через руки Марії.

О Ісусе, мій Відкупителю, надіюся, що через заслуги твоєї Крові вже простив мені всі зневаги, що зробив Тобі. Надіюся, що зможу дякувати Тобі за це завжди в небі: "Про ласки Господні співатиму повіки" (Пс. 89, 2). Свідомий, що в минулому саме тому так жалюгідно впав, і то не раз, тому що занедбав просити Тебе про святу витривалість. Тепер гаряче прошу Тебе про неї: "Не дозволь, щоб віддалився від Тебе ". Постановляю, що буду завжди старатися про цю ласку; особливо у хвилинах спокус. Це присягаю і це обіцяю!
Але що дасть мені кожна постанова і кожна обітниця, якщо Ти не даси мені ласку вдаватися до твоїх стіп? Через заслуги твоїх Страстей, дай мені ласку завжди доручати себе Тобі, у всіх моїх потребах.
Царице і Мати моя, Маріє, прошу Тебе, через твою любов до Ісуса Христа, випроси мені ласку неустанної молитви, щоб я завжди вдавався до твого Сина і до Тебе протягом всього мого життя. Амінь.

3. Внутрішні страждання і духовна посуха
"Оманливим є, – твердить св. Франциск Салезій, – оцінювання нашої побожності пережитими втіхами. Правдива побожність полягає у рішучій волі зробити все, що подобається Богові". А Бог саме через духовну посуху притягує до себе найулюбленіші душі.
Зате правдивою перешкодою у досягненні єдності з Богом є прив'язання до наших невпорядкованих схильностей. Коли Господь хоче потягнути душу до своєї досконалої любові, старається відірвати її від усякого прив'язання до створених благ. Так спершу відбирає їй дочасні блага, насолоди світу, майно, почесті, товаришів, рідних, а також здоров'я тіла і за допомогою цих втрат, неприємностей, упокорень, смерті і хвороби, віддалює її від усього, що створене, щоб тільки у Ньому поклала всі свої уподобання.
По-іншому Господь поводиться з душею, яка щойно вступила на дорогу досконалості. Щоб прив'язати її до благ духовних, дозволяє їй зазнати численних втіх і радості, що супроводжується щедрими сльозами, зворушенням і ніжністю. Завдяки цьому душа сама робить заходи, щоб відірватися від чуттєвих приємностей, тим більше старається умертвляти себе покутами, постами, дисципліною. Тоді духовний провідник повинен її радше стримати і заборонити хоч деякі умертвлення, бо особа, охоплена таким запалом, легко могла б підірвати своє здоров'я. Це також може бути диявольським витвором: бачачи, що хтось посвячує себе Богові, а Бог дає йому зазнати радості, характерної для початкуючих на цій дорозі, сатана робить усе, щоб знищив здоров'я через сувору покуту. А коли прийде хвороба, щоб людина залишила не лише покути, але й молитву, Євхаристію і всі побожні практики, а в кінці повернулася до свого давнього життя. Тому духовний отець повинен дуже розважливо давати дозволи на такі покути початкуючим особам у духовному житті. Повинен, проте, дуже заохочувати їх до внутрішніх умертвлень, таких як терпеливе зношення упокорень і прикрощів, послух настоятелям, боротьба з надмірною цікавістю і т.п., повчаючи їх одночасно, що після цього – як вже набудуть відповідних навиків через внутрішні умертвлення, – будуть гідними практикувати зовнішні умертвлення.
З другого боку є великою помилкою твердження, як це роблять деякі, що зовнішні умертвлення нічого не дають або тільки трохи. Немає сумніву, що для досконалості необхідними є внутрішні умертвлення, але це не означає, що зовнішні є зайві. Св. Вікентій а Паульо вважав, що хто не практикує зовнішніх умертвлень, ніколи не буде умертвленим ані зовнішньо ані внутрішньо. А. св. Іван від Хреста додає, що духовному провідникові, котрий погорджує умертвленням тіла, хоч би творив навіть чуда, не слід вірити.
Повернімося, однак, до нашої теми. Людина, перебуваючи на початку свого посвячення Богові, переживає насолоду у духовних втіхах, якими Господь старається її принадити і знеохотити до земних втіх. Вона в якійсь мірі відривається від створінь і прив'язується до Бога, але у цій прив'язаності є певний дефект. Стає більше притягнена бажанням зазнавати духовних втіх, ніж правдивою волею і прагненням здійснити Божу волю. Також обманює себе, вважаючи, що чим більше знаходить уподобання у своїй побожності, тим більше любить Бога. Це є причиною того, що коли їй перешкоджають у тих вправах, якими насолоджується, коли послух наказує їй зайнятися чимось іншим, чи то ділами милосердя, чи то обов'язками стану, тоді тривожиться і сумує. Ось загальна вада нашої нужденної людської природи – пошук у кожному ділі тільки власного задоволення. Коли ж в тих побожних практиках не знаходить раніше відчутої втіхи, відмовляється від них або обмежує їх і, так роблячи день у день, зовсім їх покидає. Така доля зустрічає багатьох людей, які – покликані Богом до Його любові – починають дорогу до досконалості і роблять на ній кілька кроків, але тільки доти, доки відчувають духовну втіху, коли ж це минає, покидають усе і повертаються на попередню дорогу.
Тому треба бути свідомим, що любов до Бога і досконалість не полягають у відчуванні ніжності і духовних втіх, але у перемозі над самолюбством і у виконанні Божої волі. Ось що говорить св. Франциск Салезій: "Бог є достойний любові однаково, коли нас втішає і коли завдає нам болю".
Крім того, коли переживаємо духовну радість, зовсім не є великою чеснотою залишати чуттєві приємності і зносити зневаги і прикрощі. Серед тих насолод душа стерпить все, але випливає це скоріше з відчутих насолод, ніж з сили правдивої любові до Бога. Тому Господь, доки не скріпить її в чесноті, відходить від неї і відбирає їй всі уподобання почуттєві, щоб звільнити її від самолюбства, яке насичується тими приємностями. Там, де раніше душа відчувала насолоду від вчинених актів пожертви, довір'я і любові, тепер, коли закінчився перший порив, робить ці вчинки з черствістю і великою мукою; не милі їй будь–які духовні вправи, молитва, читання і навіть Євхаристія; крім того – не відчуває нічого іншого, як тільки темноту і страх, а також, здається їй, що вже все пропало. Молиться, звичайно, і в цьому не перестає, але перебуває в сумі і має переконання, що Бог вже не хоче її вислухати.
Тепер розважмо, як ми повинні повестися в такій ситуації.
Коли Господь у своєму милосерді втішає нас любовними відвідинами і дає нам відчути присутність своєї ласки, було б невідповідним відкинення цих Божих радостей, як вважають деякі фальшиві містики. Приймімо їх з вдячністю, але вважаймо, щоб не затриматися тільки на почуттєвій насолоді духовними втіхами. Св. Іван від Хреста такий стан називає духовною жадібністю, що є помилкою і Богові не подобається. Тому стараймося витіснити з нашого розуму почуттєві уподобання в тих насолодах духу, а особливо бережімося від думок, що Бог дає нам ці піднесення, бо ми ревніші від інших. Така думка є пустотою і змусила б Господа повністю віддалитися від нас і залишити нас з нашими нуждами. Треба Йому гаряче дякувати за всі духовні втіхи, що є для нас великими дарами, значно більшими, ніж усі скарби і почесті дочасні, але, одночасно, не шукаймо вже уподобання у тих чуттєвих приємностях, а з покорою пригадаймо собі всі гріхи нашого минулого життя.
Слід вірити, що ті любовні жести є чистими проявами Божої доброти і Господь, можливо, хоче ними скріпити нас, щоб ми пізніше терпеливо зносили всі муки, котрі нам пошле в майбутньому. Тому стараймося тоді охоче зносити кожну муку, як зовнішню, так і внутрішню, кожну хворобу, кожне переслідування, кожну черствість духа, кажучи: "Мій Господи, ось я, вчини з мене і зі всього, що до мене належить, що Тобі подобається; а мені дай ласку любити Тебе і досконало виконувати твою волю. Про ніщо інше Тебе не прошу".
Коли маємо впевненість, що перебуваємо в ласці Божій, хоч позбавлені як приємностей цього світу, так і втіх, що походять від Бога, то все ж таки ми задоволені своєю долею, бо знаємо, що любимо Бога і Він любить нас. Але Бог, бажаючи нас ще більше очистити і звільнити нас від кожної чуттєвої приємності, щоб повністю з'єднати з собою через чисту любов, що ще робить? Поміщає нас в ярмі духовної посухи і внутрішніх мук, що перевищують усі інші внутрішні і зовнішні страждання, які людина може будь-коли перетерпіти. Позбавляє нас свідомості, що перебуваємо в ласці Божій. Залишає нас серед найгустішої темряви, де нам важко знайти Бога.
Навіть більше – часами людині, яка переживає таку "ніч", здається, що Бог дозволяє, щоб її напастували найстрашніші спокуси почуттів, котрі супроводжують найбільш принизливі порухи її органів або також викликає в неї думки повні недовіри і розчарування, та навіть ненависті до Нього. Має враження, неначе Бог відкинув її від себе і більше вже не слухає її молитов. Бо намови диявола тоді є страшні, а пожадливість розбуджена, знаходиться у великій темряві. Хоч її воля противиться спокусам, не вміє добре розрізнити, чи робить це як слід, чи також їм піддається. Тому зростає безмежно її страх, що втратила Бога і що Бог заслужено, через невірність у цій боротьбі, залишив її повністю. Здається їй, що вже дійшла до повного падіння, – що вже більше не любить Бога і що Бог її зненавидів.
Таких мук зазнала сама св. Тереза. Вона визнала, що тоді самотність вже її не втішала, але стала тільки мукою, а коли йшла на молитву, здавалося їй, що опинилася у самому пеклі.
Якщо такий стан діткне особу, яка любить Бога, нехай не жахається ані вона, ані сповідник, котрий її веде. Всякі порушення почуттів, спокуси проти віри, недовір'я і зневаги, які схиляють зненавидіти Бога, є тільки страхом, муками душі або зусиллями противника, але не нападами волі, отже не є гріхами. Особа, що справді любить Ісуса Христа, повністю чинить опір їм, не даючи згоди на подібні намови, але, з уваги на темряву, що охоплює її, не вміє це розпізнати і перебуває в неспокої. Тому що здається їй, що стала позбавлена ласки, боїться і сумує. Легко також зауважити, що в осіб, випробовуваних Богом, цей стан є тільки страхом і неспокоєм, а не правдивим злом. Запитайте їх – навіть тоді, коли такі неспокійні – чи вчинили б свідомо хоч один легкий гріх, то відповіли б рішуче, що готові терпіти не лише одну, але тисячу смертей, ніж свідомо зробити Богові цю прикрість.
Тут слід зрозуміти різницю між довершенням якогось доброго вчинку, як спротив спокусі, довір'я до Бога, любов Його і бажання того, чого Він бажає, і свідомістю, що саме це робимо. Друга дійсність – свідомість довершення доброго вчинку, служить нам самим для нашої радості, зате вся користь міститься в першій: у факті довершення добра. Бог задовольняється першою і позбавляє душу другої, тобто свідомості, що зробила щось добре для того, щоб звільнити її від будь–якої приємності особистої, котра в дійсності нічого не додає до довершеного діла. Бо Господь більше дбає про нашу користь, ніж про наше задоволення.
Ось як пише св. Іван від Хреста до однієї особи, що переживала внутрішні муки, щоб її втішити: "Ти ніколи не знаходилася в кращому стані від теперішнього, бо ніколи не була так упокореною і відірваною від світу, ще ніколи не була такою злою, як тепер, ще ніколи не зреклася так самої себе і не була так далеко від шукання себе". Не думаймо, що чим більше переживаємо насолоди духа, тим більше Бог нас любить. Не в цьому полягає досконалість, але в умертвленні нашої волі і з'єднанні її з Божою.
У станах духовної посухи і внутрішніх мук не можемо слухати диявола, котрий вмовляє нам, що Бог покинув нас. Ми не повинні відмовлятися від молитви. Саме це є прагненням сатани, щоб міг привести нас до гріха. Св. Тереза пише: "Духовною посухою і спокусами Бог випробовує своїх улюблених. І хоч би ця духовна посуха тривала ціле життя, нехай душа не перестає молитися, колись прийде час і за все одержить належну нагороду". Перебуваючи в стані муки, повинна впокоритися, вважаючи, що терпить це за всі зневаги, зроблені Богові, і повністю підкоритися Божій волі, кажучи: "Ось я, Господи, якщо хочеш, щоб я була так покиненою і такою сумною ціле життя, а навіть цілу вічність, дай мені свою ласку і вчини, щоб Тебе любила, а тоді роби зі мною все, що Тобі подобається".
Непотрібним буде тоді, бо може навіть викликати ще більший неспокій, прагнення впевнитися, що перебуваємо в ласці Божій і що цей стан є тільки випробуванням, а не покинення Богом, бо Бог не хоче, щоб ми були цього свідомі. Не хоче цього для більшої нашої користі. Бажає натомість, щоб ми більше упокорилися, примножили наші молитви і акти довір'я до Його милосердя. Ми хотіли б це зрозуміти, зате Бог не хоче, щоб ми мали цю свідомість. Тому св. Франциск Салезій так говорить: "Постанова не згодитися на жодний гріх, навіть найменший, запевнює нас, що перебуваємо в ласці Божій".
Коли, однак, душа знаходиться в глибокому клопоті, не усвідомлює собі цього виразно. Однак, не повинна в цьому стані прагнути відчувати те, чого сама хоче. Повинна задовольнитися самим актом своєї волі і так віддати себе повністю в руки Божої доброти. Яку любов викликають у Бога ці наші акти довіри і посвяти серед темноти внутрішніх клопотів! Довірмося Богові, як говорить св. Тереза, бо Він любить нас більше, ніж ми самих себе.
Щоб у цьому розважанні зачерпнули трохи сили, ті особи, дорогі Богові, які постановили повністю належати Йому, і які відчувають себе позбавленими всякої утіхи. їхні муки і самотність є знаком, що Бог дуже любить їх і що приготував їм у небі місце, де втіхи є повні і вічні. Нехай будуть переконані, що чим більше зазнають мук на цій землі, тим більшою буде їх радість у Царстві Небеснім: "Коли сипа турбот у моїм серці, – твої втіхи розвеселяють мою душу " (Пс. 94, 19).
Для втіхи тих осіб хочу навести тут деякі факти з життя св. Йоанни де Шанталь, котра протягом 41 року була пригноблювана різними страшними внутрішніми муками, спокусами і страхом, що є в неласці у Бога і що він її повністю покинув. Вони були постійні і такі страшні, що тільки думка про смерть, – як твердила, – була для неї втіхою: "Це такі навальні напади, що не знаю, де сховати мою бідну душу. Часом здається мені, що втрачаю терпеливість і готова все залишити". І додавала: "Спокуса є як тиран, такий жорстокий, і щоб від нього утекти, я радо вибрала б смерть. Часом навіть позбавляє мене прагнення сну і їжі".
Останні вісім або дев'ять років життя спокуси, що її переслідували, були надзвичайно страшні. Мати Хатель розказувала, що її свята настоятелька переживала вдень і вночі постійне внутрішнє мучеництво, таке було, коли молилася, коли працювала і коли відпочивала, дуже їй у цьому співчувала. Були в неї напади щодо всіх чеснот, за винятком чистоти, за допомогою посилених сумнівів, темряви і прикростей. Деколи Бог навіть позбавляв її свого світла, видавався їй дуже розгніваним, так наче хотів відштовхнути її від себе. Зі страху була змушена тоді деінде звертати свій погляд, щоб знайти втіху, а не знаходячи її, була знову змушена вдивлятися в Бога і віддаватися Його милосердю. Здавалося їй, що під натиском спокус могла згрішити у будь–який момент. Хоч Божа опіка не покидала її, мала враження, що Бог покинув її, бо не відчувала вже ніякої втіхи, відчувала тільки втому і смуток, що охоплював усе: у молитві, у читанні побожних книжок, у Євхаристії й у всіх інших духовних вправах. У цьому стані духовної посухи керувалася тільки одним: вдивлялася у Бога і дозволяла Йому робити, що тільки хотів.
Ось слова цієї святої: "У тих всіх опущеннях новим хрестом є ця дорога, повна простоти, а неможливість будь-що зробити – ще більшим хрестом". Здавалося їй, що є хворою людиною, прибитою болем, яка не може навіть описати своїх мук; сліпою, що не бачить подають їй ліки чи отруту. Плачучи, безперервно говорила: "Маю враження, що я позбавлена віри, надії і любові до мого Бога". Однак, завжди зберігала спокійний погляд, була милою в розмовах з іншими і постійно вдивлялася у Бога, відпочиваючи на лоні Його волі. Так про неї писав св. Франциск Салезій, її духовний провідник котрий досконало знав, якою милою була Богові її прекрасна душа: "її серце було як глухий музикант, який, хоч надзвичайно співав, не відчував у тому ніякої насолоди". А до неї самої так написав: "Ти повинна служити своєму Спасителеві лише з любові до Його волі, позбавлена будь–якої втіхи, навіть під час суму і страху". Так народжуються святі.
Вони, як співає Церква в Часослові, є вибраними каменями, сформованими за допомогою відповідних ударів різця, тобто спокус, страху, темряви, внутрішніх і зовнішніх мук, щоб пізніше їх можна було, таким чином підготовлених, поставити на троні блаженного Царства Небесного.


Ісусе, моя Надіє, моя Любове, єдина Любове моєї душі, не заслуговую на Твої втіхи і насолоди; збережи їх для душ невинних, котрі завжди любили Тебе. Я, грішник, ані на них не заслуговую, ані про них не прошу. Ось чого лише бажаю: вчини, щоб любив Тебе і виконував Твою волю все моє життя, а потім зроби зі мною все, що Тобі подобається.
О нещасливий я! Через вчинені Тобі зневаги, могла б діткнути мене темрява, страхи, муки самого пекла, де, будучи назавжди відділеним від Тебе і через Тебе справді опущеним, плакав би всю вічність, не маючи змоги більше любити Тебе! Ні, мій Ісусе, прийму кожну муку, але не цю. Ти заслуговуєш на безмежну любов і зобов'язав мене винятково любити Тебе. Ні, не вірю у життя без любові до Тебе.
Люблю Тебе, моє найвище Добро, люблю Тебе всім серцем, люблю Тебе більше, ніж самого себе, люблю Тебе і не бажаю нічого іншого, як тільки любити Тебе.
Я усвідомлюю, що моя добра воля повністю є даром Твоєї ласки. Але, мій Господи, доповни це діло, будь при мені аж до смерті, не залишай мене в моїх власних руках, дай мені силу перемагати спокуси і перемагати самого себе. Тому вчини, щоб завжди доручав себе Тобі.
Хочу бути повністю Твоїм: даю Тобі моє тіло, душу, волю, мою свободу. Вже не хочу більше жити для себе, але тільки для Тебе, мій Сотворителю і мій Відкупителю, моя Любове і моє Все. Хочу стати святим і від Тебе цього очікую, бо в Тобі покладаю надію.
Випробовуй мене, скільки хочеш; відбери від мене все, лише не позбавляй мене Своєї ласки і любові.
О надіє грішників, Маріє, ти така могутня перед Богом, глибоко довіряю Твоєму заступництву. Прошу Тебе заради любові, яку маєш до Ісуса Христа, допоможи мені і зроби мене святим. Амінь.


Св. Альфонс Марія де Лігуорі "ЯК ЛЮБИТИ ІСУСА ХРИСТА"