Церковний передзвін

На Різдво на дзвіниці Володимирського собору в Києві після служби проходив конкурс дзвонарів. Біля храму зібралося багато народу.

— Це благовіст, — чую жіночий голос за спиною.

— Ні, це передзвін, — заперечує інша.

— Ну що ви? Це ж красний дзвін. Чуєте, як красиво звучить, — стверджує ще одна.

— Так, ми вже не розрізняємо особливостей того чи іншого дзвону, — каже пристаркуватий чоловік. — А батьки наші років сімдесят тому безпомилково визначали значення кожного з них.

Справді, як із цим не погодитися? У звучанні церковних дзвонів розбиралися всі дорослі люди. Адже він супроводжував кожну людину все життя — від народження до смерті.

Дзвін радості і смутку

Церковні дзвони за всіх часів розміряли плин днів, час працювати й відпочивати. Традиційно він віщав благу, добру звістку про початок богослужіння, скликаючи вірян до храму, а не присутнім там — про час виконання особливо важливих частин богослужіння. Цей передзвін від розмірених ударів в один великий дзвін називається благовістом, як і сам дзвін, у який дзвонять.

Поодинокі удари у дзвін вказували шлях заблукалому в лісі (а в давнину вони були в нас великі й дрімучі) або в сніговій заметілі, рибалкам у морі в туманну погоду.

Про загрозу стихійного лиха — урагану, повені, епідемії, про якесь нещастя — пожежу чи інше лихо, сповіщали частими ударами в дзвін, так званим сполошним дзвоном.

У тривожні дні наближення ворога скликали чоловіків битися з нападниками.

Трикратне урочисте калатання в усі дзвони з малими перер­вами сповіщало народ про перемогу, повернення з поля битви переможців. Протяжні однакові удари дзвонів, сповнені смутку і скорботи, нагадують про загиблих.

З 1958 року на кладовищі Еттерсбергу в німецькому місті Веймарі лунає глухий, який рве душу, звук «Дзвона миру». З легкої руки композитора В.Мураделі і поета А.Соболєва в народі його називають за їхньою однойменною піснею «Бухенвальдським набатом» — на вшанування незліченних жертв Бухенвальду. Буваючи тут, я вдивляюсь у цей дзвін, що нагадує формою старовинний бджолиний вулик. У верхній його частині, над кріпленням, замість вушок — виразно відлиті з бронзи людські здійняті догори руки, обплутані колючим дротом. Складається враження, що саме вони й видобувають із дзвона звук — скорботне заклинання й заклик до всіх людей Землі стати на захист миру на планеті.

Дзвони надають особливої зворушливості меморіалу в селі Кортеліси на Волині й Хатинському в Білорусі.

Під звук повільних ударів по одному разу в кожен дзвін — від найменшого до найбільшого, а потім в усі дзвони одночасно (подзвін, сповнений смутку і скорботи) — проводжають небіжчика в останню путь.

Грізний і протяжний дзвін скликав громадян у Києві та інших великих містах на початку XI століття на віче для обговорення найважливіших питань війни і миру, долі тих чи інших князів. Звідси й назва — «Вічовий» дзвін.

З усіх дзвонів найвеличніший — красний дзвін (від слова «краси­вий»). Це коли звучать одночасно всі дзвони на дзвіниці, великі, середні й малі. Під цей передзвін відбуваються особливо урочисті храмові свята, вінчання молодих, зустрічі високих духовних осіб, особливих гостей. Усі храми Києва красним дзвоном зустрічали приїзди імператорів та імператриць Росії. Лунав він і на інавгура­ції президента України Віктора Ющен­ка, і під час виступу на Ми­хайлівській площі президента США Білла Клінтона 2000 року.

Із XVI століття відомі баштові годинники на дзвіницях лавр, соборів та великих монастирів, куранти яких відбивають чверть, половину й кожну годину. Саме тоді в Києві на ще дерев’яній дзвіниці було встановлено перший такий годинник.

— А той, що діє нині, — це вже четверте його покоління, — розповідає завідувач сектора Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника І.Федоряченко. — Він змонтований у 1903 році і до цього часу працює без капітального ремонту. За стабільної температури повітря допускає відхилення від точного часу не більше п’яти секунд на місяць. Заводиться підняттям гирі на висоту 14 метрів. Зупинявся лише на період Другої світової війни.

Те, що дзвін увійшов у життя і плоть народу, підтверджується появою у великій кількості присвячених йому народних пісень. Це «В городе звоны», «Слышно было вдалеке», «Звонили звоны», «У Спаса к обедне звонят», «Звенят колокола». У цьому ж списку й відома пісня «Вечерний звон», слова якої перед смертю продиктував своїй доньці роками прикутий до ліжка сліпий поет І.Козлов.

Дзвони не раз відтворювалися в оперній творчості композиторів. Тут можна почути всі його різновиди — набат у сцені пожежі в Путивлі в опері О.Бородіна «Князь Ігор», сполошний дзвін, який скликає опричників на Красну площу в «Опричнику» П. Чайковського, урочистий дзвін, що супроводжує в’їзд Івана Грозного у «Псковитянці» М.Римського-Корсакова, радісний дзвін в епілозі «Івана Сусаніна» М.Глинки, тривожний закличний дзвін у сцені під Кромами в опері «Борис Годунов» М.Мусоргського і в ній же — похмурий, скорботний похоронний перебір у сцені смерті Бориса. Використовували дзвони композитори в увертюрах, музичних поемах та інших творах.

Ливарі дзвонів

З появою християнства не відразу виникли дзвони. До храмів на богослужіння вірян спочатку скликали сурмами. Потім використовували дерев’яні била або кандії, пізніше з’явилися клепала — залізні або мідні смуги, зігнуті в півколо. Коли по них били металевим предметом, вони дзвеніли. Як експонат одне з таких клепал виставлено в музеї головної дзвіниці Києво-Печерської лаври.

Винайдення дзвонів у 411 році приписується святому Павлинові — єпископу Ноланському. За переказом, побачивши уві сні польові квіти-дзвіночки, котрі видавали приємні звуки, він звелів відлити з металу дзвони у формі квітів. Але тільки на початку VII століття Папа Римський Савініан надав дзвонам християнського значення.

На Русі дзвони почали з’являтися майже одночас­но з хрещенням її Святим Володимиром у 988 році. Спочатку їх завозили через кордон, і були вони невеличкими. На дзвіницях храмів висіло їх по два-три, та й то не на всіх.

У XIV столітті в Москві, Суздалі, Новгороді, Києві, Львові, Чернігові, потім у Ніжині, Глухові, Острозі, Самборі, Перемишлі, Раві-Руській та інших містах з’явилися заводи з лиття дзвонів і гармат. Почали виливати дзвони не лише малі, а й великих розмірів. Адже чим більший дзвін, тим калатання його гучніше, колоритніше, чутніше на великій відстані. Вага їх сягала десятків і навіть сотень пудів. А било, яким ударяють у стінки дзвону, назвали язиком, що й відтворює мову, звернену до народу.

Найстаршим із дзвонів, які дійшли до наших днів, є «Святоюрський», відлитий майстром Яковом Скориною 1341 року у Львові. Він і нині висить у цьому місті на дзвіниці собору Святого Юра.

Назви дзвони отримували відповідно до призначення (наприклад, «Ранній», «Буденний», «Скликун», «Постовий», «Суботній») або від імені того, на чиї пожертвування його відлито. У Львівській латинській катедрі великий дзвін має назву «Бенедикт» — за ім’ям львівського католицького єпископа. У Чернігівському Борисоглібському соборі — «Потьомкін», за ім’ям його замовника. В Києво-Печерській лаврі дзвін, відлитий 1733 року, отримав назву «Кола» на честь настоятеля архімандрита Романа Коли, «Балик» — за прізвищем київського бургомістра Сазонта Балика, на чиї пожертвування його було виготовлено в 1613 році.

Поступово у майстерності виготовлення дзвонів ливарі набралися знань про особливості музичної акустики, властивості міді й олова, їхні пропорції у сплаві. Саме цим при ударах досягається повний, чистий звук і водночас добре витримуються механічні впливи, забезпечуються міцність і пружність. Ливарі дзвонів навчилися наносити на свої вироби багаті орнаменти, велемовні написи, в яких зазначали час створення дзвона та ім’я майстра. Особливою красою і пишністю вирізнялося декоративне оздоблення завдяки рослинним візерункам із хвилясто-звивистими або висячими стеблинками з дрібними трилисниками.

Одним із найкращих київських ливарів був Афанасій Петрович. Для Києво-Виду­бицького монастиря він відлив у 1690 році стопудовий дзвін під назвою «Старший».

Видатною пам’яткою не лише ливарного мистецтва цього майстра, а й історії українського козацтва став дзвін «Кизикермен» для дзвіниці Успенського собору в Полтаві. 1695 року полтавські козаки під командуванням полковника С.Герцика в поході на турецьку фортецю Кизикермен (біля пристані м. Берислава на Херсонщині) не лише здобули перемогу, а й захопили багато гармат супротивника. З них Афанасій Петрович відлив дзвін вагою понад сто пудів. Відповідний напис на ньому ушанував пам’ять про військові успіхи козацтва.

Фото: Василь АРТЮШЕНКО

Дзвін «Усіх святих» в Києво-Печерській лаврі

Для Києво-Софійського собору майстер відлив дзвін «Мазепа», який і нині висить на соборній дзвіниці. Напис на ньому вказує, що відлито його 1705 року за часів царювання Петра I і гетьманства Івана Мазепи при митрополиті Варлаамі Ясинському. Серед старих дзвонів, які збереглися в Україні, він є найбільшим. Нижній діаметр його становить 1,55 м, висота — 1,25 м, вага — майже 800 пудів.

Для цього ж собору киянин Степан Михайлов відлив 1741 року дзвін «Сокіл», а І.Коробкін, теж киянин, ще два дзвони — у 1776 і 1781 роках. Роботи І.Коробкіна були на дзвіницях Спаського собору та Вознесенської церкви в Чернігові. Для Трьохсвятительської церкви в Києві 1824 року дзвін відлив Артем Лисенко. Відомі роботи Олексія Звонника, котрий певний час був київським бургомістром, а потім відливав дзвони. Славився своїми роботами на Львівщині Федір Полянський.

Дзвін служить 100—200 років, якщо він не висить без діла. Вібрація згодом руйнує структуру металу. Його звук стає надтріснутим, глухішим, втрачає мелодійність. Він втомлюється, відтак дзвін необхідно перелити. За всю історію давніх українських храмів відомо чимало фактів їх переливання. На тому ж полтавському дзвоні «Кизикермен» більше ніж через півтора століття утворилася тріщина. Його перелили 1880 року з дотриманням усіх старих написів і дат.

Із приїжджих майстрів, які працювали в Україні, особлива роль належить московському ливареві дзвонів І.Моторину, авторові знаменитого «Цар-дзвона». 1732 року він відлив тисячопудовий «Успенський» дзвін для Києво-Печерської лаври, а наступного року — дзвін «Рафаїл» вагою 800 пудів для Києво-Софійського собору на честь київського архієпископа Рафаїла Заборовського.

Зробити великий дзвін — велика майстерність, але не менш важливим було встановити його. Це вимагало не лише величезних зусиль, а й особливого досвіду.

На честь приїзду в серпні 1896 року до Києво-Печерської лаври імператора Миколи II з імператрицею ченці запропонували відлити дзвін. За зібрані гроші, лаврські кошти та пожертвування вірян замовили відомому тоді московському ливареві дзвонів П.Фінляндському пам’ятний дзвін. До серпня його було відлито й залізницею доставлено до Києва на товарну станцію.

822 солдати саперної бригади майже дві доби групами, змінюючи одне одного, тягли шістьма канатами дзвін вибоїстою дорогою на дерев’яних полоззях до лаври. Біля дзвіниці спорудили ліси у вигляді квадратної шахти, по якій чотирма лебідками піднімали дзвін із фіксацією його на визначеній висоті підйому. Через дві з половиною години дзвін було піднято на висоту 33 метри. Приблизно стільки ж часу зайняло його кріплення. А вже о 17 годині 26 серпня 1896 року «Братський» дзвін уперше скликав вірян на вечірню.

Наприкінці XVIII — початку XIX ст. під час свят, окремих служб, у суботні та недільні дні багатоголосе калатання дзвонів лунало над Києвом, коли кілька тисяч дзвонів дзвонили в храмах одночасно. Перегукуючись, вони сповнювали серця людей радістю і божою благодаттю.

Дзвонове лихоліття

Розквіт дзвонової справи в Україні обривається після жовтня 1917 року. Один за одним було закрито заводи й майстерні, які відливали дзвони для храмів і монастирів. А потім церкви й собори, цілі монастирі, дзвіниці з дзвонами стали зайвими для нової реальності.

Особливо почали старатися після виступів Й.Сталіна на XV з’їзді ВКП(б) у грудні 1927 року та на зборах московських більшовиків у квітні наступного року. ЦК КП(б)У відреагував на них ухваленням 30 червня 1928 року резолюції «Про релігійний рух та антирелігійну пропаганду». Почали організовувати різноманітні антирелігійні тижні, місячники, «антиріздвяні», «антивеликодні» та інші кампанії. На церковних куполах, замість хрестів, стали з’являтися червоні прапори, закривалися храми, монастирі. Знімали дзвони й відправляли на переплавку для прискорення індустріалізації країни. Мовляв, навіщо вони? «Їхнє нікчемне дзеленчання тільки відволікає широкі маси від натхненної праці», а тонна дзвонів цінувалася в 700 рублів. За кожен день роботи зі скидання дзвонів робітникові виплачували по 7 рублів 50 копійок, а це на ті часи були чималі гроші.

Багато вірян малі дзвони рятували — де могли і як могли. У нічний час самі знімали, ховали в підвалах і льохах, закопували в землю. Та великовагові повсюдно ставали здобиччю влади.

Утилізацією займався «Рудметалторг». Його представники автомобілями, а частіше гужовим транспортом доставляли дзвони та їхні уламки на найближчі залізничні станції, а звідти — на харківський завод «Серп і молот», одеський «Червоний Профінтерн» та інші металоплавильні підприємства.

Особливою спокусою для антирелігійних манкуртів було зняти 800-пудовий «Рафаїл» із дзвіниці Києво-Софійського собору. Підклавши трамвайні рейки, щоб розбився при падінні, від’єднали кріплення. Різко зойкнувши востаннє, полетів униз красень, взірець художнього ливарного мистецтва. Здригнулася й застогнала київська земля, замовкли птахи, замовк найдавніший собор Києва. Присутні миряни кинулися до розколотого на шматки дзвона. Хто прощався, із сумом у серці гладив його, хто намагався хоч маленький уламок узяти собі на пам’ять. Міліція відразу всіх відтіснила — знімали решту дзвонів. На дзвіниці їх, великих і малих, було близько двадцяти.

Збиті дзвони рахували не поштучно. «Рудметалторг» цікавила лише вага, тому в довідках фіксувалося, що 1930 року утилізовано із закритих київських храмів: Володимирського та Михайлівського соборів — по 20 т, Десятинної церкви — 34 т, Флоровського монастиря — 12,7 т.

Часто зняття дзвонів закінчувалося трагічно. Десять тільки великих дзвонів налічувалося на дзвіниці Києво-Печерської лаври. Їх з такою старанністю й любов’ю підняли свого часу, а тепер спочатку опускали на майданчик третього ярусу, розбивали кувалдами на шматки або лебідкою піднімали над ними великий язик одного з дзвонів і з висоти різко опускали вниз. Серед вірян досі живе спогад, що чернець, котрий дзвонив тридцять років у ці дзвони, не міг витримати такого жорстокого розставання з ними — сам викинувся з дзвіниці на бруковану площу.

Не менш трагічний випадок стався в селі Требухів Броварського району Київської області. Зачепивши поперечину із дзвонами, почали провертати лебідку. Цієї миті обривається трос і, спружинивши, вільним кінцем убиває робітника. Усі присутні падають на коліна й хрестяться. Дзвонів на церкві більше ніхто не намагався знімати, вони досі там висять і виконують свою службу.

На захист дзвонів виступили члени Всеукраїнського комітету пам’яток мистецтва та старовини, створеного 1919 року. Особливу наполегливість виявили вони у справі збереження унікальних зразків лиття українських майстрів у Чернігівській області. Вимагали зберегти дзвони із зображенням герба П.Полуботка з Вознесенської церкви, дзвін роботи І.Коробкіна з дзвіниці Спаського собору, усі дзвони єлецького Успенського монастиря. Пропонували передати для дослідження державному музею дзвони з дзвіниці Троїцького монастиря, дзвін із портретом І.Мазепи, відлитий 1789 року, з Домницького монастиря та інших церков. Однак їхні пропозиції і прохання вислуховували й виконували далеко не завжди. Не вдалося зберегти Потьомкінський дзвін, за який точилася запекла боротьба, у січні 1930 року від нього залишилися самі друзки. Деякі все ж таки вдалося передати музею, але й там не було гарантії їх збереження. Іноді дзвони вилучали навіть з музеїв.

Постраждали дзвони Де­сятинної, Кирилівської, Бори­соглібської, Іллінської церков у Києві. Були випадки, коли відвойовували дзвони вже на складах «Рудметалторгу». Той-таки «Кизикермен» було витягнуто з купи утилю й перевезено до Полтавського державного музею, де він зберігається і донині.

Слідом за зняттям дзвонів закривалися храми. Києво-Печерську лавру в листопаді 1926 року перетворили на історико-культурний заповідник, Києво-Софійський собор у лютому 1934 року також став заповідником. Володимирський собор, як і Десятинна церква, планувалося знести. Але собор перетворили на атеїстичний музей.

Дзвони на переплавку. Кінохроніка 30-х років XX століття

У роки боротьби проти релігії було знесено Ми­хайлівський Золотоверхий, Братський, Богоявленський собори, Військовий Микільський собор — «Микола Великий», церкву Святого Миколи — «Малий Микола», Різдва Хрис­тового та багато інших. У Києві втрачено понад 120 великих культових споруд православної церкви, сотні молитовних домів. За архівними відомостями, на 1 жовтня 1933 року в Дніпропетровську з 98 молитовень, які діяли в 1920 році, припинили існування 76. На початку 40-х років минулого століття не діяла жодна православна церква у Вінницькій, Донецькій, Кіровоградській, Миколаївській, Сумській, Хмельницькій областях, по одній парафіяльній церкві залишилося в Луганській, Полтавській, Харківській областях.

У деяких уцілілих церковних будівлях відновилися богослужіння в роки Другої світової війни. Але після перемоги над гітлерівськими загарбниками в більшості з них дзвонити було заборонено.

Відродження подібно до фенікса

Мистецтвом гри на карильйоні сьогодні в Києві володіють лише двоє — Г.Черненко і В.Михалюк

У 80-ті роки минулого століття держава поступово почала повертати культові споруди вірянам. Під час богослужінь уже дзвонили в церквах, соборах і монастирях. Прагнення відродити у свідомості й душах людей потребу у дзвонах не давало спокою заслуженому артистові України, професорові Національного київського університету культури і мистецтв Г.Черненку. Багато років він дзвонив у дзвони в оперному театрі під час відповідних вистав, навіть створив ансамбль «Київські дзвонарі». 1991 року після його наполегливих прохань організувати концерт на дзвіниці Києво-Софійського собору партійні органи пішли на поступки. Проте попередили, що концерт має відбутися в будній день, 7 березня, о 15 годині й без найменшого афішування. З найкращим київським дзвонарем Василем Капустинським та своїми студентами вони зібрали дзвони, які були в ансамблі, оперному театрі. Піднявшись на дзвіницю, побачили: язик уцілілого на ній єдиного дзвона «Мазепа» загорнуто у ватник, оперезано дротом, аби ніхто не дзвонив. Коли «визволили», розвісили й привезені дзвони. А потім ударили в них, і поплив передзвін над Києвом. У будинках навколо собору повідчинялися вікна, у кожному стояли люди. Потім вони вийшли на балкони, на пороги під’їздів, а потім на площу перед дзвіницею — у домашніх капцях, халатах, багато хто хрестився. В очах радість і подив. Ожила Софія, праматір храмів древньої столиці, наповнилася дзвоном.

Пізніше відбулося ще кілька концертів. На жаль, як виявилося, це негативно впливає на унікальні, відомі всьому світові фрески й мозаїки собору. Вони почали відшаровуватися. Вчені кількох академічних інститутів, дослідивши причини, в один голос заявили — відбувається це від струсів і вібрацій. А дзвони — та сама вібрація для художніх розписів і стін собору. Концерти довелося скасувати.

Однак, попри те, що вже виросло ціле покоління людей, які не чули дзвонів, попри втрачену дзвонарську майстерність, після цих концертів заграли дзвіниці в усіх діючих храмах Києва, а потім і по Україні. Більш досвідчені дзвонарі навчають молодих. Видзвонюють під текст молитви, яку тихо розповідають самі собі, й на певному слові чи складі б’ють у дзвін.

Для збереження традицій православного дзвону як природної складової всього життя православної церкви та національної спадщини духовної культури кілька років тому з’явився «Статут церковного дзвону». У ньому визначено основи та особливості дзвонів під час богослужіння, правильного їх використання та сприяння опануванню майстерності дзвонарів. На жаль, ця брошура є далеко не в кожній церкві.

Набуттю навичок, поширенню досвіду сприяють фестивалі дзвонарів, які щорічно проходять у Луцьку, Дніпропетровську, Чернігові та інших містах. Активну участь у них беруть досвідчені дзвонарі Галина Марчук, Іван Сорока, Надія Севрюкова, Роман Захарченко з Волині, Ольга Рибальченко з Дніпропетровська, Ігор Степура та Олег Губич із Чернігова та інші.

З відродженням церковного дзвону почали надавати початкового вигляду вцілілим будівлям храмів, а деякі й зовсім будували наново, як Михайлівський Золотоверхий собор у Києві та багато інших. Виникла гостра потреба у дзвонах. За справу взялися не лише металургійні підприємства, а й приватні ливарні компанії. На початку відродження дзвоноливарної майстерності спочатку не вдавалося досягти рівномірної товщини стінок дзвона, часто вироби ще у формі тріскалися, не виходили написи та оздоблення, дзвін був глухий, немелодійний. Тому нині дзвони, відлиті до XVII століття, вважаються особливо цінними, у XVII—XVIII століттях — дуже цінними, у XIX — XX (до 1930 року) — цінними, а вже після 1930 року — малоцінними.

Поступово ливарі опановували секрети якості лиття, вчилися поєднувати красу зовнішнього вигляду з вагою, розмірами та благозвучністю дзвонів. Підтвердженням цього є дзвін «Усіх святих», подарований донецькими металургами Києво-Печерській лаврі, який нині стоїть біля великої дзвіниці. Поки тривають розрахункові роботи з підняття й установки дзвона вагою 7,3 т, ним може помилуватися кожен відвідувач лаври. Це перший дзвін, на якому текст молитви, усі меморіальні написи зроблено українською мовою. На ньому зображено чотири ікони, скульптури апостолів і євангелістів. Усе це оповите чудовим рослинним орнаментом.

Цілющі особливості дзвону

Звуки церковного дзвону діють на внутрішнє відчуття кожної людини. На благородну — піднесено й урочисто, пробуджуючи світлий і мирний настрій. Нечестивого відступника бентежать, пригнічують, а частіше дратують, викликають занепокоєння. Так що саме за сприйняттям дзвону людина може визначити стан своєї душі.

Адже відомі випадки, коли людина, втомившись від якогось свого горя, впавши в розпач, зважується зазіхнути на своє життя. Та ось вона почула церковний дзвін, і — щойно готувавшися накласти на себе руки — здригається, страшиться самої себе, відмовляється від свого наміру. Чудесна сила дзвону глибоко проникла в серце людини, в її душі зродилися добрі почуття, вона повертається до життя.

Якось, під час відвідин Почаївської лаври, ігумен повідав мені таку історію. У сусідньому селі, рятуючись від пожежі в будинку, п’ятирічна дівчинка втікала, не тямлячи себе від страху. Спіткнулася, впала, знепритомніла. Люди підібрали її, надали першу допомогу, викликали лікарів, а коли дитина отямилася, виявилося, що вона втратила слух. Нещасна мати майже два роки водила її по лікарях, витратила багато коштів на ліки, але нічого не допомагало. Хтось із вірян порадив вдатися до зцілення церковним дзвоном. Отримавши благословення від священика, мати з малою піднялися на дзвіницю. Перехрестившись, чернець-дзвонар ударив у благовіст до вечірньої служби. Раптом дівчинку осінила усмішка, й, аж підстрибнувши, вона крикнула:

— Мамочко! Я чую!

Сторопіла мати схопила її за плечі:

— Повтори! Повтори!

— Мамочко! Ти мене задушиш! Я правда чую, чую!

По щоках матері котилися сльози радості.

Геофізик П.Кирієнко багато років трудилася в лабораторії об’єднання «Кіровгеологія», досліджувала не лише коливання різних ділянок землі, виявляючи поклади корисних копалин, а й вивчала властивості вібрації церковних дзвонів. Каже, що дзвін є генератором енергії. Він випромінює велику кількість резонансних ультразвукових хвиль, які проникають у внутрішню структуру організму людини, очищують енергетичні канали, поліпшують формулу крові й роботу судин. У результаті в людей виробляється гормон, який зміцнює імунну систему. Вона пояснює, що в момент падіння і втрати свідомості дівчинка отримала травму кровоносних судин, які живлять слухові перетинки, через що ослабла й порушилася її аура. Вібрації церковного дзвону допомогли організму дівчинки все це відновити.

Вібрація, яку народжує дзвін, очищує навколишній простір від хвороботворних мікробів. Молекулярні структури вірусів грипу, чуми, скарлатини, кору, тифу, холери згортаються й перетворюються на кристалики. Відбувається справжня стерилізація повітря.

Частота вібрації дзвону відповідає частоті, на якій працюють живі клітини людини. От чому кажуть, що, стоячи під дзвоном і слухаючи його голос, можна омолодитися на кілька років, наблизитися душею до Бога. Хто знає, чи всім удасться омолодитися, а от про те, що дзвін усуває безпричинне занепокоєння, почуття страху, нервозність, безсоння, глухоту, головний біль, захворювання нирок, серця, шлунка, кровоносних судин, зубний біль, у народі відомо давно. От чому дзвонарі, довго перебуваючи на дзвіницях в дощ, вітер і морозну холоднечу, майже не хворіють.

Цим пояснюється те, що у великі свята, особливо на Великдень, Різдво, Трійцю, багато вірян прагнуть стати під дзвоном, в який саме дзвонять. Та необхідно пам’ятати: цілющий вплив дзвону може сприймати людина, в якої він не викликає роздратування. До того ж ця терапія не має тривати більше 15—20 хвилин. Рівно стільки, скільки безперервно лунає дзвін. Дзвін, як і ліки, кажуть обізнані дзвонарі, може зашкодити, якщо довго перебувати під дзвоном, у який дзвонять. Кров в організмі розріджується, з’являються млявість, сонливість. Такий стан може протривати кілька днів.

Музика в бронзі

Після тих концертів у Києво-Софійському соборі музика дзвонів не давала спокою професорові Г.Черненку. Він багато чув про дзвоново-клавішний інструмент карильйон, перечитав про нього безліч публікацій. Виявилося, що у світі близько 900 карильйонів. Найбільший (74 дзвони загальною вагою 102 тонни) — у Рівердсайд-церкві Рокфеллерівського меморіалу в Нью-Йорку. Всього їх у США — 160, Голландії — понад 180, Бельгії — 90, Франції — 53, Німеччині — 35.

У невеличкому бельгійському місті Мехелен ще з XV століття на дзвіниці Санкт-Рембатського собору встановлено всесвітньо відомий карильйон.

Назва міста Mechelen французькою мовою звучить як Малин. Саме звідси й пішло визначення мелодійного, дуже приємного, м’якого за тембром дзвону — малиновий дзвін. Понад 300 років існує тут Королівська міжнародна школа для підготовки фахівців з гри на цьому інструменті. Щороку міська влада запрошує талановитих дзвонарів на фестиваль карильйоністів, аби вони тішили своїм мистецтвом бельгійців.

Директор Королівської міжнародної школи карильйона маестро Йо Хаазен на дзвіниці Михайлівського собору

Георгій Васильович поїхав туди, подружився з директором школи Йо Хаазеном, опанував гру на карильйоні, а головне — до дрібних деталей зняв на фотоапарат і телекамеру дзвони й механізм інструмента, переписав комп’ютерні програми.

Коли проектували й будували Михайлівський Золотоверхий собор, Г.Черненко приходив сюди, радив, як домогтися кращих акустики, лиття, добору й розміщення дзвонів. Його знання швидко оцінили й затвердили головним музичним консультантом дзвіниці. Він переконав міське начальство в необхідності створення карильйона, отримав благословення патріарха Київського і всієї Русі-України Філарета.

Українські умільці конструювали Михайлівський карильйон без креслень і схем, маючи на руках лише докладну відеозйомку, фотографії та дискети, привезені Г.Черненком.

Спеціально для цього відливалися дзвони. Найбільший, восьмитонний, — у Новограді-Волинському, менші — на фірмах «Благовіст», «Укрреставрація». Потім вибіркою металу з їхніх стінок на спеціально виготовлених і пристосованих токарських пристроях досягалося звучання кожного на певній ноті.

Ентузіазм і професійну майстерність у справі механічного поєднання дзвонів із фортепіанною системою клавіш проявили інженери об’єднання «Авіант» під керівництвом братів Сергія і Леоніда Ботвинків. Система дає змогу всього лише натисканням одним пальцем відповідної клавіші привести в рух язик великого дзвона та управляти всім 50-дзвоновим «хором» карильйона. Передбачили й можливість дзвонити традиційно — вручну, із натисканням важелів ногою.

Логічним завершенням усього комплексу дзвіниці став монтаж міських курантів. Щогодини від половини до півтори хвилини лунає певна музична мелодія, як-от: Гімн України, «Милость спокойствию», «Молитва за Україну», «Как же ты славная». Окрім православних, лунають мелодії українських народних пісень «Многая літа», «Щоб наша доля», «Взяв би я бандуру», «Червона калина», «Вечір надворі», «За світ встали козаченьки» та інші.

Програма розрахована до 2099 року з урахуванням переведення стрілок на літньо-зимовий час і високосні роки. На прохання мешканців навколишніх будинків, куранти з 12 ночі до шостої години ранку мовчать, не порушуючи їхнього сну.

Після завершення всіх робіт до скляної кабіни зайшли Г.Черненко та органіст Національної філармонії України В.Михалюк. Спочатку один, потім другий, потім обидва разом ударили по клавішах руками, ногами натискали педалі. Над площею залунали, змінюючи одна одну, мелодії.

— Тепер на цих дзвонах, як і в Мехелені, — каже Георгій Васильович, — можна грати твори Моцарта, Чайковського, Бородіна, мелодії народних і сучасних пісень і навіть джаз. Була б тільки на це згода духівництва — адже дзвони встановлені на православному храмі.

Переконавшись у чудовому звучанні, до Києва запросили директора Королівської міжнародної школи карильйона Йо Хаазена. Приїхавши, маестро відразу оглянув дзвони, механізми інструмента, а потім зіграв кілька мелодій. Він здивувався, що в Україні самотужки в настільки короткі терміни створили такий складний інструмент. А порівнювати йому було з чим. У Петербурзі більше шести років із допомогою бельгійців спочатку відновлювали привезений ще Петром I карильйон із Голландії, а потім усе ж таки вирішили побудувати новий.

Маестро Йо Хаазен, їдучи, сказав, що на Михайлівському дзвоново-клавішному інструменті можна вільно проводити великий міжнародний фестиваль карильйонної музики за участю відомих зірок-виконавців.