Славний Єрон вітчизну мав другу — Кападокії країну, народився у місті Тияні від благочестивої та богобоязної матері, ім'я ж бо її було Стратоника. В той час царювали Диоклитіян та Максиміян, нечестиві царі, які ревність та дбання до ідолів виказали. Звіщено їм було, що вся Вірменія та Кападокія супротивляться повелінню їхньому і не поклоняються ідолам; вони ж багато щодо того радилися і вибрали двох мужів лукавих, наповнених усілякої злоби та зваби, їхні імена були Агриколай та Лисія; Агриколая ж до Вірменії, а Лисію до Кападокії послали, давши їм дві заповіді: перша: християн, які не кланяються ідолам, погубляти; друга: записувати у воїнство мужів та юнаків сильних, придатних для боїв.

Коли ж прийшов Лисія до Кападокії, шукав таких, котрі були б добропотрібні для боїв, щоб записувати їх у воїнське число. Сказано було йому про мужа Єрона, міцного та сильного і над інших мужнього. Він же послав тоді воїнів привести його. І пішли послані в дім, не знайшли його, був-бо у селі своєму, працював там. Дійшли туди воїни і хотіли схопити його. Він, довідавшись, що в чин воїнський забирають його, не бажав іти з ними, гадаючи, що некорисна є річ із ідолопоклонниками разом пробувати і воїном із ними бути, адже християнином був. Вони ж примусом хотіли його забрати. Розгнівався Єрон, схопив якесь дерево, котре там трапилося, і почав воїнів бити, і так їх подолав, що жоден не міг супроти нього стати, але всі втекли. Він же, гонячи їх, як лев козлів, бив нещадно. Розігнані воїни, зібравшись на якомусь місці, посоромилися немочі своєї, що одного чоловіка не могли взяти та ще й переможені були від нього. Боялися без нічого повертатися до того, котрий їх послав, і мовили поміж себе: "Коли без Єрона повернемося до князя, то не тільки всі з нас посміються, що один чоловік багатьох нас, воїнів, здолав, але й покарані будемо вельми за малодушшя наше". Через це до іншого, більшого, воїнства послали, закликаючи його собі в поміч, і вдруге на Єрона пішли. Він же, відчувши їхнє нашестя, увійшов у печеру, що була там поблизу, із дружиною своєю: мав-бо зі собою вісімнадцятеро мужів, благочестивих християн, і бій вели вони із печери з нечестивими, що найшли на нього. Послали воїни до князя, звіщаючи, що Єрон з іншими християнами у печері зачинився і не можуть узяти його. Тоді князь послав більшу силу їм у допомогу, одначе нічого не могли учинити, — не смів-бо ніхто і до переддвір'я печерного приступити, боячись мужності Єронової. Послано тоді було від князя одного друга Єронового, на ім'я Киріяк, — той прийшов і порадив воїнам, щоб відступили від печери. "Не можете, — каже, — взяти його силою, [візьму] покірливістю й доброю радою". Коли відійшли воїни від печери, зайшов до нього Киріяк і радив Єронові не бути супротивним князю, а щоб ішов записатися у сан воїнський. Бесідуючи мирно з ним, угамував гнів його та й вивів із печери і привів у дім матері його, що була вдова стара і сліпа. Та, довідавшись, що забирають Єрона, сина її, до князя, почала вельми за ним плакати, називаючи його підпорою старості своєї і світлом осліплених очей своїх, та й ридала, що позбудеться такого сина, котрий її у печальному її вдівстві та у сліпоті втішав. Воїни ж, обступивши його, примушували, щоб ішов до князя. Він-бо, мир подавши заплаканій матері своїй і всім сусідам та знайомим, котрі там тоді зібралися, взяв із собою якогось родича свого, на ім'я Віктор, та й пішов до міста Мелитина із воїнами. Пішло за ним і двоє ближчих родичів, братів його, — Матроній та Антоній — та інші одновірні друзі.

Коли настав вечір і зайшло сонце, не дійшли до міста Мелитина, але на певному місці обночувалися, чекаючи ранку. В ту ніч Єронові явився хтось, зодягнутий у білі ризи, покірливо та любовно віщаючи йому: "Це, Єроне, спасіння тобі добровіщу, путь, якою ти йдеш, правдива є, не за царя земного подвиги чинити і не заради слави, що скоро гине, воїнствуватимеш, але за Царя Небесного подвига учиниш і невдовзі до Нього прийдеш прийняти честь та славу". Таке прорік явлений, невимовною радістю серце його наповнив та й відійшов. Він-бо встав веселий і сказав до друзів та родичів, котрі були із ним: "Пізнав у собі Божого доброзволення таїнство, і вже весело в упередній шлях іду. Єдиний скарб, єдине насліддя, єдине багатство, що є, на небесах сховане, а з того, що є добром тут, нема користі тим, хто успадковує його." Яка користь людині, що здобуде весь світ, але душу свою занапастить". Немає мені нічого дорожчого від душі і нічого ліпшого! Досить проминуло часу життя мого, яке я в марноті провів, іду на інше, до Бога. Єдине мене тільки знічує — печаль матері моєї, яка вдовою є, стара, і немічна, і світла очей позбавлена, — не буде їй помічника та заступника. Але оскільки йду померти заради Христа мого, Йому доручаю матір свою, Він-бо є Отець сиротам та вдовицям". Це сказавши, трохи просльозився щодо матері своєї і рушив у дорогу.

Коли ж дійшли до Мелитина-міста, зачинений був святий Єрон у темниці, а з ним інші тридцять і три християнина замкнуті були. І до них почав святий так говорити: "Послухайте ради моєї, друзі та братове, і прислухайтеся до слів моїх, що можуть корисними вам стати не в теперішньому, а в майбутньому віці: всі-бо, що бояться Бога, не теперішні дочасні, але майбутні вічні користі дістануть. Чули, що хоче нечестивий князь уранці принести жертви богам, котрі не є богами, до того й нас мають примусити. Не повинуймося-бо повелінню його і не поклонімося ідолам, ані принесімо їм жертов, але покладімо краще жертву хвали істинному Богові нашому і принесімо йому молитви наші, щоб, послухавши моління душ наших, подав нам міцно й мужньо понести муки і дістати блаженного кінця". Коли це промовив святий, всі однодушно відповіли: "Слова твої, як щільник медвяний, солодкі горлам нашим, радиш-бо нам те, що воістину корисне є і спасенне, і всі зволяємо за Христа, Бога нашого, померти, аніж, ідолам поклонившись, у марноті жити". Ці слова святих, коли бесідували в темниці, звістила сторожа князю Лисії.

Він-бо вранці сів на судищі, сповнений ярості та гніву, і, святих мучеників вивівши з темниці, перед собою поставив й рече до них: "Який біс привів вас до беззаконного безум'я, щоб супроти такої піднятися влади, що зневажаєте повеління царські і не поклоняєтеся богам великим?" Відповіли святі: "Воістину були б ми безумні та гралиськом бісів, коли б належну Богові честь віддавали дереву й камінню, що є витворами рук людських. Нині ж бо премудрі ми є: кланяємося Богові всіх, Котрий небо й землю словом сотворив, а духом вуст Своїх вивів із небуття у буття". Коли ж святі говорили, один із наближених князя вказав рукою на блаженного Єрона і сказав: "Це той, котрий спротивлявся посланим од тебе воїнам, княже, і все, що чув ти, це він учинив". Князь-бо зирнув на нього й рече: "Звідкіля ти є?" Коли ж повів святий вітчизну свою і місто, в якому народжений, тоді князь знову мовив: "Чи це ти є супротивний царським повелінням, похвалявся міцністю рук своїх і побив посланих од нас воїнів?" Мужній-бо Єрон безбоязно відповів: "Я є! Ненавиджу Твоїх ненависників, Господи, і Твоїх заколотників бриджуся, повною ненавистю я ненавиджу їх, вони стали мені ворогами". Через те побив їх, б'ючи й гонячи, як боязливих зайців". Розгнівався князь, почувши це, не похвалив як хороброго, а, як непокірного, принизив та й сказав: "Двигнуло тебе до такого дерзновення безум'я твоє, що й царській владі у непослух став і нашому повелінню не покорився ти, і посланців наших поранив ти, через це погану твою руку, що послухалася безумної голови, від самого ліктя відсікти повеліваю". І тоді відсічена була рука святому Єронові за повелінням мучителевим. Інших-бо святих повелів бити без милосердя, і биті були довго. Відтак знову до темниці кинені, і дякували Богові, що сподобив їх за Ім'я святе такі понести рани. Один же із них, на ім'я Віктор, його раніше згадано, родич святого Єрона, від прийнятих ран був занеміг і вельми боявся, що більше дістане. Таємно прикликав до себе писаря, котрий прикликав імена схоплених та мучених християн, і смиренно молив його, щоб викреслив ім'я його в книзі імен в'язнів, що за Христа страждають, і щоб випустив його із темниці, обіцяючи йому за те якесь своє село дати. Той же порадів од обіцянки дати йому село, учинив на прохання Вікторове, загладив ім'я, покладене в числі імен християнських, і із темниці вночі випустив його. Вийшов із темниці Віктор, потім помер: і село своє, і життя загубив, і вінця мученичого позбувся.

Коли ж засяяв день, дізнався, що сталося, святий Єрон і безмірної печалі наповнився, гірко про родича свого ридав, кажучи: "Горе мені, о Вікторе! Що це ти учинив? Яка тяжка була купля твоя! Як душі своєї пагубу купив ти? Пощо самого себе віддав ти ворогам? Пощо втечі сором вибрав ти більше за вінця слави? Пощо за життя дочасне життя вічне віддав ти!? Пощо дочасній відраді віддав перевагу більше радості нескінченної? Наскільки побили тебе малих ран короткі болісті! Та це ж ніщо супроти вічних мук, які наслідуєш, утрапивши в руки Божі!"

Так ридав святий за відпалим од лику мученичого, закликав до темниці двох братів, що слідували за ним, близьких йому у свояцтві, Антонія із Матроніяном, і сказав до них: "Приступіте до мене й останнє моє почуйте бажання, а коли повернетеся, приведіть його до здійснення. Майно моє, котре є в Пидисії, даю сестрі моїй Теотимїї, хай за нього, маючи потрібне на потребу, здійснює пам'ять мучення мойого. Весь інший статок мій залишаю матері моїй через удівство її та старість, їй же і руку мою відсічену віддайте і скажіть їй, хай напише до державного Рустика, який в Анкирях начальствує, щоб дав їй дім у Вадисані, і рука моя нехай там покладена буде". Такого заповіта братам своїм заповів блаженний Єрон і чекав мученичої своєї кончини.

Після чотирьох днів князь Лисія сів на суді і, закликавши святих, принуджував їх, щоб поклонилися ідолам, і багато трудився, і лестощами, і погрозами, бажаючи відвести їх од Христа і привести до своїх бісів. Коли ж нічого не досяг, повелів спершу палицями бити їх, тоді на мечне усічення засудив. Святі ж мученики із провідцею своїм — блаженним Єроном, прийнявши численні рани, коли йшли на місце усічення, співали весело такі слова:

Блаженні непорочні в дорозі, Що ходять законом Господнім!

А коли прийшли на призначене місце, уклякнули й помолилися, кажучи: "Господи Ісусе Христе, прийми душі наші!" — і усічені були чесні та святі їхні голови.

Антоній та Матроніян приступили до князя, молячи його, щоб повелів їм узяти тіло родича свого, блаженного Єрона. Князь же не хотів повеліти. Вони ж молили його, хай хоч усічену Єронову голову віддасть їм. Князь же мовить: "Коли не дасте мені стільки золота, скільки на вагах із головою може зрівнятися, голови тієї не візьмете". Печальні були Антоній та Матроніян, бо не мали стільки золота, скільки князь вимагав за голову святого, хоча та чесна голова, за Христа усічена, в тисячу разів дорожча була й чесніша. Бог же поклав на серце одному багатому й чесному мужу, на ім'я Хрисатій, викупити голову святого мученика Єрона — той дав стільки золота князю, скільки на вагах із головою могло зрівнятися, і, прийнявши її з пошаною, зберігав у себе. Князь же, бувши золотолюбний, шукав усіченої руки святого, бажаючи і за неї дістати золота, але Антоній та Матроніян, почувши те, побігли вночі додому, несучи руку Єронову із собою, а тіло його і всіх інших святих мучеників, із ним посічених, інші християни вночі викрали і таємно поховали.

Донесли руку святого вищезгадані брати до Стратониці, матері Єронової, дали їй у руки і все, що сталося, докладно оповіли. Вона ж, прийнявши усічену за Христа руку улюбленого сина свого, слізьми її омивала, по-материнському цілувала і до очей своїх прикладала, частково й радіючи, а частково, єством переможена бувши, ридаючи, та й казала: "О люб'язний мій сину, якого народила живого та цілого, тепер маю тільки малу частку мертвого тіла твого, що до більшого мене понуджує ридання! Горе мені, сину мій, народила тебе з болями, виховала в трудах, сподівалася мати тебе підпорою в старості, провідцю у немочі, утіху у скорботах! Тепер же тебе позбулася, світло осліплених очей моїх! Але пощо плачу в той час, коли подобає мені радіти й веселитися, що є я мученикова матір, що Богові принесла плода черева мого, що чую тебе, о улюблений сину мій, який не звичайною, як усі, але мученичою помер смертю. Багатьох і великих благ буває причиною смерть мученича, нею-бо і завершився ти. Відходячи ж од мене, не до кінця залишай мене, сину мій, але своїми молитвами попроси мені в Господа, за якого кров пролив, щоб мене невдовзі звільнив од багатотрудного і багато-бідного життя цього!"

Так із плачем говорила, поклала руку святого на тому місці, на якому сам покласти її доброзволив, і все, що він повелів, здйснила. А вищезгаданий Хрисатій, що викупив за багато золота голову святого Єрона, невдовзі збудував церкву на тому місці, де були усічені мученики, і поклав у неї голову ту з честю, славлячи святу Тройцю навіки.