Богдан КОРДЮК

ЄВГЕН КОНОВАЛЕЦЬ — ВІЙСЬКОВИЙ І ПОЛІТИЧНИЙ ОРГАНІЗАТОР

Можливо, для декого здаватиметься принижуванням постаті полковника Євгена Михайловича Коновальця, якщо вважати його лише за організатора. Я думаю, одначе, що саме ця його виразна властивість зробила його великим.

Про Полковника з'явилося чимало статей та брошур, а у працях про нашу новітню історію и різних спогадах йому присвячено, зрозуміло, чимало місця. Але, залежно від настанови авторів, це або майже панегірики, сповнені всіляких перебільшень, або тенденційні пояснення, сповнені злоби, підозри й намагань дискредитувати тощо. Натомість мало безпристрасних, речевих пояснень.

Тому нехай буде мені дозволено сказати напочатку, ким, на мою думку, полк. Є.Коновалець не був. Отож, він не був теоретиком і жадною мірою ідеологом, не був також публіцистом чи журналістом. Усім цим він не був, бо за своєю природою та темпераментом просто не хотів бути…

Виступаючи з словом, Полковник ніколи не вживав пишномовних фраз, а завжди говорив сухо, безпосередньо до речі, хоча часто захоплювався порушеною справою, і було пізнати, що він її глибоко переживає. На всіляких конференціях, більших або менших зустрічах, Полковник не виступав з довгими промовами. Він це залишав іншим. Для себе резервував роль уважливого спостерігача, і учасники відчували, що він їх дуже докладно спостерігає.

Полковника трудно вважати за великого полководця, стратега у розумінні керування великими армійськими з'єднаннями в «нормальній» війні. Якщо він і посідав у цьому напрямі талант, то просто не було жадної нагоди його виявити. Сам про себе він залюбки говорив, що він тактик. Але таке окреслення, без сумніву, занадто вузьке, і воно випливало радше з його чисто людської скромності.

Полковник ніколи не давав відчути нікому свого вождівства. Не любив пози і просто не зносив, коли його оточували штучним престижем. Ми, тодішні молоді крайовики, брали йому це за зле, бо ж ми хотіли бачити його на «вождівському п'єдесталі». Хоча Полковник ніколи не ставав на «вождівські котурни», проте все-таки він якось природно тримався дистанції. Тоді ми брали йому також за мінус, що він не ділив українців згідно з тодішньою нашою панівною ідеологічною настановою, на, з одного боку, націоналістів, і, з другого боку, — на всякого роду опортуністів, пристосуванців і т.п. Він завжди брав до уваги осіб як таких за те, ким вони посутньо є, а не за таку чи таку їхню партійну наличку.

Полковник був, без сумніву, ідеалістом, але не фантастом-мрійником. Він завжди розраховував усе нахолодно і мав ясний погляд на «реалітети». Його глузд, не обтяжений ніякими пересудами, ідеологізмами чи іншими «заскоками», дозволяв йому бачити проблеми та речі ясніше й виразніше, ніж багатьом іншим. У нього сполучалося знання не лише про те, що, але й про те, як робити. Щоправда, з другого боку, саме ці властивості, мабуть, перешкоджали йому мобілізувати емоційні сили, яких він потребував, і на які, по суті, розраховував.

Треба підкреслити також справді рідку властивість у Полковника, що він учився на доконаних помилках та відверто до цього признавався. Власне, скромність, відсутність вождівських манер, а також своєрідна великодушність робили його постать по-людському милою і викликали дружню атмосферу, просто провокуючи на щиру та відверту розмову. Але це не означало, що Полковник не був повністю свідомий своєї ваги та ролі, або що він мав будь-які комплекси неповноцінності, які дуже часто компенсуються перегинанням у протилежний бік, зарозумілістю тощо.

Полковник сам дуже точно і ясно окреслив свою роль в одному листі-звідомленні з 18.01.1935. Мова про його власне з'ясування перед генеральним федеральним прокурором у Швейцарії під час, коли він дістав доручення негайно покинути цю країну. Цитую за Євгеном Онацьким:

«…Беручи під увагу цю мою роль під час визвольних змагань, а далі дійсне положення українців під теперішній момент, я не заперечую, що в цій затяжній боротьбі зокрема, молоде покоління, виховане па традиціях тих визвольних змагань, хоче в моїй особі бачити символ дальших українських визвольних змагань, яких кінцева ціль — створення української держави. Саме те намагання українського загалу, зокрема, української молоді, бачити в мені той видимий символ безперервності змагань українців до самостійності і є причиною тих атак і ненависті до мене як з боку поляків, так і більшовиків. Тим теж треба пояснити, що як одні, так і другі намагаються мене в першу чергу морально нищити і робити мені всякі можливі труднощі, зокрема, представляючи мене, як провідника наскрізь терористичної організації, утруднювати мені перебування в будь-якій країні. З уваги на це я мушу дати пояснення, що український визвольний рух в основі не терористичний. Його завдання — в першу чергу підготовити український загал до того, щоб у випадку якихось міжнародних комплікацій українська нація була готова до тих подій та щоб при розвитку тих подій була вона підготована до створення своєї власної держави…».

І ще одне речення, дуже характерне, з листа Полковника з 20 травня 1935 року:

«…Мені тепер ідеться про те, щоб ворогам і противникам показати, що, незважаючи на їхні інтриги, ми маємо такі сильні моральні основи, що з ними їм боротися не легко…».

Обидві наведені вище цитати взято із чиказького журналу «Самостійна Україна» за травень 1963 року, із статті Євгена Онацького «До біографії сл.п. полк.Є.Коновальця».

Звертаю увагу на вислови «морально нищити», «сильні моральні основи», бо, власне, поняття моралі повторюється в принагідних писаннях та висловах Полковника дуже часто. Свою діяльність і організацію, яку він очолював, він завжди трактував як високоморальне діло…

Отже, ким був, властиво, Полковник? Він був, передусім, військовим і політичним організатором, з незвичайною інтуїцією. Треба підкреслити: не менеджер, а політичний організатор, отже, особа, що має дар та здібність гуртувати людей навколо великого завдання. Дальшими передумовами чи властивостями організаційного хисту були: невсипуща енергія, активність, реалізм в оцінюванні умов та становища, швидка орієнтація та критичність розуму, вміння схоплювати з гущі всіляких компонентів найістотніше. Політична інтуїція це непересічне обдарування, але й вона потребує для свого вияву передумов, ідеалізму в настанові, твердого та послідовного характеру й здорового глузду.

Діяльність Полковника припадала на його розмірне молодий вік. Він народився в 1891 році, отже, під час визвольних змагань йому не доходила тридцятка. Він згинув на 47 році життя, отже, у досить молодому віці. Його дія обіймала не більше, ніж два десятиріччя.

Усе це треба мати на увазі, щоб усвідомити, що його рішення не спиралися на глибоких студіях та довгорічному досвіді, а випливали з дуже чуйної інтуїції. Відома річ, зрештою, що революції виконують і ними керують майже завжди молоді люди. Так було у французькій революції 18 сторіччя, в бурхливих роках половини XIX сторіччя, у великій революції на сході Європи, а й у наших визвольних змаганнях. Старші віком люди можуть бути добрими політиками, керувати державами, бути великими стратегами, хоч не полководцями, але в бурхливі роки повстання, революції завжди на перший план висуваються молоді люди.

Для характеристики організаційного таланту Полковника ще з цілком молодих років наведу уривок із спогаду Андрія Мельника п.н. «Дві зустрічі», вміщеного в журналі Самостійна Україна, Чикаго, ч. 5. 1963:

«…Коли ми приїхали до царицинського табору, один з перших українців, з яким познайомилися, був молодий, рухливий, незвичайно привітний полонений старшина, який, довідавшись про наше прибуття, постарався в таборовій адміністрації про найкраще приміщення нас, поміг полагодити перші вступні формальності, зорієнтував про місцеві відносини і познайомив з українською групою цього табору. Старшиною цим був Євген Коновалець, який 1915 року попав у полон у боях у Карпатах.

Знання мови й відносин, умілий і рівний підхід до людей, дружнє ставлення до співтоваришів недолі здобули йому в дуже короткому часі симпатії таборового коменданта і довір'я та пошану всіх старшин-полонених цього табору. Євген Коновалець став речником таборян, брав участь в усіх можливих справах, у всіх інстанціях військової комендатури та інших установ Царицина. Він надовго до нашого приїзду нав'язав контакт з місцевою «Просвітою» і з найчільнішими членами її; він щотижня постачав нам чимало книжок з бібліотеки «Просвіти» і від приватних людей, він полагоджував нашу пошту, обходячи таборову цензуру для підтримування зв'язку з українцями інших таборів військовополонених. Він був щоденним гостем нашого барака, і хоч ми, УССи, держалися завжди подальше інших у своєму гурті, ми радо вітали його серед нас, маючи змогу обмінятися з ним думками й одержувати цінні інформації про події, що на них такий багатий був 1917 рік. Не один вечір і не одну глибоку ніч провели ми разом, дискутуючи над актуальними питаннями, аналізуючи тодішні події, будуючи власні плани, снуючи власні мрії…».

Одною з найкращих характеристик Полковника трохи пізнішого часу треба вважати фрагмент з книги Миколи Ковалевського «При джерелах боротьби»:

«…У військовій системі доби Директорії особливе місце займав полковник Євген Коновалець і так звана Стрілецька Рада, якою він керував. Галицьке стрілецтво було, так би мовити, основою нашої військової групи, якої політичний центр містився в затишних кімнатах готелю «Контипенталь».

Євген Коновалець почав відігравати досить значну роль вже в перших місяцях революції 1917 року. Він виявив тоді великий організаційний хист, організуючі першу сотню «Січових Стрільців». Тоді, власне, я познайомився з Євгеном Коновальцем у так званій «Ліфляндській» кав’ярні, яка була ще з передреволюційних часів місцем сходин нашої революційної молоді. Коновалець справляв — у порівнянні з іншими українцями з Галичини, втікачами й полоненими — надзвичайно добре враження. Вражала його скромність і його бажання зрозуміти біг революційних подій в Україні і взагалі на Сході. Часто він давав дуже практичні поради. І тоді, коли дехто з наших людей, переживаючи ентузіазм революційної доби, оперував мрійницькими проектами творення мільйонної армії, проектами, що не були реально обґрунтованими, Євген Коновалець зробив скромний початок і за допомогою Галицько-Буковинського допомогового комітету, в якому дуже діяльну роль відігравав Ісаак Базяк, зорганізував, першу стрілецьку сотню. Ця перша галицька формація дуже корисно відрізнялася від наших українських стихійно творених частин, не тільки своїм зовнішнім, так би мовити, муштровим виглядом, але і своїм високим національно-моральним станом і дисципліною.

Працюючи енергійно, Євген Коновалець досягнув своєю муравлиною працею того, що ця сотня скоро розгорнулася в батальйон, а пізньої осені 1917 року це вже був полк у повному бойовому складі. З багатьох поглядів цей полк Січових Стрільців був зразковим і став прибічною Гвардією голови Української Центральної Ради й уряду. Виказуючи такий великий організаційний успіх, Євген Коновалець при своїй вродженій скромності не хапався за рани і не шукав високих призначень. Своє призначення на командира полку він дістав від нашого військового міністра, а власне від Симона Петлюри, вже тоді, як це випливало із самого стану речей. Він був не тільки організатором Січового Стрілецтва, але і його комендантом.

У політичних справах Коновалець дуже пильно прислухався до всього, що діялося в Україні, однак не ввійшов до жадної з тодішніх політичних партій. Він залишився поза ними, хоч і тримав найтісніший контакт з українськими соціалістами-революціонерами. Він був прихильником динамічного й революційного розв'язання української проблеми і тому бачив у цій, власне, партії осередок національно-революційної ідеології…

У грудні 1917 року Євген Коновалець уже виріс і розвинувся в революційного діяча з великими амбіціями і з ширшими замірами щодо його особистої участи в тодішніх подіях. Він уже не був скромним організатором стрілецької сотні, який терпеливо вислухував накази й директиви Генерального Військового Комітету. Кілька місяців інтенсивної праці зробили його спочатку комендантом одної з найсильніших військових одиниць у Києві, потім уже й політичним діячем, що мав свій погляд на справи й відчував за собою моральне право сказати і своє слово при вирішуванні важливіших справ. Вроджений конспіратор, він дуже добре зорганізував свою стрілецьку громаду на час Гетьманщини, розташовуючи своїх стрільців невеличкими групами в різних кутках України й пов'язуючи їх міцною ниткою із своїм законспірованим штабом. Таким чином, коли гетьманське лихоліття з його добровольчими відділами й карними екзекуціями добігало кінця і Український Національний Союз приготовляв повстання, стрілецька організація Євгена Коновальця стала натуральною підставою всієї національно-революційної акції. В час повстання Євген Коновалець став на чолі цілого корпусу облоги гетьманського Києва і був першим комендантом київського Гарнізону. На ті часи це було одне з найважливіших становищ у нашій військовій ієрархії.

У ті часи я розмовляв з Коновальцем тільки один раз у готелі «Контіненталь». З цієї розмови я мав враження, що Коновалець переборює в собі деякі внутрішні вагання, а може й труднощі, щоб опанувати ситуацію, яка не дуже відповідала його вояцько-революційній ментальності. Він не мав ще достатнього досвіду, щоб зорієнтуватись у лабіринті київського бюрократизму і в політичних еволюціях того часу. Але що мене тоді дуже втішило, це його революційний запал і його внутрішні переконання, що процес української революції ще не скінчився і що наші визвольні змагання повинні далі пробивати собі шлях через усі труднощі внутрішнього й зовнішнього характеру. Пізніше бачив я Євгена Коновальця влітку 1919 року в маленькому волинському містечку, де містився його штаб. Тоді він був захоплений цілком військовими операціями й новими перспективами, які відкривалися перед українською справою в зв'язку з успіхами і перемогами наших армій на різних відтинках фронту. Це була моя остання зустріч з славним комендантом Січових Стрільців. У добу Директорії, про яку ми тут згадуємо, Євген Коновалець мав величенній вплив на головного отамана Симона Петлюру і був одною з центральних фігур тієї політичної групи, яку ми називали військовою і якої експонентом до певної міри був Симон Петлюра…».

Після кожної поразки, невдачі, шукають винуватців найчастіше лінією найменшого опору, отже, там, де їх видно. Після того, як у листопаді 1920 року українська армія перестала існувати, а спроба розпалити загальний повстанський рух в Україні закінчилася трагічним фіналом під Базаром у листопаді 1921 року, розгорнулася безпощадна критика всіх і всього. Вона не поминула і полк. Є. Коновальця. Проти нього висовувалися всякі оскарження, наклепи тощо. Але, незважаючи на те, або, може, власне тому, що критика і оскарження ще й скріплювали його позитиви, він залишився, зокрема, для підростаючої молоді чистий. І ось чому: він увесь час виконував свій обов'язок дуже активно й бездоганно. Ще до війни, як студент-активіст, він був суджений австрійською владою, пізніше був співтворцем і командиром Січових Стрільців, що, за словами ген. Миколи Капустянського, були «Гвардією Української Центральної Ради і уряду Української Народної Республіки».

Ця пройнята патріотичним духом і соборництвом військова одиниця, не дала жадного підпертя гетьманові Павлові Скоропадському, а зате відіграла вирішальну роль в повстанні проти нього і його протектора, німецького окупанта. Січові Стрільці, хоч у більшості галичани (принаймні, щодо командного складу) не ввійшли до Української Галицької Армії, а залишилися в центрі там, де вирішувалася справа нашої державності взагалі. Вони, як сказано, були опорою Директорії, але знову ж таки до часу договору УНР з Польщею. Тоді, в грудні 1919 року Полковник розв'язує корпус Січових Стрільців.

Часто буває в історії і в поточній політиці, що рішення чогось не робити посідає рівну або й більшу вагу, ніж щось виконати. Не беручи участи в жодних діях, що так чи так обкраювали самостійність або соборність, Полковник і його Січові Стрільці зберегли за собою, як єдині, традиції самостійницького і соборницького війська. Ця визначна і, власне, не затемнена тінями роль Полковника в період визвольних змагань оточила його в очах підростаючої молоді німбом довіри, престижу та авторитету…

Ризький мирний договір створив та зміцнив новий поділ України. Рада амбасадорів у березні 1923 року формально визнала Галичину за Польщею. Моральна депресія запанувала обабіч Ризького кордону. Частина патріотів на ЗУЗ схилялась у своїй орієнтації, всіляко її ідеологічно підбудовуючи, на схід, у бік Москви. Частина патріотів на СУЗ орієнтувалася на Симона Петлюру, ніби на Антанту, практично на Польщу. Так, отже, виявилися «радянофіли» в Галичині й на Волині, Спілка Визволення України і кола, до неї зближені, на Сході України. А паралельно з тим успішно запановували угодовські та пристосуванські тенденції по обидва боки Ризького кордону.

У такій, здавалося б, безвиглядній ситуації Українська Військова Організація (УВО), задумана як збройне рамено самостійницьких партій, шукала шляхів та методів продовжувати боротьбу. Йшлося про те, щоб не дати заснути народові, перешкодити йому потрапити в дезорієнтацію та безнадійність…

Тим часом події розвивалися так, що на ЗУЗ легальні політичні партії, декларативно самостійницькі, на практиці дедалі більше погоджувалися з утвореним становищем і старалися тільки про збереження прав та можливостей у рамках польської держави, страхаючи поляків екстремістськими елементами, згуртованими в УВО. На противагу до пристосуванства почав дедалі виразніше викристалізовуватися націоналістичний рух, як у Краю, так і за кордоном. У добу т.зв. «зміновіховщини» визначення себе націоналістом за кордоном було простіше, ніж на рідних землях. Хто не був радянофілом, той уже посідав майже достатню легітимацію на те, щоб стати націоналістом. На ЗУЗ, одначе, хто не був комуністом, а чи радянофілом, то це аж ніяк не вистачало для того, щоб стати націоналістом. Критерії й вимоги до націоналіста на батьківщині були інакші та суворіші, ніж за кордоном. Це, знов таки, заважило дуже великою мірою на постійному протиставленні; «край» — «закордон». З бігом часу це протиставлення допровадило до трагічних наслідків.

Становище Полковника за кордоном було дуже складне як політичне, так і побутове. УВО не мала достатньої політичної опори, бо, як сказано, самостійницькі партії дедалі більше опортунізувалися. Не було також опори для УВО за кордоном: діячі УНР співпрацювали з поляками, а діячі ЗУНР посередньо схилялися в бік радянофільства. Це, до речі, один з найменше висвітлених епізодів нашої новітньої історії. Про це не хочу висловлювати власної думки і зацитую інженера Осипа Бойдуника: «Ще за часів т.зв. «Ваймарської республіки» з приводу відомої зміни в її зовнішній політиці супроти СРСР, в яку нещасливо втягнений був і д-р Євген Петрушевич, комендант УВО полк. Є.Коновалець, щоб не бути зв'язаним з Німеччиною і її політикою, виїхав з Німеччини до Швейцарії». (Мовиться, очевидно, про становище, витворене після договору в Раппалпо). Полковник перебував до кінця жовтня 1935 року в Женеві, а після того до смерті в Римі.

У 1920-их роках назріла ситуація для того, щоб із націоналістичних гуртів створити єдину організацію. 1929 року постала ОУН, а провід (ПУН) очолив Є.Коновалець. ОУН була задумана як політична підбудова, неначе легальна база для УВО, у протиставлення до інших груп, які «зопортунізувалися», як тоді окреслювалось. У той час знову виявився організаційний талант Полковника, вміння зібрати докупи все таки досить різношерсті націоналістичні групи та групки і поодиноких людей. Це було дуже складне завдання в умовах розсипаної і розсвареної еміграції. Зв'язок провадився здебільшого кореспонденційним шляхом, а далі поїздками, більшими й меншими зустрічами…».

Перебуваючи за кордоном, Є.Коновалець, згідно з своїм темпераментом та невсипущою активністю, розгорнув також ланку зовнішньополітичної роботи. При тому він не в'язався ані з екзильним урядом УНР, ані, — і це треба виразно підкреслити, — з жадною однією зовнішньою потугою, з одним блоком чи однією концепцією… Полковник не був ані франкофілом, ані германофілом, і то ні чуттєвим, ні політичним. Якщо він і мав сентимент, то хіба тільки як вояк — до німецького війська. Зокрема, він аж ніяк і ніколи не захоплювався гітлеризмом, що навіть деякою мірою дратувало декого з крайовиків. Бо треба було щойно дещо прочитати і придивитися до гітлеризму зблизька, щоб визнати Полковникові слушність.

Звичайно, Полковник не вагався користати з допомоги, коли хтось готовий був ті давати. Але таких багато не було. Найефективнішу допомогу давали литовці: документацією, дипломатичною підтримкою, зв'язками тощо. Полковник сам старався систематично розгортати осередки в усіх державах, де тільки для того були люди й можливість, цілком незалежно від такої чи такої кон’юнктури. І тому постали такі «точки опертя» в Парижі, Берліні, Лондоні, США, Бельгії, Канаді тощо. Інші були тоді умови, і вага нашої громади в діаспорі була значно менша, ніж тепер. Інші були й людські спроможності. На той час створення діяльних осередків у цілому ряді країн було великим політичним та організаційним досягненням….

Треба собі сказати, що Полковник був єдиний, який мав шанс не допустити до того, що наступило після його смерті — до розколу в ОУН. Снування здогадів про те, як розвива¬лися б події серед українства в період Другої світової війни, що було б здійснене, а чого не сталося б, коли б Євген Коновалець далі керував ОУН — слід уважати безплідним, а навіть фантазією. Можна, одначе, припускати, що розвиток ішов би інакше, динамічніше, з більшими успіхами і з меншими трагічними непорозуміннями. На остаточний вислід Другої світової війни Коновалець не міг мати впливу, але, можливо, була б збереглася жива політична картина боротьби єдиної Організації Українських Націоналістів. Кремлівська кліка цілком правильно оцінювала становище. Рука скритовбивника була скерована не на наші емігрантські центри, репрезентації, уряди тощо, а на особу, що керувала безпосередньо боротьбою й могла згуртувати навколо себе великі сили українського народу.

Полковник увесь час добре усвідомлював, що без опори на Східних Українських Землях ОУН практично становить собою партикулярний і регіонально обмежений рух. Полковник вірив у «стару війну», у деяких січових стрільців, що залишилися в Україні. У фанатичному прагненні конечно прищепити ОУН на СУЗ і розгорнути її там Полковник знехтував заходи обережності. Стосовні органи Москви використали це його слабке місце для виконання успішного атентату.

Факт, що виконавець спромігся здобути довір'я, навіть симпатію Полковника, свідчить, що Коновалець, незважаючи на довгорічний досвід революції й підпілля, незважаючи на перестороги, мав природну схильність і це було первісне та непереможне в нього і в основі дуже позитивне — довіряти українській людині.

Полковник не завершив своєї боротьби, він тільки дав поштовх, спрямування, розгорнув. Втрачення його не можна буде ніколи точно зважити чи зміряти. Визначні постаті в історії народів рідкі, постаті, що будять дрімучі сили, сповнюють надіями і викликають повне довір'я, — виняткові. Полковник залишив нам своїм діянням та боротьбою заповіт, який зобов'язує нас не так до святкового згадування його при нагоді роковин чи академій, як до наслідування, до крокування його слідами.

Хоча формації, які він співтворив і якими керував, Січові Стрільці та УВО, визначили тільки етапи і вже належать до історії, а припускаю, і роль ОУН переступила вже свій вершинний пункт та хилиться до присмерку, проте всі ці формації пов'язані одним стрижнем, безпосередньою боротьбою за здійснення національних ідеалів.

Поняття та термін «герої» та «геройство» в нас сплощилося, його надуживають направо й наліво, до всіх і до вся. Але у Полковника є, без сумніву, героїчні риси в несплощеному, сказати б, класичному розумінні. І не тому, що він згинув з руки скритовбивника, — бо це не геройство, — а тому, що він без вагання, з готовістю взяв на себе великі завдання, виконував їх послідовно, без відхилень та вагань, і завжди мужньо. До його смерті трудно було відчути й належно оцінювати тягар та відповідальність великої, а при тому щоденної та дрібної, навіть чорної роботи, яку він виконував…

Полковник — реаліст і вояк — добре знав і оцінював силу та спроможності наших ворогів, а проте він сміливо пішов з ними на змагання, і то не з відчаю чи з одчайдушності, а просто виконуючи свій обов'язок, в свідомості свого покликання. Тим то він був вільний від почуття страху. Мабуть, це є найістотніше, що він залишив нам у спадщину. Його слідами пішли ген. Тарас Чупринка і всі вояки УПА, що воювали безстрашно проти двох імперій і продовжували боротьбу навіть і в добу сталінізму. Тут, за кордоном, багато осіб не вірили в це, бо вважали таку боротьбу неможливою, їх усе ще опановував і тримав протягом довгих років паралізуючий страх.

Коли ми нині свідомі того, що молода Генерація в Україні позбулася почуття страху, то це якоюсь мірою також є наслідком боротьби УПА, яка зродилася з УВО й ОУН, з організацій, що їх очолював і унапрямив Полковник.

«Сучасність», ч.5(209), 1979рік
За виданням:
Проф. Богдан Кордюк «Із міркувань на різні теми». «Гадяч», 2006