Більшість з нас, християн, чули про доброго самарянина, знають, де це було і коли, але мало хто задумувався над змістом цих двох слів. Мало хто хотів потурбувати свій розум, щоб подумати, а чому таку звичайну і всім зрозумілу подію описує найпопулярніша книга на Землі – Біблія. Дехто може навіть подумати: невже не було чогось вагомішого чи цікавішого, ніж ця буденна і навіть не дуже оригінальна тема? Але, як відомо, істина криється в простоті не тільки формулювання, чи в простоті вислову, але і в банальній простоті того, про що йде мова.
А якщо вдуматись в суть вислову „добрий самарянин” і поміркувати, хто ним може бути і, найголовніше, чи важко ним бути, то виявляється, що ця тема не втратила своєї актуальності навіть через два тисячоліття. Але чи обов’язково має зустрітись людині ситуація, подібна до біблійної? І чи може бути добрим самарянином не самарянин, а, наприклад, українець, поляк чи араб? Ним може стати кожен, незалежно від національності, віросповідання чи конфесійної приналежності.
Для цього треба придивитись до нашого, зазвичай, буденного і далеко не біблійного життя. Часто доводиться спостерігати таку собі просту щоденну ситуацію. До автобусної зупинки під’їжджає маршрутка, в якій збираються їхати декілька молодих людей і двоє старших людей, напевне, чоловік і жінка. В маршрутці сидять двоє літніх людей і ще декілька молодих осіб. Молоді люди сіли в маршрутку і оплатили проїзд, а до старших людей, які попросили дозволу на пільговий проїзд, водій сказав, що може взяти тільки одного пільговика. Але оскільки старшим людям треба було їхати з якихось причин тільки разом, то вони не поїхали і залишились очікувати наступну маршрутку. І таким чином, маршрутка від’їхала від зупинки з вільними місцями. Якщо б ці двоє пільговиків поїхали, чи побільшало б грошей у касі водія? Звичайно, кількість грошей у касі водія залишилась незмінна. Але ніщо в природі не зникає безслідно і ніщо не виникає на порожньому місці. В даному випадку старші люди втратили час, але вони ще можуть дочекатись наступної маршрутки. І як не дивно, але найбільше втратив водій, але, звичайно не в грошах. Він втратив найдорожче – повагу людей до нього, бо, як виявилося, у нього відсутні такі поняття як любов до ближнього, людяність і повага до старших. Він втратив саме те, чого не можна ні купити, ні позичити, ні знайти. Ця тріщина в його гуманності буде довго заростати. Цих старших людей кожен зрозуміє, їх ніхто не осудить, їм тільки поспівчувають. А негуманний вчинок водія запам’ятають. Такий водій, засліплений мамоною, напевне, й не розуміє, що він вчинив, не подавши руки допомоги двом старшим людям, які по віку могли бути йому батьками.
А бувають і такі випадки, коли старенька бабця, ступивши однією ногою на першу сходинку, запитує водія, чи можна поїхати з пенсійним посвідченням. Водій у цей час мовчки довго дивиться цій бабці просто в очі, вичікуючи, коли у неї появиться незручність чи сором’язливість і вона забере ногу з підніжки і відступить на тротуар. Це водії-садисти. Вони ніби нічого не сказали, але своїми діями так морально притоптали гідність тієї старенької, що їй приємніше буде пройтись пішки, але з Богом, ніж їхати, але з таким водієм.
А ще буває так, що молоді швиденько першими добігають до маршрутки, а старші люди з останніх сил йдуть до цієї ж маршрутки. Водій бачить, що з цих „древніх” пасажирів, напевне, він не буде мати прибутку, тож, не моргнувши оком і не вступаючи в єдиноборство зі своєю совістю, перед самим носом у стареньких закриває двері і рушає. А старенькі, розвівши руками, з гіркотою в душі дивляться на від”їжджаючу маршрутку.
Але верхом цинізму був випадок, коли маршрутка зупинилась позаду тролейбуса, а пенсіонерка запитує водія, куди він їде. Той, навіть не задумуючись кому і що він говорить, випалив: „Жінко – це машина не для вас, для вас стоїть тролейбус”. І це відповів водій, який з виду виглядав вихованою людиною, можливо, мав, як мінімум, середню освіту, посідав якесь становище в суспільстві і, напевне, претендував на те, щоб до нього звертались на "Ви”.
У цих декількох епізодах йшлося про типові випадки, які трапляються, на жаль, не дуже рідко. Якби так поступали рікші, які возять у веловізках багатих відпочиваючих, заробляючи на життя за рахунок своєї фізичної сили, це було б зрозуміло, бо вони не можуть собі дозволити таку розкіш, як безоплатне перевезення людей.
Але експлуатація напівпорожньої маршрутки в той час, коли старші люди, які теж кудись може поспішають, просять дозволу проїхати в попутньому напрямі, а їм відмовляють – це вже свавілля водія, яке нічим не виправдане. Цей вчинок не можна пояснити ні перевантаженням маршрутки, ні перевитратою пального, ні відсутністю місць для сидіння, бо ніхто ніколи з пасажирів не вимагає сидячого місця. Зате, взявши на тій чи іншій зупинці декількох пенсіонерів, скільки б водій за день набрав щирих слів подяки, побажань щасливої дороги, побажань здоров’я для водія і навіть членів його сім’ї. Кожний з тих стареньких подякував би в душі батькам водія, що виростили таку добру дитину. Слово „дякую” частіше вживається у нас, на Західній Україні, а на Східній Україні частіше вживається слово „спасибі”, що утворилось від двох слів „спаси Боже”. Це чарівне слово щиро сказане в дорозі і в добрий час може захистити водія від непередбачуваного нещастя, яке може трапитись з ним будь-коли і в будь-якому місці, особливо, коли цього не чекаєш. І тоді те „дякую”, коли воно збувається, обходиться незрівняно дорожче від тієї гривні, яку водій міг би заробити, беручи плату за проїзд з пенсіонера, який живе значно бідніше від будь-кого з водіїв маршруток. Якщо б це було не так, то поруч з пенсіонерами в смітниках рились би і водії маршруток.
Користуючись послугами маршруток, я бачу, як майже на кожній зупинці до водія звертаються один-два пенсіонери з проханням про пільговий проїзд, яким він дуже часто відмовляє. В середньому кожен четвертий або п’ятий пенсіонер таки змушений заплатити за проїзд, бо йому конче необхідно поїхати, а на тролейбус немає часу чекати. І, дивлячись на це принизливе становище пенсіонера і те несамарянське ставлення водія до нього, я подумав: чи не гуманніше і економічно вигідніше було б водієві і, напевне, керівництву автоколони, дозволити кожному пенсіонерові оплачувати проїзд в маршрутці за пільговими тарифами – 25 копійок. Таким чином, кожні чотири пенсіонери, яким відмовляють водії, поповнили б касу маршрутки рівно на одну гривню. І в цьому випадку кожен пенсіонер почував би себе рівноправним пасажиром маршрутки, а заодно і повноправним членом суспільства. А найголовніше те, що люди на зупинці і пасажири в салоні маршрутки не чули б того принизливого запитання: „Чи можна проїхати за посвідченням?”
Невже той пенсіонер, який пропрацював більше років, ніж водієві від роду, або пережив жахіття війни чи голодомору, не заслужив на те, щоб мати можливість у своїй рідній державі не почуватися приниженим і другосортним? Невже для цього потрібні якісь надзвичайні дозволи, постанови обласних рад чи Кабінету Міністрів? Ні. Просто потрібно більше людяності і усвідомлення того, що всі, хто зараз молодий, рано чи пізно буде колись на місці пенсіонера і теж сповна скуштує гіркоту приниження гідності, яку відчувають немічні, знедолені і, як правило, завжди хворі люди.
Газета "Нова Зоря", 2008 р.
