Вдома буває грубим, нахабним, неймовірно вразливим тоді, коли йому роблять зауваження, часом робить вигляд (сподіваюсь, що тільки робить вигляд) циніка і при цьому сам часто займає позицію жертви наших обмежень і нашої недосконалої етики тиску. Одночасно він прив’язаний до сім’ї, для нього важливий, наприклад, добрий контакт зі мною, і часто намагається переконати мене, щоб я перестала за нього хвилюватись.

Як же я можу не хвилюватись, якщо він ставить під сумнів те, що є для нас найважливішим? Говорить, що, мабуть, Бог таки існує, і що, може, і є життя після смерті, але йому важко повірити в Христа. В зв’язку з цим він вважає, що Церква — це інституція неправдоподібна і навіть дуже обтяжлива (інквізиція і т. д. — звичайний каталог закидів, як Вечірній Університет Марксизму-Ленінізму) і взагалі злочинна (так!). Часто просто кипить знеохоченням і навіть ворожістю у ставленні до всього християнського, а особливо католицького.

Непомірно дратується через те, що ми обоє намагаємось бути свідомими і послідовними католиками. Як сам говорить, Літургію не розуміє зовсім, як через беззмістовність повторювання незрозумілих формул, так і в світлі своїх переконань — не буде ходити на недільні Служби, хіба що заради нас, щоб це якоюсь мірою могло зменшити міру нашої турботи про нього. Я зовсім не знаю, що краще — чи наполягати, щоб незважаючи на скептицизм, який зайшов так далеко, таки ходив на Службу, чи чекати?

Хтось із рідних, хто знає про наше занепокоєння, посилається на принцип, що «з терористами не розмовляють», і радить нам не входити з ним у дискусію. Я вважаю, що розмовляти треба, зрозуміло, реагуючи при цьому на грубість і словесну агресію, тому що інакше втратимо з ним будь-який контакт. Для мене також важливо, щоб саме в такій ситуації, коли він так підкреслює свою відокремленість та самодостатність, виразно усвідомлював, що ми його любимо і не відкидаємо його, і я думаю, що син усвідомлює це, але попри все хотів би уникнути неприємного для себе відчуття, що засмучує нас, і тому намагається примусити нас підтвердити, що все ОК і що ми даремно хвилюємось за нього. Не можу, не вмію, не хочу приймати таку позицію, і тому відбуваються постійні сутички. Отче, чи бачите Ви якийсь вихід із цієї ситуації?»

Відповідає Яцек Салій ОР

Мене вразила різниця між кризою, яку зазвичай переживала наша молодь ще двадцять років тому, і тією, в якій перебуває Ваша дитина. Читаючи листа, я мав враження, що скоріш за все відчуття «палаючого неба» — чуже для Вашого сина. Він не пробує (в будь-якому разі складається враження, що не пробує) рятувати свою віру, так, ніби його мало обходить те, що надто поспішно відкидаючи її, він міг би фатально помилитись. Здається, що в нього немає цього проймаючого страху, який є таким характерним, коли небо для когось запалало, що якби відхід від віри виявився відходом від правди, і то від найважливішої правди, то так можна перекреслити остаточний сенс свого життя. Я можу помилятись, але мені здається, що син намагається покинути віру так, ніби вона була для нього тільки використаним, непотрібним одягом.

Я зовсім не засуджую Вашого сина. Скоріше, навпаки, прагну звернути увагу на те, що йому і багатьом його одноліткам, мабуть, важче вистояти у вірі, ніж молоді з покоління їхніх батьків. Сьогодні суспільна атмосфера однозначно схиляє до того, щоб скоріше покинути віру, чи, принаймні, набрати до неї дистанції, аніж щоб шукати її і вистояти в ній.

Ми не знаємо, чи це знак суду, що наближається, хоча не можемо цього виключити. Сам Господь Ісус попереджав про велике випробування віри, яке наступить перед Його приходом: «Тільки ж Син Чоловічий, коли прийде, чи знайде на землі віру?» (Лк 18, 8; пор. Мт 24, 12). У Катехизмі Католицької Церкви (пкт. 675) пригадується, що Його пересторогу ми повинні запровадити у нашу сучасну релігійну свідомість: «Перед приходом Христа Церква повинна пройти останнє випробування, через яке віра багатьох віруючих похитнеться».

Тут пригадаємо історично першу ситуацію масового відходу від Господа Ісуса. До неї варто повертатись, тому що в ній знаходиться надзвичайно важливе повчання, як в ситуації, коли хтось відходить, повинні поводитись справжні учні Ісуса. Зрозуміло, що особливо це повчання стосується нас тоді, коли від віри відходять наші найближчі:

Від того часу численні з-поміж Його учнів відступили від Нього і більше з Ним не ходили. Тож мовив Ісус до дванадцятьох: «Невже й ви бажаєте відступитися?» Але озвався до Нього Симон Петро: «Господи, а до кого ж нам іти? Це ж у Тебе — слова життя вічного! Ми ж увірували та спізнали, що Ти — Божий Святий.» (Йоан 6, 66-69)

Як бачите, першим Вашим обов’язком, як віруючих батьків, що непокояться через відхід дитини від віри, є ще більше пригортання до Господа Ісуса. На жаль, сьогодні поширені випадки, коли замість того, щоб самому ще міцніше триматись Господа Ісуса, батьки починають наслідувати своїх дітей у відході від Нього. Як часто, наприклад, сучасні батьки, коли доросла дитина покидає свого чоловіка чи дружину і знаходить собі когось іншого, намагаються переконати самих себе та інших, що «не було іншого виходу” або що «такий тепер час».

Над цим явищем, коли невірність дітей часто тягне за собою невірність батьків, варто колись замислитись окремо. Але тут ми обмежимось лише одними їх сигналами. Знаю, що саме Вам двом не потрібно про це нагадувати, але, може, для когось із читачів це нагадування буде важливим.

І ще два загальних зауваження. По-перше, сьогодні, коли переважає щораз то менш християнська ментальність, чимось надзвичайно важливим є знайти для себе та шукати для своїх дітей (тобто допомагати їм, щоб вони знайшли для себе) середовище справді віруючих людей, які допоможуть нашій вірі нормально проявлятись та розвиватись. Навіть свою рідну мову можна забути, якщо жити в такому місці, де немає можливості розмовляти нею. Бути віруючою людиною і бути одному – це, як правило, закінчується зіпхненням власної віри до приватного підземелля і часто навіть її втратою.

Навіть більше: ми як суспільство віруючих людей замало усвідомлюємо те, що гріх є тим найбільшим злом, що знищує віру. Я не стверджую, що це стосується саме Вашого сина. Я тільки намагаюсь звернути увагу на те, що багато людей відходить від віри головним чином тому, що їм стало «не по дорозі» з Божими заповідями. Я особисто до самої смерті буду вдячний священику, якому я, коли був молодим хлопцем, довірився в тому, що не знаю вже навіть, чи існує Господь Бог, за тверезу пересторогу: «Тільки не думай за рахунок цих сумнівів оминати якусь із Божих заповідей!»

Що конкретно я б порадив у ситуації, яку Ви описали? Так сталось – насправді! – що саме сьогодні я отримав листа від знайомої, яка свого часу мала, мабуть, ще більші проблеми зі своєю молодшою дочкою. Сьогодні пише з тріумфом: «В неї тисячі інтересів і вона з усім встигає. Ми дивимось на неї з подивом, пригадуючи, який жах ми переживали в період її юнацького бунту. Я думаю, що він пропорційний до того, скільки дарів Господь Бог дав їй у надмірі!» Гадаю, через деякий час подібного листа я отримаю і від Вас.

Що ж робити сьогодні? Фатальною мені здається порада людини, яка говорить, що «з терористами не розмовляють», і радить Вам не входити в релігійні дискусії зі своєю рідною дитиною. Впевнено можу сказати, що саме Ви маєте рацію. Відмовити в розмові у такій ситуації — ще гірше, ніж наводити аргументи тоді, коли їх не слухають. Мені здається, що Ви повинні уважно і з максимальною повагою до нього слухати те, що Ваш син говорить. Також і тоді, коли кричить чи вигадує очевидні дурниці. В цьому слуханні не може бути перфекціоналізму, знервованості чи жалості — і так має бути всередині того, хто слухає, тому що одягнену маску син одразу впізнає і вона ще більше може його роздратувати.

Натомість, якщо уважно слухати, то зазвичай можна «вловити» аргументацію. Наприклад, коли син говорить, що йому важко повірити в Христа, то слід визнати частину його думок більш-менш таким чином: маєш рацію, було б найбільшою дурістю вірити в Христа, якби Він не був Сином Божим і Спасителем. Тому що навіть сам апостол Павло сказав: «А коли Христос не воскрес, то марна проповідь наша, то марна й віра ваша. І ми являємось неправдивими свідками Бога, бо свідчили проти Бога, що воскресив Христа, Якого Він не воскресив, якщо не воскреснуть мертві» (1 Кор 15, 14). В такому випадку ми були б найнещасніші з усіх людей» (в. 19).

Крім того, варто вчитись закиди сина скеровувати у справді важливу площину. Наприклад, коли він заводитиме «стару пісеньку» на тему інквізиції, то замість того, щоб вступати у розмову або (що, мабуть, є ще гіршим) не вступати в неї, можна спробувати поставити йому запитання: «Ти вважаєш, що також і в сучасній Церкві продовжуються традиції інквізиції?» Або: «Скажи відверто, чи справді саме через інквізицію ти бунтуєш проти Церкви?» Або: «А тобі не здається, що тема інквізиції ідеально служить для того, щоб маніпулювати людьми з тією метою, щоб вони не звертали увагу на сьогоднішнє насилля над людським сумлінням, і саме зі сторони тих, які найгучніше говорять про толерантність?»

Мабуть, це найбільш слушний напрямок захистити свої суперечки з любим «бунтарем» від беззмістовності та криків: відповідати питанням на питання і таким чином вести розмову в більш змістовному напрямку, переносити закид до справді важливої теми. Від вигадок про Церкву вона не стане кращою. Можна, наприклад, запитати сина: «Що я, твоя мати, могла б зробити, щоб Церква була хоч трохи кращою?» Так само від вигадок про Господа Бога в світі не стане менше страждань. Тому замість того, щоб згіршуватись через зло та страждання у світі, більш правильно чинять ті, які намагаються полегшити страждання людини. Такі прості речі справді варто доводити до відома своїй дитині.

У важких ситуаціях просто пригорніть його (хіба що це могло б його роздратувати) або скажіть йому, що він — Ваша улюблена дитина. Якщо це здивує його, тоді поясніть йому, що коли в нього будуть діти, тоді кожна дитина для нього самого буде найулюбленішою.

Очікувати від нього того, щоб ходив до церкви, чи краще дозволити не ходити? Думаю, що ні одне, ні друге, а скоріше — і одне, і друге, в залежності від Вашої інтуїції на даний момент. Коли ж дитина вимагає, щоб Ви не переймались її відходом і не страждали через це, можна також сказати: «Синку, ти вимагаєш неможливого і, мабуть, сам це добре знаєш». Врешті-решт, я вірю, що це не є жодний відхід, хоча, на жаль, все може закінчитись саме таким чином.

Скажу Вам щиро: скільки разів я був свідком того, коли 16-17-річні «бунтарі» майже миттєво ставали віруючими, і то гаряче віруючими, так що за віру Вашої дитини я спокійний. Головне — не зробити якоїсь грубої помилки. Лишень уважніше слухайте його, ставтесь з належною йому в цьому віці повагою, щоб тільки не були порушені найелементарніші зв’язки любові. Я також молитимусь за всіх Вас.

www.credo-ua.org