Насильство для молодої людини нині починається не в місцях позбавлення волі, не в армійських казармах, де ще не вивітрилися традиції пріснопам’ятної «дідівщини». Воно починається для декого з дитячого віку — за дверима вітчизняних сирітських будинків, маленькі вихованці яких виводять у зошитах своє перше слово «мама» з острахом. Бо для них вона — всього-на-всього незнайома жінка, яка колись прирекла своє маля на дитинство в косу лінійку. Хоч повинна була зробити все, аби воно було безхмарним.

 

«Від п’ятирічної дитини до мене тільки крок. Від немовляти до мене страшна відстань», — сказав хтось із класиків, мабуть, і не припускаючи думки, що його слова можуть бути сприйняті буквально. Насті було лише п’ять років, коли той один крок перестав бути відстанню між нею і вихователькою дитячого будинку і змінив її до цього оптимістичне дитинство на безрадісне й сіре. Залишив не лише синяки на тілі, а й болючу рану в душі, заклеймувавши малу тавром жертви насильства. Те, що стала нею, сповна зрозуміла лише нині, вже 15-літньою.

Коли дівчина чує про те, що, мовляв, багато дорослих мріють повернутися в дитинство, вона іронічно посміхається й каже, що готова поступитися їм місцем. Бо Настине дитинство — то невеселий урок, який розпочався дзвінком-сигналом про позбавлення її тата й мами батьківських прав. Воно, дитинство, запроторивши Настю до сиротинцю, показало своє істинне обличчя, свою справжню посмішку. Навіть не гірку посмішку, а конвульсивну гримасу болю, з якою сьогодні дівчина згадує своє стражденне дитинство. Бо той сумний урок тривав і після першого, особливо пам’ятного, епізоду насильства над нею, коли педагог підняла руку на свою маленьку підопічну. Потім з Насті, вже школярки, на уроці перед ровесниками постійно глузували вчителі, тож часом їй хотілося закричати на весь світ: «Дозвольте вийтиѕ з дитинства». Вийти так, як виходять із класу. Втім, тепер дівчина сором’язливо ховає погляд, коли дорослі просять розповісти про її дитячі літа.  

 

45 хвилин принижень людської гідності

Настя не звикла довіряти дорослим. І коли їй говорять, що ті в душі й далі залишаються дітьми, лаконічно коментує: «Дуже жорстокі дітиѕ». Бо дівчина не із жалісливих розповідей ведучих телепередач знає, що то значить стати жертвою насильства. Моїй юній співрозмовниці особливо прикро те, що людиною, яка вирішила показати дитині, «хто тут за старшого» й осипала її градом ударів, виявилась перша Настина вихователька в дитбудинку. Дитяча драма розпочалася з невдоволених поглядів цього, з дозволу сказати, педагога в бік підопічної та словесних, при інших дітях, принижень дівчинки, а закінчилася жорстоким побиттям її в сирітському «покої».
і що б не чекало Настю в майбутньому — зло чи, може, все-таки добро, в її спогадах дитинство залишиться 45-хвилинним уроком постійних принижень її гідності як людини, нехай ще й малої. Вивівши у зошиті  своє перше слово «мама» з острахом, вона так само не без ляку очікувала настання другого уроку для себе — дорослого життя.

 

Це повинен знати кожен

В українському законодавстві насильство трактується як будь-які умисні дії фізичного, сексуального, психологічного чи економічного спрямування, якщо ці дії порушують конституційні права і свободи дитини як людини та громадянина, завдають їй моральної шкоди, шкоди її фізичному чи психічному здоров’ю.

Застосування фізичної сили щодо дитини — то не просто черговий привід покритикувати дорослих, котрі вдаються до такого методу виховання. То ще й вагома підстава для порушення кримінальної справи за фактом насильства над дитиною. Як відомо, застосування тілесних покарань порушує цілу низку прав дитини, що закріплені в Конвенції ООН про права дитини і знайшли підтвердження в Конституції України, Сімейному кодексі України та Законі України «Про охорону дитинства», а саме: право на рівний захист перед законом; право не піддаватися жорстокому ставленню; право на життя та фізичну недоторканність; право на найвищі стандарти фізичного і психічного здоров’я та інші. Отож за кожен протиправний крок тому, хто зробив його, рано чи пізно доведеться відповідати. Таку юридичну відповідальність за знущання над дітьми передбачено статтями Кримінального кодексу України. Але є відповідальність і моральна — вона прописана на сторінках людської совісті.

 

«Ягнята мовчатимуть...»

Саме так сумної Настиної пам’яті вихователька висловлювалась не тільки про неї, а й про інших своїх підопічних з дитбудинку. Історія моєї співрозмовниці — то лише один кадр із чорно-білої епопеї зламаних дитячих доль. Чому ж педагог, котра, виявляється, вдома була зразковою мамою і дружиною, дозволяла собі вважати отих сиріт і напівсиріт без батьків чи при живих непутящих батьках беззахисними ягнятами, над якими можна знущатися, чинити самосуд? Для свого самозахисту, коли випадки фізичних покарань вихователькою Насті й інших дітей навіть за найменший непослух, як мовиться, випливли на поверхню, вона обрала аргумент: «Ці діти не мають поваги ні до себе, ні до тих, хто намагається їм допомогти. Живуть брудними мріями, а світ довкола готові  втопити в ложці води». Аргумент дивний, вельми сумнівний, адже діти, з котрими так жорстоко і несправедливо повелася доля — опинилися без батьківського піклування, як ніхто інший із їхніх ровесників потребують прихистку і душевної ласки від оточення, особливого підходу до себе.

За словами психолога Івано-Франківського обласного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Оксани Румак, насильство дорослого над дитиною є проявом його безсилля, намагання утвердитися за її рахунок і довести власну значущість. «Завжди легше вдарити дитину, аніж знайти компроміс, налагодити конструктивний діалог із нею», — каже фахівець.
Хіба педагог, який відчуває власну потрібність суспільству, бачитиме сенс своєї виховної діяльності в тому, аби «ягнята мовчали»? Настина історія свідчить: вихователька була зацікавлена у мовчанні своїх підопічних тому, що просто побоювалась можливого оприлюднення дітьми фактів насильства над ними в стінах сиротинця. Взагалі, працівники дитячих будинків хотіли б чути з уст своїх вихованців не нарікання й звинувачення, а слова вдячності й любові до них. Може, отой ляпас виховательки, а за ним і чутливіші удари по голові, всьому тілу — то намагання пояснити, що коли мама й тато фактично відмовились від дитини, то ніхто не збирається панькатися з нею? Чи внутрішнє бажання педагога просто не «прив’язувати до себе» дітей, котрих чекає з досягненням повноліття життя без жалю і сентиментів?
Схоже, покинуту батьками дитину підстерігає зловісна карма. Мало того, що в її душі залишиться назавжди порожнім те місце, яке по праву мало належати батькам. Через жорстокість дорослих порожнечу буде заповнено замість повітря вакуумом — браком довіри до всього навколишнього
світу. 

Втім, я чула і про непоодинокі випадки, коли саме дитячий будинок ставав новою точкою відліку в житті його вихованців. Коли в його стінах народжувались і здійснювались мрії дитини, а мамою для неї ставала жінка (неважливо — вихователька, вчителька чи прибиральниця), котра вміла бути не «над», а «поряд» з дівчинкою чи хлопчиком. Дуже хотілося б вірити, що ця та інші такі самі історії, в яких фігурує насильство, є скоріше винятком, аніж правилом.

 

Віднайти нитку Аріадни

Проблема сирітства чимось нагадує нитку Аріадни. Її початок бачиш, а от кінець губиться в клубку суперечностей.

Послідовність життєвих метаморфоз така: втрата дитиною батьків, сиротинець, насильство вихователів і як наслідок — готовність приниженої душі хлопчика чи дівчинки відповісти світові тим же. Адже навіть у Старому Завіті сказано: «Око за око, зуб за зуб». Не дивно, що людина, яку в дитинстві таврували ягням безмовним і опускали до рівня безправної істоти, намагається відплатити людству тією ж монетою.

Статистичні  дані, які я почерпнула у ВГО «Служба у справах дітей», налаштовують, м’яко кажучи, на не зовсім оптимістичний лад. В Україні від 70 до 90 відсотків обстежених у різних регіонах дітей страждають психічними розладами. Це наслідок складної економічної ситуації і насильства, спричиненого дорослими, зокрема і в сім’ї. Діти, які живуть з батьками, теж нерідко наражаються на психологічне знущання, а то й випадки фізичних покарань вчителями у школі, побиття своїми однолітками. А що вже казати про дівчаток і хлопчиків, котрі опинилися без батьківської опіки. Щороку в сирітські притулки нашої держави потрапляє в середньому до 15 тисяч дітей, з них понад п’ять тисяч — із малозабезпечених родин, близько трьох тисяч — із багатодітних, більше сотні дітей, що піддавалися сексуальному насильству. За спостереженнями соціологів, у 60% випадків насильство над дітьми відбувається в родині, у 18% — на вулиці, в 10% випадків — у школі.

Як же віднайти кінець нитки Аріадни, що заплуталася в клубку жорстокості дорослих та смиренності дітей? і чи не вибухне коли-небудь оте тихе мовчання пронизливим криком? Цілком очевидно, що вибухне. Має кардинально змінитися ставлення дорослих до проблеми сирітства, щоб у суспільстві змогли розірвати замкнене коло: жорстокість породжує жорстокість у відповідь...

Звісна річ, насильства над хлопчиками й дівчатками в дитячих будинках не стане менше лише від того, що ми вкотре нагадаємо про необхідність захисту інституту сім’ї і батьківства в Україні. Бо коли вже доля розкреслила для декого дитинство косою лінійкою, то треба зробити все можливе, аби його ще й ніхто не заплямував власним цинізмом і знущанням над дитиною. Теоретики від педагогічної науки стверджують, що концентрація насильства над хлопчиками й дівчатками без батьківської опіки зменшиться, принаймні, удвоє, якщо замінити сирітські притулки на центри соціальної реабілітації. Президент України Віктор Ющенко, який взяв участь у проведеному в червні 2005 року круглому столі на тему «З любов’ю та турботою до дітей» заявив: «Ми маємо забрати з вулиці дитину, яка там опинилася, якщо вже ми допустили, що вона вийшла на вулицю. Для цього є практично один шлях — дати дитині не спецзаклад, не інтернат, а родинуѕ Доведено — для безпритульної дитини найкраща форма влаштування: передача у прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу. Не інтернатиѕ не інтернати».

Як бачимо, навіть сам глава держави радикально налаштований проти закладів інтернатного типу —  притулків для малих українців, котрі залишилися без батьківського піклування. Свою позицію він обррунтував даними інституту соціальних досліджень ім. О. Яременка: «Після випуску з інтернатів кожен п’ятий вихованець стає безпритульним. Кожен другий вдається до протиправних дій, стає злочинцем. Кожен сьомий вдається до спроби покінчити життя самогубством, він не знаходить відповіді серед цих дорослих мам, тат, яких мільйони, десятки мільйонів. Дитина залишається віч-на-віч із проблемою». 

Висновок з усього того, про що я тут розповіла, може бути один: насильство породжує насильство, аж до порушення закону. Отож потрібно змінювати не просто вивіски, а сам устрій життя, узвичаєний в стінах так званих дитячих будинків.

«Історії відомо мало випадків, коли інтернат залишав по собі світлу сторінку в житті дитини. Тому, мабуть, реформування системи закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, є доцільним. Важливо подарувати дитині сім’ю, а не її невдалу копію», — наголошує на необхідності докорінних, а не поверхових нововведень у сфері захисту дитини директор юридичного департаменту Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда-Україна» Мар’яна Євсюкова.

Прикро, коли й далі майбутнє сиріт чи напівсиріт визначатиме будинок, який тільки зветься дитячим. У ньому ніколи немає вдосталь солодощів, а клоуни якщо і приходять в гості, то лиш тому, що за це їм заплатив якийсь поважний дядько-спонсор. Героїня моєї розповіді Настя вже, на щастя, як вона каже, розпрощалася із сирітським пеклом, хоча в ньому вряди-годи траплялися і янгольські дні свят, але навіть про них дівчина нині згадує неохоче. У моєї співрозмовниці ще зовсім невеликий життєвий досвід, та вона переконана: між дитиною і дорослим, котрий наважився підняти на неї руку, завжди існуватиме відстань. Відстань далеко не в один і навіть не в десяток, сотню кроків: її еквівалентом є людська байдужість до долі чужої, а то й власної дитини, недотримання Божої заповіді про любов до свого ближнього. Зрештою, таких, як 15-літня Настя, в нашій країні тисячі. Чи захотіли б вони знову переступити поріг дитячого будинку з усмішкою і словами: «Дозвольте повернутись у дитинство»? Позитивна або ж, навпаки, негативна відповідь на це запитання мала б, як на мене, засвідчити показник ефективності роботи педагогів у вельми актуальному контексті боротьби держави і суспільства з насильством над дітьми.

 

 

P. S. Історія Насті, що лежить в основі цієї статті, — то лише бекрраунд, автор навела цей приклад не стільки для розслідування його керівниками управління освіти чи правоохоронцями як конкретного факту, скільки для журналістського аналізу й узагальнення. Ім’я героїні розповіді змінено, а дитячий будинок, в якому вона виховувалась, не названо задля збереження конфіденційності інформації. Будь-які можливі збіги колізій і дійових осіб статті з реальними подіями і людьми є випадковими.

http://www.galychyna.if.ua/index.php?id=single&no_cache=1&tx_ttnews[tt_news]=8295&tx_ttnews[backPid]=24

Схожі матеріали: