Спершу цар зайшов до синового палацу й переконував його то добрими й покірливими словами, то ярими та жорсткими, щоб покинув християнську віру й повернувся до батьківських богів. Але не міг його від Христової любові нічим відвернути, бо він на всі слова його премудро відповідав, виказуючи марноту поганих богів, а прославляючи єдиного Бога, всіх Творця, і готовий був виставитися за нього на рани й смерть. Але природна до сина любов не попустила мучити Йоасафа, а ще від совісті бував викритий, — чув-бо, що той говорить істину. Тому сказав до нього: "Належить тобі, о дитино, в усьому повинуватися моєму батьківському повелінню, але оскільки жорстокий і непокірливий ти і міцно противишся мені, гадаючи, що ти мудріший від усіх, відкладемо ж обидва це марне супротивлення, а віддамо місце правді. Тут я учиню великого собора і зберу всіх наших мудреців з усього царства; зберу ж і християн — повелю-бо вісникам моїм повсюди велеголосно горлати, щоб ніхто не боявся, хто є у вірі християнській, але хай усі зійдуться без страху, щоб загальним судом роздивитися, яка ліпша є віра. Є ж у мене Варлаам, котрий звабив тебе, — в заліза він закований — не спочив — бо, доки не схопив його. Того на собора виведу, щоб зі своїми християнами став супроти наших мудреців, і хай учиниться словесне змагання щодо віри, а коли ви, зі своїм Варлаамом, переможете наших, то дістанете бажане, а коли подолані будете, то маєте всяк повинуватися моєму повелінню". Блаженний же Йоасаф відповідав: "Воля хай буде Господня, хай станеться, як ти велиш, істинний Бог хай подасть нам не зблудити з істинного шляху". Тоді повелів цар усім ідолослужителям та християнам зібратися на одне місце, розіслано й грамоти усюди та звісники по всіх містах і селах волали, щоб усі християни, нічого не боячись, прийшли на собор заради відшукання істинної віри і щоб, ставши при своєму вчителі Варлаамі, сперечалися із жерцями та волхвами. Також премудрих жерців перських, халдейських та індійських з усієї його країни скликав, та чарівників, та волхів, щоб здолали християн. І зійшлася до царя велика кількість премудрих у злобі: від нечестивої ідольської віри і вправних у неправді вчителів, котрі, гадаючи, що мудрі вони, об'юродилися. Християн же, оскільки одні були вибиті від невірних, інші по горах та пустелях розбіглися й ховалися, вельми мало зібралося, з них тільки один віднайшовся вправний у Божественному Писанні, на ймення Варахія, — тільки той безбоязно прийшов у поміч до фальшивого Варлаама, що звався Нахором. Не відав — бо Варахія, що той не є Варлаам, а таки Нахор-волхв. Сів-бо цар на високому престолі, повелів і синові із собою сісти, він-бо, пошановуючи батька, не захотів того вчинити, але сів поблизу нього на землі. Стали ж бо всі мудреці язичницькі, приведено було й Нахора, нібито Варлаама. Цар же до мудреців своїх та філософів, що стояли перед ним, рече: "Це належить вам немалий подвиг звершити і з двох одне дістати: або, пересиливши Варлаама та християн, що з ним є, сподобитися від нас честі, або, подолані бувши, прийняти сором та безчестя й люту покару; усіх-бо вас люто погублю, а тіла ваші звірам та птахам віддам на з'їжу, і дітей ваших вічною уярмлю роботою, коли християн не переможете". Коли цар сказав це, царевий син рече: "Праведним судом сьогодні судив ти, о царю, і я такий же скажу моєму вчителеві". І, звернувшись до Нахора, сказав: "Добре знаєш, о Варлааме, в якій знайшов ти мене славі та насолодах, численними словами змусив ти мене відступити від батьківських богів та законів і служити незнайомому Богові, а роздратувати батька мого й володаря. Тепер же мені бачиться, ніби на мірилі стою. Коли в упередньому змаганні переможеш і викажеш, що учення твоє істинне, то прославишся як проповідник істини, і я у твоєму ученні до останнього зітхання пробуду, служачи Христові. Коли ж переможений будеш й учинишся сьогодні причинником сорому мого, то я сам помщуся за мою докуку, ногами своїми на грудях твоїх стану і, руками своїми серце твоє і язика вирвавши, псам віддам із іншим тілом твоїм на з'їжу, щоб через тебе всі покаралися, аби не зваблювали царських синів". Такі слова почувши, Нахор жахнувся вельми, бачачи себе власною сіттю уловленим і впалим до ями, яку сам собі викопав. Побачив і готову собі смерть, коли роздратує царевого сина, котрий відтак легко зможе мучити його, як захоче, і годі буде уникнути рук його, тож помислив із ним за одно тримати і християнську віру захищати. Коли ж почалося поміж жерцями та християнами словесне змагання, тоді Нахор розтулив вуста, як колись той Валаам, що від царя Балака був посланий проклинати Ізраїля і замість прокляття численними благословеннями його благословив. Так і Нахор, змагання почавши, говорив од ранку до вечора, мовлячи ніби від Духа Святого, — вміє — бо часом благодать Божа діяти заради слави своєї святої і в нечистих посудинах. І так премудро На хор марноту та брехню язичницьких богів викрив, а віру християнську єдиною явив істинною мудрими доказами, що не могли ніхто всупереч йому жодним словом провіщати. Про це премудре Нахорове змагання із ідоложерцями святий Дамаскин просторо й чудово в історії про цих святих — Варлаама та Йоасафа — написав.

Стояли, отож, мудреці та філософи, жерці та волхви пригнічені і мовчали, ніби безмовні, посоромлені, не можучи супроти говорити. Син же царевий радів духом і славив Господа, котрий, як колись Савла, так і Нахора із гонителя учинив учителем та проповідником істини. Цар же із князем Арахією дивувалися несподіваному Нахоровому переміненню, великим на нього ярилися гнівом — великий-бо сором охопив царя. І бажав би мучити його та християн, що з ним були, але не міг переступити свого царського слова, яким вільно й безбоязно зійтися християнам на собор повелів, по-царському обіцяючи ніякого не чинити їм зла. Відтак повелів розійтися соборові, ніби бажаючи знову назавтра зібратися для змагання. Царевий же син рече до батька: "Як на початку повелів ти, о царю, бути праведному суду, так і на кінці поклади правду і з двох учини одне: або моєму вчителю повели ніч цю пробути зі мною, щоб купно повчилися, як нам належить говорити завтра, ви ж своїх, подібно, із собою взявши, повчіться, як бажаєте, або ж своїх мудреців залиш мені на ніч цю, ти ж візьми мого вчителя собі, бо коли обидві супротивні сторони в тебе будуть, то мій учитель усяко в скорботі та страсі пробуде, а твої в радості і спокої, відтак цей суд не вважатиму за правдивий, а за насилля влади й обіцянку переступну". Цар же премудрими словами свого сина переконаний був, узяв своїх жерців до себе, а Нахора синові залишив, ще маючи якусь надію на Нахора, що обіцянку свою приведе до сповнення. Взяв-бо святий Йоасаф Нахора і відійшов до свого палацу, радіючи в Бозі і Спасі своїм. До Нахора ж рече: "Чи гадаєш, що я не знаю: ти не є Варлаам, а Нахор ти. Одначе добре вчинив, з'являючи, що істинна є християнська віра, а ідольську звабу викрив. Повір у того Бога, за добре ім'я Якого тепер постав чинно". Тими словами Нахор вразився, каявся на всі колишні злоби свої і всією істиною жадав приступити до Господа Бога. Молив же блаженного Йоасафа, щоб повелів йому потай утекти в пустелю і приєднатися до пустельників, які ховаються, та й прийняти святе хрещення. Йоасаф же, повчивши його, відпустив із миром. Він же, втікши, знайшов у пустелі якогось святого єрея і в нього взяв хрещення, і в покаянні провадив свої дні.

Назавтра довідався цар все про Нахора й позбувся надії, яку на нього покладав. Побачив своїх мудреців, що були до кінця переможені і в недомислі пробували, розгнівався на них, обезчестив їх лютими докуками, інших же й ранами численними обклав, сажею лиця їхня почорнив та й прогнав від лиця свого, і відтоді вже не пошановував жерців, ані не приносив жертов ідолам, але огуджував їх. І був у недомислі, вагався помислами своїми: ані ідолам не кланявся, ані християнської не приймав віри. До Йоасафа ж численні приходили, насолоджуючись од нього спасительними словами і до Христа навертаючись. Жерці ж, бачачи себе знеславленими та в нарузі і що цар від богів їхніх відвертається, послали швидко до одного великого волхва, котрий пробував у пустелі з бісами, його ім'я було Тевда, і тому все, що сталося, звістили, старатливо його молячи, щоб допоміг їм. Тевда ж узяв із собою численну бісівську силу, прийшов дерзновенно до царя, знайомий-бо йому був та й люблений од нього, і знову хитрими та звабними словами своїми схилив царя до ідолопоклонства й учинив із ним великого празника бісам. Намагаючись же й блаженного Йоасафа відвернути від Христа до ідолопоклоніння, дав цареві раду лукаву таку: нехай забере від Йоасафа всіх слуг, а замість них приставить нехай гарних жінок і прекрасних дівчат, щоб служили йому. "Я, — каже, — пошлю одного із бісів, котрий запалить у ньому сласний вогонь до любодійства, а коли відтак з однією з'єднається, тоді, о царю, за твоєю волею все буде". Цар же послухав ради лукавого, зібрав багато красних дів та юних жінок і, прикрасивши їх коштовними одіннями та золотими прикрасами, ввів до палацу синового, а всіх слуг геть вивів. І не залишилося в Йоасафовім палаці жодного чоловічої статі, але жінки та дівчата всіляку службу чинили. Найшли невидимо й лукаві духи, прислані від волхва Тевди, і розпалювали плотську піч мужнього юнака й поганими думками на нього нападали. І був блаженний Йоасаф у біді й брані великій, а найбільше, коли одна понад інших красніша дівчина, не тільки від царя, але й від бісів наущена, простягла сіті зваби своєї на нього. Була то дочка одного царя, полонена й заведена зі своєї вітчизни і цареві Авенірові віддана як великий дар. Її ж бо, як вельми гарну, послав батько на зваблення сина; в неї увійшов улесний біс, навчив її слів премудрих і бесіди хитрої. Той-таки лестивець і святому юнакові накликав любов до неї без похоті, спершу помалу його вловлюючи. І любив її блаженний заради її мудрості й доброго норову, а ще й жалість до неї мав, бо царська була дочка, а полонянка — вітчизни-бо своєї і слави позбулася. Тож мислив, як її од ідолопоклонства відвести, а християнкою учинити. Так він помишляв і пристрасної похоті в собі не відчував, тож почав із нею бесідувати, кажучи: "Пізнай, о дівчино, Бога, котрий вовіки живе, щоб не загинула у звабі. Пізнай Творця і блаженна будеш, уневістившись безсмертному Женихові". Багато таких він вимовив слів, а в той час нечистий дух навчив жінку розгорнути тенета зваб і до падіння волочити блаженну ту душу. Сказала дівиця та отак: "Коли про моє спасіння турбуєшся, пане мій, і хочеш смиренну мою душу від ідольської зваби збавити, то вчини і ти єдине моє прохання, і тоді, відкинувши батьківських богів, приступлю до твого Бога і до останнього дихання служитиму Йому, і так візьмеш мзду заради мого навернення". Запитав святий юнак: "Яке прохання твоє, дівчино?" Вона ж і позиром, і словом зваблюючи його до любодійства, сказала: "Будь зі мною в подружжі, і я повелінню твоєму повинуюся". Він же рече: "Марно таке дерзнула покласти переді мною моління, бо я, хоча й хочу твого спасіння, одначе осквернити мені себе неможливо". Вона ж, вигладжуючи йому дорогу до гріха, рече: "Ти, пане мій, наповнений є всілякої премудрості, марно кажеш таке, називаючи подружжя поганим. Знаю і я християнські книги, і численні писання читала у вітчизні моїй, і з християнами не раз бесідувала. Хіба ж не написано в книгах ваших: "Чесний шлюб та ложе непорочне". І знову-таки: "Бо краще оженитися, ніж розпалятися". Чи ж не пізнали шлюбу стародавні патріярхи, і пророки, і праведники, як Писання ваші навчають; хіба не проповідує Писання Петра, який жінку мав, а його ж верховним апостолом називаєте? Хто це тебе навчив, пане мій, шлюб сквернотою називати? Воістину відступив ти від правди учення вашого". Блаженний же їй відповів: "Коли так є все у Святому Писанні, як це мовила ти, вільно є кожному, як бажає, з'єднатись у шлюбі, однак окрім тих, що обіцяли Христові берегти своє дівство. Я ж, відколи прийняв святе хрещення, обіцяв чистим себе подати Христові в непорочному дівстві, то ж як маю дерзнути переступити учинену Богові клятву?" Знову мовить звабниця: "Коли не візьмеш мене в подружжя, то виконай інше мале моє прохання, як хочеш спасти мою душу. Будь зі мною цю ніч. Коли ж учиниш це, то обіцяю тобі, що завтра прийму християнську віру. І буде тобі не тільки відпущення гріхів заради такого промислу, але й велике воздаяння від Бога приймеш за моє навернення. "На небі радіють більш за одного грішника, що кається" — каже твоє Писання. Коли ж радість буває на небесах через навернення грішника, то ж чи не буде великого воздаяння тому, хто наверне грішника і стане причинником такої радості ангелам? Воістину так є і безсумнівно, бо й начальники віри вашої, апостоли, багато чого за розглядом чинять, переступаючи меншу Божу заповідь заради більшої заповіді. Чи ж Павло не обрізав Тимотея, хоча обрізання і беззаконним вважається християнами? Одначе він не зупинився, щоб те вчинити заради ліпшого уладнання. І багато такого у книгах своїх віднайдеш. Коли ж бо справді душу мою спасти бажаєш, то виконай це моє мале бажання".

Коли це сказала, почала душа блаженного всілякими помислами від добра до зла хитатися, а сила постанови слабнути, воля ж і розум розм'якшатися. Сіяч же злоби диявол, бачачи його серця захитання, наповнився радості і до друзів своїх проголосив: "Дивіться, як дівчина хоче учинити те, чого ми учинити не можемо. Зараз — бо, зараз нападімо на нього кріпко, не знайдемо-бо іншого часу догіднішого, щоб виконати бажання й повеління того, котрий послав нас". Це проголосив поганий і наступив міцно зі своїми псами на Христового воїна, і всі душевні сили його знітив, розпаливши всього любов'ю до дівчини й великого похотіння. Він же, побачивши себе міцно розпаленого і до гріха полоненого, ударив у груди свої і, з глибини сердечної до Бога зітхнувши, швидко на молитву простягся і, щедрі потоки сліз з очей виливаючи, заволав до Того, що може спасти його від хвилювання та бурі, і сказав: "На тебе надіюсь я, Господи, хай не буду навік засоромлений". "Нехай не радіють мої вороги з мене, що Твоєї не тримаюся правиці, але постань переді мною в цей час і за Своїм хотінням виправ шляхи мої, щоб прославилося ім'я Твоє славне і страшне через мене, раба Твого". Довгий час молився, слізьми обливаючись, і численні уклякання чинив, відтак кинувся на землю, заснув трохи і побачив себе, взятого якимись дивними мужами, і переходив дивні місця, і на якесь велике поле був заведений, що було прикрашене красними й вельми добропахущими квітами. Там побачив сади усілякі, вельми різні й гарні, що мали плоди небачені й дивні, було їхнє видіння солодке, і хотілося їх спробувати; листя ж дерев тих весело шуміло від якогось легенького вітерця й тихо рухалося, випускаючи ненаситне добропахтіння. Під такими деревами стояли престоли із чистого золота й коштовного каміння, і було там багато вроблених багатоцінних перлів, що велике проміння із себе випускали, ложа ж були золоті, заслані різноякими постелями, їхня ж краса та світлість усяку мову перевищувала; води ж текли посередині чисті і вельми добровидні, і все бачене звеселяло саме від себе. Через чудовне те й велике поле страшні оті мужі провели його і завели до міста, котре сяяло невимовною світлістю, стіни мало із чистого золота й багатоцінного каміння, що його ніхто ніколи не бачив, стовпи і ворота із самого бісеру. І хто оповість про красу та світлість того міста: світло-бо, яке сяяло з висоти, частим промінням усі стогни його наповнювало, і якісь крилаті воїни, бувши світлими, у місті тому проходжувалися, співаючи пресолодких пісень, яких ніколи не чуло людське вухо. І почув голос, який мовив: "Це покій праведних, це веселощі тих, що пригодили в житті своєму Господу". Вивівши звідтіля, ті грізні мужі хотіли вести його назад. Він же, тією красою та добротворністю бувши охоплений, сказав: "Не позбавляйте мене, молю вас, не позбавляйте невимовної цієї радості, але дайте мені хоч би в одному кутку великого цього міста пробувати". Вони ж мовили: "Неможливо ще є тобі тут зараз бути, оскільки багатьма працями й потами зайдеш сюди, коли подбаєш. "Царство небесне здобувається силою"і. Це сказавши і згадане велике поле те пройшовши, ввели його в місця темні, наповнені всілякого нарікання й туги і в усьому супротивні тій світлості, яку раніше бачив, та радості, — тьма-бо стояла неосвітна й морочна вельми, і все тут сповнювалося скорботи та сум'яття. Там піч вогненна розпалялася і повзала черва, що плоть поїдає, і духи відомсти оточували піч оту. Одні вогнем лютим були опалені, і голос чувся, який казав: "Це місце грішних, це мука тих, які соромними справами себе осквернили". По тому звідтіля вивели його праведні і, прокинувшись, отямився — був же увесь трепетний, і сльози ріками текли із очей його. Відтак уся краса блудної дівчини тієї та й інших жінок та дів побачилася йому сморідніша більше калу та гною. Згадуючи ж те, що було явлене йому у видінні, охоплений був жаданням його, а страхом бачених мук утриманий був і лежав на ложі, не маючи сили і не можучи встати.

Звіщено було цареві, що син його захворів, і тоді цар із похопністю прийшов до нього й запитав: "Яка причина хвороби, що настала?" Він же оповів про все бачене у видінні та й мовив: "Марно сіть наготував ти ногам моїм, бажаючи вловити і в погибель укинути душу мою. Коли б не допоміг мені Бог, то ледве не поселилася б у пекло моя душа, але оскільки добрий Бог Ізраїлевий, то через моє смирення вивів мене з-посеред левів, і заснув я знічений, але відвідав мене з висоти Бог, Спас мій, і показав мені, яких благ позбавляються ті, котрі прогнівили Його, і які муки собі готують. Тепер-бо, о батьку, оскільки заткнув ти вуха свої, не бажаючи слухати голосу мого, добре тобі скажу: принаймні не забороняй мені правдивим шляхом ходити. Те ж бо люблю, того бажаю, щоб, усе покинувши, досягнути того місця, де Варлаам, Христовий угодник, пробуває, щоб із ним я провів решту свого життя. Коли ж принукою захочеш мене тримати, побачиш невдовзі від печалі й туги мертвого; тоді ти й батьком не назвешся, коли не матимеш мене, сина". Знову-бо скорбота охопила велика царя й відійшов до свого палацу печальний. Також і лукаві духи повернулися від непереможного того Христового воїна до свого Тевди присоромлені, за що й докоряв він їм, кажучи: "Це такі немічні ви є, окаянні, що одного юнака не перемогли?" Вони ж принуджені були силою Божою і не бажали повідати істини, кажучи: "Не можемо терпіти сили Христової й ані дивитися на хресне знамення, яким юнак себе огороджує".

По тому цар, узявши Тевду, прийшов до сина, і бесідував Тевда із блаженним тим юнаком, змагаючись за богів своїх, але не міг подолати того, котрому було дано вуста й премудрість із висоти, навперекіс якій не можуть віщати всі, що противляться. Подоланий був і посоромлений Тевда, мовчав довго, ніби безголосий, не знаючи, що казати більше. Тоді, ледве до тями прийшовши, промовив до царя: "Воістину, о царю, Дух Святий живе в сині твоєму, воістину ми переможені, і жодної на те відповіді не маємо. Великий насправді є Бог християнський, велика й віра їхня, і великі таїнства їхні". Повернувшись до царевого сина, рече: "Скажи мені, о просвічений душею, чи прийме мене Христос, коли від лихих своїх справ відступлю і до Нього навернуся? І святий Йоасаф почав говорити про покаяння грішних і про милість Божу, котра скоро приймає тих, котрі істинно каються. Зворушився серцем Тевда, відтак утік до свого вертепу і, спаливши всі книги свого волхвування, пішов Нахоровим слідом, а хрещення святого сподобившись, у великому жив покаянні.

Не знав, отож, цар, що далі із сином чинити; радив йому Арахія розділити царство навпіл і віддати половину синові. Казав-бо: "Коли, о царю, сина свого мучити захочеш, то будеш ворогом єству і вже не батьком, а мучителем синові назвешся, і сина відтак погубиш, і себе бездітним учиниш, та й у більші печалі увійдеш. Залишається тобі одне вчинити: розділи із ним царство своє й повели царювати у відлученій йому частині, а що житейськими турботами зайнятий буде, то помалу почне приходити до такого життя, яким і ми живемо, і стане за нашим хотінням діло: звичай-бо, котрий у душі утвердився, не так принукою, як любов'ю змінюється. Коли ж бо в християнській вірі неодмінно пробуде, однак матимеш трохи втіхи від печалі, що не є ти бездітний, але таки маєш царського сина". Цар, отож, Арахіїну раду прийняв і вчинив так: розділив царство надвоє і поставив сина свого царем у відокремленій йому частині. Йоасаф же, хоча й не гадав про царську владу, але бажав іночого пустельного життя, однак, бачачи, що можуть на ліпше перейти речі, прийняв відділену йому частину царства і, ввійшовши в неї, передусім намагався ідольське багатобожжя викоренити, а одного ж істинного Бога прославити: порозбивав-бо по всій своїй землі ідолів і храми їхні мерзенні розорив, і основи їхні розметав; церкви ж святі побудував, розширяючи святу християнську віру. Почувши про це, єпископи, пресвітери та іноки, які ховалися, вийшли із гір та пустель і до святого царя Йоасафа приходили, він-бо їх із радістю приймав і з ними промисла чинив щодо спасіння людських душ. У короткому ж часі всю свою землю світлом віри просвітив і охрестив. А про навернення батька свого ненастанно зі слізьми молився, і не зневажив Бог старатливого того моління та сліз, але, вислухавши його милостиво, торкнувся світлом благодаті своєї Авенірового серця, щоб відкласти від нього важку тьму з духовних очей і щоб побачив зорю істини та й пізнав також і марноту несправжніх богів. Зібрав відтак цар Авенір радників своїх і відкрив їм помисли серця свого, що хоче прийняти синову віру, і всі те похвалили, бо всіх навідав Схід із висоти через моління Иоасафове. І тоді сина цар закликав писанням, щоб навчитися від нього благочестя. О, якої великої радості та веселощів наповнився святий Йоасаф, бачачи батька свого, що отямлюється і до Бога навертається!

Повчив його достатньо проздовж багатьох днів, і як преподобний Варлаам йому, так він батькові своєму виповів усі святі таїнства віри і до святого хрещення привів його та й сам прийняв його від божественної купелі. Діло воістину нове й дивне: батьком батькові своєму явився і був тому, котрий плоттю його народив, прохальцем духовного народження. І не тільки цар Авенір, але і весь синкліт його, і воїни, і раби і, просто кажучи, вся земля індійська прийняла святе хрещення, і настала тоді радість велика на землі та небесах: на землі раділи вірні щодо навернення невірних, на небесах же раділи ангели не за одного, але за незчисленних грішників, котрі каялися. Після свого хрещення Авенір усю владу свою царську віддав синові, сам же осібно в мовчанні пробував, і, порохом завше голову посипаючи, ридав за давніші свої гріхи, і пробув у такому смиренні та покаянні чотири роки. Тоді прийняв гріхів своїх прощення від Бога і з миром до Нього перейшов. Після ж смерті царя Авеніра Йоасаф-цар на чотирнадцятий день, творячи пам'ять батькові своєму, скликав усіх бояр та радників своїх і начальних воїнів — всі влади і відкрив їм таємницю свого серця, що царство земне і все мирське хоче покинути, а бажає в пустелю відійти і там шокувати. Тоді всі сповнилися жалості й печалі, і не було жодного із них без сліз, але всі гірко ридали, всі-бо любили його вельми через покірливість та смирення і до всіх милостиве добротворення. Замість себе ж хотів поставити їм царя — одного з вельмож, на ймення Варахія, котрий був здавна християнином, про нього й раніше казалося, що постав при Псевдоварлаамі супроти всіх мудреців нечестивих індійських змагатися щодо віри, — того Йоасаф хотів замість себе поставити царем, як добре у вірі утвердженого і який мав велику до Христа любов. Відмовлявся Варахія, кажучи: "Люби, о царю, ближнього свого, як самого себе; коли добре є царювати, то царюй сам, коли ж це зло, то пощо мені його надаєш, пощо таку ваготу на мене покладаєш, якої уникаєш сам?" Усі-бо святого Йоасафа ретельно зі слізьми молили, щоб не полишав їх. Він же вночі написав грамоту до всього синкліта свого і до всіх властей, уручаючи їх Богові й повеліваючи, щоб нікого іншого, тільки Варахію царем собі поставили. І, залишивши ту грамоту у спальні своїй, сам вийшов потай та й пішов спішно в пустелю. Назавтра почули про відхід його, і тоді вчинилося в людях сум'яття, і плач, і ридання, і всі з великим поспіхом кинулися шукати його. Знайшли в одному висохлому потоці; він руки до небес звів та й молитву сотворив, там обійшли його і впали перед ним, із великим риданням молячи, щоб повернувсь у палати свої і не залишав їх. Він-бо, молінням їхнім великим зрушений бувши, повернувся на короткий час і, знову всіх зібравши, мовив: "Марно противитеся волі Господній, затримуючи мене". І утвердив клятвенне слово, що відтоді не має з ними бути жодного дня. На Варахію ж принукою вінця свого царського наклав і на престолі своєму посадив його, достатньо навчивши, як мав царювати. Сам же, мир людям віддавши, відійшов із палати й подався від міста у пустелю. Весь же народ із Варахією і з усіма владами, бачачи думку його непохитну і не можучи затримати його проханням та й не сміючи примусом спинити його від дороги, ішов за ним, плачучи й далеко проводячи, — він же переконував, щоб не налягали на нього і відганяв їх од себе. Деякі віддалік ішли за ним, ридаючи, доки день не скінчився і ніч сховала з очей їхнього улюбленого пана, — так і розлучилися один від одного. По тому Варахія прийняв скипетри Індійського царства, а Йоасаф усе, як сміття, відкинув, щоб Христа віднайти. Першої ж ночі зайшов у дім якогось убогого мужа і тому віддав одежу свою, сам же у волосяних рубищах, які йому Варлаам дав, на пустельне життя відійшов, ні хліба не маючи, ані води, ані іншого чогось потрібного в поживу, — всього-бо себе на промисла Божого віддав і палав старатливою до свого Господа любов'ю. Зайшов-бо в пустельну глибину, возвеселився духом і до улюбленого Христа звів очі свої та й заволав, кажучи: "Хай не бачать відтак очі мої добра світу цього і хай не всолодиться серце моє ані в чому іншому, тільки в Тобі, Надіє моя, Ти скеруй шлях мій і веди мене до угодника Свого Варлаама! Покажи мені прохальця спасіння мого, щоб навчив мене пустельного життя той, котрий навчив мене пізнати Тебе, Господи!"

Ходив відтак пустелею сам святий Йоасаф два роки, шукаючи Варлаама. Харчувався зіллям, яке там росло, і багато голоду терпів через бідність зілля, бо суха земля була в тій пустелі і мало чого росло. Численні ж витерпів од диявола напасті — нападав-бо на нього, то різними помислами розум його нітячи, то привиддями страшучи. Якось явився йому чорний і скреготав зубами, іншого разу мав меча в руці і кидався на нього, ніби хотів посікти його, ще іншого разу перетворювавсь у різних звірів, та змій, та гаспидів, але мужній і непереможний Христовий воїн усе те мечем молитви та зброєю хреста перемагав і проганяв.

Коли ж закінчувався другий рік, знайшов у Сенаридській пустелі одну печеру, а в ній інока, що у безмов'ї пробував, і від нього довідався, де Варлаам пробуває. Швидко йдучи вказаною йому стежкою, із радістю досяг Варлаамової печери та й став перед входом. Постукав і каже: "Благослови, отче, благослови!" Варлаам же, голоса почувши, вийшов із печери і духом пізнав Йоасафа, бо годі було його за зовнішнім виглядом пізнати: почорнів-бо від сонячного вару, обріс волоссям, і всохли його щоки, а очі глибоко всередину запалися. Став-бо старець на схід, подячну послав Богові молитву, після молитви обняли один одного люб'язно й поцілувалися святим цілуванням, і від радості теплими слізьми лиця свої омивали. Сіли побесідувати, і почав Варлаам слово, сказавши: "Добре прийшов ти, дитино улюблена, дитино Божа й насліднику Небесного Царства, — нехай подасть тобі Господь замість тимчасового вічне, замість тлінного нетлінне. Молю ж тебе, улюбленче, повідж мені, як сюди прийшов ти, що після мого відходу з тобою вчинилося і чи пізнав Бога батько твій? Чи, може, ще в її попередньому блуді пробуває? Блаженний-бо Йоасаф усе оповів по ряду, що після Варлаамового відходу було і що Господь посприяв учинити. Старець же, почувши те, вельми порадів і дивувався, та й сказав: "Слава Тобі, Христе Боже, що благоволив Ти сімені слова Свого, посіяного мною в душу раба Твого Йоасафа, щоб проросло і вийшло у плід сторичний!"

Настав вечір і, звично учинивши молитви, згадали про їжу. Поставив-бо Варлаам трапезу багагоцінну, наповнену духовної поживи, яка тілесного харчу небагато мала: тільки зілля було сире, неварене, і трохи фініків, та ще вода від джерела, котре там було. Укріпивши тіло такою трапезою, подякували Богові, що розкриває руку свою й насичує все живе доброзволенням. Відтак, нічні звершивши молитви, знову почали духовну бесіду і проздовж цілої ночі бесідували аж до часу утренього співання. Пробули ж Йоасаф із Варлаамом літа достатні, проходячи те дивне і рівноангельне життя. Відтак преподобний Варлаам наблизився до блаженної кончини своєї і закликав духовного сина свого Йоасафа, якого благовістям породив, і сказав йому: "Я, дитино, здавна бажав бачити тебе, перш аніж помру, і, коли молився про тебе, явився до мене Господь наш Ісус Христос і пообіцяв привести тебе до мене, і це вже Господь здійснив бажання моє: бачу, що ти відрікся світу і всього, що в світі, а приєднався до Христа. Тепер же, коли відходу мого настав час, ти ж бо покрий тіло моє землею і порох віддай пороху, сам же пробувай на цьому місці, тримаючись духовного життя і моє смирення поминаючи". Йоасаф же, ці слова почувши, ридав без міри, що розлучаться, і ледве зміг його втішити старець багатьма духовними словами. І послав до певної братії, яка також жила в тій пустелі, щоб принести потрібне для звершення Божественної літургії. Пішов Йоасаф слухняно і, повелене здійснивши, повернувся невдовзі, боячись, що без нього помре духовний отець його і позбудеться останнього благословення його. Приніс же йому все на потребу святій жертві; звершив Варлаам Божественну службу, і причастилися обоє Божественних Таїн. Відтак багато говорив старець учневі про користь душі, почав зворушено молитися до Бога щодо себе і за учня свого. Після ж достатньої молитви обійняв по-батьківському Йоасафа, віддавши йому останнього цілунка і благословення, ознаймувався ж хресним знаменням і, лігши, просвітився лицем та й вельми став радісний, ніби від якогось друга, що до нього прийшов, — і так відійшов до Бога, проживши в пустелі сімдесят літ, усіх же літ мав від народження свого близько ста.

Йоасаф же, численними слізьми тіло його омивши, весь день і цілу ніч співав над ним псалми. Назавтра ж викопав могилу поблизу печери, поховав чесне тіло святого свого старця і, сівши побіля гробу його, плакав вельми, доки не заснув, знемігшися від плачу. Побачив же уві сні страшних отих мужів, яких бачив колись у видінні, як із дівицями в палаці зачинений був; ті прийшли до нього, взяли його на те велике поле, що і спершу його бачив, тоді ввели у пресвітле місто. Коли ж заходив у ворота, зустріли його Божі ангели, несучи два прегарні вінки, краси якої описати не можна. Запитав же Йоасаф: "Чиї це вінки пресвітлі?" Відповіли йому ангели: "Твої вони обидва, адже багато душ спас ти і, полишивши земне царство заради Бога, взяв іноче життя, одначе одного з них належить дати батькові твоєму, що з тобою ухилився із лукавого шляху, щиро покаявся й примирився з Господом". Сказав-бо Йоасаф: "Як можна моєму батькові заради самого покаяння дістати воздаяння, рівне зі мною, який такі труди підняв?" Коди це мовив, уздрів Варлаама, котрий сказав йому: "Чи це не мої слова, Йоасафе, які колись казав тобі, що коли збагатишся, тоді скупий і неподатливий станеш? Тепер же чому не хочеш бути рівний честю батькові твоєму з тобою? Чи не належить тобі звеселитися душею, що почуто було твоє щодо нього моління?" Йоасаф же мовив, як завжди мав звичай говорити йому: "Прости, — каже, — отче, прости! Де ж сам живеш, скажи мені?" Варлаам же рече: "У цьому чудовому і великому місті дістав пресвітлу обитель". Він же почав молити Варлаама, щоб узяв його у свою обитель і щоб люб'язно пригостив його. Відповів же Варлаам: "Не прийшов ще час тут бути тобі, бо носиш тяготу тілесну, але коли мужньо до кінця в іночих подвигах перетерпиш, як заповідав тобі, то невдовзі по тім прийдеш сюди і сподобишся перебувати тут, і таку дістанеш славу й радість, і будеш зі мною навіки".

Таке святий Йоасаф побачив уві сні. Прокинувшись, мав іще наповнену душу світлом цим і невимовною славою, і з великим почудуванням послав Владиці подячну пісню, славлячи Його. Пробув же там аж до кончини своєї, провадячи ангельске життя: на двадцять п'ятім році від свого народження залишив земне царство і ввійшов у пістницького подвига, в пустелі ж пробув тридцять і п'ять літ і відійшов до Господа. Один святий пустельник, котрий близько жив, довідався духом про смерть Йоасафову, прийшов на саму годину кончини його і звичайні пісні над чесним його тілом з люб'язними слізьми проспівав та й поклав разом із мощами преподобного Варлаама, щоб ті, котрі були нероздільні духом, почивали і тілами нероздільними вкупі. Після погребу було тому пустельникові певне одкровення, яке повелівало піти в Індійське царство та звістити про смерть Йоасафову цареві Варахії. Пішов, отож, отець той і звістив царю, і тоді цар із безліччю людей рушив у пустелю, досяг вертепу преподобних отців, відкрив гроби їхні і побачив нетлінні мощі Варлаама та Йоасафа, і велика добропахучість од них відходила. Взяв, отож, їх чесно, переніс із пустелі у свою вітчизну, і в церкві, яку святий Йоасаф збудував, поклав, славлячи Бога в Тройці, Йому ж і від нас нехай буде честь і поклоніння тепер, і повсякчасне, і навіки віків. Амінь.