І.Я. Франко про перспективи буття української мови

І.Франко належить до фундаторів, основоположників і творців української літературної мови. Послідовник діяльності І.Котляревського, Т.Шевченка, він належить до кола тих українських письменників, які вирішували фундаментальні питання функціонування мови рідного народу в літературі, письменстві, освіті, визначали критерії, принципи та засади нормативності української літературної мови, окреслювали стилістичні можливості побутування української літературної мови, поряд з оригінальними творами, знайомили рідний народ, зі світовими шедеврами працюючи над перекладами.
Мовознавчі інтереси І.Франка досить широкі й багатопланові. Відомо більше 20 лінгвістичних праць, заміток та рецензій І.Франка українською, польською, німецькою мовами, а також майже 150 праць, які мають безпосередню дотичність до українознавчих питань. Серед найбільш відомих і значущих мовознавчих праць І.Франка можна виокремити статті: "Етимологія і фонетика в южноруській літературі" (1894), "Азбучна війна в Галичині 1869 році" (1912), "Літературна мова і діалекти" (1907), "Причини до української ономастики" (1906), "Дві замітки до тексту найдавнішої літописі" (1908), "Двоязичність і дволикість" (1905).
"Питання мови для І.Франка становить собою один з аспектів дослідження життя народу, його суспільної організації, духовного світу, морального стержня" [1]. І.Франко завжди виступав на захист української мови як мови великого народу, що має право на власне духовне, культурне, економічне й державне життя. Він гостро критикував побутування й утвердження двомовності з боку австрійської влади; наголошував на тому, що двомовність є причиною внутрішнього роздвоєння людини. "Двоязичність і дволикість" – саме таку назву має праця І.Франка 1905 р. де він, критикуючи москвофільство як явище, зауважує: "Отеє внутрішнє роздвоєння було також, можна сказати, трагедією нашого галицького москвофільства. Люди, що могли б бути зробитися пожиточними діячами на рідній ниві, люди талановиті і працьовиті, перенявшися нещасною манією – міняти свою рідну мову на чужу, раптом робилися мов духовно в части спаралізовані, тратили живе чуття до живих потреб рідного народу і вимогів сучасності" [2].
"І дев'яносто п'ять років тому, і в наш час є актуальною проблема дуалізму в мовному житті багатьох українських інтелігентів. Іван Франко тоді, в умовах поширення химерної мішанини церковщини, російщини й польщини, розведеної на галицько-руськім діалекті, побачив у цьому язичії деструктивну загрозу не лише для української мови, що само по собі було величезним злом, а й для національної духовності" [3].
І.Франко був ревним захисником української мови, відстоював її право на побутування у різних сферах і галузях життя українців, прагнув, щоб українська мова стала мовою освіти, науки, церкви, виступав проти утисків та переслідувань українського слова.
"Хоч українців близько тридцяти мільйонів (З мільйони у Галичині і на Буковині, пів мільйона в Угорщині та близько 27 мільйонів у Росії), вони можуть лише в Галичині та на Буковині користуватися своєю мовою в установах, судах, школах та пресі, але й тут на їхньому шляху стоять часто перешкоди й обмеження. В Росії українська (малоруська) мова вилучена з шкіл – від університету до початкової, із церковних проповідей, установ, українською мовою нині там не дозволено видавати жодного журналу, не можна друкувати популярних, наукових книг, ані перекладів".
У поезії "Антошкові П. (Азь покой)" Франко-поет вступає у гостру дискусію з Петрушевичем Антонієм Степановичем – українським істориком та етнографом, який належав до кола тих, хто заперечував самостійність української мови, називав її діалектом і по суті тим самим ставив під сумнів існування українців як окремого етносу.
У відповідь на закиди щодо української мови усім українофобам Франко категорично і стверджувально запевняє:

Хай та мова вбога в славнім роді,
Хай московська, польська, чеська краща –
Поки служить Матері в пригоді,
То вона культурі не пропаща.

Діалект, а ми його надишем
Міццю духу і огнем любови
І нестертий слід його запишем
Самостійно між культурні мови.
("Азь покой")

Поет відстоює абсолютну рівність усіх мов у природі, запевняє, що не від того, як назвати – чи "діалектом" чи "жаргоном" ту або іншу мову, залежить її доля, а лише від того, які культурницькі, духовні, суспільні функції вона виконує, – буде залежати також доля її носія – народу.
У статті "Літературна мова і діалекти" І.Франко наголошував на тому, що без діалектів, без мовного багатства кожного регіону України літературна мова не може розвиватися: "Кожна літературна мова доти жива і здібна до життя, доки має можність, з одного боку, всисати в себе всі культурні елементи сучасності, значить, збагачуватися новими термінами та висловами відповідними до прогресу сучасної цивілізації, не тратячи при тім свойого основного типу і не переходячи в жаргон якоїсь соціальної верстви чи купи людей, а, з другого боку, доки має тенденцію збагачуватися чимраз новими елементами з питомого народного життя і з відмін та діялєктів народного говору" [4].
З особливою вдячністю і пошануванням звертається поет до постаті основоположника української літературної мови – І.Котляревського в однойменному вірші, що підніс вагу і значення українського народного розмовного слова й довів світові право української мови виконувати мистецькі й естетичні потреби:

Так Котляревський у щасливий час
Вкраїнським словом розпочав співати,
І спів той виглядав на жарт не раз
Та був у нім завдаток сил багатий.
("Котляревський")

Іван Франко засуджував утиски, заборони і цькування українського слова. Звертаючись до народного співця – Тараса Шевченка у вірші "В ХХІІІ-ті роковини смерті Тараса Шевченка" письменник наголошував на вкрай незадовільному становищі української мови наприкінці XIX ст.:

І мову, на котрій співав і плакав,
І кляв ти кривду, й віщував любов,
Вони цькують, мов оленя собака,
Донощиків і брехунів юрбов.
("В ХХІІІ-ті роковини смерті Тараса Шевченка")

Особливу місію у збереженні, примноженні та ствердженні української мови І.Франко покладав на письменство: "Писатель мусить поперед усього владати добре мовою свого народу, і то не мовою одного села, одного повіту або одної губернії, але мовою такою, котра була б однаково своя, зрозуміла і люба всім повітам, губерніям та селам, мовою літературною, мовою школи і інтелігентного товариства". [29,9]
Франко запевняв, що мова може розвиватися лише тоді, коли для вислову своїх думок нею користується не лише простий народ, а власне його передові культурні верстви. Він завжди виступав проти витворення штучної "російсько-церковно-галицької мови", так званого "язичія", оскільки розумів, що це веде до спотворення народної мови, відречення від природної мовної стихії українців, що у свою чергу призводить до асиміляції й деградації національної інтелігенції й розпорошення українського народу як такого.
Не залишався байдужим дослідник і до тогочасних правописних питань української літературної мови. "І.Франко аналізує складність і дискусійність правописних питань для літературної мови, що лише визначається в колі слов'янських народів ("Етимологія і фонетика в южноруській літературі") та аргументує логіку фонетичного правопису. Правописна непримиренність, на думку дослідника, є шкодою для розвитку літературної мови, а праця "Азбучна війна в Галичині 1869 р." є обґрунтуванням авторської позиції щодо тяжкого удару, якого зазнала в результаті цієї війни не лише національна мова, але й українська культура в цілому. Парадокс, але думка дослідника актуальна і сьогодні, коли правописні проблеми знову поставлені в центр уваги і дискусій української інтелігенції" [5].
Мовознавча і художня спадщина І.Франка і по сьогодні залишається актуальною. Ігнорування рідної мови, вилучення її зі сфери повсякденного життя у різних сферах та галузях функціонування нашого суспільства є і сьогодні актуальним і болючим питанням. Варто згадати слова І.Франка : "Здається, що таке рідна мова? Чим вона ліпше для мене від усякої іншої і що мені вадить при нагоді заміняти її на всяку іншу? Практик, утилітарист, не задумуючись ані хвилини скаже: пусте питання! Мова – спосіб комунікації людей з людьми, і, маючи до вибору, я беру ту, яка дає можливість комуні куватися з більшим числом людей. А тим часом якась таємна сила в людській природі каже: Pardon, ти не маєш вибору, в якій мові вродився і виховався, тої без скалічення своєї душі не можеш покинути, так як не можеш замінятися з ким іншим своєю шкірою" [6].
Поки кожен українець не буде керуватися тією загадковою "таємничою силою", імення якій національна свідомість, патріотизм, генетична пам'ять і громадянська позиція, доти ми будемо підривати престиж не лише української мови, але й авторитет Української держави.

ЛІТЕРАТУРА

1.  Панько Т. Мова і нація в естетичній концепції І.Франка. – Л.: Світ, 1992.
2.  Франко І. Двоязичність і дволикість // ЛНВ. – 1905. – Т. 30. – Р. 8. – Кн.6. – С. 233 – 234.
3.  Жулинський М. Двомовність? Ні – загроза дволикості // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2000. – № 1. – С. 6.
4.  Франко І. Літературна мова і діялєкти // Літературно-науковий вісник. – 1907. – Т. 37. – С. 226.
5.  Шевченко Л. Концепція розвитку української літературної мови у дослідженнях І.Франка // Літературознавчі студії. -К .: Видав. – поліграф центр "Київський університет", 2002. – С. 390.
6.  Франко І. Двоязичність і дволикість // ЛНВ. – 1905. – Т. 30. – Р. 8. – Кн.6. – С. 233.

http://www.ualogos.kiev.ua/fulltext.html?id=128