Флорентійський собор, 11-а сесія, Булла про єдність із коптами:

 „СОБОР МІЦНО ВІРИТЬ, ІСПОВІДУЄ Й ПРОПОВІДУЄ, ЩО ВСІ, ХТО ПЕРЕБУВАЄ ПОЗА КАТОЛИЦЬКОЮ ЦЕРКВОЮ, НЕ ТІЛЬКИ ПОГАНИ, А Й ЮДЕЇ ЧИ ЄРЕТИКИ Й СХИЗМАТИ, НЕ МОЖУТЬ МАТИ ЧАСТКИ В ВІЧНОМУ ЖИТТІ Й ПІДУТЬ У ВІЧНИЙ ВОГОНЬ, ПРИГОТОВАНИЙ ДИЯВОЛОВІ Й ЙОГО АНГЕЛАМ, ХІБА ЩО ВОНИ ВОЗЗ’ЄДНАЮТЬСЯ З КАТОЛИЦЬКОЮ ЦЕРКВОЮ ПЕРЕД КІНЦЕМ СВОГО ЖИТТЯ; що єдність духовного тіла церкви є настільки важлива, що тільки для тих, хто лишається в ньому, церковні таїнства сприяють спасінню, а пости, діла доброчинности й инші вчинки благочестя й набоженства християнського люду приносять вічні винагороди; і що ніхто не може спастися, хоч би скільки він дав через доброчинність і НАВІТЬ ЯКЩО ВІН ПРОЛИВ СВОЮ КРОВ В ІМ’Я ХРИСТА, хіба що він уперто лишався в лоні й єдности Католицької церкви”. (Джерело)

1-й Ватиканський собор:

 … навчання про віру, що її Бог об’явив, пропонується не як якесь філософське відкриття, придатне до вдосконалення людським розумом, а як божественний дарунок, довірений невісті Христовій на належну охорону й непомильне оприлюднення. Відтак, … це значення священних доґм має завжди зберігатися, як його раз проголосила свята мати церква, і не можна ніколи відмовитися від цього глузду під приводом чи в ім’я якогось глибшого розуміння (Декрети Першого Ватиканського собору. Глава 4 Про віру й розум, пп. 13-14).

Св. Пій Х, Присяга проти модернізму, 1910 р.:

 „Я повністю відкидаю єретичне неправдиве твердження, що [католицькі] доґми розвиваються, еволюціонують і змінюються від одного значення до иншого, відмінного від того, що його Церква раніше дотримувалась. … Я також відкидаю помилку тих, хто каже, що віра, що її додержується Церква, може суперечити історії …”. (Джерело)

Ватиканський собор, Сесія 2, Сповідання віри, 6 січня 1870, п.13:

Лев ХІІІ, Satis cognitum, 29.06.1896, п. 9:

 „Немає нічого, щодо чого б Церква … виказала більшої ревности й завзяття, ніж коли вона охороняла недоторканість віри. І вона вважала за бунтівників, виганяючи з-поміж числа своїх дітей, усіх, хто тримався поглядів, які відрізнялися відбудь-якого положення з церковного навчання. Звісно, що аріяни, монтаністи,товатіяни, квартодецимани, євтихіяни не відкидали всієї католицької науки: вонивідмовлялися тільки від якоїсь її частини. Але хто не знає, що їх все одно булооголошено єретиками й викинуто з лона Церкви? Рівно ж було засуджено всіх авторів єретичних навчань, які їх дотримувалися в наступні віки. «Не може бути нічого більш небезпечного, ніж ті єретики, які визнають майже всю сукупність навчання, алеза допомогою всього одного слова, як крапля яду, заражають простоту віри, що її навчив наш Господь та яку було передано через апостольську традицію» (Авктор,Tract. de Fide Orthodoxa contra Arianos).

 Церква діяла завжди однаково, що видно з одноманітного навчання Отців, які,зазвичай, вважали за такого, що є поза католицькою спільнотою й чужим Церкві, кожного, хто відступив би в щонайменшому ступені від будь-якого положення науки, що її пропонує Магістерій. Епіфаній, Авґустин, Теодор склали довжелезний перелік єресей їхніх часів. Але, як зазначає св. Авґустин, і инші єресі можуть виникнути, і якщо хоча б якоїсь однієї з них хто-небудь тримався, та особа вже внаслідок самого цього факту є відтятою від католицької єдности. «Жодна особа, якщо вона навіть і не приймає всіх цих єресей, не може тільки внаслідок цього вважати себе за католика чи так називатися. Це тому, що можуть постати нові єресі, які в цій нашій роботі не згадано, відтак, якщо будь-хто додержуєтьсяхоча б однієї такої єресі, не є католиком» (Св. Авґустин, De Haeresibus, п.88). …

 … чи може бути законним для будь-кого відкидати будь-яку з тих правд без того, щоб силою цього факту не впасти в єресь? без того, щоб не від’єднати себе від Церкви? без того, щоб не зректися одним махом усього католицького навчання? БО ТАКОЮ Є ПРИРОДА ВІРИ, ЩО НІЩО НЕ МОЖЕ БУТИ БЕЗГЛУЗДІШИМ, НІЖ ЩОСЬ ПРИЙМАТИ, А РЕШТУ ВІДКИНУТИ. Віра, як навчає Церква, є «та надприродна чеснота, через яку з Божою допомогою й благодаттю ми віримо в те, що Він об’явив як правдиве … на основі маєстату Самого Бога, Об’явителя, Який не може ні ввести в оману, нібути обманутим». … «Бо хто ввесь закон дотримає, а прогрішиться лише в одному –стає в усьому винуватий» (Як. 2:10). Щобільше, це ще дужче стосується хибноїдумки. … той, хто збочує хоча б у чомусь одному від божественно об’явленої правди, цілком і повністю відкидає всю віру, тому що цим робом така особа відмовляється шанувати Бога як понад усе вищу правду й рушійну причину віри”.

 Лев ХІІІ, Sapientiae Christianae, 10.01.1890, п. 22:

 „Відкинути бодай одну з [правд, що її відкрито об’явив Бог,] дорівнюєвідкинути їх усі”.

 Обіжник Святої Палати „Щодо «екуменічного руху»”, 20.12.1949, п. ІІ:

 „… ЄПИСКОПИ … ТАКОЖ МАЮТЬ ПИЛЬНУВАТИ, ЩОБ ПІД ФАЛЬШИВИМ ПРИВОДОМ ТОГО, ЩО,МОВЛЯВ, СЛІД ПРИДІЛЯТИ БІЛЬШЕ УВАГИ ТИМ ПУНКТАМ, ДЕ МИ ПОГОДЖУЄМОСЯ, АНІЖ ТИМ,ЩОДО КОТРИХ МИ РІЗНИМОСЯ, НЕ НАКЛИКАТИ НЕБЕЗПЕЧНУ РЕЛІГІЙНУ БАЙДУЖІСТЬ …”. (Джерело)

Павло IV, Cum Ex Apostolatus Officio, 15 лютого 1559 р., п.1:

 ... Римський понтифік, який є на землі представником Бога й нашого Бога й Господа Ісуса Христа, який володіє повнотою влади над народами й королівствами, який може судити всіх, але якого ніхто в цьому світі не може судити ...

 Трентський уселенський собор (1545-1963):

 „Визнаю св. католицьку й апостольську римську Церкву матір’ю й наставницею всіх церков і присягаю повну покору римському першосвященикові, наступникові бл. Петра, князя апостолів, і намісникові Ісуса Христа (D. 999).

 Павло IV, Cum Ex Apostolatus Officio, 15.02.1559, п. 1:

 „… Римський Понтифік, який є представником Бога та нашого Бога й Господа Ісуса Христа на землі, який володіє повнотою влади над людьми й царствами, який може судити, але якого не може судити ніхто в цьому світі …”.

 Св. Пій V, Regnans in Excelsis, 05.03.1569:

 „Той, Хто панує в вишніх і Кому було дано всю владу в небі й на землі, доручив єдину, святу, Католицьку й Апостольську Церкву, поза якою немає спасіння, одному єдиному на землі, а саме: Петрові, голові Апостолів, і Петровому Наступнику Єпископові Рима, щоб керувати нею в повноті влади. Його лиш Він зробив Князем над усіма людьми й усіма царствами – збирати, нищити, розсіювати, поглинати, саджати й будувати, – щоб він міг провадити вірних, пов’язаних узами любови, в єдності духа й передати їх, незаплямованих і бездоганних, їхньому Спасителеві”.

 Пій ІХ, Amantissimus, 08.04.1862, п. 3:

 „Є й инші, майже незчисленні свідчення, які походять від найнадійніших свідків, що показують ясно, відкрито, з великою вірою, точністю повагою й покорою, що ВСІ, ХТО ХОЧУТЬ НАЛЕЖАТИ ДО ПРАВДИВОЇ ТА ОДНІЄЇ ЄДИНОЇ ЦЕРКВИ ХРИСТА, ПОВИННІ ВИКАЗУВАТИ ШАНУ Й ПІДПОРЯДКОВУВАТИСЯ АПОСТОЛЬСЬКОМУ ОСІДКОВІ Й РИМСЬКОМУ ПОНТИФІКОВІ”.

 Ватиканський уселенський собор, 1869-1870:

 „Римський понтифік є правдивий намісник Христовий, голова всієї церкви та батько й учитель усіх християн; і це йому наш Господь Ісус Христос довірив у благословенному Петрі всю повноту влади провадження, правління й керування всією церквою. …

 [СОБОР] НАВЧАЄ Й ВИЗНАЧАЄ ЯК БОЖЕСТВЕННО ВІДКРИТУ ДОҐМУ, ЩО, КОЛИ РИМСЬКИЙ ПОНТИФІК МОВИТЬ EX CATEDRA, ТОБТО, КОЛИ, ВИКОНУЮЧИ СВІЙ ОБОВ’ЯЗОК ЯК ПАСТИР І ВЧИТЕЛЬ ВСІХ ХРИСТИЯН, НА ПІДСТАВІ ЙОГО ВЕРХОВНОЇ АПОСТОЛЬСЬКОЇ ВЛАДИ ВІН ВИЗНАЧАЄ НАВЧАННЯ ЩОДО ВІРИ ЧИ МОРАЛІ, ЯКОГО МАЄ ДОДЕРЖУВАТИСЯ ВСЯ ЦЕРКВА – ТО ВІН ВОЛОДІЄ, ЧЕРЕЗ БОЖЕСТВЕННУ ДОПОМОГУ, ОБІЦЯНУ ЙОМУ В БЛАГОСЛОВЕННОМУ ПЕТРІ, ТІЄЮ НЕПОМИЛЬНІСТЮ, ЩО ЇЇ БОЖЕСТВЕННИЙ ВІДКУПИТЕЛЬ ЗВОЛИВ НАДАТИ СВОЇЙ ЦЕРКВІ, ЩОБ ВИЗНАЧАТИ НАВЧАННЯ ЩОДО ВІРИ ЧИ МОРАЛІ. … ВІДТАК, ЯКЩО ТІЛЬКИ БУДЬ-ХТО, БОРОНИ БОЖЕ, ПОСМІЄ ВІДКИНУТИ ЦЕ … ВИЗНАЧЕННЯ – НЕХАЙ БУДЕ ПРОКЛЯТИЙ. (Джерело)

Катехизм Трентського собору (ст. ІХ):

 Хто не є членом Церкви

Ось три роди осіб, виключених із лона Церкви: невірні [т.б. апостати], єретики і схизмати та екскомуніковані особи. Невірні є поза Церквою, бо вони ніколи не належали до неї й ніколи не знали Церкви та ніколи не були причасниками будь-якого з її Таїнств. Єретики й схизмати є виключеними з Церкви, тому що вони відділилися від неї й належать до неї тільки так, як дезертири належать до війська, з якого втекли. Тут, однак, не слід заперечувати, що вони все ще підпорядковуються владі Церкви остільки, оскільки їх можуть покликати на її суд, покарати й анатемствувати. Насамкінець, екскомуніковані особи не є членами Церкви, бо їх було відтято церковним вироком від спільноти її дітей, і вони належать не до її причас-тя поти, поки не покаються”.

 Пій ІХ, Singulari quidem, 17 березня 1856 р., п. 4:

 „Є ТІЛЬКИ ОДНА ІСТИННА, СВЯТА, КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА, КОТРОЮ Є АПОСТОЛЬСЬКА РИМСЬКА ЦЕРКВА. Є ТІЛЬКИ ОДИН ОСІДОК, ЗАСНОВАНИЙ У ПЕТРІ СЛОВОМ ГОСПОДА, ПОЗА ЯКИМ МИ НЕ МОЖЕМО ЗНАЙТИ НІ ПРАВДИВОЇ ВІРИ, НІ ВІЧНОГО СПАСІННЯ. ХТО НЕ МАЄ ЦЕРКВУ ЗА МАТІР, НЕ МОЖЕ МАТИ Й БОГА ЗА БАТЬКА, І ХТО КИДАЄ ОСІДОК ПЕТРОВИЙ, НА ЯКОМУ ЦЕРКВУ ВСТАНОВЛЕНО, ФАЛЬШИВО ВІРИТЬ, ЩО ПЕРЕБУВАЄ В ЦЕРКВІ”.

 Пій ХІІ, Humani generis, 12.08.1950, п. 27:

 „… Наша енцикліка [Mystici Corporis Christi, 29.06.1943] … навчає, що Містичне Тіло Христове та Римська Католицька Церква є одне й те ж саме”. (Джерело)

Папа св. Лев Великий (проповідь №129):

 „А що поза Католицькою церквою немає нічого досконалого, нічого незаплямованого …, то ми жодною мірою не є подібними до тих, хто від’єднаний від єдности Тіла Христового; нас не єднає ніяке співпричастя”.

 Папа св. Григорій Великий:

 „… свята Церква вселенська проголошує, що в Бога не можна правдиво вірити, хіба що перебуваючи в ній, та стверджує, що всі, хто є без неї, спасенними не бу-дуть ніколи”.

 Св. Кипріян:

 „Хоч би хто був від’єднаним від Церкви, він поєднаний із блудницею. Він відрізав себе від обіцянок Церкви, і хто покидає Церкву Христову, не може осягнути нагород Христових. … Хто додержується не цієї єдности, додержується не закону Божого, має не віру Отця і Сина, тримається не життя й спасіння” (цит. за: Лев XIII, Satis cognitum, 29.06.1896, п. 5).

 Лев Х, 5-й Лятеранський собор, 8 сесія, 19.12.1513:

 „А що правда не може суперечити правді, ми визначаємо, що кожне твердження, відмінне від просвітленої істини віри, є цілком фальшивим, і ми суворо забороняємо здійснювати протилежні навчання. Ми постановляємо, що всіх тих, хто тримається помилкових тверджень цього штибу, відтак, сіючи єресі, які є повністю засудженими, належить усім можливим способом уникати й карати як відразливих та мерзенних єретиків і невірних, які підривають Католицьку віру”.

 Пій VIII, Traditi humilitati, 24.05.1829, п. 4:

 ... СПОВІДУВАННЯ КАТОЛИЦЬКОЇ ВІРИ Є УНІКАЛЬНО ПРАВДИВИМ, як і голосить апостол: один Господь, одна віра, одне хрещення. Єронім казав це так: хто споживає агнця поза цим домом [Церквою], той загине, як і ті – протягом потопу, що не були в Ноєвому ковчезі. Істинно, жодне инше ім’я не дано людям, крім Христового, через яке вони можуть спастися. Хто вірить, той спасеться; хто не вірить, того буде засуджено”.

 Григорій XVI, Inter Praecipuas, 08.05.1844, п. 2:

 „І справді, вам відомо, що ще з перших віків, званих християнськими, особливою хитрістю єретиків було те, що, не визнаючи Слова Божого та заперечуючи владу Католицької церкви, вони або спотворюють Св. Письмо, або змінюють пояснене значення”.

Григорій Х, 2-й Ліонський (1274) собор; Євген IV, Флорентійський собор:

 „Душі тих, хто покидає це життя в (неспокутуваному) смертному гріхові чи тільки в одному первородному гріху, негайно опускаються прямо в пекло, щоб зазнавати кар різного виду”.

 Павло ІІІ, Трентський собор (Глава ІІІ. Хто виправдовується через Христа):

 „Але хоч Христос помер і за всіх, проте не всі користають із Його смерти, а тільки ті, кому передається заслуга Його страстей”. (Джерело)

Папа Віґілій, 2-й Константинопольський собор, 553 р.:

 „Ми вважаємо тих, котрі не приймають це [навчання щодо католицької віри], чужими Католицькій церкві. Відтак, ми засуджуємо й анатемствуємо поряд зі всіма иншими єретиками тих, що їх засудили й піддали анатемі чотири святі собори й свята Католицька й апостольська Церква …”.

 Папа св. Григорій Великий (590-604):

 „… свята Церква вселенська проголошує, що в Бога не можна правдиво вірити, хіба що перебуваючи в ній, та стверджує, що всі, хто є без неї, спасенними не будуть ніколи”.

 Папа Інокентій ІІІ, 4-й Лятеранський собор, Конституція 1, 1215 р.:

 „Істинно є одна вселенська Церква вірних, поза якою ніхто взагалі спастися не може” (Denz. 430).

 Боніфатій VIII, Unam Sanctam, 18.11.1302:

 „… ми стверджуємо, заявляємо, визначаємо й проголошуємо, що, щоб спастися, кожній людській істоті абсолютно потрібно підпорядковуватися Римському Понтифікові”.

 Флорентійський собор, 6-а сесія:

 „… душі тих, хто покидає це життя в неспокутуваному смертному гріхові чи тільки в одному первородному гріху, опускаються прямо в пекло, щоб зазнавати кар різного виду”.

 Флорентійський собор, 11-а сесія, Булла про єдність із коптами:

 „[Виклавши католицьку науку про Пресвяту Трійцю, далі говориться] … Церква засуджує, відкидає, анатемствує й оголошує таким, що є поза Тілом Христовим, яке є церква, будь-кого, хто має суперечні чи протилежні погляди …

 Собор міцно вірить, визнає й проповідує, що ніхто й ніколи, зачатий від чоловіка й жінки, не був визволеним від влади диявола, хіба вірою в нашого Господа Ісуса Христа, посередника між Богом і людом, Якого було зачато без гріха та Який народився й помер. Він єдиний своєю смертю подолав ворога людського роду, скасувавши наші гріхи, й відімкнув вхід у небесне царство, яке перша людина своїм гріхом замкнула для себе й усіх своїх нащадків.

 … Собор міцно вірить, визнає й навчає, що приписи закону Старого Заповіту, чи Мойсеєвого закону, які поділено на ритуали, святі приношення й таїнства, тому що їх було устійнено, щоб бути знаком чогось у майбутньому, хоча вони й були відповідними священному поклонінню тієї доби, щойно наш Господь Ісус Христос, що Його вони знакували, прийшов – припинили діяти, і розпочалися таїнства Нового Заповіту. Кожний, хто після страстей Христових, покладає свою надію про спасіння на ті приписи закону й підпорядковує себе їм як потрібним до спасіння й так ніби віра в Христа без них не могла б спасти, грішить смертно. Собор не заперечує, що від Христових страстей до проголошення Євангелії їх можна було задержати при умові, що в них не вірили як потрібні до спасіння. Але Собор стверджує, що після проголошення Євангелії їх не можна дотримуватися без утрати вічного спасіння. Тому він засуджує всіх, хто після того часу зберегли обрізання, суботу й инші приписи закону, як такі, що є чужі вірі Христовій і нездатні отримати частку в вічному спасенні, хіба що вони позбавляться якогось часу своїх помилок. Отже, Собор суворо наказує всім, хто пишається іменем християнина, не чинити обрізання ні перед, ані після хрещення, тому що чи покладають вони свою надію в нього, чи ні, цього ніяк не можна додержуватися без утрати вічного спасіння. …

СОБОР МІЦНО ВІРИТЬ, ІСПОВІДУЄ Й ПРОПОВІДУЄ, ЩО ВСІ, ХТО ПЕРЕБУВАЄ ПОЗА КАТОЛИЦЬКОЮ ЦЕРКВОЮ, НЕ ТІЛЬКИ ПОГАНИ, А Й ЮДЕЇ ЧИ ЄРЕТИКИ Й СХИЗМАТИ, НЕ МОЖУТЬ МАТИ ЧАСТКИ В ВІЧНОМУ ЖИТТІ Й ПІДУТЬ У ВІЧНИЙ ВОГОНЬ, ПРИГОТОВАНИЙ ДИЯВОЛОВІ Й ЙОГО АНГЕЛАМ, ХІБА ЩО ВОНИ ВОЗЗ’ЄДНАЮТЬСЯ З КАТОЛИЦЬКОЮ ЦЕРКВОЮ ПЕРЕД КІНЦЕМ СВОГО ЖИТТЯ; що єдність духовного тіла церкви є настільки важлива, що тільки для тих, хто лишається в ньому, церковні таїнства сприяють спасінню, а пости, діла доброчинности й инші вчинки благочестя й набоженства християнського люду приносять вічні винагороди; і що ніхто не може спастися, хоч би скільки він дав через доброчинність і НАВІТЬ ЯКЩО ВІН ПРОЛИВ СВОЮ КРОВ В ІМ’Я ХРИСТА, хіба що він уперто лишався в лоні й єдности Католицької церкви”.

 Флорентійський собор, Булла про єдність із вірменами:

 „Будь-хто, хто хоче спастися, мусить сповідувати католицьку віру [далі пояснюється, що вона являє собою віру в Пресвяту Трійцю й, зокрема, втілення Ісуса Христа]. … Якщо людина не вірить у це міцно й віддано, спасенною бути не може”.

 Флорентійський собор, Exultate Deo, 22.11.1439:

 „Святе хрещення, яке є ключем та ворітьми до духовного життя, обіймає перше місце з-поміж усіх таїнств; ним нас робиться членами Христа та тіла Церкви. А що смерть увійшла в світ через першу людину, то, хіба хто родиться з води й Духа, – як каже Правда, – не може ввійти в Царство Небесне (Ів. 3:5). Матеріяльним складником цього таїнства є справжня природна вода”.

 Трентський собор:

 „Ця істинна Католицька віра, поза якою ніхто не може спастися …”.

 Трентський собор, Сесія 5, Декрет про першородний гріх, п. 3:

 „Якщо будь-хто стверджуватиме, що цей гріх Адамів … знімається чи силами людської природи, чи будь-яким иншим засобом, відмінним від заслуги одного єдиного посередника – Господа нашого Ісуса Христа, який примирив нас із Богом у своїй власній крові та «який став нам мудрістю від Бога й оправданням, і освяченням, і відкупленням» (1 Кор. 1:30); або якщо хто-небудь заперечуватиме, що ця заслуга Ісуса Христа застосовується як до дорослих, так і до немовлят через таїнство хрещення … нехай буде проклятий”.

 Наголосивши на обов’язковості хрещення, Трентський Собор повторює Ісусові слова: „Бо коли хто не родиться з ВОДИ й ДУХА, той НЕ МОЖЕ ввійти в Царство Небесне” (Ів. 3:5) і напоумляє: „Тому що в тих, хто родиться наново, немає нічого, що Бог ненавидить”.

 Трентський собор, Сесія 7, Декрет про Таїнства:

 „Якщо будь-хто скаже, що ці вказані таїнства Нового Закону [хрещення, конфірмація, євхаристія, сповідь, єлеопомазання, священство та подружжя] не відрізняються від таїнств Старого Закону, хіба, мовляв, тільки відправа є різною та зовнішні ритуали – нехай буде проклятий”;

 „Якщо будь-хто скаже, що ці таїнства Нового Закону не є потрібні до спасіння, а є зайвими, та що без них і бажання їх отримати люди можуть здобути від Бога – тільки через одну віру – благодать виправдання (хоч не всі ці таїнства є справді потрібними кожній людині ) – нехай буде проклятий”;

 „Якщо хто-небудь скаже, що хрещення є річчю вибірковою, т.б. не є обов’язковим до спасіння – нехай буде проклятий”.

 Катехизм Трентського собору:

 „… єретики, юдеї та невірні … постійно використовують своїй думки й зусилля, щоб обманом затемнити правдиву віру та розбестити християнське благочестя”.

 У главі на назву „Вороги й ті, хто є поза Церквою” цього ж Трентського катехизму, пишеться (так навчив молитися ще Папа Римський св. Целестин І у 5-му ст.):

 „Ми молимося, щоб невірні пізнали віру; щоб ідолопоклонники могли бути врятованими з помилки своєї безбожности; щоб юдеї, поставши з темені, якою вони є поглинутими, могли дійти світла правди; щоб єретики, вернувшись до повноти розуму, могли бути навченими католицької віри; та щоб схизмати могли об’єднатися узами правдивого милосердя й вернутися до співпричастя з їхньою святою матір’ю, Церквою, від якої вони відділилися”.  

 Лев ХІІ, Ubi Primum, 05.05.1824, п. 14:

 „Найправдивіший Бог, Який є Сам Правда та найкращий, наймудріший Податель і Винагороджувач добрих людей, не може схвалити всі секти, що сповідують хибні науки, котрі ще й нерідко несумісні чи протилежні одна одній, та подати вічні винагороди їхнім членам. … у божественній вірі ми тримаємося одного Господа, однієї віри, одного хрещення [, і] немає жодного иншого імени під небесами, даного людям, за винятком імени Ісуса Христа з Назарету, в якому ми повинні спастися. Ось чому ми сповідуємо, що поза Церквою спасіння немає”.

 Лев ХІІ, 24.05.1824:

 „Ми звертаємося до всіх вас, хто все ще усунутий від правдивої Церкви та дороги до спасіння. У цій всесвітній радості одного бракує: щоб … ви могли щиро погодитися з матір’ю Церквою, поза навчанням якої спасіння нема”.

 Пій VIII, Traditi humilitati, 24.05.1829, п. 4:

 „До цих єресей належить та недостойна вигадка софістів цього віку, які не визнають жодної різниці між відмінними віросповідуваннями та вважають, що брами вічного спасіння відкриті для всіх із будь-якої релігії. … Звісно, це дикунська нечестивість, що однаково хвалить і називає справедливістю й чесністю правду й помилку, чесноту й порок, доброту й ницість. І справді, цю смертельну ідею про відсутність різниці між релігіями відкидає навіть світло здорового глузду. Це є певним, тому що різноманітні релігії навіть не погоджуються одна з одною. Якщо щось є правильним – решта має бути хибним … Проти цих досвідчених софістів слід людей навчати, що СПОВІДУВАННЯ КАТОЛИЦЬКОЇ ВІРИ Є УНІКАЛЬНО ПРАВДИВИМ, як і голосить апостол: один Господь, одна віра, одне хрещення. Єронім казав це так: хто споживає агнця поза цим домом [Церквою], той загине, як і ті – протягом потопу, що не були в Ноєвому ковчезі. Істинно, жодне инше ім’я не дано людям, крім Христового, через яке вони можуть спастися. Хто вірить, той спасеться; хто не вірить, того буде засуджено”.

 Григорій XVI, Summo iugiter studio, 27.05.1832, п. 2:

 „… дехто з цих заблуканих людей намагається переконати себе й инших, що люди спасаються не тільки в католицькій релігії й що навіть єретики можуть осягнути вічного життя… Вам відомо, як же ревно Наші попередники навчали це положення віри, котре [дехто] намагається заперечувати, а саме: потребу в Католицькій Вірі й Єдності до спасіння … Опускаючи инші відповідні вислови, яким майже не-має числа в писаннях Отців, Ми особливо віддаємо належне св. Григорієві Великому, який ясно свідчить те, що є справді навчанням Католицької церкви. Він каже: «Свята вселенська Церква навчає, що неможливо поклонятися Отцеві правдиво, якщо робити це не в ній», та заявляє, що «всі, хто є поза нею, спасенними не будуть». Офіційні акти Церкви голосять ту ж саму доґму. Ось, чому в декреті про віру, що його Інокентій ІІІ оприлюднив на 4-му Лятеранському синоді, написано: «Є тільки одна вселенська Церква вірних, поза котрою не спасеться ніхто». … Ми так турбуємося про цю вагому й добре відому доґму, на яку нападають із таким нахабством і дерзновенням, що не могли стримати Свого пера, щоб не зміцнити цю правду стількома свідченнями”.

 Григорій XVI, Mirari vos, 15.08.1832, п. 13:

 „Розгляньмо тепер инше багате джерело всякого зла, яке уразило Церкву нині: індиферентизм. Цю збочену думку підступом розповсюджують порочні особи, які стверджують, що можливо осягнути вічного спасіння душ, сповідуючи будь-яку релігію, за умови, що збережено моральність. … Маючи напучення апостола, що є тільки «один Господь, одна віра, одне хрещення» (Еф. 4:5), нехай бояться ті, хто вигадує, що безпечна пристань спасіння є відкритою для людей, незалежно від релігії, що вони сповідують. Таким слід подумати над свідченням Самого Христа, що «той, хто не з Христом, той проти Нього» (Лк. 11:13), і що той, хто не збирає з Ним, нещасливо розкидає. Відтак, «безсумнівно, такі особи загинуть, хіба збережуть католицьку віру повністю й недоторкано». Нехай вони почують Єроніма, який, коли Церкву було розірвано на три частини схизмою, розповідає, що щоразу, як хтось намагався переконати його приєднатися до тієї чи иншої групи, він завжди волав: «Хто за Осідок Петрів, той за мене». СХИЗМАТ ФАЛЬШИВО ЛЕСТИТЬ САМ СОБІ, КОЛИ ДОВОДИТЬ, ЩО І ЙОГО ТЕЖ БУЛО ОБМИТО В КУПЕЛІ ОБНОВИ. ОСЬ, ЩО ВІДПОВІВ БИ АВҐУСТИН ТАКІЙ ЛЮДИНІ: «ГІЛКА, ЯКЩО ЇЇ ВІДТЯТИ ВІД СТОВБУРА, МАЄ ТОЙ САМИЙ ВИГЛЯД; ОДНАК ЯКА КОРИСТЬ ІЗ ВИГЛЯДУ, ЯКЩО ВОНА НЕ ЖИВИТЬСЯ ВІД КОРЕНЯ?»”.

 Пій ІХ, Qui pluribus, 09.11.1846, п. 15:

 „Так само збоченою є й приголомшлива теорія, що немає жодного значення, до якої релігії належати – теорія, проти якої повстає навіть глузд. За допомогою цієї теорії ті людці усувають усяку різницю між чеснотою та пороком, істиною й помилкою, славою та безчестям. Вони твердять, що, мовляв, люди можуть осягнути вічного спасіння, чинячи яку завгодно релігію – так ніби будь-коли могла б бути спілка між справедливістю й беззаконням, співпраця між світлом і темрявою чи згода між Христом і Веліялом”.

 Пій ІХ, Nostis et nobiscum, 08.12.1849, п. 10:

 „Зокрема, зроби все можливе, щоб вірні добре знали й мали глибоке переконання про ту правду навчання, що, ЩОБИ ЗДОБУТИ СПАСІННЯ, ТРЕБА СПОВІДУВАТИ КАТОЛИЦЬКУ ВІРУ”.

 Пій ІХ, Singulari quidem, 17 березня 1856 р., п. 4:

 „… так само, як є тільки один Бог, один Христос, один Святий Дух, так само є й лише одна правда, котру божественно відкрито. Є тільки одна божественна віра, котра є початком спасіння для людського роду та осиновою всього виправдання, віра, котрою праведна людина живе й без котрої неможливо догодити Богові й дійти до спільноти Його дітей. Є тільки одна істинна, свята, Католицька церква, котрою є Апостольська Римська Церква. Є тільки один Осідок, заснований у Петрі словом Господа, поза котрим ми не можемо знайти ні правдивої віри, ні вічного спасіння. Хто не має Церкву за матір, не може мати й Бога за батька, і хто кидає Осідок Петрів, на якому Церкву встановлено, фальшиво вірить, що перебуває в Церкві”.

 Пій ІХ, Syllabus errorum, 08.12.1864:

 „Помилка №16: Людина може знайти дорогу до вічного спасіння й осягнути його, сповідуючи будь-яку релігію.

 Помилка №17: Є чималий глузд у тому, щоб сподіватися про вічне спасіння для всіх тих, хто є цілком поза межами правдивої Церкви Христової.

 Ватиканський собор (1869-1870), Доґматична конституція про католицьку віру, канони 1-3:

 „Якщо хто-небудь заперечить, що є один правдивий Бог, Творець і Господь усього видимого й невидимого – нехай буде проклятий;

 Якщо хтось посміє ствердити, що, крім матерії, нічого не існує – нехай буде проклятий.

 Якщо хтось скаже, що Бог і всі речі мають одну й ту ж саму сутність і природу – нехай буде проклятий”.

 Лев ХІІІ, Satis cognitum, 29.06.1896, пп. 5, 8, 15:

 „«Дивись, чого тобі слід остерігатися, уникати та боятись. Стається, що, як і в людському тілі, якийсь член може бути відтято – руку, палець, ногу. Чи слідує душа за ампутованим членом? Коли він був у тілі, він жив; але, відокремлений, він позбавляється свого життя. Так і християнин є католиком поти, поки він живе в тілі; відтятий від нього, він стає єретиком – життя духу не йде за ампутованим членом» (св. Авґустин). …

 Наш Господь Ісус Христос, коли свідчить у Своїй Євангелії, що ті, котрі не з Ним, є Його ворогами, не визначає ніякого конкретного виду єресі, але проголошує, що всі єретики, які є не з Ним і не збирають із Ним – розганяють Його стадо та є Його супротивниками: Хто не зо Мною, той проти Мене; і хто зо Мною не збирає, той розкидає. …

 … слід чітко розуміти, що єпископи позбавляються права й влади керувати, якщо вони навмисно відходять від Петра й його наступників; бо цим відходом вони відділяються від основи, на котрій уся будівля має стояти. Відтак, вони є поза самою цією будівлею; і саме через це вони є відокремленими від стада, чиїм пастирем є Головний Пастир; вони опиняються на вигнанні поза Царством, ключі до якого Христос дав тільки одному Петрові. … Відтак, ніхто, хіба що перебуваючи в причасті з Петром, не може поділяти його влади, тому що безглуздо уявити, щоб той, хто є зовні, міг командувати в Церкві”.

 Св. Пій Х, Lamentabili Sane, 03.07.1907:

 „Помилка №60: Християнське вчення походить із жидівського …”.

 Катехизм св. Пія Х:

 „Поза правдивою Церквою є: мусульмани, язичники, юдеї, єретики, апостати, схизмати та екскомуніковані особи. … Ніхто не може спастися поза вселенською, апостольською й Римською Церквою, так само як ніхто не зміг спастися з потопу зовні Ноєвого Ковчегу, який був прообразом Церкви”.

 Звід церковного права 1917 р., канон 1240, § 1-5:

 „Церковного поховання позбавляються такі особи (хіба що вони розкаються перед смертю): 1) затяті апостати супроти католицької віри чи ті, хто зухвало дав своє ім’я єретичним або масонським сектам, а також иншим спілкам подібного штибу; 2) екскомуніковані чи такі, що перебувають під інтердиктом після засуджувального вироку; 3) ті, що позбавили самих себе життя зі власного розсуду; 4) ті, що померли на дуелі чи внаслідок ран, на ній отриманих; 5) ті, що наказали, щоб їхнє тіло було віддано на кремацію після смерти; 6) инші прилюдні й явні грішники”.

 Пій ХІ, Mortalium animos, 06.01.1928, п. 11:

 „ТІЛЬКИ ОДНА ЄДИНА КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА ДОТРИМУЄТЬСЯ ПРАВДИВОЇ ВІРИ Й ІСТИННОГО БОГОПОКЛОНІННЯ. ЦЕ Є КУПІЛЬ ІСТИНИ, ЦЕ Є ДІМ ВІРИ, ЦЕ Є ХРАМ БОГА; ЯКЩО ХТОСЬ УВІХОДИТЬ НЕ В НЕЇ ЧИ ЯКЩО ХТОСЬ ВІДХОДИТЬ ВІД НЕЇ, ТОЙ ЦУРАЄТЬСЯ НАДІЇ НА ЖИТТЯ Й СПАСІННЯ”.

 Пій ХІІ, Mystici Corporis Christi, 29.06.1943, п. 22:

 „… ТІЛЬКИ ТІ ЧИСЛЯТЬСЯ СЕРЕД ЧЛЕНІВ ЦЕРКВИ, ХТО [1] ОТРИМАВ ХРЕЩАЛЬНУ КУПІЛЬ та [2] СПОВІДУЄ ІСТИННУ ВІРУ, та [3] ХТО НЕ Є АЖ НАСТІЛЬКИ НЕЩАСНИМ, ЩОБ ВІДЛУЧИТИСЯ ВІД ЄДНОСТИ ТІЛА, чи [4] [ХТО НЕ Є ТИМ,] КОГО БУЛО ВИКЛЮЧЕНО З НЬОГО ЗАКОННОЮ ВЛАДОЮ ЗА СКОЄНІ ТЯЖКІ ПРОВИНИ”.

 Св. Фулґенс, „Правило Віри”, 526 р.:

 „Вір щонайміцніше й ніколи й на мить не сумнівайся, що не тільки всі погани, а й усі юдеї й усі єретики та схизмати, які закінчують своє життя поза Католицькою церквою, ось-ось мають опуститися в вічне полум’я, приготоване для диявола й ангелів його”.

 Св. Альфонс Ліґворі:

 „Збагни також ту особливу любов, що її Бог виявив до тебе, покликавши тебе до життя в християнській країні та в лоні Католицької, або правдивої, Церкви. А скільки ж людей народжується серед поган, серед юдеїв, серед магометан – і всі втрачені”.

 Св. Авґустин (розважаючи над доґмою, що поза св. Католицькою церквою немає спасіння ні для кого):

 „Будь-хто, хто є без Церкви, не назветься сином, і будь-хто, хто не хоче мати Церкву за Матір, не матиме й Бога за Отця” (цит. за: Лев XII, Ubi Primam, 05.05.1824, п. 22).

 Митрополит Андрей Шептицький (напучуючи українців, що виїздили на працю до Німеччини):

 „Бо злочином, не тільки гріхом, є відступати від віри батьків, тяжким гріхом проти віри. Не забувайте ніколи, що ваша віра – це віра Вселенської Церкви, це віра католицька. Вона відзначається тим, що визнає Римського Архиєрея зверхником Церкви і намісником Ісуса Христа. Це віра ваших батьків. У тій вірі ви охрещені, в тій вірі виховані”. (Джерело)

Боніфацій VIII, Unam sanctam, 18.11.1302:

 ... поза Католицькою церквою немає ні спасіння, ні відпущення гріхів. (Джерело)

Пій ХІ, Rappresentanti in terra, 31.12.1929, п. 99:

 „… численні святі, яких Церква – і тільки одна вона – породжує …”. (Джерело)

Пій ХІІ, молитва до Пресвятої Богородиці:

 „О, Маріє, Мати милосердя й престоле Премудрости! Просвіти уми, окутані темрявою невігластва й гріха, щоб вони змогли ясно розпізнати Святу, Католицьку, Апостольську, Римську Церкву як одну єдину правдиву Церкву Ісуса Христа, поза котрою ні святости, ні спасіння знайти не можна”. (Джерело)

Св. Франциск Ксавер, говорячи про колишніх поганських діток, яких він навернув у Католицьку віру (бл. 1543 р.):

 „Ці дітлахи … висловлюють полум’яну любов до Божественного закону та надзвичайну ревність за нашу святу релігію й передачу її иншим. Їхня ненависть до ідолослужби чудесна. Вони ворогують із поганами щодо цього. … Діти нападають на ідолів, перевертають їх, кидають додолу, розбивають їх на шматки, плюють на них, топчуться по них, буцають їх ногами та, одно слово, виявляють до них своє обурення всіма можливими способами”.

 Пій ХІІ, Fulgens Radiatur, 21.03.1947, п. 11:

 „… [св. Бенедикт] прибув до фортеці «на назву Кассіно, що стояла на схилі великої гори …; там височів храм, де нерозумні місцеві селяни поклонялися Аполлонові згідно зі звичаєм стародавніх язичників. Довкола нього росли гаї, у яких ще й на той час безумна юрба поган здійснювала свої ідолянські приношення. Діставшись туди, цей чоловік Божий поламав кумира, перекинув жертовник, спалив гаї, а з храму Аполлона зробив каплицю св. Мартина. На місці богохульного вівтаря він збудував каплицю св. Івана. А за допомогою невпинної проповіді він навернув чимало людей із тамтешніх околиць»”.

 Ось, що каже на цю тему Сам Бог:

 „І поруйную ваші висоти, і повитинаю ваші стовпи сонця, і поскладаю трупи ваші на трупах божків ваших, і обридить душа Моя вас! І вчиню міста ваші руїною, і поспустошую ваші святині, і не прийму ваших пахощів любих” (Лев.26:30-31);

 „… проженете всіх мешканців того Краю перед собою, і понищите всі їхні зображення,і всіх литих ідолів їхніх понищите, і всі їхні висоти поруйнуєте” (Числа33:52);

 „Але тільки так будете їм робити: жертівники їхні порозбиваєте, а їхні стовпи поламаєте, святі їхні дерева постинаєте, а бовванів їхніх попалите вогні …” (Повтор: 7:5). (Джерело)

Св. ап. Павло (2 Кор. 6:14-18):

 „Не спрягайтеся з невірними в чуже ярмо! Яка бо спільність праведности з беззаконням? Що спільного між світлом та темрявою? Яка згода між Христом і Веліялом? Яка участь вірного з невірним? Які взаємини між храмом Божим та ідолами? Ми бо храм Бога живого, як сам Бог сказав був: «Я поселюся в них і (посеред них) буду ходити. Буду їхнім Богом, вони ж будуть Моїм народом. Тож вийдіть із-поміж нихі відлучіться – каже Господь. Нечистого не дотикайтесь, і Я вас прийму. Я буду вам Отцем, ви ж будете Мені синами та дочками – каже Господь Уседержитель»”.

 Правила Апостолів:

 „№45. Єпископ або пресвітер, або диякон, який би тільки молився зєретиками, хай буде відлучений. А якщо позволив їм діяти як служителям Церкви,хай буде відкинутий.

 №46. Єпископа або пресвітера, що прийняли хрещення або жертву єретиків, уникати наказуємо. Бо що є спільного між Христом і веліяром; або яка участь вірногоз невірним.

 №65. Коли хто з клиру або мирян у синагогу юдейську або храм єретичний увійде, щоб помолитися, хай буде і від чину священного відкинутий, і виключений від спілкування Церковного. …

 №70. Коли хто, єпископ або пресвітер, або диякон, або взагалі хтось із клиру постить із юдеями або святкує з ними, або приймає дари їхніх свят, наприклад, опрісноки або щось подібне, хай буде відкинутий. Якщо мирянин – хай буде відлучений.

 №71. Коли хто-небудь із християн принесе єлей до поганського святилища чи синагоги юдейської в їхні празники або засвітить свічку – хай буде виключений від спілкування духовного”.

 Ельвірський (помісний) собор, 325 р.:

 „ПОСТАНОВЛЯЄТЬСЯ, ЩО ТІ, ХТО В ДОРОСЛОМУ ВІЦІ ПІСЛЯ ОТРИМАННЯ ХРЕЩЕННЯ ПІДУТЬ ДО ПОГАНСЬКИХ ХРАМІВ, ЩОБ ПОКЛОНЯТИСЯ ІДОЛАМ, ЩО ЯВЛЯЄ СОБОЮ СМЕРТЕЛЬНИЙ ЗЛОЧИН ТА ВЕРШИНУ ПОРОЧНОСТИ, НЕ МОЖУТЬ БУТИ ДОПУЩЕНИМИ ДО ПРИЧАСТЯ НАВІТЬ ПРИ СМЕРТІ”.

 Папа Пій ІХ, Neminem vestrum (02.02.1854, п. 5):

 „Вони [вірменські мехітарські греко-католицькі монахи з м. Венеція] красномовно визнали й вільно прийняли розпорядження й накази, що їх видали чи ще видадуть папи та священні конґреґації, особливо ті постанови, що забороняютьcommunicatio in divinis (спілкування у священних справах) зі схизматами. Вони заявляють ясно й відкрито: «Частина їхнього народу … нещасливо перебуває поза спілкуванням із Римською Католицькою Апостольською Церквою. Зважаючи на це, вони проголошують, що визнають та приймають як своїх братів тих, кого за своїх синів визнає Свята Римська Апостольська Церква. Вони повідомляють про своє осудження помилки схизматських вірменів та визнають, що останні є поза Церквою Ісуса Христа. Вони сповідують, що ніколи не припинять молитися, проповідувати й дбати і словом, і ділом, і письмом, щоб ті, хто розсіявся, вернулися колись до однієї єдиної кошари Ісуса Христа, який є один найвищий пастир і голова та центром якої кошари є папа, наступник Петра, князя апостолів»”.

 Конґреґація Св. Служби, 1864 р. (за Пія ІХ):

 „У жодному разі не можна дозволяти, щоб віряни й духовенство під орудою єретиків молилися про християнську єдність та, що ще гірше, робили це з нечистих, отруєних єрессю спонук”.

 Звід церковного права 1917 р., канони 1258, 2316:

 „Вірним щонайсуворіше забороняється активно сприяти некатолицьким релігійним відправам чи брати в них участь”;

 „Особа, що зі своєї власної волі і свідомо допомагає будь-яким чином ширити єресь чи яка бере участь у богослужбі з єретиками, стягає на себе підозру вєресі”.

 Обіжник Святої Палати „Щодо «екуменічного руху»” від 20.12.1949 (п. І, IV-V):

 „Католицька церква, хоч вона й ніколи не бере участи в з’їздах та инших зібраннях, званих «екуменічні» …”;

 „[Єпископам] належить … [захищати] вірних від небезпек, що легко можуть постати внаслідок діяльности цього [екуменічного] руху”.

 „… на таких зустрічах спільну богослужбу (communicatio in sacris) належить завжди й повністю уникати”, хоча дозволяється спільне промовляння Господньої молитви чи инших деяких молитов, що їх схвалила Католицька церква, на відкритті й завершенні цих зібрань. (Джерело)

Пій VIII, Traditi humilitati, 24.05.1829, п. 4:

 „Св. Єронім пояснював це так: той, хто споживає агнця поза цим домом [Церквою], загине, як пропали ті протягом потопу, котрі не були з Ноєм у ковчегу”.

 Григорій XVI, Commissum divinitus, 17.05.1835, п. 11:

 „… хто осмілюється відступити від єдности Петра, нехай знає, що він більше не має частки в божественному таїнстві … «Хто споживає Агнця поза цим домом, є нечестивим»”.

 Свята Палата, 17 травня 1916 р.:

 „Коли бездуховні схизмати, що перебувають на сконі, … просять або про відпущеннягріхів, або єлеопомазання, то чи можна уділити їм ці таїнства без того, щоб вони зреклися своїх помилок? – Відповідь: Ні, бо вимагається, щоб вони спочатку відкинули свої помилки так добре, як тільки можуть, і виголосили символ віри”(Denz. 2181a).

 Кодекс канонічного права 1917 р., канон 731 §2:

 „Забороняється уділяти Таїнства Церкви єретикам та схизматам, навіть якщо вони попросять про них … хіба перед тим вони, зрікшись своїх помилок, примиряться з Церквою”. (Джерело)

Пій ІХ, Singulari quidem, 17 березня 1856 р., пп. 3-4:

 „Серед багатьох сумних лих, які турбують та уражають як церковні, так і суспільні лави, дві посідають особливе місце й справедливо вважаються причиною решти нещасть. Справді, є відомо про незчисленні й фатальні збитки, що їх заподіює християнському й цивільному суспільству мерзенна помилка нерозрізнення, або індиферентизму. Вона спричинює до того, що ми забуваємо про наші обов’язки перед Богом, у Якому ми живемо й діємо й маємо наше буття. Вона спричинює до того, що ми послаблюємо нашу увагу до святої релігії, а також розхитує майже до руйнації самі підмурки всього закону, всієї справедливости й чесноти. Цей мерзенний вид байдужости має небагато відмінности від диявольської системи нерозрізнення між різними релігіями. Це переконання охоплює людей, які зблудили від правди, які є ворогами істинної віри та забувають про своє власне спасіння та які проповідують протилежні переконання без міцного віронавчання. Вони не розрізнюють між різними віровизнаннями, погоджуються з усіма та твердять, що небеса вічного спасіння є відкритими для прибічників будь-якої релігії. Розмаїття їхніх навчань їх не турбує поти, поки тримаються згоди поборювати те, що єдине є правдою.

 Бачите, дорогі й улюблені сини й вельмишановні брати, скільки ж пильности треба, щоб запобігти ураженню й знищенню вашої пастви хворобою цього жахливого зла. Не припиняйте старанно захищати ваших людей від цих згубних помилок. Насичуйте їх ученням Католицької правди що день, то точніше. Навчайте їх, що так само, як є тільки один Бог, один Христос, один Святий Дух, так само є й лише одна правда, котру божественно відкрито. Є тільки одна божественна віра, котра є початком спасіння для людського роду та основою всього виправдання, віра, котрою праведна людина живе й без котрої неможливо догодити Богові й дійти до спільноти Його дітей. Є тільки одна істинна, свята, Католицька церква, котрою є Апостольська Римська Церква. Є тільки один Осідок, заснований у Петрі словом Господа, поза котрим ми не можемо знайти ні правдивої віри, ні вічного спасіння. Хто не має Церкву за матір, не може мати й Бога за батька, і хто кидає Осідок Петрів, на якому Церкву встановлено, фальшиво вірить, що перебуває в Церкві”.

 Пій ХІ, Mortalium animos, 06.01.1928, пп. 2, 4-5, 7-10:

 „… тому що такі особи стверджують, що людей, повністю позбавлених релігійного чуття, знайти майже неможливо, ті особи, як видається, заснували на цьому переконанні надію, що всі нації, хоч і різняться між собою з деяких релігійних питань, зможуть без особливих клопотів дійти порозуміння як брати, сповідуючи деякі навчання, що виявляють, як такі, спільну основу духовного життя. Із цієї причини ці особи часто влаштовують зібрання, зустрічі й виступи, на яких бувають присутніми чимало слухачів та на яких запрошується до дискусії всіх без розбору – поган і невірників усіх видів, а також християн і навіть тих, хто нещасливо відпав від Христа, чи хто вперто й наполегливо відкидає Його божество й післанництво. Звісно, католики аж ніяк не можуть схвалити такі дії, засновані на тій хибній ідеї, згідно з котрою всі релігії є більш-менш хорошими й вартими похвали, тому що, мовляв, вони всі по-різному виявляють та знаменують той глузд, який є вродженим у кожному з нас та яким нас ведеться до Бога … Ті, хто додержуються такого погляду, не тільки помиляються й є обманутими, а й, перекривлюючи ідею про правдиву релігію, відкидають її та потроху впадають у натуралізм і атеїзм …; із цього ясно витікає, що той, хто підтримує осіб, які тримаються таких теорій і намагаються втілити їх, сам повністю зрікається божественно об’явленої релігії …

 Хіба не є правильним, – як часто повторюється, – ба відповідним обов’язкові, щоб усі, хто прикликає ім’я Христове, утримувалися від спільних докорів та нарешті возз’єдналися во взаємній любові? Хто, мовляв, осмілився б сказати, що любить Христа, якщо така особа не працювала щосили, щоб здійснити Його бажання, Який просив Свого Отця, щоб Його учні були б «одно» (Ів. 17:21). І, мовляв, хіба не той самий Христос воліє, щоб його послідовники відрізнялися й розпізнавалися межи иншими ось цією питоменністю, а саме: любов’ю один до одного …? Усі християни, – додають такі особи далі, – мусять бути «одно», бо тоді вони стануть набагато сильнішими супроти пошесті безбожництва, яке, мов змій, щоденно проникає все далі й далі, готуючись украсти в Євангелії її силу тощо. Це є думки, що їх та їм подібні ті особи, які відомі як пан-християни [нинішні екуменісти], повсюди повторюють та без кінця помножують. … Ці ідеї … навіть полонили й уми багатьох католиків, зваблюючи їх надією здійснити такий союз, який відповідав би бажанню Святої Матері Церкви … Проте насправді під цими знаджувальними словами й лестощами ховається одна з найтяжчих хиб, що цілком і повністю нищить основи католицької віри.

 Відгукуючись, отже, на голос Нашої Апостольської совісти, що закликає вберегти кошару Господню від омани хитрих неправдомовців, Ми звертаємося, улюблені брати, до вашої ревности, щоб допомогла вам УНИКНУТИ ЦЕ ЗЛО …

 … Апостольська Столиця не може за будь-яких умов узяти участі в їхніх зібраннях; так само й для католиків не може бути за жодних обставин дозволено сприяти їхнім заходам чи працювати для них; бо якщо католики так робитимуть, то тим чином допомагатимуть неправдивому християнству, яке є цілком ворожим одній єдиній Церкві Христовій. …

 … Ми знаємо, що [такі дії] є першим кроком до нехтування релігією, або індиферентизму, та до модернізму, як вони це називають. …

 Тому, дорогі брати, і ЯСНО, ЧОМУ ЦЕЙ АПОСТОЛЬСЬКИЙ ОСІДОК НІКОЛИ НЕ ДОЗВОЛЯВ СВОЇМ ПІДЛЕГЛИМ БРАТИ УЧАСТЬ У ЗІБРАННЯХ НЕКАТОЛИКІВ: ЦЕ БО СОЮЗОВІ ХРИСТИЯН МОЖНА СПРИЯТИ ТІЛЬКИ СПРИЯННЯМ ВОРОТТЮ ДО ОДНІЄЇ ЄДИНОЇ ПРАВДИВОЇ ЦЕРКВИ ХРИСТОВОЇ ТИХ, ХТО Є ВІД’ЄДНАНИМИ ВІД НЕЇ, ТОМУ ЩО В МИНУЛОМУ ВОНИ НЕЩАСЛИВО ЇЇ ПОКИНУЛИ”.

 Обіжник Святої Палати „Щодо «екуменічного руху»”, 20.12.1949, п. ІІ:

 „… ЄПИСКОПИ … ТАКОЖ МАЮТЬ ПИЛЬНУВАТИ, ЩОБ ПІД ФАЛЬШИВИМ ПРИВОДОМ ТОГО, ЩО, МОВЛЯВ, СЛІД ПРИДІЛЯТИ БІЛЬШЕ УВАГИ ТИМ ПУНКТАМ, ДЕ МИ ПОГОДЖУЄМОСЯ, АНІЖ ТИМ, ЩОДО КОТРИХ МИ РІЗНИМОСЯ, НЕ НАКЛИКАТИ НЕБЕЗПЕЧНУ РЕЛІГІЙНУ БАЙДУЖІСТЬ …”. (Джерело)

Х. де Торквемада:

 „Якщо б Папа мав намір наказати щось супроти Святого Письма чи доґматіввіри, чи правд таїнств, чи положень природного або божественного закону, тотакому папі коритися не слід – навпаки, на ці команди слід не зважати. … Відтакце є те, про що говорить Папа Інокентій ІІІ (De Consuetudine), що потрібнокоритися Папі в усьому при умові, що він сам не йде всупереч загальним звичаямЦеркви; однак якщо він піде проти загальних звичаїв Церкви, його не можнанаслідувати”.

 Вчитель Церкви св. Роберт Белярмін:

 „Так само, як вважається законним противитися Папі, котрий нападає на тіло,рівно ж законним є противитися тому, хто нападає на душу або хто порушуєсуспільний лад, або, щобільше, хто намагається знищити Церкву. Знаймо: в цьомувипадку законно противитися йому тим, що не виконуватимемо його накази чизапобігатимемо здійсненню його волі…

 Папа, який є явним єретиком, автоматично (по факту) припиняє бути папою йголовою Церкви, рівно ж він автоматично припиняє бути християнином і членомЦеркви. Відтак Церква може його судити й покарати. Це є навчанням стародавніхОтців Церкви, які кажуть, що явний єретик негайно втрачає всю владу. …

 Ця засада є найпевнішою. Нехристиянин не може бути Папою … Причина цього єта, що така особа не може бути головою того, членом чого вона не є. Тому той,хто не є християнином, не є й членом Церкви, а явний єретик не є християнином,як ясно навчають свв. Кипріян, Атанасій, Авґустин, Єремія та ин.; відтак, явнийєретик не може бути Папою”.

 Св. Антоній:

 „У випадку, якщо папа став би єретиком, він із огляду на цей тільки самфакт та без будь-якої иншої ухвали опинився б відділеним від Церкви. Голова,відділена від тіла, не може, поки лишається відділеною, бути головою тогосамого тіла, від котрого її було відтято. Папа, який став би відділеним відЦеркви через єресь, відтак, із огляду тільки на цей факт припинив би бутиголовою Церкви. Він не міг би бути єретиком і лишатися папою, тому що, оскількивін є поза Церквою, він не може володіти ключами до Церкви”.

 Учитель Церкви Св. Альфонс Ліґворі (1787):

 „Якщо б Богові було завгодно допустити, щоб папа впав у закляту й упертуєресь, через цей факт він перестав би бути папою, а апостольський осідок був бипорожнім”.

„Якщо б будь-коли папа як приватна особа впав би в єресь, він негайно випавби з понтифікату”.

 Учитель Церкви Св. Франциск Сальський (XVII ст.):

 „Ми, отже, не кажемо, що папа не може помилитися в своїх приватнихсудженнях, як помилявся Іван ХІІ [955-963], чи взагалі бути єретиком, яким,мабуть, був Гонорій.  Але коли [папа] єявно єретиком, він випадає по факту зі своєї папської гідности й із Церкви”.

 Католицька енциклопедія 1914 р. (т. 11, с. 456):

 „Звісно, вибір єретика, схизмата чи жінки [на папство] був би недійсним інечинним”.

 Кодексу церковного права від 1917 р. (канон 188.4) (переказ):

 Якщо священнослужитель впадає в єресь, він тратить свою владу безбудь-якого додаткового оголошення чи ухвали закону.

 Лев ХІІІ, Satis cognitum, 29.06.1896, пп. 9, 15:

 „Немає нічого, щодо чого б Церква … виказала більшої ревности й завзяття,ніж як коли вона охороняла недоторканість віри. І вона вважала за бунтівників,виганяючи з-поміж числа своїх дітей, усіх, хто тримався поглядів, котрівідрізнялися від будь-якого положення з церковного навчання. Звісно, що аріяни,монтаністи, товатіяни, квартодецимани, євтихіяни не відкидали всієї католицькоїнауки: вони відмовлялися тільки від якоїсь її частини. Але хто не знає, що їхвсе одно було оголошено єретиками й викинуто з лона Церкви? Рівно ж булозасуджено всіх авторів єретичних навчань, які їх дотримувалися в наступні віки.«Не може бути нічого більш небезпечного, ніж ті єретики, які визнають майже всюсукупність навчання, але за допомогою всього одного слова, як крапля яду,заражають простоту віри, що її навчив наш Господь та яку було передано через апостольську  традицію».

 … чи може бути законним для будь-кого відкидати будь-яку з тих [католицьких]правд без того, щоб силою цього факту не впасти в єресь? без того, щоб невід’єднати себе від Церкви? без того, щоб не зректися одним махом усього католицькогонавчання? Бо така є природа віри, що ніщо не може бути безглуздішим, ніж щосьприймати, а решту відкинути. Віра, як навчає Церква, є «та надприродна чеснота,через яку з Божою допомогою й благодаттю ми віримо в те, що Він об’явив якправдиве … на основі маєстату Самого Бога, Об’явителя, Який не мо-же ні ввестив оману, ні бути обманутим». … «Бо хто ввесь закон дотримає, а прогрішитьсялише в одному – стає в усьому винуватий» (Як. 2:10). Щобільше, це ще дужчестосується хибної думки. … той, хто збочує хоча б у чомусь одному від божественнооб’явленої правди, цілком і повністю відкидає всю віру, тому що цим робом такаособа відмовляється шанувати Бога як понад усе вищу правду й рушійну причинувіри.

 … Відтак, ніхто, хіба що перебуваючи в причасті з Петром, не може поділятийого влади, тому що БЕЗГЛУЗДО УЯВИТИ, ЩОБ ТОЙ, ХТО Є ЗОВНІ, МІГ КОМАНДУВАТИ ВЦЕРКВІ”.

 Павло IV, Cum Ex Apostolatus Officio, 15 березня 1559:

 „ЯКЩО БУДЬ-КОЛИ ВИЯВИТЬСЯ, ЩО БУДЬ-ЯКИЙ ЄПИСКОП … АБО БУДЬ-ЯКИЙ КАРДИНАЛ …РИМСЬКОЇ ЦЕРКВИ, … АБО НАВІТЬ РИМСЬКИЙ ПОНТИФІК ПЕРЕД СВОЇМ ВИСУВАННЯМ ЧИОБРАННЯМ НА КАРДИНАЛА ЧИ РИМСЬКОГО ПОНТИФІКА ЗБОЧИВ ВІД КАТОЛИЦЬКОЇ ВІРИ ЧИВПАВ У ЯКУСЬ ЄРЕСЬ, ТО: (І) ЦЕ ВИСУВАННЯ ЧИ ОБРАННЯ, НАВІТЬ ЯКЩО ВОНО БУЛОБЕЗДОГАННИМ ЧИ ЗДІЙСНЕНИМ ІЗ ОДНОГОЛОСНОЇ ЗГОДИ ВСІХ КАРДИНАЛІВ, Є НЕДІЙСНИМ,НЕЧИННИМ І НЕ ВАРТИМ НІЧОГО; … (IV) ЖОДНОМУ З ТАКИМ ЧИНОМ ПІДНЕСЕНИХ ЄПИСКОПІВ,ЧИ АРХИЄПИСКОПІВ, ЧИ ПАТРІЯРХІВ, ЧИ ПРЕЛАТІВ, ЧИ ПРИЗНАЧЕНОМУ НА КАРДИНАЛЬСТВОЧИ ОБРАНОМУ ПАПОЮ РИМСЬКИМ НЕ НАДАЄТЬСЯ НІЯКОЇ ВЛАДИ, ТА ВВАЖАЄТЬСЯ, ЩО ТАКАОСОБА НЕ ОТРИМАЛА НІЯКОЇ ВЛАДИ В ДУХОВНІЙ ЧИ ДОЧАСНІЙ ЦАРИНІ; (V) УСІ ДОЄДИНОГО СЛОВА, ВЧИНКИ, ДІЇ ТА ПОСТАНОВИ ТАКИХ ОСІБ, БУДЬ-КОЛИ ЗДІЙСНЕНІ, ЧИБУДЬ-ЩО, ДО ЧОГО ЦЕ МОГЛО СПРИЧИНИТИСЯ, НЕ МАЮТЬ ЖОДНОЇ СИЛИ ТА НЕ НАДАЮТЬЖОДНОЇ ПЕВНОСТИ ТА ЖОДНОГО ПРАВА БУДЬ-КОМУ; (VI) ОСОБИ, ТАКИМ ЧИНОМ ПІДНЕСЕНІЧИ ОБРАНІ, АВТОМАТИЧНО ТА БЕЗ ПОТРЕБИ В БУДЬ-ЯКОМУ ДОДАТКОВОМУ ОГОЛОШЕННІПОЗБАВЛЯЮТЬСЯ СВОЄЇ ГІДНОСТИ, ЧЕСТИ, ТИТУЛУ, ВЛАДИ, ПОСАДИ Й САНУ.

 … НІХТО, ЖОДНА ОСОБА, ОТЖЕ, НЕ МОЖЕ ПОРУШИТИ ЦЕЙ ДОКУМЕНТ, ЩО ЙОГО МИСХВАЛЮЄМО, … ЧИ … СУПЕРЕЧИТИ ЙОМУ. ЯКЩО Ж ХТО-НЕБУДЬ ОСМІЛИТЬСЯ СПРОБУВАТИТАКЕ, ТО НЕХАЙ ЗНАЄ, ЩО НА НЬОГО СПАДЕ ГНІВ УСЕМОГУТНЬОГО БОГА ТА БЛАГОСЛОВЕННИХАПОСТОЛІВ ПЕТРА Й ПАВЛА”. (Джерело)

Григорій XVI, Summo iugiter studio, 27.05.1832, п. 2:

 «Свята вселенська Церква навчає, що неможливо поклонятися Отцеві правдиво, якщо робити це не вній», та заявляє, що «всі, хто є поза нею, спасенними не будуть». …Ось, чому в декреті про віру, що його Інокентій ІІІ оприлюднив на 4-му Лятеранському синоді, написано: «Є тільки одна вселенська Церква вірних, поза котрою не спасеться ніхто». … Ми так турбуємося про цю вагому й добре відому доґму, на яку нападають із таким нахабством і дерзновенням, що не могли стримати Свого пера, щоб не зміцнити цю правду стількома свідченнями. (Джерело)

Пій VIII, Traditi humilitati, 24.05.1829, п. 4:

 ... людей навчати, що СПОВІДУВАННЯ КАТОЛИЦЬКОЇ ВІРИ Є УНІКАЛЬНО ПРАВДИВИМ, як і голосить апостол: один Господь, одна віра, одне хрещення. Єронім казав це так: хто споживає агнця поза цим домом [Церквою], той загине, як і ті – протягом потопу,що не були в Ноєвому ковчезі. Істинно, жодне инше ім’я не дано людям, крім Христового, через яке вони можуть спастися. Хто вірить, той спасеться; хто невірить, того буде засуджено.

 Пій ХІ, Mortalium animos, 06.01.1928, п. 11:

 „ТІЛЬКИ ОДНАЄ ДИНА КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА ДОТРИМУЄТЬСЯ ПРАВДИВОЇ ВІРИ Й ІСТИННОГО БОГОПОКЛОНІННЯ. ЦЕ Є КУПІЛЬ ІСТИНИ, ЦЕ Є ДІМ ВІРИ, ЦЕ Є ХРАМ БОГА; ЯКЩО ХТОСЬ УВІХОДИТЬ НЕ В НЕЇ ЧИ ЯКЩО ХТОСЬ ВІДХОДИТЬ ВІД НЕЇ, ТОЙ ЦУРАЄТЬСЯ НАДІЇ НА ЖИТТЯ Й СПАСІННЯ”. (Джерело)

Боніфацій VIII, Unam sanctam, 18.11.1302:

 … ЯКЩО ГРЕКИ [т.б. схизмати] ЧИ ИНШІ СКАЖУТЬ, ЩО ВОНИ НЕ Є ВВІРЕНИМИ ПЕТРОВІ Й ЙОГО НАСТУПНИКАМ, ТО ВОНИ ПОВИННІ ВИЗНАТИ, ЩО НЕ НАЛЕЖАТЬ ДО ЯГНЯТ ХРИСТОВИХ, оскільки, як повідає наш Господь у Євангелії від Івана [10:16], «буде одне стадо й один пастир». … Таким чином, Ми заявляємо, Ми проголошуємо, Ми визначаємо, що, ЩОБ СПАСТИСЯ – КОЖНІЙ ЛЮДСЬКІЙ ІСТОТІ ЦІЛКОМ І КОНЧЕ ПОТРІБНО ПІДПОРЯДКОВУВАТИСЯ РИМСЬКОМУ ПОНТИФІКОВІ.

 Бенедикт XIV, Allatae sunt, 26.07.1755, п.4-7:

 ... навернення Сходу з помилки схизми до єдности Святої Католицької релігії ... фатальна схизма Фотія ... помилки їхніх шляхів ... Михайло Керуларій, нечестивий відновник схизми ...

 Бенедикт XIV, Ex quo, 01.03.1756, п. 1:

 Відтоді, як Ми стали Папою, Ми ... вживали всіх можливих зусиль, щоби схилити схизматів до відречення від їхніх помилок та приєднатися до Нас у Католицькій єдності…

 Лев ХІІІ, SATIS COGNITUM, 29 червня 1896 р., п.1:

 Із цього має стати чітко ясно, що єпископи позбавляються права та влади правити, якщо вони навмисно відступають від Петра та його наступників; тому що через це відступництво вони відділяються від основи, на якій має стояти вся будівля. Відтак, вони є поза самою будівлею; і саме з огляду на цю ж причину вони відділяються від пастви, провідником якої є Головний Пастир; вони ідуть на заслання з Царства, ключі до якого було дано Христом винятково Петру.

 Пій ХІ, Ecclesiam dei, 12.11.1923, пп.4, 9, 25:

 НАЙБІЛЬШИМ І НАЙСУМНІШИМ ВІДСТУПНИЦТВОМ З УСІХ БУЛО ВІДДІЛЕННЯ ГРЕКІВ ВІД ЄДНОСТИ ВСЕЛЕНСЬКОЇ ЦЕРКВИ. Була надія, що собори в Ліоні [1274] й Флоренції [1431-1439] загоять цю рану; та такі надії виявилися марними. Схизму було відно-влено, і вона триває до сьогодні, заподіюючи велетенської шкоди душам. Цією великою схизмою ще й східних слов’ян разом із иншими народами було збито з дороги й утрачено для віри …

 Молімося, отже, до Неї, найбільш улюбленої Матінки, особливо вживаючи цього титулу, щоб Вона направила шляхи наших братів-схизматів до пасовищ спасіння, до тих луків, де Петро, що завжди живе в його наступниках, Намісник та Вічний пастир, годує й пасе ягнята й вівці з Кошари Христової”.

 Пій VI, Charitas, 13.04.1791, п. 32:

 Насамкінець, якщо одним словом: лишайся з Нами. Бо ніхто не може бути в Церкві Христа без того, щоб бути в єдності з її видимим головою й заснованим на Апостольському Осідку.

 Пій ХІІ, Invicti athletae, п.11:

 Католицька церква, особливо в країнах на Схід, зіткнулася з напрочуд тяжкою кризою через перешкоди схизматів, які докладали всіх можливих зусиль, щоби спровадити вірних геть від єдности Церкви та у свої власні помилки.

 Григорій XVI, Mirari vos, 15.08.1832, п. 13:

 СХИЗМАТ ФАЛЬШИВО ЛЕСТИТЬ САМ СОБІ, КОЛИ ДОВОДИТЬ, ЩО І ЙОГО ТЕЖ БУЛО ОБМИТО В КУПЕЛІ ОБНОВИ. ОСЬ, ЩО ВІДПОВІВ БИ АВҐУСТИН ТАКІЙ ЛЮДИНІ: «ГІЛКА, ЯКЩО ЇЇ ВІДТЯТИ ВІД СТОВБУРА, МАЄ ТОЙ САМИЙ ВИГЛЯД; ОДНАК ЯКА КОРИСТЬ ІЗ ВИГЛЯДУ, ЯКЩО ВОНА НЕ ЖИВИТЬСЯ ВІД КОРЕНЯ?».

 Св.Іґнатій, Лист до філадельфійців:

 „НЕ ДАЙ СЕБЕ ОБМАНУТИ, МІЙ БРАТЕ: ЯКЩО БУДЬ-ХТО ПІДЕ СЛІДОМ ЗА СХИЗМАТОМ – НЕ ВСПАДКУЄ БОЖОГО ЦАРСТВА” (Григорій XVI, SUMMO IUGITER STUDIO, 27 травня 1832, п.2, 5).

 Щодо Філіокве (походження Св.Духа від Сина)

 Бенедикт XIV, Allatae Sunt, 26 липня 1755, п.6:

 ... унією зі східняками підтверджено, що вони приймають доґму про походження Святого Духа від Отця і Сина та додають до Символу віри слово Філіокве („і від Сина”)... (Джерело)

Пій Pius IX, Syllabus Errorum, 8 грудня 1864 р.:

 „37-ма помилка: Може бути створено національні церкви, виведені з-під влади Римського понтифіка й повністю від нього від’єднані”. (Джерело)