Є на Сході країна вельми велика, названа Індією, багатонаселена і плодами більше інших країн щедріша, оточена морем та глибинами, землею ж наближається до перських меж. Вона просвічена була колись через святого апостола Тому, але не до кінця залишила ідольське безчестя, багато хто там, ожорсточений бувши, не прийняв спасительного учення, а тримався зваби бісівської. Із часом більше проросло невір'я, як терня, і заглушало добре сім'я благочестя, отож більше було людей невірних, як вірних.

У тій країні пробував один цар, на ймення Авенір, силою та багатством великий і славний, але душевною убогістю вельми обійнятий, адже поганином був і служив бісам, а не Богові, поклоняючись бездушним ідолам. Гонив значно Христову Церкву, а найбільше учителів церковних, пресвітерів та іноків. Одні з його бояр, які вірили у Христа, роздивившись марноту світу цього, покинули все й стали іноками; через що цар той, великою ярістю наповнившись, багатьох іноків, схопивши, повбивав і повелів усюди християн принуджувати до ідолопоклоніння. Послав-бо по всіх країнах, що були під ним, грамоти свої до князів та володарів, щоб муками та всілякими вбивствами погубили всіх віруючих у Христа і тих, хто не хоче поклонятися ідолам. Відтак багато із вірних помислом захиталися: одні не могли мук стерпіти й відпадали від віри, інші самі на муки вдавалися і страждали міцно за свого Господа, покладаючи за Нього душі свої, а багато, потаївши своє благочестя через страх, таємно служили Господеві, зберігаючи святі Його заповіді; інші в пустелі тікали, а найбільше іноки, ховаючись у горах та пустелях і живучи для Бога.

У той час народивсь у царя син і названо було його ім'ям Йоасаф; було то дитя вельми гарне, його ж безмірна тілесна краса знаменувала, що матиме велику красу душевну. Зібрав-бо цар численних волхвів та зоревідців та й запитав їх, що має статися із народженим дитям, коли дорослим стане. Вони ж, уважно розглянувши, сказали, що має бути більшим за всіх царів, котрі були раніше. Одначе один із зоревідців тих, наймудріший, не через розташування зір, але, як колись Валаам, од Божого откровення, сказав цареві: "Виросте народжене дитя не в твоєму царстві, але в іншому, ліпшому і непорівнянно більшому. Гадаю, що гонену від тебе християнську віру прийме, і сподіваюся, що моє пророцтво не буде неправдиве". Цар же, почувши, що його син має стати християнином, опечалився вельми й гадав, що б це його учинити, аби не сповнилося таке пророцтво. Намислив таке: збудував осібний прегарний палац, котрий мав безліч пресвітлих храмів, щоб там був вихований Йоасаф. Туди йому, коли почав виростати і в розум приходити, приставив батько вихователів та слуг, юних віком та гарних на вигляд. Заповів-бо їм, щоб не давали нікому до нього приходити і щоб не бачив нікого, крім них. А ще заповів, аби не являли йому нічого печального, що трапляється в цьому житті: ані смерті, ані старості, ані хвороби й нічого іншого скорботного, що може веселощам його завадити, але все гарне й веселе подавати, щоб тим розум його завжди насолоджувався й насичувався і щоб не міг мислити про майбуття. Повелів, аби ніхто не дерзнув сказати йому про Христа жодного слова, щоб ніколи не почув імені Христового, — Того над усе сховати від нього намагався, боячись зоревідцевого пророцтва, аби не сповнилося. Коли ж котромусь із прислуги його мала трапитися хвороба, такого швидко вивести велів, а замість нього іншого юного й добровидного дати, щоби нічого скорботного очі дитяти не помітили. Довідавшись, що в землі його ще залишилися деякі з іноків (а гадав, що їх і сліду не стало), наповнився великої ярості й послав швидко посланців по всіх містах та країнах, велячи, щоб за три дні нікого з іночого стану не знайшлося у царстві його. Коли ж деякі знайдуться після проречених тих днів, — то вогнем та мечем нехай будуть віддані смерті. "Тїї-бо, — сказав, — навчають людей, щоб шанували Розіп'ятого як Бога".

Син, отож, царський у влаштованому йому палаці безвихідно жив і досяг юначого віку, і навчився усіх ефіопських та перських наук, був розумний та кмітливий і прикрашений усіма добрими звичаями. Розмірковував подумки, чому це батько тримає його в тому затворі й повеліває, щоб нікуди він не виходив. І запитав одного із вихователів своїх. Той-бо, бачачи, що хлопець має досконалого розума і вельми доброго, розповів йому все докладно, що зоревідці про нього, коли народився, прорекли; як батько його підняв гоніння на християн, а найбільше на іноків, і багатьох убив, а інших із землі своєї вигнав, боячися, каже, щоб ти не став християнином. Почувши це, царевий син промовчав, а всі слова виховника заховав у серці своєму та й розмірковував. Цар же, батько, часто відвідував його — любив-бо великою його любов'ю. Якогось дня сказав йому син: "Хочу, отче, від тебе щось довідатися, щодо чого маю скорботу й печаль". Батько ж його від цих слів повболівав серцем й мовив: "Скажи мені, дитино люба, що це за печаль тебе схопила, і подбаю, щоб перевести її швидко на радість". Царевий же син сказав: "Яка є причина мого тут зачинення, що поміж стін та за ворітьми ховаєш мене і невихідним та для всіх невидимим чиниш мене?" Батько ж рече: "Не хочу, дитино, щоб побачив щось таке, що могло б уразити твоє серце і забрати веселощі твої, у солодощах-бо безнастанних і в радості всілякій і у веселощах бажаю, аби ти жив". Мовить син до вітця: "Добре знай, батьку, що цей затвор — не радість та веселощі, але скорботу й печаль мені чинить аж таку, що навіть їжа та пиття не є солодкі мені, а гіркі.

Бажаю-бо побачити все, що є за ворітьми цими. Коли не хочеш, щоб загинув од печалі, то повели мені виходити, куди хочу, і насолоджувати душу баченням тих, кого я досі не бачив". Цар же опечалився, чуючи це, і міркував, що коли заборонить йому виходити, більшої наповнить його скорботи й печалі, тож рече до сина: "Буде, дитино, за бажанням твоїм!" І повелів відтак привести вибраних коней і все, що належить до царської честі, приготувати, і виходити йому, куди забажає, не заборонив. Заповів-бо тим, що були при ньому, аби нічого бридкого чи скорботного не пустити на дорозі його, тільки все, що добре й гарне, що очі та серце звеселює, те йому нехай показують, а ще повелів на шляхах ставити лики зі співами, та всілякого роду музика щоб ішла перед ним, і всілякі видовища творити, щоб тим насолоджувався його розум.

Із такою честю та втіхою царевий син виходив часто. Одного дня не доглянули слуги його і побачив двох мужів: один із них був прокажений, а інший сліпий. І запитав тих, що були з ним: "Хто вони є і через віщо такі?" Вони ж, не мігши утаїти тієї людської немочі, сказали: "Це є людські страждання, що від тлінної речі та від лихого влаштування плоті людям випадає пережити" . Запитав же хлопець: "Чи всім людям таке трапляється?" Вони ж відповіли: "Не всім, але тим, кому псується здоров'я від надміру лихих вологостей". Знову запитав юнак, кажучи: "Коли не всім людям таке трапляється, а тільки деяким, чи відають ті, що їх мають, що потраплять у ці лиха, чи раптово, несподівано ті приходять?" Вони ж мовили: "Хто з людей може знати майбутнє?" І перестав царевий син запитувати. Повболівав-бо серцем на незвично побачену річ, і змінився вираз лиця його.

Невдовзі знову простував дорогою і зустрів чоловіка, який від багатьох літ постарів, був із зморщеним лицем та розслабленими литками, згорблений і весь посивілий, випали зуби в нього, і говорив він нечітко. Побачив його юнак, жахнувся й повелів привести близько до себе того старця та й запитав супровідників: "Хто він є і чому такий?" Ті, що були з ним, відповіли: "Цей багато літ уже має, і потроху збуває сила його та знемагають вуди, вже й такої досяг старості, як це бачиш". Юнак же мовить: "А що далі тому старцеві буде, коли більше проживе літ?" Вони ж відповіли йому: "Нічого іншого, тільки смерть його прийме". Запитав юнак: "Чи всім людям так буває, чи тільки деяким станеться?" Вони ж відповіли: "Коли не забере когось смерть у юному віці, то неможливо людині не прийти до такої старості, якщо продовжаться літа її". Запитав юнак: "В яких літах це находить на кого? І коли всім належить умерти, то чи нема якоїсь управності, через яку можна уникнути смерті і не прийти до такої біди?" Сказали йому ті: "У вісімдесят чи у сто років приходять люди до такої старості, а по тому вмирають, і інакше бути не може, смерть-бо є природним слідством і неодмінним є пришестя її". Це все коли побачив та почув розумний той юнак, зітхнув із глибини серця й мовив: "Коли так воно є, то гірке життя це і всіляких болістей наповнене. І як може хтось безбідний бути, живучи завше у сподіванці смерті, пришестя якої не тільки є неодмінне, але й незвісне, як це кажете". Відійшов до палацу свого і пробував у великій печалі, ненастанно міркуючи про смерть і мовлячи до себе: "Коли всі помирають, то і я помру, ще тільки не відаю, коли маю померти. Коли ж помру, хто мене згадає, з довшим-бо часом усі йдуть у забуття. Чи ж нема якогось іншого життя по смерті та іншого світу?" І був тими думками знічений вельми, одначе не сказав нічого батькові своєму, тільки вищезгаданого вихователя багато розпитував: чи немає такого, хто міг би йому про все звістити й утвердити розума його, що в гадках знемагає? Той-бо мовив: "Сказав я тобі раніше, що батько твій премудрих тих пустельників, котрі завше про таке мудрували, одних забив, а інших із гнівом прогнав, і не знаю тепер про них в краю оцьому". Він-бо через це численної скорботи наповнився, душею люто поранився і жив у ненастанній печалі, через що все солодке й чудове світу цього стало в очах його як нечистота и мерзота. Бог же, який хоче всіх спасти і до розуму істинного привести, за звичним Собі чоловіколюбством та иилостю на правдивий шлях настановив того юнака у такий спосіб.

Був тоді один інок премудрий і в чеснотах досконалий, на ймення Варлаам, саном священик, жив-бо в Сенарідській пустелі. Той, настановлений певним божественним одкровенням, довідався відтак про царевого сина, вийшов із пустелі і, змінивши одежі свої, видав себе за купця і, зайшовши до корабля, подався до Індійського царства. Припливши до міста, де син царевий палаца мав, пробув там багато днів і випитав для знаття все про нього і про тих, хто найближчий до нього. Довідався і про вищезгаданого вихователя, котрий найближчий з усіх до царського сина, приступив до нього якось і сказав: "Хочу, щоб знав ти, пане мій, що я є купець, із далекої країни прийшов. Є у мене камінь дорогий, подібного до якого ніде не знайти і нікому досі такого не явлено; заведи-бо мене до царевого сина, і дам йому того каменя, ціни якого не може ніхто поставити; переважає-бо всі добрі й великоцінні незрівнянно, бо подає сліпим світло, глухим слух, німим мову, недужим здоров'я і бісів проганяє від людей, до того ж безумних умудряє вельми, і все добре й бажане дарує власникові його. Вихователь же мовить йому: "Бачу, що ти чоловік старий, а мова твоя являє безмірного хвалька; скільки-бо я великоцінного каміння та бісерів бачив і в себе мав, каменя, котрий мав би аж таку силу, як це ти сказав, не бачив ані не чув про нього. Одначе покажи й мені його, і коли буде за словом твоїм, швидко заведу тебе до царського сина, і сподобишся від нього честі, відтак дістанеш воздаяння". Варлаам же мовив: "Добре сказав ти, що. не бачив ані не чув ти про такого каменя ніде, одначе повір словам моїм, що маю його, не хвалюся і не брешу в старості моїй, але істину мовлю. А що захотів ти його побачити, то послухай моїх слів: камінь мій вельми коштовний, із дією та силою такою, як я сказав, до того ж і таку має силу, що не може бачити його той, котрий не має здорових очей, чистого й цілком неоскверненого тіла. Коли ж бо хто погляне раптово на чесного того каменя, то й зір очей і розум погубить. Я ж, маючи лікарську вправність, бачу твої очі нездоровими, боюся, отож, показати тобі мого каменя, щоб не .бути винуватцем осліплення твого. Але про царського сина чув, що життя прожив чисто й очі має здорові, які світло дивляться. Через це йому хочу того скарба показати, ти ж не будь щодо цього недбальцем, щоб не позбавив пана свого такої куплі". Він же рече йому: "Коли таке є, то не показуй мені каменя, багатьма-бо нечистотами осквернився і маю нездоровий зір, як і сказав ти. Я ж словам твоїм вірю і панові свойому сказати не полінуюся". І пішов до палацу вихователь отой, сказав усе по ряду царевому синові. Той-бо, почувши від вихователя ті слова, якусь радість та веселощі духовні відчув у серці своєму й повелів швидко привести того купця.

Увійшов відтак Варлаам до сина царського й поклонився йому, і привітав його словами мудрими та солодкими; царський же син повелів йому сісти. Коли ж вихователь відійшов, рече Йоасаф до старця:

"Покажи мені великоцінного каменя, про якого щось велике і дивне оповідав вихователеві мойому". Варлаам же почав йому ширити бесіду свою так: "Усе, що про мене сказали тобі, о царю, є безсумнівна істина, не є мені праведно мовити щось брехливе перед твоєю величністю. Однак перед тим як зрозумію твого помисла, не можу тобі являти великих таємниць, каже-бо Владика мій: "Ось вийшов сіяч, щоб посіяти, а як сіяв він зерна, упали одні край дороги, і пташки налетіли та їх повидзьобували. Інші впали на кам'янисту землю, і проросли, і всохли, бо не було вологи. А інші попадали в терен — і терен їх поглушив. Інші ж упали на добрую землю — і дали плід сторицею". Коли знайду я землю в серці твоєму плодоносну й добру, не полінуюся в тобі Божественне сім'я сіяти і велике таїнство явити. Коли ж кам'яна земля і терниста буде, і при дорозі, що топчеться всіма, котрі мимо проходять, то ліпше є відтак не класти спасительного сімені, і не подавати його на розкрадання птахам та звірам, і перед ними не кидати перла — таке заборонено мені є. Але сподіваюсь у тобі віднайти ліпшу землю, що і сім'я слів приймеш, і каменя надкоштовного побачиш, і зорею світла просвітлишся, і плід принесеш сторичний. Заради тебе-бо великий труд підняв і довгий шлях перейшов, аби показати тобі те, чого не бачив ще ти, і навчу тебе того, чого ти ніколи не чував . Йоасаф же мовить до нього: "Я, чесний старче, пойнятий є невимовним бажанням почути слова нові та добрі, і вогонь усередині, в серці мойому, горить, розпалюючи мене звідати деякі потрібні запити; і не знайшов і дотепер людини, що могла б мені про те звістити, що маю в розумі своєму, і настановити мене на шлях правдивий. Коли б знайшов такого, то почуті від нього слова не віддав би птицям та звірам, не явився б кам'яним і наповненим терня, як це ти казав, але прийняв би подячно і зберіг би їх у моєму серці. Ти ж, коли щось таке знаєш, не ховай од мене, але оповідж мені, бо коли почув про тебе, що прийшов із дальньої землі, то пораділа відтак душа моя і був добронадійний через тебе дістати бажане. Через те скоро пустив тебе до себе і весело прийняв, як когось із знайомих чи тих, які виросли зі мною.

Варлаам же розтулив вуста свої, повні благодаті Святого Духа, і почав оповідати йому про єдиного Бога, Котрий усе створив, і про все, що вдіялося від початку світу, про Адамовий переступ та вигнання із раю, про праотців та пророків, також про втілення Сина Божого від Пречистої Діви, про вільне Його страждання та про воскресіння, про Святу Тройцю, і про хрещення, і про всі таїни святої віри — як про те все докладніше пишеться в історії святого Івана Дамаскина. Був-бо Варлаам премудрий вельми і у Святому Писанні вправний, з'являючи речі притчами й подобизнами, красними повістями і солодкими віщаннями слова прикрашаючи, і зм'якшив, ніби віск, серце царевого сина, котрий чим далі, тим уважніше й солодше його вислуховував. Насамкінець пізнав царевий син, що то є отой надкоштовний камінь Христос Господь, і засяяло світло в душі його, і розплющилися очі його розуму. Встав із престолу свого, приступив до того премудрого старця і, від радості обійнявши його, рече: "О пречесний з-поміж людей! Ось він, як гадаю, камінь отой надкоштовний, якого в таємниці тримаєш і не кожному, хто бажає бачити його, показуєш, а тільки достойним, у яких здорова суть душевного чуття, — це ж бо, коли прийняв слова твої у слух свій, увійшло світло пресолодке у моє серце і знявся швидко покров печалі, що проздовж довгого часу на моєму розумі лежав. Коли ж бо добре я мислю, звісти мені, коли ж щось ліпшого іще знаєш, оповідж мені". Варлаам же, більше ширячи слово, оповів йому про смерть добру та лиху і про загальне всіх воскресіння, про життя вічне і про воздаяння праведним, і про муку грішним. І привів його тими словами до великого зворушення, що аж сльози потекли йому, і плакав достатньо. Доклав до того звіщення про марноту й непостійність світу цього, і про відкидання його, і про іноче та пустельне життя. Всі ж слова Варлаамові Йоасаф, як коштовне каміння у скарбі, так у серці своєму складав і настільки від бесід його всолодився й полюбив його, що захотів бути нерозлучний із ним, але завше його мати при собі, бажаючи слухати учення його. Запитав-бо його про пустельне життя, та їжу, і про одежу, кажучи: "Яка є їжа твоя і тих, котрі є з тобою в пустелі? Звідкіля одежа і яка, скажи мені?" Варлаам же рече: "їжа нам є від плодів із дерев і від зілля, що росте в пустелі. Коли ж хто із вірних принесе трохи хліба, то приймаємо, як послане з Божого промислу. Одежа наша від волосяних рубищ і від шкір овечих та козячих, вельми поношена й латана, взимі і вліті однакова. Цю ж одежу, якою зверху прикритий я є, узяв я в одного вірного мирянина, аби не бути пізнаним, що іноком я є. Коли б прийшов сюди у власній своїй одежі, то не був би пущений до тебе". Попросив Йоасаф старця показати йому звичайні іночі ризи. Тоді Варлаам скинув мирську одежу, і явилося Йоасафові страшне видження: була-бо плоть стареча вся всохла, почорніла від сонячного опалу шкіра, яка тільки на кістках трималася; тіло було перепоясане тільки якимсь волосяним розідраним і вельми гострим рубищем від поясниці до колін, подібну ж до цього й мантію мав він на плечах. Здивувався Йоасаф такому жорсткому пробуттю й почудувався великому терпінню, зітхнув і заплакав, і молив старця, щоб і його взяв зі собою на таке пустельне життя. Варлаам же рече: "Не бажай того тепер, щоб через тебе не найшли від батька твого утиски щодо братії нашої, але прийми хрещення і залишися тут, я ж відійду сам. Коли ж Бог захоче, прийдеш і ти до мене; вірую ж Богові, що в цьому віці і в майбутньому житимемо вкупі". Йоасаф же, сльозячи, рече: "Коли така є воля Господа Бога, дай мені хрещення святе, візьми ж у мене багато золота, щоб занести братії твоїй, яка є в пустелі, на харч та одежу". Варлаам же сказав: "Багаті дають убогим, а не убогі багатим. Як же ти хочеш дати нам, багатим, сам бувши убогим? Адже найостанніший з-поміж нас брат непорівнянно більше за тебе є багатший. Сподіваюся на щедроти Божі, що і ти помалу таким же багатством збагатишся. Коли ж збагатишся, тоді скупий і неподатливий будеш". Не зрозумів Йоасаф мовленого, тож витлумачив йому Варлаам так: "Ті, що покидають все земне заради Христа, ті небесними благами збагачуються, найменший-бо небесний дар є над усі багатства цього світу". Приклав Варлаам до Йоасафа ще й таку мову: "Золото буває винуватцем гріха і через те, як змія, викидається із надр земних, ти ж бажаєш, щоб поніс братії змія, якого вони ногами потоптали".

Радив Варлаам Йоасафові приготувати себе до хрещення, постити йому й молитися дні достатні визначив, сам же відійшов од нього і в потаємному місці молився за нього Богові. На завтра знову до нього прийшов і навчав його багато про Бога, і в усі дні приходив та оповідав йому пророчі та апостольські віщання й проповіді святих отців. У той же день, у який хотів хрестити його, учинив йому таке повчання:

"Це хочеш Христову прийняти печать і знаменатися світлом лиця Божого" і бути сином Божим, храмом же Святому і Животворящому Духові. Віруй-бо відтепер в Отця, і Сина, і Святого Духа, у Святу й живоначальну Тройцю, у трьох іпостасях і в єдиному Божестві славлену, розділену тільки іпостасями й іпостасними якостями, з'єднану ж єством. Єдиного ж знай Бога, неродженого Отця, і єдиного родженого Господа нашого Ісуса Христа; Світла від Світла, Бога істинного від Бога істинного, народженого передвічно, від благого-бо Отця благий народився Син; від Світла неродженого Світло засяяло завжди суще, і від істинного Життя виникло Животворяще Джерело, і від самої Отчої сили Синова сила з'явилася. "Він був сяєвом слави та словом іпостасним", відвіку був у Бога і Бог був, безначальний-бо був і завжди сущий, через Нього все постало — видиме й невидиме. І єдиного знай Святого Духа, що виходить од Отця, Бога досконалого й Животворящого, освячуючого, що є в тій-таки волі всемогутній, соприсносущний, що пробуває у своїй Особі. Так ото поклоняйся Отцю, і Сину, і Святому Духу в трьох іпостасях із якостями їхніми і в Божестві єдиному: спільне-бо є цим Трьом Божество і єдине їхнє єство, і єдина істота, і єдина слава, єдине царство, єдина сила, єдина влада. Спільне ж є Сину і Святому Духові, що від Отця вони; отож Отцю — неродження своє, Синові — родження, Духові ж — вихід. Так-бо віруй: збагнути спосіб родження чи виходу не намагайся, незбагненно-бо це, але приймай без усілякого випробування у правоті серця, що Отець, і Син, і Святий Дух по всьому одне є, окрім неродження, родження та виходу. І як Єдинородний Син, і Слово Боже, і Бог зійшов на землю заради нашого спасіння доброзволенням Отця і сприянням Святого Духа, без сімені зачався в утробі святої Діви та Богородиці Марії, і нетлінно від неї народився, і був досконалою людиною, як досконалий є Бог, так і людиною досконалою був, із двох природ, тобто із Божої та людської, і в усьому звершення мав у двох природах розумних, вільних та дійових якістю кожної природи, що має волю, і слово, і владу, за Божеством же, отож, і людськістю у єдиному складі, — це прийми, не спитуючи, і не проси, щоб побачити якесь видіння, як Себе з'явив Син Божий, і Людиною бувши з крові Діви, але без сімені, і нетлінним, чи яким чином двох природ в єдиному складі мав з'єднання. Вірою-бо навчилися ми утримувати те, що нам передано від Божественних Писань; способу ж розуміти й виповісти не можемо. Віруй у Сина Божого, що став людиною заради милосердя, всі прийняв Страсті людської природи, крім гріха: голодний-бо був, спраглий, і спав, і трудився, і печалився людською природою, і за беззаконня наші поведений був на смерть, розіп'явся, і був похований, смерті скуштувавши, пробувши Божеством без Страсті і незмінним. Відтак нічого страсного до безсмертного єства не докладаємо, але сповідуємо, що постраждав через прийняття людської природи та й похований був. Божественною ж силою із мертвих воскрес у нетлінне і на небеса зійшов. І знову хоче прийти зі славою судити живих та мертвих, і судитиме живих та мертвих, і воздасть кожному правдивим мірилом за ділами їхніми: воскреснуть-бо мертві і встануть ті, що є у гробах. Ті, що збережуть Христові заповіді і що відійшли у правій вірі, наслідять вічне життя; ті ж, що осквернились у гріхах і відхилились од правої віри, відійдуть у вічну муку. Не віруй, що завжди була якась істота злоби чи царство зла, не гадай, що воно безначальне чи само виникло, чи від Бога начало своє взяло, того бути не може, але від наших діл воно є за дійством дияволовим, що через нашу неувагу ввійшло в нас; оскільки ми свою волю маємо, дозволено нам по своїй волі вибирати собі чи добре, чи лихе. До цього сповідуй єдино хрещення від води і Духа для відпущення гріхів. Прийми причастя Пречесних Христових таїн, істинно віруючи, що то є Тіло і Кров Христа, Бога нашого, що їх Він дав вірним на відпущення гріхів; у ніч-бо, в яку видав Себе, заповітно заповідав святим своїм учням, і апостолам, і всім, що вірили в Нього, сказавши: "Прийміть, їжте, це Тіло моє, що за вас ламається на відпущення гріхів". Так само і чашу взяв, дав їм і сказав: "Пийте від неї всі, це є Кров моя, що проливається за вас і за багатьох на відпущення гріхів, це чиніть на спомин про мене"^и. Це ж бо слово Боже дійове, яке все творить силою своєю, діє і перетворює божественним священнодійством, і Святого Духа приходом хліб і вино перетворюється в Тіло Його та Кров і в святиню, і подає тим, що причащаються вірою просвічення. Поклоняйся ж вірою і обцілуй чесно зображення образу Бога Слова, що для нас людиною став, гадаючи, що бачиш самого Творця в образі. Честь-бо образу, казав один зі святих, переходить на прообраз, прообразом же є той, лице якого зображається, від нього-бо береться і привід: дивлячись на написане на іконі духовними очима, переходимо до бачення Того, хто зображений на образі, і, доброчесно поклоняючись образові, що прийняв на себе плоть нашу, не боготворімо малювання, але образ Бога, який утілився і принизив Себе заради нас аж до рабського образу, з бажанням та любов'ю обцілуймо. Також і Пречистої Матері Його і всіх святих образи за тим-таки звичаєм обцілуй. А ще поклоняйся образові Чесного й Животворящого Хреста вірою і цілуй його заради повішеного на ньому плоттю на спасіння роду нашого Христа Бога і Спаса світу, Який дав нам цього образа заради перемоги над дияволом, котрий боїться-бо і тремтить, не терплячи бачити Його сили. У таких повеліннях і з такою вірою хрестившись, бережи її незмінно і не додаючи всіляких єресей аж до останнього зітхання. Всі ж учення, які противляться цій непорочній вірі, зненавидь і за чуже приймай Богові. Каже-бо апостол: "Але якби й ми або ангел з неба зачав благовістити вам не те, що ми вам благовістили, — нехай буде проклятий". Немає-бо іншого благовіщення та й іншої віри, окрім цієї, що апостоли проповідували, і звістили на різних соборах богоносні отці й передали соборній Церкві".

Це прорік Варлаам і навчив царського сина Йоасафа Символу віри, викладеному на Никейському соборі, і хрестив його в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа в озері, що було в царському саду, і зійшла на царевича благодать Святого Духа. Зайшовши у спальню його, здійснив священну Службу й причастив його Пречистих і Животворящих Таїн. І раділи духом обидва, посилаючи славу Богові. Навчив його старець, як подобає жити після охрещення, і, всі добродійства йому виказавши, відійшов од нього у своє житло. Слуги ж і вихователі Йоасафові, бачачи старця, що часто до царського сина приходить, дивувалися. Один із них, старший, на ім'я Зардан, його ж бо як найвірнішого й найприязнішого поставив цар над палацом сина свого, сказав до Йоасафа: "Добре знаєш, володарю, наскільки боюся батька твого і наскільки йому вірний я, через те мене, як раба свого найвірнішого, приставив служити тобі. Тепер же, бачачи чоловіка того, чужинця, котрий часто до тебе заходить та й бесідує, злякався я, чи не християнської він віри, проти якої вельми ворогує батько твій, — і постану я перед смертним судом як винуватець. Отож або цареві про нього скажи, або перестань надалі бесідувати з ним, або ж відішли мене від себе, щоб я був без нагани". Царевий син сказав йому: "Передусім, о Зардане, таке вчинімо: сядь ти, заховавшись за завісою, і послухай бесіди його до мене, тоді й скажу, що належить тобі чинити". Коли ж захотів Варлаам зайти до палати, завів Йоасаф Зардана за завісу і сказав старцеві: "Нагадай мені знову коротко, щоб міцніше вкорінилось у моє серце, учення своє". Варлаам же взяв слово, багато говорячи про Бога, і про благочестя, і про майбутні блага, і про вічну покару йому оповів. І, достатній час побесідувавши, встав і вчинив молитву та й у своє житло відійшов. Царевий же син закликав Зардана і сказав, випробовуючи: "Чи ж чув ти, що мені казав той неправдивий старець, — знамірюється спокусити мене своїми словами, позбавити красних веселощів та насолоди і привести до чужого Бога". Зардан же рече: "Не спитуй мене, раба свого, пане: знаю-бо добре, що глибоко в серце твоє слова мужа того ввійшли, і ми знаємо, що проповідання те істинне є, але оскільки батько твій гоніння люте підняв на християн, загинула та віра, котра тобі догідною явилася. І строгість її, і труди коли можеш прийняти, хай добре управиться бажання твоє. Я ж що вчиню? На такі труди та гостре життя й очима поглянути не можу, та й від страху перед царем серце моє знемагає. Не знаю, що відповісти йому, що попускав мужеві тому до тебе заходити". Син же царський рече йому: "Я за твою велику до мене приязнь та вірну службу, не знаходячи ліпшого воздаяння, тим єдиним воздати бажаю, що поспішив явити тобі невимовне те добро, щоб ти пізнав Творця свого й повірив у Нього; сподівався-бо, що коли почуєш праведне вчення, то полюбиш Його і підеш за Ним зі мною. Але коли, бачу, змилила мені надія, пригнічений-бо ти серцем і не хочеш пізнати істини, то єдине відтак здійсни мені бажання: нічого не кажи про це дочасно батькові мойому; коли ж бо скажеш йому це, нічого іншого не учиниш, тільки печаллю та скорботами обкладеш душу йому".

Назавтра Варлаам прийшов до нього, кажучи про насталий відхід його, — Йоасаф же, розлуки із ним терпіти не можучи, тужив душею, і слізьми очі його наповнювалися. Тоді старець багато із ним бесідував, утверджуючи його у вірі і в добрих ділах та втішаючи, щоб не плакав за ним. Пророкував, що невдовзі мають вони з'єднатися нерозлучним з'єднанням. Йоасаф же, не бажаючи утруднювати старця, купно ж боявся, щоб не звістив про нього цареві Зардан, мовив із плачем Варлаамові: "Оскільки так зволив ти, отче мій духовний та вчителю добрий, щоб я залишився тут у марнотному світі, ти відійди на місце свого духовного спокою, не смію тебе від того утримувати. Відійди, бережений Божим миром, і моє окаянство поминай у святих своїх молитвах завжди, щоб міг досягти тебе і часто твоє лице постійно зріти. Учини милість: залиши мені розідрану оту й грубу свою мантію на згадку життя іночого та вчення твого, купно ж і на збереження від усілякого сатанинського дійства". І дав йому старець ту свою мантію, яку Йоасаф більше багряниці царської шанував. Тоді Варлаам став на молитву і молився зворушено Богові за Йоасафа, вручаючи Його промислу, та й каже: "Дитино Небесного Отця, мир тобі і спасіння вічне!" І вийшов із палацу та й пішов, радіючи й дякуючи Богові, що вправив шлях його на добро.

Коли Варлаам відійшов, блаженний Йоасаф віддав себе старанній молитві і строгому життю. Бачачи це, Зардан уразився великою печаллю і, пославшись на хворобу, відійшов до свого дому. Цар же, почувши, що Зардан хворий, послав до нього свого найуправнішого лікаря, аби зцілити його. Лікар же добре роздивився хворобу і звістив цареві: "Я, — каже, — не зміг знайти в того чоловіка жодної причини недуги, окрім якоїсь печалі, що нею, поранивши собі душу, хворіє". Цар же, почувши слова ті, гадав, що син його розгнівався на Зардана і через це той хворіє, опечалившись, і хотів сам відвідати хворого й довідатися про причину хвороби. Зардан же приспішив прийти до царя і впав перед ним, виказуючи себе за достойного великої покари, що з недбалістю стеріг сина його, і оповів йому все, що було: "Якийсь, — каже, — лукавий чоловік, волхв та звабник, на ймення Варлаам, прийшов із пустелі і бесідував про християнську віру із сином твоїм. Він-бо повірив мовленому і тепер уже весь Христовий є". Цар же, коли почув такі слова, почав хитатися від печалі, що наплинула на нього, і наповнився невимовної ярості. Тоді закликав першого зі своїх вельмож, на ймення Арахія, премудрого радника і вправного у читанні зірок, і йому все, що сталося, по ряду оповів. Той-бо, втішаючи царя сказав: "Будь безпечальний, о царю, бо сина твого зможемо відвести від християнської віри, коли Варлаама схопимо. Коли ж його не знайдемо, то я знаю іншого старця нашої віри, на ймення Нахор, що живе в пустелі і вправляється у читанні зірок, у нього і я навчався. Він в усьому є подібний до Варлаама, я ж бо Варлаамове лице знаю, бо якось бачив його. Того-бо Нахора закличемо із пустелі, повелимо йому прикинутися Варлаамом, і змагатимемося із ним про віру. Він же викаже себе переможеним у суперечці і явить, що віра християнська є неправдива". Цар ту раду визнав за добру, трохи втішивсь од печалі і марними надіями утвердився, а того ж Арахію із багатьма воїнами швидко послав шукати Варлаама. Арахія ж усю дорогу здолав і дійшов до Сенаридської пустелі; численні ж у ній бездорожні місця, гори й непрохідні зарості пройшов і знайшов десь під горою мале зібрання пустельників, та й схопив їх. Був же в них один як старійшина, той носив міха волосяного, повного кісток раніше померлих якихось святих отців на постійний спогад про смерть. Запитав їх Арахія, де є отой звабник, котрий звабив царського сина. Той, що носив волосяного міха, відповів: "Немає його в нас та й не буде, втік-бо від нас, прогнаний Христовою силою, і має він посеред вас своє пробуття". Запитав Арахія: "Чи знаєш його?" Відповів пустельник: "Знаю звабника, як його звуть, — це диявол, той серед вас живе, і догоджаєте йому". Рече Арахія: "Я про Варлаама тебе запитую". Пустельник же мовив: "Коли про Варлаама запитуєш, то належить сказати тобі, де той є, що від зваби відвернув царського сина. Він-бо є брат наш і співпістник іноцтва нашого, але багато вже днів не бачили його". Запитав Арахія: "Де пробував Варлаам?" Той же відповів: "Знаємо келію його в пустелі, але не викажемо її вам". Арахія ж ярості наповнився, загрожуючи їм смертю. Вони ж, про смерть почувши, пораділи. Наклали їм численні рани і люто мучили їх, щоб показали їм Варлаама, вони ж мовчали. Старанно шукав повсюди Арахія Варлаама і, не знайшовши його, повернувся до царя, нічого не досягши, вів до нього лишень пустельників тих, числом сімнадцятеро. Іх-бо немало принуджував цар, щоб виказали місце пробуття Варлаамове і щоб Христа відкинулися. Вони ж не підкорилися, але і в безбожжі йому дорікнули, через що повелів їм язики відрізати й очі виколоти, руки ж і ноги відсікти, і так добрі страждальці й повмирали.

Після кончини тих святих мучеників, Арахія, за царевим повелінням, пішов уночі до волхва Нахора, котрий жив у пустелі із бісами та вправлявсь у чародіяннях, і, все йому докладно оповівши, вмолив його, щоб прикинувся Варлаамом. Відтак повернувся до царя, на ранок приготував воїнів і знову пустив чутку, що йде на розшуки Варлаама. І проходив пустелі, аж тут з'явився Нахор, виходячи із якоїсь пущі, його ж уздріли воїни і погналися за ним, а досягши, схопили й привели до Арахїї. Арахія ж, ніби не знаючи Нахора, запитав його: "Хто ти є?" Відповів Нахор: "Варлаам я є!" — і тоді пораділи всі й повели його зв'язаного до царя. І пройшла звістка всюди, що Варлаама схоплено. Почув про те Йоасаф, люто поранився душею і гірко ридав. Але Бог задля утіхи через якесь божественне одкровення відкрив Йоасафові, що це не Варлаам схоплений, але Нахор, волхв, замість Варлаама.