Св. Григорій Богослов, або Назіянзький, — це один з найславніших Святих Христової Церкви грецького обряду.
Народився Григорій рані­ше від св. Василія Великого, перед 329 роком, в Ариянзі, поблизу міста Назіянза в Малій Азії. Батьком його був св. Григорій Старший, бага­тий урядник, який довгі ро­ки був поганином, а згодом ревним, святим християни­ном і 45 літ — єпископом міста Назіянза. Матір'ю Гри­горія була св. Нонна, взірець досконалості. Насамперед вона навернула свого чолові­ка до Христової віри; згодом, вже в пізніших літах подружнього життя, випросила собі в Бога сина, щоб його посвятити на службу Йому; тому ще малому Григорію давала святі книги, щоб хлопчик змалку шукав святої забави. Св. Нонна була така милосердна, що говорила: "Якби було можливо, я продала б себе й своїх дітей, щоб одержані гроші роздати вбогим". А коли Григорієві дарувала перше святе Євангеліє, то сказала: "Пам'ятай, що я випросила тебе в Бога і одного тільки хочу, щоб ти був досконалий".
Мав ще св. Григорій брата Кесарія й сестру Горгонію. Була це родина, в якій усі розуміли й сповняли слова Господньої молитви: "Нехай буде воля твоя як на небі, так і на землі". Усі троє дітей, виховані дбайливо й побожно, стали святими дітьми Христової Церкви.
Григорій та його брат Кесарій училися в найвищих школах тодішніх часів. Свою науку почали в Каппадокійській Кесарії, де обидва брати познайомилися зі св. Василієм Великим, який теж там вчився. Григорій особливо ретельно вивчав красномовство й філософію, бо хотів стати правником. З Кесарії Каппадокіиськоі Григорій виїхав на подальшу науку до Кесарії палестинської, потім — до Олександрії, де вчився його брат Кесарій, а після короткого перебування в Єгипті вибрався на подальше навчання до Атен.
До славної грецької столиці Григорій вирушив морем. Під час тієї подорожі почалася така страшна буря, що здавалося: всіх чекає неминуча смерть. Ту пригоду так описав сам Григорій: "Мене гнала пристрасть до наук, а моряки були свої люди. Та вже на початку почалася така буря, що моряки не пам'ятали подібної. Двадцять днів і ночей ми просто гинули, а я навколішках призивав на поміч Бога, що царює на небі. Передчуваючи неминучу смерть, усі панікували, та я, бідний, боявся більше за всіх за свою душу, бо я міг вмерти нехрищеним, і серед пагубних вод я бажав духрвної води. Тому просив у Бога хоч ненадовго відвернути смерть. Так терпів я, а зі мною й мої батьки, бо в нічному видінні пізнали, в якій я був небезпеці. Вони з суші несли мені поміч своєю молитвою, про що я довідався пізніше. І море стало втихоми­рюватися. Тоді я постановив у своєму серці, що, як врятуюся, то посвячу себе повністю Богові; і через те приречення я врятувався".
Прибувши щасливо до Атен, Григорій знову зустрівся зі св. Василієм, який також приїхав туди на науку. Тепер обидва юнаки стали сердечними, друзями. Св. Григорій так сказав про ту дружбу: "Ми були одним серцем і однією душею". Крім того, своїми чеснотами й мудрістю Григорій і Василій перевищували своїх шкільних товаришів, дивували професо­рів, а всім давали добрий приклад. Разом з ними ходив тоді до школи майбутній імператор Юліан, який згодом відступив від Христової віри й бажав повернути державі поганство. Про того Юліана Відступника Григорій уже тоді сказав сумне пророче слово: "О, яке нещастя виховує собі Греція!"
Після закінчення науки в Атенах, через 10 літ Григорій через Царгород вернувся до батьківського дому. Було йому тоді 30 років. Тоді ж, близько 359 року, прийн*яв він велику Тайну Хрищення.
З якими планами вертався Григорій з Атен додому, не знаємо, але певне те, що не ту дорогу життя вибрав він собі тепер, до якої готувався в школі. Перебуваючи в домі батьків, Григорій забажав більш суворого життя. А коли св. Василій, живучи в понтійській пустині над Чорним морем молитвою, працею, постом і роздумами над Святим Письмом, запросив Григорія до себе, він охоче пішов за покликом свого друга. Там провів Григорій зі св. Василієм кілька щасливих років, коли вони були якнайдалі від світу і якнайближче до Бога.
Та той святий затишок мусів покинути св. Григорій та повернутися додому помагати старому батькові, тоді вже "понад 80-літньому єпископові Назіянза, в завідуванні єпархією й усім господарством. А оскільки батько вважав, що більшу допомогу матиме він від сина-священика, то, на бажання назіянзьких громадян, під час одного свята висвя­тив несподівано Григорія в своїй катедрі на священика, на що той не зовсім погоджувався. Від такої несподіванки Григорій утік до св. Василія в понтійську пустиню. Перебув там від Бой>явлення до Великодня. На благання батька вернувся Григорій після 10 тижнів до Назіянза, осів там на довгий час, допомагаючи старому батькові сповняти важливі обов'язки, до чого, як уже тепер думав, покликав його сам Бог.
Став він ревним помічником батька й гарячим проповід­ником Божого слова. За порадою св. Василія написав він після смерті сумної пам'яті імператора Юліана Відступника (363 р.) дві промови, в яких дуже переконливо описав перемогу християнства над поганством.
У 369 році помер брат Григорія св. Кесарій, імпера­торський лікар у Царгороді. Був це муж, що серед розкошів імператорського двору, в час найбільшого переслідування, єресей і поганства, вів найсвятіше життя, після якого був зачислений до Святих. Свій природний біль і жаль по втраті такого сина батьки поклали на Бога. Св. Нонна під час поминальної богослужби й похвальної проповіді, яку * виголосив Григорій, стояла не в жалобній, а в світлій одежі, бо смерть у християн — це не смуток, а радість, вони дивляться на неї очима віри. Згодом померла також і сестра св. Григорія — св. Горгонія, над якою Григорій також виголосив надгробну проповідь.
На той час припадає одна велика заслуга св. Григорія. Старий єпископ прийняв неправовірні ухвали Собору в Ріміні, що мали приєднати єретиків, так званих піваріан, до Христової Церкви. Той крок став причиною великого обурення між правовірними, головно між монахами. Назрівав крах релігійної єдності.Тоді тією справою зайнявся св. Григорій Богослов і все полагодив.
Після смерті Євсевія св. Василій Великий став 370 року єпископом Кесарії й митрополитом Кападокійської провінції. В той час імператор Валент з префектом Модестом старалися закріпити в Каппадокії аріанську єресь. Однак це їм не вдало­ся, бо св. Василій сміливо став в обороні правдивої віри. Щоб зламати вплив св. Василія, імператор поділив Каппадо-кію на дві провінції. Це використав Антим, єпископ Тіяни, столиці новоствореної провінції. Він вважав себе митропо­литом тієї провінції й почав виступати проти св. Василія. Щоб закріпити, мабуть, своє становище, св. Василій створив нове єпископство в Сазимі, малому містечку на межі обидвох провінцій, між Назіянзом і Тіяною. На єпископа тієї нової столиці призначив і висвятив св. Григорія, який прийняв єпископські свячення, але дуже неохоче. Оскільки староста Сазими був явно незадоволений тим єпископством, то Григорій ніколи навіть не був у Сазимі, хоч св. Василій наполягав, щоб він посів свій владичий престол. Через те два колишні друзі не могли порозумітися. Згодом настала між ними знову згода, але не вернулася давня сердечність. Григорій залишився далі в Назіянзі й був помічником свого батька, а коли наступного року батько помер, Григорій, хоч бажав тихого, самітнього життя, мусів управляти назіянзі кою єпархією. Тоді ж умерла й св. Нонна. Вільний від єпис­копських обов'язків, а, крім того, знеможений недугою, виїхав Григорій 375 року до Ісаврійської Селевкії, де в монастирі св. Теклі провів 5 літ милого йому аскетичного життя.
Коли св. Григорій далеко від світу віддався богомільному життю в монастирі, прийшла до нього сумна вістка, що його друга св. Василія Великого покликав Бог 1 січня 379 року по небесну нагороду. Тепер св. Григорій залишився зовсім один.
Саме тоді помер імператор Валент. Смерть того єретика й гонителя правовірних принесла спокій Церкві. Правовірні владики задумали відновити правдиву віру й релігійне життя у найбільш занедбаних провінціях і містах, пославши туди ревних душпастирів. Найбільш занепалою .була церква в Царгороді, де близько 40 літ господарювали аріани. Небагато вірних, які залишилися після аріанського переслідування, не мали навіть своєї церкви для відправи богослужб. Єпископи, що думали про релігійне відродження в Царгороді, послали до св. Григорія людей з проханням, щоб він поселився у Царгороді й розпочав душпастирську працю. Святий, який дуже любив спокій, боявся царгородського заколоту, підступства й насилля, не погоджувався на пропозицію єпископів. Але, врешті, зробив це для Божої справи й виїхав до Царгорода.
У пишній імператорській столиці не прийняли св. Григо­рія з відкритими обіймами. Там люди звикли до розкоші й показності, а Григорій приїхав убого одягнений, передчасно згорблений, лисий... Та мав він щось таке, чого не було в Царгороді: святу правду. її силою, а також красномовністю та ревністю єпископ почав притягувати до себе народ. Не маючи місця для своєї святої праці, Григорій замешкав у своєї племінниці Алипіяни, а той дім, в якому проживав, зробив церквою Христового Воскресіння (Анастазіс). З тієї малої твердині почався великий наступ правовірних. У тій церкві виг~олосив св. Григорій свої славні проповіді про Пресвяту Трійцю.
Правовірний люд радів. По великому Царгороді рознес­лася добра новина про святого красномовця з церкви Воскресіння. А єретики-аріани й аполінаристи метушилися, лютували, всю свою ненависть звернувши проти св. Григорія. Робили на нього різні наклепи, вдиралися до його церкви, нападали на нього, били, закидали камінням, тягали по судах як заколотника. А св. Григорій серед тих багатьох зневаг і терпінь потішав себе тим: якщо за його противниками стоїть сильна партія, то за ним — велика справа; якщо вони мають церкви, то з ним є сам Бог; якщо за ними народ, то при ньому стоять святі ангели. Крім того, він мав признання найславніших людей того часу.
Та настали кращі часи для Церкви. У 380 році імператор Теодосій, прийнявши св. Хрищення з рук правовірного єпископа із Тесалоніки, відразу видав декрет, за яким усі візантійці мали визнавати тільки ту віру, яку визнає Папа в Римі й патріарх в Олександрії. Прибувши згодом до Царго­рода, він поставив тодішнього патріарха-аріанина перед вибором: прийняти католицьку віру або покинути місто. Аріанин вибрав друге, і тоді імператор віддав св. Григорію царгородський патріарший престол. Коли найближчий Синод потвердив те імператорське призначення, Григорій посів серед великої урочистості й схвальних вигуків народу патріарший престол. Та не довго був св. Григорій патріархом. Під час її Вселенського Собору, що відбувся в Царгороді 381 року, помер голова Собору св. Мелетій, архієпископ Антіохійський, і св. Григорій перейняв головування. Від себе він запропонував, щоб наслідником Мелетія до закінчення антіохійської схизми вибрали Павлина, Мелетієвого противника, та члени Собору відкинули цю ідею. Згодом прибули на Собор єгипетські й македонські єпископи, які висунули проти Григорія закид, що він не зрікся офіційно єпископства в Сазимі й тому, згідно з 15 каноном Нікейського Собору, не може бути законним архієпископом Царгорода. З табору його противників був навіть замах на його життя. Побачивши такий спротив, Григорій, що завжди любив спокій, вирішив зректися царгородського престолу й голо­вування на Соборі. "Якщо моє перебування на престолі веде до замішання, — промовив на зборах до отців Собору, — я готовий, як Йона, для втишення бурі бути викинутим у море. Якщо б всі йшли за моїм прикладом, Церквагмала б спокій. Я ніколи не бажав честі і прийняв тягар на себе з великою неохотою. Якщо ви вважаєте це за потрібне, я відступлю".
Імператор довго не погоджувався на його від'їзд. Та все ж св. Григорій сердечно попрощався з отцями Собору й народом у престольній церкві св. Софії та виїхав до Назіянза.
Від'їжджаючи з Царгорода, св. Григорій залишив по собі велику пам'ятку: врятовану й укріплену Христову віру в найчорнішу годину для правовірних, головно на Сході. Св. Григорій добре ставився до наступника на царгородському престолі Нектарія, хоч він стояв багато нижче від нього.
У Назіянзі так ніхто і не посів після смерті батька св. Григорія престол. Тож необхідно було управляти тією єпархією йому аж до часу приходу нового єпископа, яким став 383 року його кузен Евлалій. Тоді Святий поселився у своєму родинному хуторі в Назіянзі, де вже вів зовсім тихе життя. Під кінець своєї земної мандрівки Григорій написав кілька побожних поем, які християнській молоді заступили твори поганських авторів, поетів-єретиків. Особливо цінна є його поема "Про себе самого", в якій св. Григорій описує своє життя й свої переживання. Крім того, св. Григорій писав листи й проповіді. За його богословські проповіді про Пресвяту Трійцю, виголошені в Царгороді у церкві Господнього Воскресіння, Халкідонський Собор назвав його Богословом. Таку славну назву має ще тільки св. Йоан Богослов.
Помер св. Григорій Богослов на 80 році життя в Ариянзі, де й народився, в такому великому відокремленні від світу, що, хоч і належав до найславніших Святих Христової Церк­ви, ми тепер навіть не знаємо точно, коли він помер: чи 389, чи 390 року. Поховали св. Григорія біля могили батька св. Григорія Старшого. У 950 році, за імператора Константина Багрянородного, перенесли нетлінні мощі св. Григорія до Царгорода і поклали в церкві св. Апостолів при мощах св. Івана Золотоустого. Згодом перенесли частину св. мощей до Рима, де вони досі спочивають на вівтарі базиліки св. Петра у Ватикані.
Життєпис св. Григорія Богослова свідчить нам, що був він людиною великих дарувань, а одночасно ніжної, покірної й миролюбної вдачі. У спокійному середовищі він міг працювати з великим успіхом для добра Церкви. Такого оточення він не знаходив, за винятком, хіба Назіянза. Почуваючи себе в світі зле, він інстинктивно шукав самоти, де віддавався богомільному життю й літературній праці. Праця серед людей і втеча від них чергувалися в його житті. Він не подібний до св. Василія Великого, який, незважаючи на всі труднощі, спокійно доводив до кінця розпочаті справи. Зате св. Григорій перевищив св. Василія красномовством і літературним талантом. Св. Василій у слові й письмі визначався простотою, а св. Григорій використовував усі засоби красномовства й добірного стилю. Його твори, навіть прозові, повні образності й життя, написані з подиву гідною легкістю. У пізнішу, візантійську добу, св. Григорія Богослова вважали найбільшим християнським письменником.