Цього року виповнилося 20 років з часу виходу УГКЦ з підпілля, яке
тривало понад 40 років. У березні 1946 року була знищена українська
церква: майно націоналізовано, храми перейшли до російської церкви. Але
історична справедливість вимагала повернення храмів тим, кому вони
належали до Львівського псевдособору 1946 року. Хоч УГКЦ юридично була
знищена, але вона діяла в підпіллі. У кінці 80-х років церква відкрито
почала заявляти про себе. Процес виходу УГКЦ з підпілля почався з 1987
року, з часу оголошення 4 серпня заяви трьох єпископів (Василика,
Маргітича, Дмитерка), 23 священиків та 180-ти вірних.У ній йшлося про
те, що церква виходить з підпілля, що УГКЦ була репресована незаконно,
але ліквідувати її не вдалося.
Центром боротьби стала Зарваниця
У 1988-му році, в рік 1000-ліття Хрещення Русі-України,
посилився рух за легалізацію УГКЦ, у тому числі на Тернопіллі, де
центром боротьби за відродження церкви стала Зарваниця. 25 квітня
1988-го року під проханням до райвиконкому відкрити Греко-католицьку
церкву там було зібрано 104 підписи віруючих. А 21 травня відбулися
масові зібрання греко-католиків з цього приводу. 17 липня до Зарваниці
прибули члени Комітету захисту УГКЦ (утвореної в жовтні 1987-го у
Львові) владика Павло Василик, Іван Гель та Степан Хмара і організували
збори, на яких збирали підписи за легалізацію УГКЦ. Але радянська влада
відповіла на цілком законні вимоги віруючих репресіями. 9 осіб було
притягнуто до адмінвідповідальності, 6 осіб оштрафовано ще шістьом
прокурор району виніс офіційні попередження, з іншими проведено
профілактичні бесіди.
Через деякий час з вимогами про відкриття
Греко-католицької церкви виступили сіл Соснова Теребовлянського та
Голгоча Бережанського району, а також кількох сіл на Борщівщині. Але
влада не реагувала. Перед нею стояло завдання не допустити
греко-католиків до їхніх же храмів, відібраних у 1946-му.
Голодували на московському Арбаті
З часом рух за легалізацію УГКЦ став масовим,
відголоски докотилися до Москви. У травні – грудні 1989 року на Арбаті
в Москві тривало голодування вірних УГКЦ, що привернуло увагу світової
спільноти. Відтак боротьба нарешті привела до легалізації церкви у
грудні 1989-го, про що оголосила влада після зустрічі Генерального
секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова з Папою Римським Іваном Павлом ІІ.
Але КПРС, КДБ та органи державної влади і далі чинили
опір відродженню УГКЦ. У Тернополі, як центрі боротьби за легалізацію
церкви відбулася Всесоюзна конференція «Опыт роботы парторганизаций
Украины по совершенствованию межнациональных отношений в условиях
перестройки», на якій обговорювались і міжконфесійні відносини.
Доповідь зробив тодішній ідеолог КПУ Леонід Кравчук. Основна її думка
полягала в тому, що без Московської церкви цього питання не вирішити.
«Вопрос восстановления униатской церкви – это не только проблема
взаимоотношений государства и церкви, но и отношений между Ватиканом и
Московской Патриархией… Это политическая проблема, и без учета мнения
Русской православной церкви ее не решить» (Кравчук виступав російською,
тому процитовано мовою оригіналу).
Духовенство «в погонах»
Чому компартійний функціонер з такою повагою ставився
до РПЦ? Відповідь на це дає доповідна відділу пропаганди ЦК КПРС від 13
березня 1986 року, в якій говориться: «Доручити Раді у справах релігій
при Раді Міністрів СРСР спільно з КДБ СРСР підготувати пропозиції по
впорядкуванню підготовки кадрів духовенства». Отже, духовенство РПЦ
було «в погонах», тому воно так боролося проти греко-католиків!
Процитуємо ще кілька документів ЦК КПУ. У доповідній
«Про уніатську (українську католицьку) церкву в Західних областях
України» від 21 березня 1989 року. ставляться конкретні завдання
боротьби з греко-католиками: «Ідеологічний відділ ЦК, обкоми партії,
партійні та радянські органи на місцях повинні уважно аналізувати
релігійну обстановку в регіонах і вживати заходи для запобігання та
нейтралізації уніатсько-націоналістичного екстремізму». Далі йшлося про
те, що відродження уніатства на Україні мало б виключно негативні
політичні, соціальні й духовні наслідки. У так званому «уніатському
питанні» релігія – прикриття для націоналізму, для релігійного і
політичного сепаратизму, що уніати виступають із закликом боротися за
створення «суверенної соборної української держави».
У цій же доповідній наводяться дані про кількість
греко-католицького духовенства в підпіллі (4-7 єпископів, 270
священиків, 500 монахів. Звичайно, це дані, які були відомі органам). В
іншій доповідній ЦК КПУ від 26 червня 1989-го. «Про спробу відродити
уніатську (українську католицьку) церкву в Західних областях України»
говориться: «Реєстрація УГКЦ викликала б серйозний конфлікт і розкол
віруючих за релігійно-національною ознакою. Була б створена легальна
база консолідації антиросійських, націоналістичних настроїв, посилення
релігійного, а потім і політичного сепаратизму. Був би нанесений удар
по лояльній, миротворчій позиції РПЦ».
260 тернопільських храмів віддали РПЦ
3 липня 1989-го ЦК КПУ направив у всі обкоми та
облвиконкоми доповідну, в якій рекомендував посилити реєстрацію громад
РПЦ. Відтак упродовж першої половини цього року в Україні було
зареєстровано 1300 нових громад РПЦ, яким передали 1000 закритих
культових споруд. На Тернопільщині таких було передано 260.
Дуже активно проти легалізації УГКЦ виступала сама
Російська православна церква та її екзархат в Україні. Процитуємо слова
тодішнього екзарха РПЦ в Україні в інтерв’ю газеті «Радянська Україна»
від 09.05.1989року: – «Небажані наслідки дало б відродження унії на
Україні. Навіть тепер ми це гостро відчуваємо. Зустрічаємося з фактами
ворожого ставлення до РПЦ, неповаги до її ієрархів, закликали мирян не
ходити до наших храмів. І це в умовах, коли УГКЦ не легалізована. А що
було б, якби її легалізували?».
Священний синод РПЦ у грудні 1989-го виступив
із заявою, в якій дії комітету «По захисту Української католицької
церкви» та деяких діячів «Українського народного руху за перебудову»
названо протиправними і такими, що розпалюють міжконфесійні та
міжнаціональні відносини. Позицію Синоду підтримав і Архієрейський
собор РПЦ в січні 1990-го. Не дивно, що РПЦ виступала проти легалізації
УГКЦ. Але проти виступали і деякі ієрархи УАПЦ, яка також
відроджувалась. Так, у листі Голові Верховної Ради України Івану Плющу
тодішній архієпископ Тернопільський і Бучацький протестує проти
повернення храмів греко-католикам. Він писав: «… Сьогодні відстоювати
Унію, УГКЦ, а ще паче, Українську католицьку церкву, означає не тільки
кривити душею, але й облудними методами затягати в петлю українську
душу».
Демократична міськрада розподілила храми відповідно до результатів опитування
Тернопільська міська рада першого демократичного
скликання в 1990 році прийняла ряд рішень про повернення храмів та
майна відроджуваній греко-католицькій церкві. Так було повернуто церкви
громадам у Кутківцях і Пронятині. Рада зініціювала й будівництво церкви
Успіння Пресвятої Богородиці (Монастирської) на вул. Острозького, яка
була знищена комуністичною владою в 1962 році. Було виділено кошти на
її будівництво.
Депутати міської ради також передали тоді
греко-католицькій церкві земельну ділянку в сквері між бульваром
Т.Шевченка і вулицею Січових Стрільців (цю землю ще до 1939-го купив
Митрополит Андрей Шептицький для будівництва катедри в Тернополі).
Зараз там побудовано єпархіальне управління УГКЦ і встановлено
пам’ятник Шептицькому.
Пізніше Тернопільська міська рада підтвердила попередні
рішення про передачу УГКЦ приміщення Домініканського костелу, прийняті
раніше міськвиконкомом і облвиконкомом. А громада УГКЦ була
зареєстрована 6 грудня 1989-го.
Перша літургія відбулась у цьому храмі 22 грудня, її
відслужили отці. Ігор Возьняк (нині Архієпископ Львівський) та Іван
Сеньків (нині парох у Чорткові).
Для вивчення стану міжконфесійних відносин у місті,
міська рада на початку літа 1990-го провела соціологічне опитування.
Результати були наступні: греко-католиків – 58,8%, вірних УАПЦ – 16,1%,
вірних УПЦ(МП) – 10,5%. Відповідно до цих даних і було розподілено між
громадами міські храми. Потім цей досвід використала і обласна рада.
На сьогодні, після 20 років з часу виходу з підпілля,
УГКЦ має статус легалізованої, але офіційно так і не реабілітована.
Вийшовши в 1989 році з підпілля, церква самолегалізувалась. Але якщо
питання про легалізацію вирішилося таким чином, то проблему
реабілітації повинна вирішити держава. Адже документи свідчать, що саме
держава нищила раніше УГКЦ. Як підтвердження, процитую ще один
документ. З доповідної записки секретарю ЦК КП(б)У Хрущову про
Львівський «Собор» 1946-го року «Униатская церковь в СССР волей
Советской власти ликвидирована. Митрополит Иосиф Слепой и епископы уже
не возвратятся к власти … Поставлен вопрос о немедленном разрыве с
Ватиканом и о подчинении ее патриарху Московскому и всея Руси»…
Павло СЛИВКА, голова комісії міської ради з питань культури, національного та духовного відродження в 1990-94рр.
http://t-v.te.ua/
