ГУЦУЛЬСЬКА СТОЛИЦЯ

Гуцули люблять цитувати Франкові рядки, які він написав ще 1884 р.: "Ось Жаб'є, Гуцульська столиця". Вони вирізьблені на дерев'яній таблиці при в'їзді до цього селища з косівського напрямку. У 1962 р. совіцька влада перейменувала Жаб'є на Верховину.

Уперше в історичних джерелах Жаб'є згадується 1424 р., коли литовський князь Свидригайло передав це поселення якомусь Драгосиновичу. Вважають, що назва села походить від прадавнього божества вогню.

Лежить Верховина в гірській частині Карпат, на схід від Чорногорки, за 130 км від Івано-Франківська. У грудні 1966 р. остаточно утворено Верховинський р-н Івано-Франківської обл. У Верховині мешкає 5300 осіб, а разом у районі - 30.000.

Цей край перебував у орбіті опришків та повстанців, хоча більше славиться своїми самобутніми гуцульськими звичаями, музиками, колядниками.

У Верховині міститься осідок Всеукраїнського об'єднаного товариства "Гуцульщина". Тут виходить журнал "Гуцульщина", "Гуцульський калєндар", а також газета "Верховинські вісті", відбуваються Гуцульські фестивалі, конкурси гуцульських музик.

Більшість віруючих належить до УПЦ КП та до УГКЦ.

У Верховині діють дві церкви, працює 9 освітніх закладів, Народний дім, районна лікарня, туристична база "Верховина", стадіон, стоять пам'ятники Т. Шевченкові та І. Франкові. Туристів гостинно запрошує приватний музей відомого музики-фольклориста Р. Кумлика. Про Верховину можна прочитати в книжках Ю. Ґулюка "Жаб'є" (Верховина, 2004) та П. Шкрібляка "Гуцульська столиця" (Верховина, 2006).

ДЕ Є ТІ ГУЦУЛИ?

Якщо колись мандрівники цікавилися в селі Мишині на Коломийщині: "Ви гуцули?", то мишинські люди перестрашено відповідали: "Та де! Ви в Косові питайтесі за гуцулами!". А в Косові обурювалися: "Ми не гуцули і ніколи ними не були! Ви в Жьиб'ю питайтесі за тих гуцулів!" А в Жаб'ю показували далі на гори і казали: "То дес там є гуцули". І так можна було рік ходити і живого гуцула не здибати.

А тепер цілком інакше. У Верховині, то вже й росіяни кажуть, що вони гуцули. А в Косові - тим паче. І деякі коломийці кажуть, що вони - гуцули. Тому владі треба негайно призупинити розширення гуцульської території і постановити, що Коломия - крайня її межа. Інакше Гуцульщина незабаром дійде аж до Дніпра, а Україна залишиться хіба біля Перемишля і в Торонто.

Треба так постановити: якщо ти носиш кептар, щоденно їсиш кулешу і на яблуко кажеш єблуко, то ти - гуцул. А якщо ти ходиш у шортах, п'єш кока-колу і слухаєш попсу, то який ти до дідька гуцул?!

ДРИМБА

Дримба - найменший і найлегший гуцульський інструмент. Він дуже давній. Виготовляють дримбу з металу. Грають на ній у мажорній тональності. Це переважно жіночий інструмент. Робочий діапазон дримби доволі скромний, однак він дає можливість грати різні гуцульські мелодії: колядки, коломийки, весільні.

Аби добути з дримби звук, необхідно притулити її до губів і привести в рух тоненьку пластинку-язичок, яку гуцули називають мідником. Далі виконавець придиховим шиплячим свистом подає мелодію.

Гуцули люблять дримбу. В одній з коломийок співається: А я собі дримбу куп'ю, хоть бим була боса,
Мені дримба задримбарит коло мого носа. Нині ці традиційні гуцульські музичні інструменти можна купити на косівському і яремчанському ярмарках та на Гуцульських фестивалях. Можна навіть навчитися добувати з них звук. Однак майже неможливо навчитися грати по-гуцульськи. Якщо, звичайно, ви не гуцул...

Серед виконавців-дримбарів далеко за межами Гуцуль-щини відомий ансамбль з с. Верхній Ясенів Верховинського р-ну Івано-Франківської обл. (керівник - М. Нечай).

ШАНОБЛИВІ ЗВЕРТАННЯ

Шанобливе звертання - це закон для гуцулів. До старших, в т.ч. й своїх батьків, звертаються на "ви". Коли говорять до родичів у третій особі, то також кажуть: "Моя мамка добрі були. Мій дєдик любили мене дуже". Колись навіть старші люди одні одних поважали, хоч вікова різниця між ними становила рік чи два. Бувало, у багатодітній сім'ї наймолодший брат кликав найстаршу сестру на "ви".

Сказати на Гуцульщині старшій чи незнайомій людині "ти", а тим паче батькам - це неймовірно неприємна річ.

ДОВБУШ

Упродовж двох століть ім'я Олекси Довбуша є знаковим для Гуцульщини, хоча його біографія оповита таємничістю. Найперше суперечливою є дата його народження - 1700-1 р., як і місце народження - містечко Печеніжин на Коломийській Гуцульщині. Письменник В. Стефак знайшов у документах, що місцевість, де мешкав зайшлий батько О. Довбуша, колись належала до с. Рунґури. Щоправда його місце народження затвердилося за Печеніжином завдяки академіку В. Грабовецькому, який зробив найбільше для прослави О. Довбуша.

О. Довбуш зібрав ватагу сміливих парубків і з ними у 1730-і рр. грабував своїх і чужих багачів на Гуцульщині, Покутті й Бойківщині. Польські пани полювали за Довбушем, посилали на нього каральні загони, однак безуспішно. Нарешті, те, що не змогли зробити чужі - зробили свої. Правда, тут було одне але...

Серед гуцулів донедавна існував неписаний закон, коли чоловік міг мати, крім жінки, ще й коханку (любаску). Цим прадавнім правом скористався й ватажок опришків і залюбився в дружину космацького ґазди Штефана Дзвінчука. Мабуть, того дуже обурило, що коханець його жінки - не якийсь порядний ґазда, а розбійник, і він постановив помститися Довбушеві. Ну а далі було так, як співається в пісні: Дзвінчук стрілив з горища у Довбуша, коли той зачав ламати двері. Сталося це влітку 1745 р.

Мертве тіло привезли до Коломиї і четвертували. На пострах гуцулам його розвішали у 12 селах і містечках. Однак опришківський рух у горах не припинився...

ПИСАНИЙ КАМІНЬ

Писаний Камінь на Гуцульщині не оминає жоден мандрівник. З Буківця, що у Верховинському р-ні, чи з Яворова, що в Косівському можна добутися до цього історичного пункту. Це особливе місце, не подібне до інших. Є тут підписи-факсиміле і є зрозумілі та загадкові знаки. Стоїть Писаний Камінь на висоті 1222 м. над рівнем моря і дійти до нього нелегко.

У 1937 р. письменник В. Костинюк, справжній гуцул, вирішив на власні очі пересвідчитися, які письмена залишилися на Писаному Камені. Він дійшов висновку, що оскільки в цьому кам'яному урочищі трапляються такі самі знаки-символи, як на гуцульських писанках, то його від того й назвали Писаним, себто писанковим.

Про Писаний Камінь знали вже 1760 р. - є запис в старих актах Польщі. Однак науковці й письменники багато чого до-фантазували, довільно трактуючи письмена на Писаному Камені. Одні вважали, що там є знаки ґотів, інші бачили турецькі й молдовські символи, полякам примарився підпис самого Довбуша латинським шрифтом. В. Костинюк і справді бачив там підпис славетного опришківського ватажка, але кирилицею.

Писаний Камінь 1930-х був усіяний знаковими прізвищами Західної України: Франко, Маковей, Федькович, Кобилян-ська і менш відомими - Граматій, Терлецький, Вахнюк. Поклали там свої камінні розписи пластуни, "Каменярі", хтось вирізьбив наші Тризуби. Не дивно, що чиясь злочинна рука постійно нищила українські написи на Писаному Камені.

СКАРБНИЦЯ ГУЦУЛІВ

Серед українських музеїв своє особливе місце посідає Коломийський музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського. Міститься він на вул. Театральній у м. Коломиї Івано-Франківської обл. Саме тут, у приміщенні Народного дому у 1926 р. з ініціативи Володимира Кобринського виникла ідея створити музей Гуцульщини. Передова інтелігенція того часу добре розуміла значення музейництва для національного виховання. Ідею підтримали і новий музей став рости й міцніти. Суттєво його підірвали окупаційний режими і Друга світова війна.

У повоєнні роки ця мистецька установа не припинила своєї діяльності. Якийсь час її ще провадив уцілілий у сталінському вогні В. Кобринський. Його некоронованим наступником став охоронець фондів музею Любомир Кречковський. Держава виділяла кошти на придбання експонатів і музей знову збагачувався.

Коломийський музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття володіє багатющою збіркою (понад 50 тисяч одиниць зберігання), яка почасти експонується, а почасти зберігається у фондах. У 2007 р. його відвідало понад 187 тисяч гостей з цілого світу. Вони ознайомилися з гуцульським різьбярством, з кутською, коломийською, косівською і пістинською керамікою, з ношею гуцулів і покутян, з весільними строями, з топірцями й келехами, з музичними інструментами.

ПОПІВАН ЧИ ПІП ІВАН

У туристичній літературі утвердилося помилкове написання однієї з найвищих карпатських вершин. Пишуть її й вимовляють як Піп Іван, з чого гуцули, безперечно, підсміюються. Знають ж бо, що насправді цю гору називають Попіваном.

Помилку породили наші дописувачі до газет, журналісти, мандрівники, для яких видозмінити одну-дві літери в будь-якому гуцульському слові - це закономірна річ. Безперечно, коштувало б чимало часу знайти першого перекручувача назви гуцульської гори.

ЖИТТЄВИЙ РИТМ

Гуцули на загал не відзначаються поквапливістю, метушливістю, гамірністю. Це не можна назвати лінощами, ледарством. Це вироблений століттями традиційний гірський ритм. Гуцул поволі спускається з гір і поволі йде в гори. Він мусить розрахувати сили на свою нелегку дорогу.

Говорять гуцули поважно й виразно. Вони не люблять швидких бесід, перескакування з теми на тему, як міські мешканці.

Інколи біля сільських крамниць на Гуцульщині можна побачити людський гурт. Це покупці, які спустилися з верхів, аби накупити собі щось до хати. Але на дверях - замок, а крамар невідомо де. Ви гадаєте, гуцули будуть нервово ходити взад-вперед чи лаятися на всі заставки? Ні. Вони сядуть собі одні коло одних чи стануть у коло і говоритимуть про всіляке на світі. Вони спокійні й переконані, що як не за хвилину, то за годину продавець таки з'явиться. А в цей час продавець теж не поспішає. Він може сидіти собі в крамниці і пити з кимось чарку чи вести розмову. Причому покупці його теж не пантеличать. Свою мірку він знає і за якийсь час двері гостинно відчиняться, а гуцули, гейби нічого не сталося, ввійдуть до крамниці, привітаються та куплять необхідний крам. І всі спокійні, і нема ворогів. І здоров'я на місці.

ВОРОХТЯНСЬКІ МОСТИ

Хто відпочивав у Ворохті, не міг оминути увагою гарні дві просторові архітектурні споруди - мости-віадуки. Вони кололи очі совіцькій владі, бо свідчили, що задовго до неї люди вміли капітально будувати. Якщо бути точним, то 1894 р. у селищі Ворохта Яремчанської міської ради Івано-Франківської області, виросли два мости над рікою Прут. Їх автори - відомі в Європі інженери З. Кулька та С. Косинський. Будівельне підприємство запросило в Карпати фахівців з різних країн і вони сумлінно виконали свою роботу.

Того самого року відкрили ще одну залізничну вітку за маршрутом Станиславів (Івано-Франківськ) - Ворохта. Восени по ній загуркотів перший потяг. Кам'яні мости виявилися напрочуд надійними, перестояли Другу світову війну, кліматичні вибрики і типову совіцьку безгосподарність. Вони й тепер милують око: один - біля санаторію "Гірське повітря", другий - ближче до колишньої "Палестини". Прогін першого становить 40 метрів, другого -34,8 метра.

ГУЦУЛЬСЬКІ ДОРОГИ

Гуцули люблять триматися хати, рідних гір. Проте доля кидала їх по світах. До 18 ст. з гуцульських, межівних від покутських, сіл виїжджали прасоли з возами солі на Поділля і аж на Наддніпрянську Україну. У ті часи гуцульські опришки іноді переховувалися аж у Волощині. Управні лісоруби-горяни ходили на заробітки в ліси Румунії, Чехії, Сербії. У період СРСР гуцульських майстрів можна було побачити на багатьох новобудовах: вони робили столярки, клали верхи й підлоги, різьбили двері й полиці, лави й столи. Гуцульський дерев'яний архітектурний стиль перемандрував на інші терени України.

Тепер є великий попит на талановитих гуцульських теслів та різьбярів. Деякі з них, сидячи вдома, мають стільки замовлень, що днюють і ночують біля верстатів. Інші у складі різних бригад стоять на дощах і вітрах на велетенських будовах Санкт-Петербургу чи Варшави. І хоч новий час породив нові технології й нові вимоги, все ж головним залишається майстер. А гуцул колись був і залишився удатним до сокири, різця, молотка й рубанка.

ЗВЕРНЕННЯ ПО-ГУЦУЛЬСЬКИ

Відомо, що українська мова відрізняється від російської формою звертання. Якщо росіяни гукають: "Васілій", "Іван", "Юрій", то українці мають окличну форму і кажуть: "Василю", "Іване", "Юрію". Гуцули мають ще усічену форму звертання. Наприклад, Васи (Василю), Ива (Іване), Нико (Миколо), Ю (Юрію), Пе (Петре), Міха (Михайле), Ште (Степане). Так само звертаються й до жінок: Марі (Маріє), Анно (Ганно), Пара (Параско), Катери (Катерино), Єле (Олено), Гафі (Гафіє) тощо.

Деякі мовознавці вважають, що гуцули вживають таку форму звертання через те, що живуть самітньо по горбах і голосно гукають на віддалі одні одних, а тому скорочена форма імені виразніше чується. Інші доводять, що усічена форма звертання притаманна багатьом найдавнішим індоєвропейським народам, до яких безперечно належать і наші гірські українці.

КОЛОМИЙКИ

Коломийки - це коротенькі співанки, складені т.зв. коломийковим розміром, чи коломийковою строфою. Коломийкова строфа складається з 14 складів, має малу цезуру після четвертого, а велику - після восьмого складів і закінчується паракситонною римою. Коломийковий розмір був відомий уже в 15 ст. Перший відомий запис коломийки належить до поч. 18 ст. Сама назва "коломийка" вже побутувала на поч. 19 ст. Її пов'язують з м. Коломиєю на Івано-Франківщині. Правильніше було б сказати, що коломийки співали найбільше вихідці з коломийських околиць. Можливо, це були солеторгівці з коломийського краю, звані прасолами, або коломийцями. Вони возили продавати свою сіль на Поділля і далі, а деякі наддніпрянці приїжджали по ту сіль до коломийських околиць і теж могли чути короткі співанки тутешнього люду.

Вважають, що є понад 30 тис. коломийок, хоч і досі їх ніхто остаточно не перерахував і не систематизував. Першим повноцінним збірником коломийок став тритомник "Коломийки" (Львів, 1905-07 рр.), який упорядкував фольклорист В. Гнатюк. За період 1960-і - 2000-ні роки вийшло друком майже 20 книжок коломийок. У 2004 р. побачив світ компакт-диск "Золоті коломийки" (виконавець - заслужений артист України М. Савчук, музики з с. Мишина Коломийського р-ну Івано-Франківської обл.), на якому вперше повноцінно представлено мозаїку коломийкових гуцульських мелодій і текстів. У 2008 р. з'явилася друком книжечка М. Савчука "Кишеньковий довідник коломийки".

ОЗЕРО ЛЕБЕДИН

(Легенда) Колись дуже давно полюбив бідний леґінь багату дівчину.

Стариня не хотіла дати єдину доньку за хлопця і закохана пара втекла високо в гори. Там було озеро і вони потопилися в ньому, аби ніхто їх не розлучив. За їхню велику й незрадливу любов люди порівняли їх до лебедів і назвали озеро Лебедин.

Кажуть, нібито навесні вночі хтось бачив, як з озера виходить красний леґінь і його вродлива дівчина. Він - у білій сорочці, вона - у віночку з квітів. Вони обіймаються і про щось гомонять при місячному світлі.

ВІД ГАКЕТА ДО ДЕВІ

Уперше про Гуцульщину розповів європейцям професор Б. Гаке. Сталося це ще в 1790-ті рр. Щоправда, він не вживає назву "гуцул", а веде мову про гірських русинів. У той час в Німеччині з'явилася друком ще одна праця, автор якої Й.-Х. Енґель, описуючи Україну й Галичину, згадує опришків і О. Довбуша. Згодом "Співанка про Довбуша", яку польський дослідник В. Поль вважав польською і подав до німецькомовної книжки "Народні пісні поляків" (Лейпциг, 1833 р.), кілька разів публікувалися в різномовних збірниках. Відтоді Гуцульщина присутня в більшості німецькомовних довідників і енциклопедій. Цьому сприяли такі австрійські письменники як К.-Е. Францоз, Л. фон Захер-Мазох.

У 1933 р. швейцарський журналіст Г. Цбінден познайомив з Гуцульщиною читачів популярного журналу "Дер Кляйне Бунд".

Англомовний світ уперше запізнався з гуцулами завдяки мандрівниці й письменниці М.-М. Дові, яка 1890 р. приїхала в наші гори. Того самого року, виступаючи в географічний секції Британського королівського товариства, вона сказала, що немає інтелігентнішого селянства, ніж у Галичині, а їхня мова - одна з найкращих і найдосконаліших слов'янських мов. У 1891 р. одночасно в Лондоні, Нью-Йорку й Лейпцигу побачила світ її книжка "Дівчина в Карпатах". До цієї теми в англійській літературі ще вдавалася Д. Джерард, яка видала повість "Найстрашніший злочин", дія якого відбувається в Коломиї й на Гуцульщині.

СОКІЛЬСЬКИЙ

Узимку вона справляє ще більше враження. Мова про майже 100-метрову стіну, яка звисає над дорогою і зветься Сокільський (Сокільська скеля). Науковці вважають, що рік цієї пам'ятки природи приблизно 25 млн. літ. Під нею пливе Черемош. Колись тут проходив кордон між Польщею й Румунією.

Неподалік ви побачите водоспад, а ще - пам'ятник Т. Шевченку, який 1990 р. створив скульптор Л. Одрехівський. Цікаво, що ще наприкінці 19 ст. гуцули встановили тут обеліск з Кобзаревими словами, який знищили в 1920-і під час прокладання дороги. Про Сокільський багато написали українські письменники, він був небезпечним місцем для плотогонів і вигідним тереном для повстанців та підпільників.