Сучасний розвиток української держави має кілька
парадоксальних, загадкових і навіть дивних особливостей. Великим
парадоксом є те, як вдалося таку різноманітну своїми регіонами,
етнічними й конфесійними ідеалами країну вберегти від серйозних
громадянських зіткнень. Великою загадкою є те, як все-таки не до кінця
зіпсутий у своїх моральних засадах народ не спробував революційно
відреагувати на вкрай цинічну, безвідповідальну політику влади за всіх
президентів і урядів. Однак найбільшою дивиною України є те, що її
державна структура ніяк не може скористатися із надзвичайно вигідного,
потенційно сильного геополітичного становища країни, власне зі свого
Причорноморського регіону, його багатств і природно-географічних
переваг.
Коли ми вернемося до ідей великих українських
державників чи виразників національної ідеї, то виявимо провіденційну
сутність заповіту князя Святослава Завойовника, який прагнув перенести
центр староукраїнської держави на Дунай і Причорномор’я; задумаємося,
чому Хмельницький так наполегливо прагнув порозумітися з Кримським
ханством, Портою і одночасно укласти вічний союз із Молдавським
князівством; побачимо, що в художніх візіях Шевченка Чорне море, прорив
у південний простір є не лише романтичними мотивами, а й глибинними
геокультурними концептами для української душі. Врешті, у 1941 р.
мислитель та ідеолог українського націоналізму Юрій Липа випустив
книжку „Чорноморська доктрина”, в якій докладно проаналізував
геополітичні, господарські, культурні, торгівельні перспективи розвитку
майбутньої української держав у чорноморському напрямку як
пріоритетному.
Голосні висновки Ю.Липи залишаються актуальними й
сьогодні. Україна повинна бути передусім державою таласократичною
(стратегічно-морською), через Чорне море будувати широку систему союзів
(передусім на Балканах, Кавказі і з Туреччиною), через море розгортати
інтенсивну торгівлю зі світом, відповідно планувати розвиток власного
виробництва, активно освоювати степову зону і берегову лінію
Причорномор’я, щоб перетворити цей макрорегіон в гігантську
господарську основу країни. Ю.Липа ще обґрунтовував південний напрямок
розбудови України ментальними схильностями українців до Півдня і
мореплавства.
Чому ж південна зона України сучасності не стала
основою для піднесення нашої держави, а більше уподібнюється до якоїсь
великої суспільно-політичної проблеми: там зріють антидержавні
тенденції, зміцнюється махрове антиукраїнство, зіяють виразки
антисоціальних прострацій? За роки відновленої української державності
не була розроблена й реалізована цілісна програма реукраїнізації
Причорноморського макрорегіону, який включає в себе Запорізьку,
Херсонську, Миколаївську, Одеську області та півострів Крим. За роки
бездержавності й імперського гніту ця територія України не могла
розвиватися органічно, тобто десятки і сотні тисяч українських
поселенців, які від 18 ст. почали освоювати південну зону сучасної
України, не мали найелементарніших умов для збереження і розвитку своєї
ідентичності: національних шкіл, університетів, культурних товариств,
господарських об’єднань і т.ін. Навпаки, усі вони були вкинуті в
колосальний млин імперської асиміляції в умовах спеціального краю
„Новоросія”, а потім в умовах звичайних російських імперських губерній.
Проти українців у цих краях працювало все: державна пропаганда
„общероссийскости”, система асиміляторської освіти, система таємного
нагляду і поліції, які на найменший порух українців дивилися як на
„найнебезпечніше мазепинство”, імперська система економічного визиску і
цинічної торгівлі на базі забезпечення тільки інтересів пануючої
верстви російського дворянства. Водночас імперія переселяла в південні
регіони і міста України сотні тисяч зденаціоналізованих заробітчан,
пролетаріїв і просто пройдисвітів, щоб у такий спосіб якомога
ефективніше „перемелювати” українське населення. У результаті Південь
України ще в період Російської царської імперії перетворився в один з
найбільш космополітичних макрорегіонів, де процвітали такі негативні
соціальні тенденції (особливо у більших містах), як різноманітні
спекуляції, брутальна торгівля, дрібне заробітчанство, зневага до
органічної праці і традиційної культури. Не випадково саме на Півдні
большевики й анархісти, ці найбільші безбатченки і руйнівники, знайшли
найширшу підтримку в межах України. Так звану „білу контрреволюцію” не
беремо до уваги, оскільки вона на 90 відсотків формувалася з утікачів з
різних регіонів імперії.
За роки радянської влади південноукраїнські
регіони були піддані ще ґрунтовнішій русифікації і денаціоналізації, до
яких додалася груба совєтизація. Відповідно на сьогодні Причорномор’я
великою мірою перетворилося на пояс, який відмежовує Україну від світу,
замість того, щоб бути географічним, культурним, ментальним поясом,
який би в’язав Україну зі світом, тобто із перспективою розвитку.
Південні області вже давно стали вотчиною малоросійсько-космополітичних
партій на зразок комуністів, Партії регіонів і БЮТу, вже давно тут
щораз глибше вгніжджуються відверто шовіністичні проімперські
середовища, якими стратегічно керують з Москви. Таким чином, навіть в
умовах української державності негативні процеси денаціоналізації і
русифікації не зупинилися, лише набрали нових форм і обертів: тепер
вони більше відбуваються через масове поширення російської
поп-культури, російських медіа впливів, антиукраїнських політичних
ідеологем, стереотипів і тенденцій в оформленні різних маргінальних,
малоросійських середовищ і проросійських організацій.
Зрозуміло, виною усіх цих деструктивних процесів
на Півдні є нетверда, непослідовна і ненаціональна політика всіх
дотеперішніх українських влад, які шляхом компромісів з
антиукраїнськими силами хотіли виторгувати певний зрівноважувальний
баланс сил у державі. Ніхто з чільних посадовців – від Президента до
партійного лідера – не боровся і навіть не хотів боротися з українських
Південь. І в цьому головна проблема.
Натомість український Південь – це безсмертний
дух козацької героїки і степового розгону нації, це містична потреба
моря в національній психіці і безмежні природні багатства, це блискучі
інтелектуали й ідеологи Дмитро Донцов і Ольгерд Бочковський, Євген
Чикаленко і Юрій Липа, чудові письменники Спиридон Черкасенко і Микола
Куліш. Цей великий простір, в який заселили стільки шовіністично
налаштованих чужинців, ще таїть в собі життєві сили і величні пориви,
але він потребує зусиль і конкретних дій від кожного українського
патріота – мешканця цього краю. Він потребує широкої і продуманої
програми з боку держави щодо проведення цілісної політики українізації
макрорегіону. А найбільше він потребує пробудження української
національної гордості, тієї гордості, що була в князя Святослава і
великого Богдана, у славного полковника армії УНР Петра Болбочана, що
на весні 1918 р. здійснив переможний похід у Крим для утвердження
української ідеї. Бо тільки національна гордість і гідність піднімають
з колін рабів, розбуджують до подвигів слабких, дають віру маловірним!
Ми віримо в український Південь!
Ми віримо в розбуджену велич української Припонтиди!
Тарас ПАЛІЙ
http://www.banderivets.org.ua/
