Коли звертаються з проханням «сказати щось» про життя сімейне, то можна починати цитувати Катехизм. Але це найчастіше не вражає. І тоді доводиться, відклавши вбік високу теологію, показувати, як то кажуть, на пальцях. Тобто – наводити себе як приклад. Бо яку ще сім’ю я знаю, крім своєї? А тому даруйте мені, що не підпишуся своїм ім’ям. Це буде з багатьох поглядів неетично. Просто розповім те, що можу, так, як можу. І буду сподіватися, що мої слова комусь у чомусь допоможуть.

«На початку створив Бог…»

В одній з моїх улюблених книжок сказано приблизно так: якби розум прокидався в людях одразу, а не по досягненні серйозного віку, то людство, мабуть, припинило б своє існування. Бо хто розумний, зваживши все, створював би сім’ї та народжував дітей? Це ж так тяжко, страшенно відповідально, це завдання майже неможливо виконати!

Думка не нова, якщо згадати, що й сам Петро вражено відповідав Ісусові – Господи, якщо такі обов’язки чоловіка щодо дружини, то краще не женитися…

Отже, пунктом першим можу назвати молодість. Безхмарну віру в те, що все буде якнайкраще, адже це – я, і в мене не може бути нічого поганого, світ добрий, люди чудові… А якщо ще й весілля, букет нареченої, обручки… перша дитина.

Потім же виявилося, що «звичайне в людей» є звичайним також і для мене. Кудись поділося оте кохання-кохання, з вечора до рання… І решта життя завалилася.

Висновок був: щось я роблю не те. Принципово не те.

Що таке «правильно»?

Бог добрий, Церква приймає всіх. Навіть грішників. Ба більше – вона хоче прийняти грішників! Дивна Церква. Виявилося, що рейки для життєвого поїзда, загалом кажучи, вже давно прокладені. І ними можна спокійно їхати. Однак теж не до самої смерті. «Я незадоволена своїм життям! – майже кричала я на Бога. – У мене все якось не так!»

«А Я задоволений, – раптом виникла поруч беззвучна відповідь. – Навернулася, повінчалася, приступаєш до Таїнств».

Овва, подумала я ошелешено. Виходить, я знову неправильно оцінюю те, що маю? Ну добре, а що робити, якщо я вже така прекрасна християнка, все роблю як треба, а, скажімо, чоловік мій, гарна загалом людина, не збирається ходити до церкви? Мені, наприклад, це дуже болить. «Молися – отримаєш».

Слово Бога є словом Бога. Сім років: постів, Мес, Новенн до Пресвятого Серця Ісуса (перші п’ятниці)… І одного разу чоловік запитав: «Слухай, а ти можеш домовитися про сповідь для мене?» З того дня ми стали, як голубки, їздити разом на святі Меси.

З ребра на ребро

Жарт про те, що «сотворіння Єви вилізло Адамові боком», має купу інших асоціацій з ребрами… Як гральні кості, життя інколи випадає шістками, іноді – одиничками. А щоб перебратися з грані на грань, потрібно перейти ребро. Земля нашого життя – це не куля, яку ми міряємо по екватору. Це переповзання з ребра на ребро.

Чоловіки мають кілька підставових слабких моментів у своїй, вибачте за слово, конструкції. Одним із них часто є брак дорослості. Він проявляється в тому, що як ситуація стає кризовою, чоловік починає «ховатися в Печеру»: замикатися в собі, шукати інше оточення, випивати. І що робити, якщо той, хто ще вчора стояв з тобою перед вівтарем навколішках, завтра цілком може «приповзти додому на бровах»?

Молитися. Насамперед і після всього. Бо вже геть ніякого кохання не залишається. Ось тоді й постає питання про любов як функцію волі. До речі, доброю допомогою є молитви саме до св.Йосипа як глави родини.

Хто будує сім’ю?

У найважчі моменти спільного буття, чи то безробіття і безгрошів’я, чи то проблем у чоловіка, чи то коли діти – спочатку старше, потім менше – переживали свої труднощі й бунтували проти школи, пропускаючи заняття… У ці моменти я була готова впасти в розпач і знову волати до Бога, що я нічого так і не збудувала в житті, попри те, що добре поводжуся, молюся, жертвую, стараюся… З часом прийшло усвідомлення, що ниткою, на якій усе тримається, є Боже Милосердя, а не мої старання.

А ще прийшло розуміння, що я знову живу неправильно. Бо не тільки я обіцяла перед вівтарем, що житиму згідно з вірою. А що Бог нам обом теж обіцяв свою підтримку. І що я маю право Йому нагадати про Його слово і на цій підставі просити про допомогу. І що чоловік – це не «додаток до мене» або «найменша дитина», подарована невістці свекрухою…

Бо насправді купа проблем (і напружень, і биття об лід, і розчарувань) виходить із того, що то я намагаюся будувати своє життя. А його насправді будує Бог. Залишається тільки звести воєдино оту високу теологію з книжки і НАШЕ буття.

А для допомоги у вихованні дітей можу порекомендувати літанію до св.Моніки, матері св.Августина…

КРЕДО