Народна педагогіка вчить нас шанувати старших, але найперше своїх батьків. Адже в гарній дружній сім'ї діти ростуть в атмосфері любові та чуйного і добродушного ставлення одне до одного. Сердечність, теплота сімейних відчуттів пробуджують у дитини бажання робити для оточуючих тільки гарне й приємне. Недовір'я до людей, грубе, безсердечне, байдуже ставлення до старших ми спостерігаємо найчастіше серед молоді, в тих сім'ях, де не все благополучно або в стосунках між дорослими, або в стосунках між дорослими і дітьми. Особливо байдужою і черствою стає дитина, коли відчуває неприязнь, є свідком безкінечних сварок між батьком і матір'ю. Хоч які б не були причини цих сварок, дітям важко бачити, як близькі їм люди конфліктують, звинувачують одне одного. В ці страшні хвилини у них зароджується недовір'я до людей, озлобленість, жорстокість, насторо­женість не тільки до батьків, але до всіх дорослих. Чим частіше дитина відчуватиме подібні переживання, тим важче їй буде потім повірити в добрі почуття та благородність людей.

Молодь ніколи не ображається на справедливе покарання, яке випливає із самого вчинку, зробленого нею. Справедливе й гуманне ставлення до людей потребує, щоб той, хто несправедливо звинувачував іншого, визнав свою вину. Тому молодь потрібно виховувати в любові й доброті. Сімейна атмосфера, в якій виростає чесна, проста, скромна молода людина, яка з любов'ю ставиться до людей, постає там, де не зловживають похвалою, не виховують боязні жорстокими фізичними покараннями, а розвивають вольові риси характеру, привчають добросовісно виконувати роботу; виховують у дітей любов та повагу до оточення. Молодь поважає тих старших, які вимогливі й справедливі, чуйні, уважні та ініціативні.
Але серед нас є такі, хто не тільки шанує людей, але й у важку годину не поспішає на допомогу навіть своїм батькам. Сьогодення свідчить, що хами та грубіяни живуть поміж нами. Тепер, мабуть, частіше, ніж колись, чути нарікання старших на бездушність молоді, їхню грубість і байдужість.
За що ж молодь повинна любити, виявляти повагу до старших, зокрема батьків? Спробуймо відповісти на це запитання. Хто першим посміхається до немовляти? Хто вдень і вночі чатує над колискою та накриває, закутує безпомічну крихітку? Хто навчає робити перші кроки в житті? Хто першим складає дитячі рученята до молитви? – Тато й мама. Народна мудрість вчить: «Добрі діти – батькам вінець, а лихі – кінець».
Святе Письмо про пошану до батьків каже: «Хто шанує батьків, той гріхів позбувається». Ісус Христос – взірець послуху і пошани до своїх батьків. Жодна людина, котра будь-коли жила на землі, не зрівняється своєю доброю поведінкою з Ісусом. Євангелист Матей наголошує, пишучи про молитву Ісуса в Гетсиманії, якою Він звертається до свого Отця: «Отче мій, якщо можливо, нехай мене ця чаша мине. Однак, не як я бажаю, лише – як ти». Одна з Десятьох Божих заповідей стосується сім'ї, її внутрішнього єднання, тобто, пошани. Для висловлення спільності поколінь Бог стверджував: «Шануй», – оскільки сім'я є спільністю між чоловіком і жінкою, батьками і дітьми, цілими поколіннями. Шануй батька й матір, бо вони дали тобі життя, ввели в коло людського існування: роду, культури… Не можливо, щоб ціле існування людини було позначене пошаною до інших людей, якщо найперше вона не буде виявляти пошани до своїх батьків. Повага до старших, а особливо до батьків, проявляється в 3-х площинах: довір'ї, послуху та любові. Отже молодь зобов'язана виявляти пошану не тільки на словах, але й у всіх справах щоденного життя. Є старовинні українські легенди, які зображують любов і пошану та спонукають до їх виявлення у житті.
1) Одна сім'я мала єдиного сина. Виріс юнак ставний, гарний. Одружився з дівчиною предивної, небаченої краси. Привів молоду дружину в рідну хату. Не злюбила молода невістка свекруху, зненавиділа її. Боялася мати показатися їй на очі, сиділа в сінях. Але й це не заспокоїло красуню. Каже вона чоловікові: «Коли хочеш, щоб я жила з тобою, убий матір, вийми з її грудей серце і спали на вогні». Не здригнулося нічого в грудях сина, зачарувала його небачена краса дружини. Каже матері: «Наказала дружина вбити вас, мамо...» Заплакала жінка й відповідає: «Ну що ж, сину, роби так, як велить серце». Пішов з матір'ю в діброву, наламав сухого хмизу, розпалив вогнище, потім убив матір, вийняв з грудей серце, поклав у полум'я. Спалахнув сучок, тріснув, полетіла жаринка, вдарила сина в обличчя, обпекла, скрикнув від болю, закрив долонею опік. Стрепенулося материнське серце, що горіло на вогні, прошепотіло: «Синочку мій, тобі боляче? Зірви листок подорожника, ось росте біля вогнища, візьми та приклади серце материнське… Потім знову у вогонь покладеш». Заридав син, схопив гаряче материнське серце в долоні, повернув його в розкраяні груди, облив гарячими сльозами. Зрозумів, що ніхто й ніколи не любив так гаряче й віддано, як рідна мати. І таким всесильним було бажання материн­ського серця бачити сина радісним і безтурботним, що воно ожило, зрослися рани, підвелася мати і міцно обняла юнака… Осоружною стала синові його дружина-красуня, не міг її бачити. Не вернулася додому й мати. Пішли вдвох степами широкими, стали двома могилами високими.
2) Колись старих людей, які вже нічого робити не могли, спускали у провалля, щоб дарма хліб не їли. Один юнак, котрий дуже любив свого батька, не виконав закону, заховав його в хліві та годував таємно. Через деякий час наступив неврожайний рік. Нічим людям сіяти. Старий побачив, що син чогось зажурився, розпитав про все й порадив зняти зі стріхи снопи, ще раз обмолотити їх і засіяти. Так хлопець і вчинив. Зродив у нього хліб найкращий, найбільша нива була засіяна. Люди допитувалися, як він до того додумався. Юнак спочатку мовчав, але згодом розповів, що так навчив батько. З того часу люди почали шанувати старших до самої смерті, бо вони мудрі, навчені життям.
Такі легенди, створені народною мудрістю. Немає любові сильнішої за батьківську. Немає вищої радості для старшої людини, яка відчуває наближення присмерку свого життя, ніж вдячність дітей. І нема гіркішого й сумнішого почуття для батьківського серця, ніж відчувати, що їх син або дочка байдужі, безсердечні, що вони забули про добро, зроблене для них. У невичерпному джерелі народної моралі нам треба черпати духовну енергію справжньої людяності, дружби і братерства вільних людей. Адже як знаємо, кожна людина нещадно засуджує невдячність і возвеличує благородність любові й пошани.
Запам'ятаймо таку істину: до старших, особливо близьких, треба завжди ставитися зі щирою любов'ю та повагою, і тим самим забезпечимо щасливе життя всім людям. Хай їхня старість ніколи не знає горя. Це буде метою всього нашого життя. Тож дорога молоде, пам'ятай про старших так, як пам'ятають про тебе. Будьте для них завжди милими і слухняними, любіть їх і шануйте, бо цього хоче від усіх наш Небесний Отець.