На початку архиєпископування його одного мужа чесного, римлянина, на ім'я Євгномон, громадянин саламинський на ім'я Дракон вкинув у темницю за борг — сто золотих. І не було нікого, хто б визволив вкиненого, бо далеко був від батьківщини своєї — Риму, і ніхто за нього поручитися не хотів. Чув же про те святитель Божий Єпіфаній, і змилосердився над римлянином — пішов до Дракона, невірний той був, і просив його про боржника, щоб відпустив його з пут. Відповів йому Дракон з гнівом: "Прибульче в наш град, якщо хочеш, аби відпустив я боржника, йди принеси мені за нього сто золотих". Був же Дракон багатий вельми, ідолопоклонницькому нечестю служив і мав погану вдачу. Блаженний Єпіфаній, взявши з церковного золота сто золотих, дав Драконові й викупив з пут і боргу Євгномона-римлянина. Один же з дияконів на ім'я Карин, гордий і непокірливий, злости і заздрости сповнений, нарікав на святителя через золото церковне й инших клириків на нарікання зрушив, кажучи: "Чи бачите прибульця цього, ось хоче все, що є в церкві, витратити. І будемо ми винуваті через втрату скарбу церковного" . Був же той Карин багатий і шукав, як вигнати Єпіфанія з престолу, щоб самому на ньому сісти. Постали тому всі клирики на Єпіфанія і сказали йому: "Не досить тобі, що прийшов сюди убогий, нагий, святительську честь прийняв, але ще і маєток церковний, який не є твоїм, як подорожній і прибулець витрачаєш. Або ти віддаси церкві сто золотих, або йди звідсіль туди, звідки прийшов". Святий же Єпіфаній терпів мовчки. А викуплений з пут боржник пішов до Риму,  продав все своє і скоро повернувся до святителя Божого Єпіфанія, несучи багато золота. Те все дав у руки Єпіфанієві і сам віддався на службу Богові і архиєреєві Його, і прожив при Єпіфанію святому до кончини своєї. Святитель же з принесеного золота взяв сто золотих, віддав Каринові-диякону, кажучи: "Ось церковне золото, позичене на викуплення боржника". І взяв його Карин, а святий решту золота римлянинового роздав потребуючим. Карин скликав клириків, хвалився, пишаючись і кажучи: "Ось золото, що витратив Єпіфаній, я допитом допитав його від нього". Клирики ж почали викривати погану вдачу Каринову, що і їх на гріх нарікання і образу святителя зрушив, і веліли йому з гнівом, аби повернув святителю золоті. "Має-бо, — казали, — владу святитель над церковною скарбницею, аби витрачати з неї на милосердні діла, як же захоче". Багато же й иншої тяжкої шкоди і кривди Карин-диякон чинив Божому угодникові, але той все те з покорою терпів.

Одного ж дня, коли мав святитель Христовий усіх клириків у себе на обіді й говорив до них слова Божі, тлумачачи якісь у Писанні Святому таїнства, ворон, перед вікно прилетівши, почав своїм голосом кричати, а Карин, насміхаючись з повчання святителевого, сказав до инших клириків: "Хто з вас знає, що ворон той, крякаючи, каже?" І ніхто ж не відповідав Каринові, всі-бо уважно слухали слів архиєреєвих. Казав же те Карин і вдруге, і втретє, питаючи, хто би то був розумний, щоб зрозумів воронову мову. Але ніхто суєтних слів Каринових не сприймав, слухаючи богонатхненної бесіди Єпіфанія святого. Тоді посмів до самого святителя сказати: "Якщо ти премудрий, то скажи мені, що ворон той говорить своїм голосом, і, якщо скажеш, володітимеш усім моїм майном". Святий же, поглянувши на нього, сказав: "Знаю, що каже ворон. Каже про те, що ти відтепер не будеш дияконом". І зразу від слова святителевого найшов жах на Карина, з жахом і хвороба якась тілу трапилася, і не зміг більше при трапезі сидіти, вели раби його в дім його, і зранку помер на ложі своєму. І напав страх і тремтіння на всіх клириків, і з тої години всі зі страхом корилися святителеві Христовому Єпіфанію і шанували його. Жінка ж диякона того була богобоязлива, бездітна ж. Вона, зібравши все майно, що після мужа залишилося, принесла до єпископа, віддаючи те церкві й убогим, і сама віддалася на службу Богові. Хворіла ж на одну руку десять років, нічого не могла нею робити чи тримати, розслаблена була та рука зовсім — її хресним знаменням Єпіфаній святий здоровою зробив. Поставив вдову ту дияконесою — як цнотливу і служіння церковного достойну. Мав же великий той архиєрей Божий і ту благодать від Господа, що сподоблявся в час приношення безкровної жертви бачити зішестя Святого Духа на поставлені Святі Дари. І поки не закінчував молитви возношення, доти бачив Божественне Духа Святого зішестя. Якось, коли служив він і звичну молитву возношення промовляв, не було знамення зішестя Святого Духа. Не закінчував через те молитви, знову почав її читати від початку, але й тоді не зійшов Дух Святий. Це ж зробив і втретє і, Духа Святого не бачивши, здивувався, і почав плакати, і подумки до Бога молитися, аби сповістив йому, з якої причини позбавлені Духа Святого поставлені Дари. Тоді, поглянувши на диякона, що стояв ліворуч і тримав рипіду, побачив, що з лиця він чорний, поганий, проказу на чолі має. Тому забрав від нього рипіду, сказав до нього покірно: "Дитино, не приймай нині причастя Божественних Дарів, але йди до дому свого". Коли відійшов диякон від божественного вівтаря, зразу побачив преподобний Єпіфаній благодать Духа Святого, яка зійшла на поставлені Дари. Після закінчення Божественної Літургії прикликав святитель диякона, питав, який гріх його, що не допускав зішестя Святого Духа на Чесні Дари. Той же розповів правду, що тої минулої ночі був разом з дружиною своєю. Тоді святий Єпіфаній, скликавши всіх пресвітерів, і дияконів, і весь клир свій, сказав до них: "Хто з вас, о діти, сподобився вівтарного служіння, відв'яжіть взуття тілесних безсловесних пристрастей, не входьте до божественного вівтаря, зв'язані любовними бажаннями, послухайте апостола святого, який каже: "Ті, що мають жінок, як ті, що не мають, будуть". Тому з того часу святитель Христовий Єпіфаній не ставив у дияконство і пресвітерство тих, що мали жінок і тілесним пристрастям скорялися, але мужів святих, що чернече життя доброчесно відбували, чи вдовували чесно без гріха, і виглядала церква його як красна невіста, прикрашена чистими служителями.

Доти житіє преподобного Єпіфанія писав учень його Йоан, що був із сарацинів, спочив-бо вже він у Господі у пресвітерському сані. Далі ж після нього писав другий учень святого, вищезгаданий Полувій. Почав же він так.

Слава Богові, який дає нам життя і прославляє тих, що Його прославляють, як же прославив угодника свого Єпіфанія благодаттю чудотворення, його ж святого життя і чуд і я почасти описувачем бути сподобився. Коли-бо блаженний Йоан-пресвітер, учень святого отця нашого Єпіфанія, розхворівся до смерти, прикликав мене до себе і мовив: "Дитино Полувію". Сказав я йому: "Що велиш мені, отче?" Сказав він: "Тому що отець наш Єпіфаній не дозволяє записувати чуда, які через його святість Бог діє, прийми ці хартії, в яких я до сьогоднішнього дня потай записував його діла, і пиши ти, що віднині бачитимеш, Бог-бо додасть тобі років життя і пробудеш весь час життя свого при його святительстві. Я ж відходжу в дорогу, в яку ж усім земним іти годиться. Пильнуй же, аби не полінувався ти писати, бо і я, Богом зрушений, написав це". Тоді мовив: "Йди попроси отця, щоб прийшов до мене". Тому я пішов і прикликав Божого архиєрея. І прийшов він, сказав до хворого: "Облінився ти, Йоане, просити Бога за грішного Єпіфанія". Йоан же сказав: "Тобі, отче, годиться більше молитву нині скласти за мене, раба свого". Помолився ж святитель до Бога за хворого. І після закінчення молитви сказав Йоан до святого Єпіфанія: "Підійди ближче до мене, отче". І підійшов отець. І знову Йоан сказав: Поклади, отче, руки твої на очі мої і цілуй мене останнім цілуванням, бо вже відходжу". І поклав святитель руки на очі його і цілував його — і зразу Йоан передав дух свій Господеві. І впав святитель на шию Йоанові, плакав за ним, і цілував його, і журився печаллю великою через смерть улюбленого учня свого, і поховав його чесним похованням. Після того почав преподобний Єпіфаній мати турботу про побудову нової церкви, бо попередня церква вельми була мала, не могла вмістити людей, що збиралися на молитву, і вже зовсім постаріла. Просив тому в Бога допомоги у наміреній справі задля слави пресвятого імени Його. І чув, на молитві стоячи, голос зверху, який наказував йому почати без сумніву те діло й допомогу обіцяв. Був же у вищезгаданого громадянина Дракона-елліна син, що хворів немало часу. Про його лікування багато турбувався батько, прикликаючи досвідчених лікарів, але нічого не досягнув. Сталося ж, що й сам розхворівся. І коли святий Єпіфаній у дім його прийшов, зцілив молитвою спершу сина його, тоді і його самого — тоді Дракон повірив у Христа з усім домом своїм і хрещення святе прийняв і дав на будову церкви п'ять тисяч золотих. І побудовано було церкву кам'яну велику і прекрасну на славу Божу.

Инший того ж града Саламинського громадянин на ім'я Синисій, еллінського нечестя, багатий маєтками, мав сина єдинородного тринадцятилітнього на ім'я Євсторгій. На нього ж якась хвороба найшла і шию йому скорчила, здушила його і заморила — і був плач і крик у домі Синисія великі. Один же християнин на ім'я Єрмій, який по сусідству мешкав, сказав матері померлого хлопця: "Пані, якщо б сюди прийшов великий Єпіфаній, то воскресив би вашого сина". Вона ж зразу, повіривши сказаному, просила того ж Єрмія, щоб ішов і впросив Єпіфанія прийти до них у дім їхній. Єрмій же, пішов, прикликав Божого архиєрея. І коли увійшов святий у дім Синисія, впала жінка Синисієва в ноги Єпіфанія святого, кажучи: "Великий цілителю християнський, покажи лікарську свою майстерність на дитині нашій і воскреси її з мертвих. Якщо це зробиш, зразу зі всім домом нашим прийдемо до Христа твого". Коли вона так говорила, сказав святий Єпіфаній: "Якщо віриш у Розп'ятого, побачиш сина свого живого". Відповіла жінка: "Не маю нічого иншого в умі своєму, лише вірити в те, чи побачу дитину свою живу". Святий же, підійшовши до одра і шию померлого хлопця правицею потерши, світлим лицем поглянув на нього і тихим голосом покликав: "Євсторгію". І зразу хлопець відкрив очі свої і сів на одрі. І всі, що були в хаті тій, злякалися і дивувалися вельми. І зразу Синисій, і жінка його, і цілий дім його повірили в Христа й охрестилися з воскреслим хлопцем. І приніс Синисій святому три тисячі золотих. Той же сказав: "Я цього не потребую. Але неси те і дай урядникам церковним".

І влаштовано було новозбудованій церкві всіляку красу за Синисієве золото, і освячений був у ній Полувій, учень святого, в пресвітерство.

Прийшов же з Єрусалиму диякон один на Кіпр і розповідав Єпіфанію святому про Йоана, єпископа Єрусалимського, що сріблолюбець і замикає майно, а потребуючим не дає. Був же той Йоан колись співмешканцем Єпіфанія в монастирі Великого Іларіона. Коли Єпіфаній зі свого монастиря прийшов відвідати того великого старця і затриманий у нього був любов'ю декілька днів, як же про те вище мовилося, тоді Єпіфаній святий з тим Йоаном познайомився. Тому писав Єпіфаній святий з Кіпру до Йоана, що на Єрусалимському вже престолі був, переконуючи дружньо милостивим бути до убогих. Але Йоан не послухав прохання Єпіфанієвого, і через якийсь рік сказав святий Єпіфаній до учня свого Полувія: "Ходімо, дитино, в Єрусалим поклонитися Чесному Хрестові і Гробу Господньому і, поклонившись, повернемося". Покинувши Кіпр, відплили в Кесарію Филипову, звідти в Єрусалим пішли. І поклонилися місцям святим, і прийшли до Йоана, єпископа Єрусалимського. Той же, бачивши Єпіфанія блаженного, радий був вельми, і сказав Єпіфаній Йоанові: "Дай мені, брате, покій для спочинку, хочу тут затриматися якийсь час. І дав йому Йоан дім прекрасний і щодня кликав Єпіфанія до себе на трапезу. Бачив же Єпіфаній блаженний багато срібного посуду на Йоановій трапезі, який приносили з наїдками і напоями. Чув же й убогих багатьох, що нарікали на скупість Йоанову. Думав, як би то Йоана привести до милосердя до убогих. Одного дня сказав до Йоана: "Дай мені, отче Йоане, на якийсь час срібний цей посуд. Прийшли-бо до мене мужі з Кіпру поважні, і хочу їх в себе погостити. Хай похвалюся любов'ю твоєю і сріблом твоїм перед ними в домі твоєму, для спочинку мені даному. Буде ж це на славу твою: повернувшись-бо до себе, ті мужі почнуть розповідати иншим чесним людям, яку мені любов являєш і яка слава дому твого, і честь, і багатство. Дай тому мені все це срібло на якийсь короткий час, я ж, не затримуючись, віддам тобі з вдячністю". Йоан же приніс перед лице Єпіфанієве багато різного срібного посуду. І сказав Єпіфаній знову: "Чи маєш, отче, ще більше?" Сказав Йоан: "Досить тобі, отче, і цього". Сказав Єпіфаній: "Ні, але все, що маєш найдорожче і найдобротніше, дай мені, щоб здивувалися гості, і більша тобі буде слава. І приніс Йоан ще найвишуканіший посуд, кажучи: "Все, що подобається тобі, отче Єпіфанію, візьми". І взяв святий Єпіфаній від єпископа Иоана срібла десь тисячу п'ятсот літрів, і несено було те за ним у дім, в якому ж перебував. Трапилося ж у той час бути в Єрусалимі одному купцеві срібла, на ім'я Астерій, який з Риму задля купівлі туди прийшов. Його святий Єпіфаній до себе прикликав і срібло те показав, торг з ним учинив, і продав йому все за ціну достойну. Астерій, купивши те срібло, пішов собі, а святий Єпіфаній гроші, які взяв за срібло, роздавав вдень і вночі убогим, допоки не витратив все до останньої копійки. Минуло декілька днів, сказав єпископ Иоан до святого Єпіфанія: "Віддай мені, отче, срібло, яке я дав тобі на послуження". Відповів святий: "Потерпи, отче, віддам тобі все, бо ще раз маю пригостити гостей моїх". Знову день якийсь минув, святий Єпіфаній у церкві, де спасительне Хреста святого зберігається дерево, стояв. Підійшов до нього єпископ Иоан і мовив: "Віддай мені срібло, яке взяв у мене". Блаженний же Єпіфаній тихо до нього відповів: "Сказав тобі, отче, що віддам усе, лише потерпи трохи". Тоді Йоан сповнився гніву, схопив за ризу Єпіфанія святого, шарпнувши її, і сказав йому з великою погрозою: "Не вийдеш звідси, не сядеш, не спочинеш, допоки не віддаси срібло моє, о муже злий, о злохитрий! Дай мені, що взяв, віддай церковне церкві". Через те все не збентежився Єпіфаній, але в тому ж налаштуванні лагідности своєї був. І так дві години Иоан бентежився і допікав Єпіфанієві. І всі, що там стояли, втомилися від такого Иоанового крику і галасу, чули жорстокі слова його на угодника Божого і боялися. А святий Єпіфаній, бачивши його непогамовний гнів і лють, дмухнув у лице йому — і зразу Йоан осліп, і страх напав на нього і на всіх, що там стояли. Тоді Йоан кинув себе перед ноги святого і просив його, щоб помолився за нього до Бога, аби прозрів. Святий же сказав йому: "Іди поклонися чесному Хреста Господнього дереву — і приймеш прозріння". Йоан же, не відступаючи від Єпіфанія святого, прозріння прохав. Відкрив же богомудрі уста свої великий святитель Єпіфаній, повчив довго Йоана про милостиню і любов до убогих, тоді помолився за нього, поклав на нього руки — і зразу відкрилося йому праве око. Йоан же просив і про ліве, але відповів йому святий: "Не моє це діло, о дитино, але Боже: Бог закрив його, Бог і відкриє. Він як схотів, так зробив, щоб ти помудрішав". Йоан же, так покараний, виправився з того часу і був милостивий до убогих і у всіх ділах праведний.

Коли повертався Єпіфаній святий з Єрусалиму до себе, два скоморохи трапилися на шляху. Побачивши здалеку святителя, один з них вдав, наче він мертвий. І сказав другий до святого, що зближався: "Отче, підійди до мертвого і покрий якимось одягом тіло його голе". Святий же побачив того, що лежав і вдавав мертвого, став лицем до сходу і, молитву за померлого склавши, зняв із себе одну одежину, покрив нею мертвого і пішов своєю дорогою. Коли святий відійшов, сказав живий до мертвого: "Вставай, брате, вже-бо простак той пішов". І не відповідав мертвий. Той же і вдруге покликав і штовхнув його — побачив, що справді мертвий. І сповнився жаху, побіг, наздогнав архиєрея Божого і, впавши в ноги його, визнав гріх свій, і просив прощення, і просив, аби повернувся, забрав одяг свій і оживив мертвого. Святий же відповів: "Іди, дитино, поховай мертвого твого, бо швидше помер, ніж ти почав просити в мене одягу, аби покрити його".

Коли досягнув святий свого престолу, прийшли з Риму мужі, просячи його, щоб ішов з ними до Риму: донька-бо царя Теодосія Великого, сестра ж Аркадія і Гонорія, на ім'я Проклісія, що одружена там була з мужем знатним, патриційського сану, впала в якусь хворобу і довгий час у ній страждала, не могли її жодні лікарі вилікувати. Почувши про святого Єпіфанія, що руками його багато зцілень Бог подає чудесно, послала прохання, до себе його кличучи. Був же у Саламинському граді один муж на ім'я Фавстіян, багатий вельми і чесний, але вірою нечестивий еллін і ворожий вельми Єпіфанію святому. Той муж прийняв у дім свій тих, що з Риму прийшли, і щодня, годуючи їх, ображав Єпіфанія святого, кажучи: "Чому брехунові цьому, наче Богові, вірите? Чуму слухаєте суєтні слова його? Нічого-бо иншого не промовляє, лише неправдиві слова, і дуже поганих дотримується звичаїв". Одного дня вийшов Єпіфаній святий із келії своєї подивитися, як будується церква: ще-бо не закінчене було будівництво; пішли з ним і мужі римські, і Фавстіянові трапилося там бути. Коли стояли вони в церкві, один із будівельників послизнувся, впав згори вниз і вдарив ногами Фавстіяна. Сам, упавши, анітрохи не пошкодився, але зразу встав здоровий. А Фавстіян упав ниць мертвий. І бачили його всі зовсім мертвого. Тоді Єпіфаній святий, підійшовши до нього і за руку взявши, сказав: "Встань, дитино, в ім'я Господнє, і йди здоровий до дому свого". І зразу ожив мертвий, і встав, і в дім свій пішов. А жінка його, про такий випадок смертний мужа свого і про несподіване оживлення довідавшись, принесла святому Єпіфанієві тисячу золотих. І сказав до неї святий: "Не мені це давай, але церковному будівництву — і будеш мати скарб на небі". Після того пішов угодник Божий до Риму і зцілив зразу доньку царську Проклисію молитвою і знаменням хресним і здоровою її з одра хвороби підняв. Тоді народилося від неї немовля і скоро померло — воскресив й охрестив його. Ще ж і обох синів царських, Аркадія і Гонорія (як же про те детально Полувій пише), охрестив. І самому цареві Теодосієві Великому, коли той прикликав його до Царгорода, подав зцілення: трапилася-бо цареві якась нестерпна хвороба ніг і невиліковне розслаблення, що святитель хресним знаменням за одну годину цілком зцілив, через те велику в царя благодать мав.

Одного року трапилося на Кіпрському острові голоду великому бути, і вмирали убогі й жебраки з голоду. Вищезгаданий Фавстіян мав багато житниць, сповнених жита, і пшениці, і ячменю, але скупий був і немилостивий, продавав те дорого, за ціною великою. Тому блаженний Єпіфаній сказав: "О друже добрий, дай мені з житниць твоїх пшениці, щоб я прогодував убогих. Я ж боржником тобі буду". Фавстіян жорстокий, насміхаючись зі святого, казав: "Проси Ісуса свого, в якого віриш, хай подасть тобі пшеницю на прогодування друзів твоїх убогих". Мав же Єпіфаній святий звичай щоночі ходити в гробницю святих мучеників і молитися до Бога за те, в чому була потреба, мучеників же святих прикликав у заступництво перед Господом — і завжди отримував прошене. Вийшов тому, за звичаєм своїм, у гробницю мучеників і з великими сльозами помолився до милосердного Бога за прогодування тих, що гинуть від голоду. Була ж недалеко кумирниця, яка називалася твердинею Дієвою, замкнена багато років. Відколи-бо почали християнські царі володіти тим краєм, замкнули кумирницю владою царською, і запечатана була, щоб не відбувалися в ній богомерзенні бісівські жертви. Говорили в народі, і вірили елліни, що ніхто з людей не може підійти і торкнутися до кумирниці тої, що твердинею Дієвою називалася, бо якщо хтось торкнеться її, зразу на тому місці раптово помре. Через те всі здалеку її обходили, бо біси пострахами своїми страшили людей і убивали їх, над ними змогли допущену собі від Бога владу мати, як же над еллінами, поклонниками своїми. Коли молився святий Єпіфаній вночі у гробниці мучеників, був йому голос зверху, кажучи: "Єпіфанію, іди без страху до Дієвої кумирниці, і відчиняться тобі двері, і те, що знайдеш всередині, золото і срібло візьми і купи пшениці, і жита, і ячменю у Фавстіяна і годуй убогих". Святий же Єпіфаній зразу пішов, і відчинилася йому кумирниця, і побачив у ній багато золота і срібла — взяв те, почав купувати у Фавстіяна їжу. Той же, золотолюбивий і сріблолюбивий, продавав Єпіфанієві все з радістю. І викупив у нього святий усе жито, всю пшеницю, і ячмінь, і давав те потребуючим, і наповнили убогі й жебраки доми свої, і було всім досить їжі. А дім Фавстіянів втратив їжу і терпів голод. Соромився Фавстіян просити в Єпіфанія їжі для дому свого. Але послав Логина, приятеля свого, із золотом і сріблом одинадцятьма кораблями в Калаврію купити їжі. І коли той, наповнивши кораблі, повертався і вже зближався до града, був десь за сто стадій, зразу піднялася в морі буря безмірна і несподівана — і всі кораблі Фавстіянові з пшеницею, і житом, і ячменем розбилися і потопилися. Про те довідавшись, Фавстіян був у печалі й тузі великій, ображав Бога Вишнього й угодника Його святого Єпіфанія і казав: "Бачите волхва цього християнського, яку мені чинить шкоду, не лише-бо на суші підступом забрав з дому мого їжу, але і на морі стратив мій хліб, послав-бо бісів, потопив кораблі мої". Море ж збурене розносило потоплене зерно на берег саламинський — те убогі збирали, збагачували їжею доми свої. І збулося слово псалма: "Багаті збідніли і голодують, тим, що Господа шукали, ніякого блага не забракне". Жінка ж Фавстіянова потай від мужа свого прислала до святого золото, просячи, щоб давав дому їхньому їжу. Святий же відіслав золото назад, кажучи: "Беріть в мене без відплати, скільки потребуєте, віддасте мені, коли будуть жнива". Фавстіян же, тримаючи злість велику на святого Єпіфанія, намовив одного з дияконів на ім'я Руфин, поганого вдачею і небогобоязливого, щоб убив архиєпископа. Обіцяв йому за те помагати (як той, що багато міг) посісти престол архиєпископства. І зі злим тим Фавстіяном домовившись, окаянний диякон, більше диявол, Руфин приготував ніж гострий і в церкві на горньому сідалищі прикріпив його лезом догори і прикрив його накриттям, яким архиєрейське престольне сидіння прикривають. Це ж зробив, щоб, коли святитель прийде за звичаєм сісти на своєму престолі, що на горішньому сидінні, сів на гострий ніж і проколовся, і прийняв рану смертну. Було ж, коли настав час архиєрейського на престолі тому сидіння і підійшов архиєрей, аби сісти, сказав до диякона Руфина: "Візьми, дитино, накриття із сидіння". Той же не слухав. Казав же святий вдруге, і втретє і, бачачи, що не слухає його диякон, сам накриття те із сидіння взяв — і випав звідти ніж гострий на ногу Руфинову і застряг у правій його нозі. Святий же, той підступ зрозумівши, сказав: "Зупинися, дитино, у такому своєму злому починанні, щоб у біду велику не впасти. Вийди ж із церкви, бо не є достойний причастя Божих Таїнств". Тому пішов диякон у дім свій, розхворівся, ліг на одрі і помер на третій день. А Фавстіяна через небагато днів відвели до Царгорода, велінням царевим, і в темницю вкинули, бо донесено було на нього, що ображає царя і насміхається з влади його. Святий же Єпіфаній, жаліючи його, хотів просити за нього царя, але Фавстіян дошкульними словами відповів Єпіфанієві, не потребуючи ані не бажаючи заступництва його за себе, — і замовк Єпіфаній. А Фавстіян несподіваною смертю помер у темниці, і плакав за ним святий. Жінка ж Фавстіянова після смерти мужа свого прийняла святу християнську віру і, зібравши все багатство своє, дала святій Церкві, і сама віддалася на службу Богові, і поставив її святий дияконесою.

Мав Єпіфаній святий у своєму архиєпископському домі ченців вісімдесят, серед них же був один диякон на ім'я Савин, який добродійно жив, писав же гарно книги. Був же і він (як же і Полувій) описувачем життя Єпіфанієвого і написав про всенічні його стояння, на землі простягання і чуда, які Бог через Єпіфанія робив. Перевищував же Савин инших клириків розумом і життям, через те архиєпископ поставив його суддею духовних діл. Якось же двоє чоловіків, сперечаючись через якусь річ, судилися перед Савином. Був же один з них багатий, а другий убогий, багатий правду говорив, а убогий неправду. Проте Савин, милосердячись над убогим, захищав його і ставив правду на його боці. Святитель же Божий Єпіфаній, потай прийшовши і в таємному місці ставши, послухав суперечку і суд. І чув, що Савин милує убогого на суді і виправдовує, а багатого правду не оправдовує. Вийшов зі сховку і став посередині, сказав тихим лицем до Савина: "Дитино, іди пиши книги і май божественні слова в думках, щоб навчитися справедливо судити. Написано-бо: "Не чини неправди в суді, не милуй убогого, ані не зважай на лице сильного, але по правді суди ближнього свого". З того часу святий Єпіфаній сам усіх, що приходили, розсуджував, з ранку до дев'ятої години сидів, слухаючи тих, що приходили до нього, з дев'ятої ж години аж до ранку ніхто його не бачив. Велике мав піклування про паству свою, єретиків перемагав словами і чудодіянням. Аетія, єпископа-єретика, який ображав правовір'я, німим зробив — і помер той через шість днів. Те бачивши, єретикуючі припадали до ніг святителевих і відмовлялися від зловір'я свого, до благовір'я приєднувалися. Про инших же єретиків, що не покаялися, писав до царя і прийняв від нього владу виганяти з усього острова Кіпрського всіх, що не коряться правовірному вченню. І так словесне стадо доброго пастиря від хижих вовків було звільнено. Прожив же святий Єпіфаній на святительстві у великих трудах літ доволі і, глибокої старости досягнувши, зблизився до блаженної кончини своєї. Але перед кончиною треба було йому потрудитися в Царгороді з такої причини. Царя Аркадія, який по батькові своєму Теодосієві Великому на Сході царював, дружина Євдоксія з Теофілом, патріярхом Олександрійським, домовилися про невинне вигнання святішого Йоана Золотоустого, патріярха Царгородського (як же про те в Житії Золотоустого написано детально), і зрушили оманливими своїми писаннями блаженного старця Єпіфанія, архиєпископа Кіпрського, прийти до них на собор. Теофіл багато неправди до нього на Иоана написав, наговорюючи, наче Иоан був єретиком, мудрування Оригенового. І повірив брехні в простоті своїй незлостивий той отець, доки пізніше не довідався про невинність Иоанову, про злість же і неправду брехливих наклепників. Прийшов, отже, святий старець у царюючий град. Його ж бачивши, цар Аркадій благословився від нього і про роки спитав, скільки має від народження. Відповів святий так: "Прийняв сан архиєрейський, будучи шістдесятилітнім, в архиєпископстві маю п'ятдесят п'ять літ і три місяці, тому всіх літ мені сто п'ятнадцять і три місяці". І похвалив цар сивину його чесну, і вшанував святоліпну його особу великою честю. Цариця ж Євдоксія, прикликавши до себе святого, сказала йому: "Отче Єпіфанію, ти знаєш, що все царство Римське під рукою нашою. Ось нині всю владу церковну тобі дам, якщо мене послухаєш і зцілиш жаль серця мого, і зробиш те, що я думаю". Єпіфаній же сказав: "Кажи, дитино, і за силою нашою постараємося зробити те, що на спасення душі твоєї". Тоді цариця, думаючи улесливістю своєю схилити Єпіфанія до свого задуму, почала говорити йому про Йоана, кажучи: "Ось Йоан цей зробився недостойний церковного правління і такого великого сану, бо бунтується проти царя і не віддає належної нам чести. Ще ж, крім того, говорять на нього багато, що єретиком є віддавна, і через те хотіли б ми собор зібрати і скинути його з того сану й иншого замість нього поставити, який би міг добре урядувати Церквою, щоб царство наше віднині було мирним". Так говорила цариця до Єпіфанія, з великого гніву ціла тремтіла і знову казала: "Не треба багатьох отців мучити, приводячи сюди на собор, але твоя святість, отче, хай вижене його з Церкви. І замість нього постав иншого, кого ж тобі Бог покаже. Я ж влаштую, аби всі тебе почали слухати". Сказав до неї Єпіфаній: "Дитино, послухай свого отця без гніву. Якщо Иоан єретик, як же ви кажете, і якщо не покається з тої єресі, то недостойний буде патріяршого сану, — і зробимо йому, як же велиш. Якщо ж лише з тої провини, що наче образив тебе, вигнати його хочете, то Єпіфаній на те не погодиться: царям-бо не годиться бути злопам'ятними, але добрими, лагідними і прощати образи, бо й ви маєте над собою Царя на небі і хочете від Нього прощення прогрішенням вашим. Так само й иншим робіть — "будьте милосердні, як же і Отець ваш небесний милосердний". Цариця ж сказала до Єпіфанія: "Отче, коли чинитимеш перепону вигнанню Йоановому, то відчиню ідольські храми і зроблю так, що багато, відступивши від Бога, поклоняться ідолам, і будуть останні гірші від перших". Це сказала з гнівом і сльози проливала з очей своїх. Єпіфаній же здивувався безумному гніву її, кажучи: "Чистий я від суду того". І, сказавши те, вийшов з палати. Розійшлася чутка по цілому граді, що цариця зрушила великого Єпіфанія на Йоана і, ходячи в палати, Єпіфаній радиться з царицею про те, як Йоана скинути. Дійшла ж чутка та і до Йоана, він же зразу написав до святого Єпіфанія так: "Брате Єпіфанію, чув я, що ти дав раду на вигнання моє. Знай тому, що ти не побачиш більше престолу свого". Єпіфаній же відписав йому: "Страстотерпче Йоане, ображений перемагай, але ані ти не дійдеш до місця того, на яке тебе виженуть". І збулися обидва пророцтва.

Бачив же Єпіфаній святий, що неправедно хочуть засудити праведного Йоана Золотоустого, не хотів спільником бути розбійницького того суду, тому, сівши в корабель зі своїми, нікому про себе не розповідаючи, вирушив до себе. Пливучи морем, почав знемагати тілом, перетрудженим старістю, і розумівши, що настає йому до Бога відхід, почав до учнів своїх говорити так: "Якщо любите мене, о діти, заповідей моїх пильнуйте і любов Божа перебуватиме у вас. Знайте, в яких скорботах минуло життя моє, і не мав я їх за скорботи, але завжди радів в них у Бозі, і Бог мене не покинув, але беріг від усілякої напасти неприязної. Бо тим, що Бога люблять, все помагає на добро. Якось, о діти мої любі, коли я жив у пустелі і молився до Христа Бога, щоб визволив мене від підступів супротивного, раптом, допустом Божим, на випробування моє найшло на мене багато бісів, і вдарили мною до землі, і, взявши мене за ноги, волочили по землі, деякі ж з них били мене. Це ж мені робили десять днів, тоді щезли, і з тої години не бачив їх явно у всі дні життя мого, проте через злих людей, єретиків, чинили мені кривду. Будьте уважні, о діти мої, і послухайте слів Єпіфанія грішного: маєтків не бажайте — і багато маєтків вам додасться. Ні до одної людини ненависти не майте — і любі будете Богові. Не наговорюйте на брата — і заздрість диявольська не володітиме вами. Єресей уникайте, як же звірів отруйних, про них же писав вам у книгах, що Панарія називаються. Відвертайтеся і бережіть себе від насолод світських, які тіло і розум завжди розбещують, знайте, що вони — сатанинський підступ: багато разів хоч і не піднімає з тілом боротьби, проте ум необережних думає про нечисте. Якщо ум наш тверезий і пам'ятає про Бога, тоді легко ворога перемогти можемо". Те і більше настанов духовних святий Єпіфаній до учнів своїх казав. Пророкував Полувію, що має бути скоро єпископом града Ринокирська, що в Горішній Тиваїді, у Єгипетському краї. Кораблеплавцям же провістив про бурю і хвилі, які мали зразу в морі піднятися, проте не лякатися, а на Бога покладатися велів. Одному з них сказав: "Не випробовуй, щоб не бути випробуваному". Це все говорив святий об одинадцятій годині дня. Коли заходило сонце, була буря велика, і піднялися хвилі, і були всі в страху великому два дні і дві ночі через хвилі на морі. А святий лежав хворий, молячись до Бога за збереження корабля і тих, що в ньому. На третій же день звелів святий учням, аби запалили вугля і поклали тим'ян і щоб молилися до Бога. Тоді й сам помолився і всіх обійняв, поцілував, останнє промовив слово: "Спасіться, діти, Єпіфаній-бо більше не буде з вами в житті цьому". Те мовивши, передав дух свій у руки Божі. І плакали гірко за ним учні його і кораблеплавці. Зробилася зразу тиша велика на морі, і дякували Богові, тишею морською раділи, через кончину святого ридали. Навклір же один, йому ж святий сказав слово це — "не випробовуй, щоб випробуваному не бути", через якусь годину, цікавістю поведений, захотів довідатися, чи мав обрізану плоть Єпіфаній святий. І підійшов, підняв одяг з ніг і почав оголювати чесне тіло. Святий же, мертвий, зрушив ногу свою праву і штовхнув нею в лице матросове настільки сильно, що впав той далеко від тіла святого. І, впавши, був мертвий — і був страх на всіх. Проте друзі мертвого навкліра, жаліючи за померлим своїм другом, взяли його і при ногах Єпіфанієвих поклали. І коли тіло мертвого торкнулося ніг святого, ожив зразу моряк той. І подвійний всім був страх і подив. Коли досягнули града Саламинського, що й Констанцією Кіпрською називається, сповістили в граді про переставлення святого. І зразу зійшлася звідусіль велика кількість людей з плачем і риданням, і, взявши з корабля чесне Отця свого тіло, несли в церкву, яку він збудував, і відбувалися чуда від мощів його святих: три-бо сліпці прозріли, і хворі на різні недуги отримували зцілення. Через десять днів, коли зійшлися зі всього Кіпрського острова святителі, і священики, й ігумени, і незліченний люд, у тій же церкві похвали його чесно, поминаючи його труди, і чуда, і богонатхненне його вчення, славлячи ж Отця, і Сина, і Святого Духа, єдиного в Тройці Бога, Йому ж і від нас хай буде честь, і слава, і поклоніння нині, і повсякчас, і навіки віків. Амінь.