Народження св.. Євтимія було плодом сердечних молитов побожних батьків Павла й Діонисії, а також заступництва св. мученика Полієвкта. По скорій смерті Павла, шляхет­ного й багатого громадянина міста Мелітина у Вірменії, вихо­ванням молодого Євтимія зайнявся Мелітинський єпископ Отрій. Коли Євтимій зробив великий поступ у святих нау­ках, а також у молитві й умерт­вінні, єпископ Отрій висвятив його на священика і призначив завідателем монастирів у Мелітині.
Молодий священик часто відвідував монастир св. Полієвкта, цілі ночі проводячи у молитві на сусідніх горах; так робив він від свята Богоявлення аж до кінця великого посту.
Великим бажанням св. Євти­мія було життя на самоті. Його серце бажало покинути світ і у цілковитій самоті проводити дні й ночі у роздумуваннях над святими правдами та у доскона­лому спілкуванні з самим Богом. Коли йому було 29 років, він покинув потайки місто й виїхав до св. Землі. Відвідавши Єрусалим й ті місця, де жив і терпів Божественний Спаситель, св. Євтимій замешкав в одній з келій біля лаври Фарану, що була поза Єрусалимом.
У лаврі всі монахи мали окремі келії, а церкву — спільну, куди сходились на богослужби.
Заняттям св. Євтимія стала тепер постійна, гаряча молитва перед престолом свого Творця. Коли душа розмов­ляла з Богом, його руки виробляли кошики, заробляючи собі на щоденний прожиток та на милостиню для вбогих.

Там, як оповідає св. Киріяк, почалось для них справді святе життя. Євтимій не їв нічого весь тиждень, крім суботи й неділі, і тільки в ті дні розмовляв. Не лягав ніколи, спав сидячи або стоячи, притримуючись мотуза, що звисав зі склепіння печери, щоб не впасти під час сну. Живились обидва святі пустинники всяким сирим зіллям.
Близько 411 року почав св. Євтимій дозволяти побожним пустинникам селитися біля його печери. Так постав монастир. Тоді Святий доручив настоятельство в ньому св. Теоктистові, а сам відійшов у глиб пустині Рува над Мертвим морем, де проводив дні у цілковитій самоті в тій печері, у якій колись Давид ховався від Савла. Тільки в суботи й неділі приймав тих, що приходили до нього за духовними порадами.
Своїх монахів заохочував не їсти ніколи до ситості, але одночасно суворо забороняв усяку надмірність у постах, трактуючи це як вияв пустої слави й власної волі. За його прикладом монахи ішли після Богоявлення в глибоку пущу й перебували там"аж до квітневої неділі, потім сходились знову разом до монастиря, щоб відправити богослужбу страсного тижня. Увесь свій час проводили в молитві й праці, так що мали доволі на прожиток, а також на милостиню для вбогих.
У той час повернув св. Євтимій знаком св. хреста й короткою молитвою здоров'я синові арабського князя Аспебета Теребонові, що мав спаралізовану половину тіла. Коли Аспебет, надаремно пробувавши оздоровити сина за допомогою перської магії, побачив таке чудо, то попросив св. Хрищення й. прийняв ім'я Петра. Згодом стільки арабів пішло за прикладом князя Аспебета і прийняло Христову віру, що Єрусалимський патріарх Ювеналій висвятив Петра на єпископа для служіння духовним потребам тих новохристиян. У 420 році збудував Петро св. Євтимієві лавру при шляху між Єрусалимом і Єрихоном, але він і далі жив на самоті, а монастирем завідував через настоятелів, яким давав**відповідні доручення в неділі.
Покора й любов св. Євтимія одразу полонила серця всіх, хто тільки заговорив з ним. А слізьми перевищував, мабуть, великого Арсенія.
Кирило Скитопільський засвідчує, що св. Євтимій робив багато чудес знаком св. хреста. Якось у велику посуху Святий просив людей покутою відвернути від себе небесну кару. Тоді велика громада людей прийшла з хрестами й співом "Господи, помилуй" під його келію та благала його помолитися за них до Бога. А він сказав: "Я — грішник, як мені відважитись стати перед Богом, що гнівається за наші гріхи? Припадемо перед Ним разом до землі, і Він вислухає нас". Люди послу­хали св. Євтимія, а він пішов з кількома своїми монахами до каплиці і молився, лежачи хрестом на землі. Відразу небо затягнулося хмарами й пішов проливний дощ.
Св. Євтимій приймав щораз більше учнів, які зголошу­валися до нього. Таким чином постала при його печері нова лавра, що називалась Євтимієва. До неї св. Євтимій приймав тільки таких монахів, що вже перебували довгий час у монастирі, в лаврі Теоктиста, й були вже призвичаєні до постів та інших монаших чеснот. Крім молитви, всі монахи працювали, бо лінощі вважалися найбільшим гріхом. Про це так навчав св. Євтимій своїх монахів: "Наслідуймо апостола Павла, який трудився вдень і вночі, і не тільки сам уникав неробства, але ще й іншим служив своєю працею, про що сам так писав: "Ви самі знаєте, що моїм потребам і тих, які зо мною, служили оці руки" (Ді 20:34). Якщо світські люди завдають собі стільки труду й терплять, турбуючись невпинно, щоб прогодувати своїх жінок і дітей, приносячи зі своєї праці жертву Богові, даючи милостиню вбогим і сплачуючи усякі податки, то ми, монахи, не мали б трудитися для невеличких потреб свого тіла? Мусимо трудитися, щоб не впасти в неробство й не поїдати плодів чужої праці, за" словами апостола: "Коли хто не хоче працювати, нехай і не їсть".
Хоч св. Євтимій перебував у глухій пустині, та не спускав свого ока зі справ Церкви. На Вселенський Собор у Ефесі (431 р.) він послав єпископа Петра як свого представника. У Соборі Халкідонському (451 р.) теж брав участь через своїх представників. Після того Собору дійшло в Палестині до великого замішання. У Єрусалимі монах Теодосій, єретик, звів на євтихіянську єресь багато монахів, а також і царицю Євдокію, вдову по Теодосієві Молодшому, яка після смерті свого чоловіка проживала в Єрусалимі. Дійшло до того, що прогнали з Єрусалима патріарха Ювеналія, а сам Теодосій посів його престол.  Відразу почав,  як хижий вовк,  у найлютіший спосіб мучити і вбивати тих священиків, що не хотіли прийняти єресі. У пустиню посилав військо вбивати вірних св. Церкві пустинників. Тоді й св. Євтимій знайшов свій сховок у найбільш глухій пустині Рува. Коли ж по 20 місяцях Теодосій тайкома втік з Єрусалима, тоді св. Євтимій вернувся до своєї лаври.
Тим часом царицю Євдокію почали мучити докори сумління за те, що вона підтримувала євтихіянську єресь. її тривога ще більше зросла, коли вандали спустошили Рим і забрали з собою в полон до Африки її дочку й дві внучки. Тоді вона послала людей за порадою до св. Семена Стовпника. Св. Семен переказав цариці, що її родинні нещастя були Божою карою за те, що вона покинула й переслідувала прав­диву віру, порадивши їй піти за вказівками до св. Євтимія. Але оскільки Святий не допускав до своєї лаври жінок, то цариця Євдокія наказала збудувати в пустині вежу і просила св. Євтимія прибути туди. Святий сказав цариці порвати з євтихіянами, їхнім безбожним патріархом Теодосієм та прийняти постанови Халкідонського Собору. Цариця прийняла його пораду, як Божий наказ. Вона вернулася до правдивої Церкви й до патріарха Ювеналія. За її прикладом пішло дуже багато людей. Останні роки свого життя провела Євдокія в покаянних і побожних ділах. У 459 році забажала цариця пожертвувати на прожиток монахів багато грошей і послала по Євтимія, щоб прибув у тій справі до вежі. Та Святий тільки прислав їй відповідь: "При твоїх дверях жде тебе смерть. Навіщо тобі журитись нами? Думай про те, що потрібне для доброї смерті. Для нас можеш зробити тільки одне: молися за нас до Бога". Цариця справді незабаром померла.
Коли св. Євтимієві було 90 років, об'явив йому Бог, що покличе по небесну нагороду першого його учня — Теоктиста. Св Євтимій вибрався до лаври, щоб на руках свого духовного батька Теоктист міг віддати Богові свою праведну, повну заслуг і чеснот душу.
Одним з останніх учнів св. Євтимія був св. Сава, що разом з праведним Дометіяном були невідступними товаришами богомільного життя Святого в останні роки його земної мандрівки.
У 473 році, 13 січня, прибули до печери св. Євтимія Мартирій та Ілля, яким він пророкував, що будуть єрусалим­ськими патріархами. Вони з кількома іншими монахами бажали бути зі св. Євтимієм під час його великопосного покаяння в глибині пустині. Та цим разом він сказав їм, що залишиться з ними, весь тиждень і попрощається з ними наступної неділі. Тими словами давав пізнати, що попро­щається з ними вже назавжди. По трьох днях на загальному чуванні в навечір'я свята св. Антонія св. Євтимій виголосив науку до своїх духовних синів, заохочуючи їх до покори й братньої любові. Потім призначив Іллю своїм наступником, а також предрік улюбленому своєму учневі Дометіянові, що й він сьомого дня поспішить за св. Євтимієм до кращого життя.
Св. Євтимій помер 20 січня, на 95 році життя, з яких 68 літ провів у пустині. Душу Святого, що линула до неба, побачив св. Гарасим, який поспішив відразу на його похорон; куди прибув також патріарх Анастасій. Тіло Святого поклали 7 дня після смерті в тій самій печері, де він жив. Кирило Скитопільський засвідчив, що св. Євтимій часто являвся по своїй смерті і за його посередництвом діялося багато чудес, свідком яких він був.
Вірний Дометіян по смерті свого великого вчителя, з яким прожив 50 літ, не відходив уже від його могили, молячись там вдень і вночі та чекаючи сповнення того, що сказав св. Євтимій. Пророцтво Святого сповнилося. Восьмого дня після смерті св. Євтимія знайшли Дометіяна мертвим біля гробу вчителя. Так і заснув там спокійно серед молитов.
Після смерті св. Євтимія св. Сава постановив святкувати на честь Святого окреме свято; того придержуються досі як у грецькому, так і в латинському обрядах. За грецьким обрядом св. Євтимія величають Великим.