«Блаженні переслідувані за правду, бо їхнє Царство Небесне» (Мт 5,10)

«Там, де виникає конфлікт між… законом і моральним правом Католицької Церкви, її члени повинні протиставлятись… закону і бути слухняними закону Церкви» (Гіларі Беллок).

Губернатор штату Табаско, Томас Ґаррідо Канабаль, керував загонами «червоних сорочок», що своєю діяльністю нагадували радянську лігу безбожників. Загони Канабаля плюндрували і грабували храми, переплавляли церковні дзвони, висміювали релігію, переслідували і мордували священиків. Промовистим фактом, що характеризує особистість Канабаля, є імена його трьох синів: Сатана, Люцифер, Ленін! У 1935 р. в Мексиці, на взірець часів французької революції, запроваджено новий, поганський календар. Наприклад, 15 липня було «святом циркуля і компаса», на знак «пошани і прихильності до масонства».

Майже двадцять років тому, а саме 25 вересня 1988 р., Святіший Отець Іван Павло ІІ підніс до лику святих отця-єзуїта Міґеля Августина Про Хуареса, якого замордували в Мехіко 23 листопада 1927 р. Ця беатифікація мала символічний вимір: вона нагадувала й освячувала мучеництва Мексиканської Церкви у 20-30-х рр. минулого століття, одночасно виражаючи моральне визнання чи навіть моральну реабілітацію тих мексиканських католиків, які, всупереч волі Єпископату, для оборони своєї віри повстали зі зброєю в руках супроти безбожної держави. Чотири роки потому, 22 листопада 1992 р., до лику блаженних Римо-Католицької Церкви були зараховані Крістобал Магалланес і його 24 товариші (з них 22 – священики). Вони були вибрані з-поміж 200 мучеників, замордованих у 1926-1937 рр. У проповіді під час беатифікаційної Святої Меси Іван Павло ІІ тоді сказав: «Ці мученики нашого століття погодилися на смерть, публічно проголошуючи свою вірність Євангелію і пробачаючи своїх переслідувачів. Більшість із них помирали з вигуками: «Хай живе Христос-Цар і Діва з Гваделупи!»

29 січня 1995 р. відбулась канонізація Рафаеля Ґвізар і Валенсія (1878-1936) – єпископа Вера Круз. 12 жовтня 1997 р. Святіший Отець беатифікував наразі останнього мексиканського мученика — отця-августина Еліяса дел Сокорро Нієвеса, якого розстріляли 10 березня 1928 р.

Проти «католицьких забобонів»

Мексиканські мученики свідчили про свою віру у часи, коли в їхній країні поширювалося, як про це сказав Папа Пій ХІ, «діоклетіанське переслідування християн», інспіроване масонством – рушійною силою мексиканської революції. Революція розпочалася у 1910 році виступами проти правителя Мексики (з 1877 р.) Порфиріо Діаза, а закінчилася у 1920 р. захопленням влади Альваро Обрегоном. Слід зауважити, що мексиканська революція набирала щораз то більше радикального характеру, загострювалося її чітке антикатолицьке спрямування.

Під час президентства Карранзи, Конституанта, засідаючи в Кверетаро, ухвалила і проголосила 5 лютого 1917 р. відкрито антикатолицьку Конституцію, яка, з поправками, вже кілька років зобов’язувала до цього. Стаття 24, одночасно гарантуючи релігійну свободу, забороняла публічно здійснювати культ поза стінами церков. Стаття 3 позбавляла Католицьку Церкву будь-якого впливу на освіту і забороняла їй ведення усіх освітніх закладів. Від цього моменту школярство мало «опиратися на досягнення наукового прогресу» і боротися з «неуцтвом і його наслідками: рабством, фанатизмом і забобонами». Формально це означало світське, а фактично — атеїстичне виховання. Стаття 5, стверджуючи, начебто чернечі обіти суперечать «свободі людини», знищувала монаші ордени. Згідно 27 статті, релігійні інститути не могли ані володіти майном, ані набувати жодної нерухомості. Увесь маєток Католицької Церкви, включно з місцями культу, перейшов у власність держави. Федеральна влада і влада штатів могла вирішувати, чи святині використовуватимуться за призначенням. Найбільше антикатолицьких записів містила стаття 130, яка de jure позбавляла Церкву статусу юридичної особи. Священики, а дана стаття називала їх «такими, що виконують професію чиновника культу», позбавлялися активного і пасивного виборчого права. Усі мали реєструватися у державних установах, а влада штату отримала право визначати максимальну кількість священиків, «необхідних для місцевих потреб». Ними могли бути тільки мексиканці. Священикам-іноземцям заборонили перебувати у Мексиці. Для відкриття нового храму вимагалося отримати дозвіл, з яким був пов’язаний ряд обтяжливих вимог. Законними шлюбами, які визнавала держава, були тільки цивільні. Духовенство не могло критикувати «фундаментальні закони країни і правлячу владу», а релігійні видавництва і часописи взагалі не могли порушувати політичних питань. Також було заборонено засновувати товариства і організації, назва яких вказувала б на зв'язок з будь-яким віровизнанням. На практиці це означало заборону християнських профспілок. До того ж «виконуючих професію чиновника культу» позбавлено права бути спадкоємцями за заповітом: вони не могли успадковувати майно інших духовних осіб, а також приватних, з якими не були родичами до четвертого коліна.

Хоча під час президентства Карранзи і його наступника Обреґона не всі антикатолицькі пункти цієї Конституції чітко виконувались, однак мексиканські католики були громадянами «другого ґатунку». Характерним прикладом антиклерикальної позиції тієї влади була тенденція робити світськими назви місцевостей, що складалися з двох слів релігійного значення, скорочуючи їх до одного. Таким чином, наприклад, Вера Круз (Справжній Хрест) став Веракрузом.

Президентство «антихриста»

Відкрита війна з Церквою розпочалася 1 грудня 1924 року, коли новим президентом Мексики став «особистий ворог Бога», «el anticristo» Еліас Плутарко Каллес — соціаліст і масон, член ложі «Геліос» у своєму рідному місті Суаймас в штаті Сонора. Фанатичний антиклерикал, Каллес вирішив остаточно ліквідувати католицизм у Мексиці. Один з французьких дипломатів, який перебував тоді в Мексиці, сказав, що Каллес «виступав проти релігії в якийсь містичний чи то апокаліптичний спосіб».

Разом з Луїсом Моронесом, який очолював Регіональну Мексиканську Робітничу Конфедерацію (CROM), створену 1918 року, він спочатку, на взірець французької революції, спробував створити державну Церкву під проводом патріарха-самозванця – сімдесятирічного о. Переса. Коли ж цим нічого досягти не вдалося, Каллес доручив запровадити в життя усі антицерковні постанови Конституції, до яких додав ще свої, дуже чіткі виконавчі розпорядження. 14 червня 1926 р. президент підписав декрет, який офіційно мав назву «Положення, що реформує карний кодекс», а неофіційно – «Положенням Каллеса». Новий декрет забирав у Церкви решту свобод. За носіння сутани поза стінами храмів священиків штрафували у розмірі 500 песо (на той час приблизно 250 доларів) і могли заарештувати на п’ять років за критику влади. Було зачинено всі католицькі школи і більшість церков, депортовано священиків-іноземців. Проведено примусову реєстрацію всіх священиків (близько 4000). Для подальшого виконання своїх пастирських обов’язків вони мусили отримати дозвіл від влади. Священиків, які не «зареєструвалися», заарештували.

На такі дії влади відповідь мексиканських католиків була рішучою: католицькі організації, що їх уряд мав намір знищити, посилили опір. Згодом серед них найважливішу роль відіграли: Народна Ліга Захисту Релігійної Свободи (LNDLR), що була створена у 1924 р., Католицька Акція Мексиканської Молоді (ACJM), що виникла ще у 1913 р., і створений у 1925 р. Народний Союз (UP). Саме ACJM і UP незабаром стали рушійною силою повстання молодих офіцерів. Спочатку організовувались маніфестації, що вимагали скасування антикатолицьких статей Конституції. Понад два мільйони мексиканських католиків підписали у цій справі петицію до влади, яку Конгрес, на жаль, відкинув. Коли уряд заборонив носити релігійні ознаки (емблеми, символи), членів ACJM зобов’язали носити офіційну відзнаку із зображенням Гваделупської Божої Матері.

11 липня 1926 р. мексиканський Єпископат, на знак протесту проти переслідування Церкви, вирішив припинити будь-який публічний культ, починаючи з 1 серпня. Протягом трьох років у храмах Мексики не відбувалось жодних богослужінь. Святі Служби можна було відправляти лише приватно, а Таїнства уділяти тільки у випадку крайньої необхідності. 14 липня 1926 р. єпископи апробували план бойкоту державних підприємств і закладів, запропонований LNDLR, а 21 липня видали пастирське послання, в якому заявили: «Дух і літера Конституції, дії влади, відкрита солідарність з масонськими товариствами, надання в офіційний спосіб допомоги протестантам і схизматикам — усе це свідчить, що метою є знищення католицизму (…) Церква може існувати без десятини, без власності, без монахів і монахинь, і навіть без святинь, але в жодному разі — без свободи і незалежності (…) Надійшов час сказати non possumus (лат.: ми більше не можемо). Ми були б злочинцями, якби мовчали у такій ситуації».

Бойкот, який був найрезультативнішим у центрально-західній Мексиці, охопив чотири сектори: розважальну сферу, торгівлю, транспорт і школярство. Католики припинили ходити до кінотеатрів і театрів, їздити державним транспортом і користуватись засобами державної комунікації, купувати газети, вони вилучали свої заощадження із державних банків, до мінімуму обмежили використання електроенергії, а вчителі-католики відмовилися працювати у світських школах. Був такий момент, коли над мексиканським суспільним сектором витав привид банкрутства. На жаль, у жовтні акція протесту зазнала поразки, здебільшого через відсутність солідарності й підтримки з боку багатших католиків.

Тим часом, зважаючи на щораз частіші акти насилля, які здійснювала влада, згаданий вище sui generis (лат.: свого роду) страйк мексиканського духовенства, всупереч волі Єпископату, який будь-що прагнув уникнути відкритого конфлікту, став сигналом до загальнонародного повстання на захист віри.

Аптекар, фермер і священик

3 серпня 1926 р. у Гвадалахарі, в місцевій церкві Гваделупської Божої Матері, забарикадувалося близько 400 озброєних католиків, яких оточили відділи федеральної армії (федералес). Повстанці капітулювали, коли у них закінчилася амуніція. Джерела американського консульства називали число жертв: 18 вбитих і 40 поранених. Наступного дня в Сауайо, штат Мічоакан, 240 солдат атакували місцеву парафіяльну церкву. Серед убитих були парох парафії і його вікарій. 14 серпня у Чальчіуїтес, штат Закатекас, урядові агенти ліквідували місцеве відділення ACJM і розстріляли о. Луїса Батіза, який був духівником відділення. Саме отець Батіз, мабуть, першим у момент екзекуції вигукнув: «Viva Cristo Rey!» — «Хай живе Христос-Цар!»

Кровопролиття в Чальчіуїтес спричинило ланцюгову реакцію у вигляді локальних повстань у центрально-західній частині Мексики. Група фермерів, якою керував колишній полковник мексиканської армії Педро Кінтанара, намагалась звільнити отця Батіза, але, на жаль, прибули до Чальчіуїтес занадто пізно. Однак вони захопили місцеву скарбницю і оголосили повстання. Кінтанару вдавалося контролювати територію, яка охоплювала усю північну частину штату Халіско, допоки федеральні війська не відтіснили його. 28 вересня Луїс Наварро Оріхел, бурмістр міста Пенхамо штату Гуанахуато, розпочав наступне повстання. Отримавши у битві з федералес у відкритому полі біля Пенхамо поразку, Наварро Оріхел відступив у важкодоступні гірські райони Гуанахуато і далі вів партизанську боротьбу. Наступні місцеві повстання розпочали Трінідад Мора 29 вересня у штаті Дуранго і колишній генерал Родольфо Гальєгос 4 жовтня в південній частині Гуанахуато. Як і Наварро Оріхела, Мора і Гальєгос були розбиті у відкритому полі, після чого відійшли у гори й розпочали партизанські дії. Штат Халіско, а особливо регіон Лос Алтос, що лежить на північний схід від Гвадалахари, незабаром виявився найбільш охопленим повстання.

Повстанська акція на початку була дуже спонтанною і не мала єдиного командування. Аж по кількох місяцях Народна Ліга Захисту Релігійної Свободи вибрала офіційного провідника руху і визначила дату початку загальнонародного повстання. Провідником став двадцятисемилітній Рене Капістран Гарса, юрист, що був обдарований великою харизмом і очолював Католицьку Акцію Мексиканської Молоді. Початок повстання було призначено на 1 січня 1927 року.

Французький історик Жан Меєр, автор монументальної тритомної праці «La cristiada», присвяченої цьому повстанню, написав: «Повстанці, найчастіше селяни, були скромними людьми без військового досвіду, мали цілком релігійне бачення світу і риторику. Тому їх глумливо називали «крістерос», а їхнє повстання «крістіадою». Церква почувала себе змушеною припинити культ, але народ, відділений від того, що вважав коренем життя, вибрав загальну тайну кривавої жертви – крістіаду». Назва «крістерос» (христосівці) походить з того, що повстанці боролися і гинули в ім’я Христа-Царя. Самі крістерос називали себе популярес — ті, що з народу, дефенсорес — захисники або лібертадорес — визволителі.

Повстання крістерос офіційно розпочалося у свято Нового 1927 року, проголошенням Рене Капістраном Гарсою маніфесту «А la Nacion» («До народу»), де декларувалась «година перемоги, яка належить Богові».

Проти повстанців воювали три види урядових військових формувань: регулярні федералес, парамілітарні відділи аграрістас (чоловіки-аграрії, які, взамін за одержану від держави землю, були щодо неї абсолютно лояльні; вони належали до контрольованих владою аграрних організацій, в яких їх піддавали відповідній атеїстичній та соціалістичній обробці) і сили суспільної оборони (загальні рухи місцевих прибічників влади). Спочатку погано озброєні крістерос одержували успіх тільки у сутичках з відділами аграрістас і суспільної оборони, не маючи великих шансів у боротьбі з федералес, що перевищували їх з огляду на озброєння і вишкіл. Проте уряд недооцінив повстанців. Коли генерал Хесус Феррейра готував наступ на крістерос у штаті Халіско, то легковажно стверджував, що «це буде кампанія, легша від полювання». Однак незабаром виявилося, що влада зовсім не врахувала феномену, який вже неодноразово проявляв себе в історії: люди без жодної військової освіти можуть бути вродженими військовими геніями. Так сталося підчас крістіади. Командирами крістерос, які досягли найбільших успіхів у боротьбі з федералес, були: аптекар Хесус Дегольядо, священики Арістео Педроса і Хосе Рейєс Вега й неписьменний фермер Вікторіано Рамірес. Останній отримав прізвисько El Catorce (Чотирнадцять), бо після втечі з в’язниці йому вдалося самостійно ліквідувати відділ переслідування, що складався з чотирнадцяти осіб.

Держава «христосівців»

23 лютого 1927 р. крістерос нарешті переламали хід протистояння, перемагаючи з’єднані сили федеральної армії з аграрістас під Сан Франціско дел Рінкон у штаті Гуантахуато. Незабаром крістерос здобули наступну велику перемогу під Сан Хуліян у штаті Халіско, розгромивши елітний відділ кавалерії. Тим часом федеральні війська почали застосовувати метод «реконцентрації» — удар виключно по цивільному населенню. Він полягав на тому, що на охоплених повстанням територіях уряд визначав цивільному населенню короткий період часу (від кількох днів до кількох тижнів), коли воно мало переселитися на інші території, здебільшого у сусідні штати. Після закінчення визначеного терміну на цю територію входили відділи федералес, які без суду розстрілювали усіх зустрічних людей, грабували і спалювали селянські господарства і здійснювали наругу над церквами. Влітку 1927 року здавалося, що повстання буде придушене. Проте завдяки зусиллям Вікторіано Раміреса, під командуванням якого повстанцям вдалося поступово опанувати регіон Лос Алтос, крістіада вистояла у найважчий момент. Також тоді LNDLR вирішила остаточно визначити головнокомандуючого відділів крістерос, бо виявилось, що військовий провід крістіади переріс можливості Ліги.

Перший визначений нею провідник, що не мав жодного військового досвіду, Рене Капістран Гарса, відмовився у липні 1927 року від посади внаслідок невдалої місії до США, метою якої було здобути кошти для потреб повстання. Не мало успіху командування також іншого католицького лідера, засновника Народного Союзу – Анаклета Гонзалеса Флореса. Гонзалес Флорес, за освітою вчитель-юрист, організував відділ, який складався переважно зі студентів і діяв у центрально-західній частині Мексики. Але вже 1 квітня 1927 року Маестро, як називали його друзі, був арештований федеральними агентами. Після жорстокого слідства його розстріляли, у момент смерті він пробачив генералові федералес, який керував екзекуцією.

Тоді Ліга визнала, що для успіху повстання ним мусить командувати досвідчений військовий. Діючи прагматично і жертвуючи своїми засадами, вона обрала провідником колишнього генерала федеральної армії, якому запропонувала удвічі вищу офіцерську винагороду, аніж та, яку він отримував. Цим генералом-найманцем був Енріке Горостієта — атеїст, ліберал і масон, який, щоденно будучи свідком релігійного запалу крістерос, навернувся і повірив у слушність справи, за яку боровся. Ось що він писав одному зі своїх друзів: «Вважаєш, з такими людьми ми могли б програти? Ні, бо ця справа є святою і з такими захисниками вона не може загинути». Горстієта переформував невпорядковані загони крістерос у партизанські відділи. Він надав окремим частинам номери і ввів офіцерські чини, тим самим зробивши верифікацію чинів полковників і генералів, які раніше надали собі місцеві командири.

Крістерос на контрольованих територіях створили свій адміністративний апарат як на рівні штатів (губернаторів), так і на місцевому рівні (бурмістрів). У проголошеній 1 січня 1928 р. конституції «La Constitucion de los Cristeros» вони протиставляли централістичній й атеїстичній моделі держави свою, цілком католицьку концепцію устрою, в якій центральним пунктом був Господь Бог (стаття 1 стверджувала, що мексиканський народ «визнає і віддає честь Господу Богу, Всемогутньому і Найвищому Творцеві Всесвіту»). Це мала бути децентралізована держава, з широкими повноваженнями територіального самоврядування у сфері громадського порядку, освіти і культури, дрібного виробництва, і навіть у податкових питаннях. Ця держава мала бути очищена від бюрократії, в якій ступінь державного контролю обмежувався до необхідного мінімуму.

На своїх зелено-біло-червоних хоругвах, поруч з орлом ацтеків, крістерос розміщали на білому тлі зображення Божої Матері з Гваделупи.

Державно-конституційне мислення крістерос було чітко інспіроване енциклікою «Quas primas», яку Папа Пій ХІ проголосив 11 грудня 1925 року. Вона затверджувала свято Христа Царя «для встановлення у безбожному світі панування Христа». В енцикліці Папа закликав повністю підпорядкувати Христу приватне і громадське життя, віддати Його Божественній владі народи і держави, впорядковувати світ у дусі любові й миру: «Pax Christi in Regno Christi» — «Мир Христовий у Христовому Царстві».

Відділи федералес, застосовуючи метод «реконцентрації», з вигуками «Baja los curas! Baja los fanaticos!» — «Геть священиків! Геть фанатиків!» — і навіть з «Viva el demonio!» на устах пацифікували території Мексики, охоплені повстанням.

Зради й екзекуції

Президент, який відходив — Кальєс, підтримав екс-президента Алваро Обрегона, який добивався перевиборів і 1 липня 1928 р. «виграв вибори». Однак він не встиг зайняти посаду, оскільки ще перед присягою, яка була призначена на 1 грудня, через два тижні після виборів, 16 липня, його застрелили у Мехіко. Виявилося, що замах здійснив молодий католицький інтелектуал Хосе де Леон Торал, якого глибоко вразила екзекуція одного єзуїта і трьох світських католицьких діячів, що відбулася у столиці Мексики півроку тому, 23 листопада 1927 р.

У той день були розстріляні: отець Міґель Августин Про Хуарес, його брат Умберто Про Хуарес, Луїс Сегура Вілкіс і Хуан Тірадо. Їх звинуватили в участі у невдалому замаху 13 листопада на життя Обрегона. Екзекуцію, на яку запросили журналістів і фоторепортерів, було проведено без жодного судового процесу, за особистим наказом Кальєса.

Впродовж 1928 р. крістерос утримували значну перевагу над урядовими силами. Під час трирічного повстання чисельність їхніх відділів постійно зростала, сягаючи на початку 1929 р. майже 50 тисяч осіб. Армія крістерос майже на 90% була народною армією. Вона користувалась активною підтримкою переважної більшості селян, особливо у південно-західній і центральній частині країни.

Однак остаточна доля крістіади вирішилася не на полях битв, а за столом переговорів, до якого крістерос не були допущені. Це була найбільша драма католицьких повстанців. Чому ж так сталося?

До крістіади приєдналася значна група священиків, багато з яких загинули мученицькою смертю. Натомість мексиканський Єпископат був проти збройного повстання, хоча частина ієрархів вважали, що завдяки крістіаді буде можливим змінити або скасувати антикатолицькі статті Конституції 1917 р. Найвизначнішою постаттю, довкола якої об’єдналися ті, що боролись з Кальєсом, був архієпископ Гвадалахари — Франціско Ороско і Хіменес. Переважна більшість єпископів були змушені залишити країну. Перебуваючи у вигнанні в США, вони намагалися впливати на американську суспільну думку, інформуючи її про переслідування Церкви в Мексиці.

Тінь Ку-Клукс-Клану

Окремою проблемою, яка позначилась на долі крістіади, була позиція уряду Сполучених Штатів Америки. Важливо зазначити, що від початку конфлікту уряд був вороже налаштований до крістіади. Адміністрація президента Келвіна Куліджа підтримувала Кальєса доставкою зброї, одночасно накладаючи ембарго на продаж озброєння для крістерос. Під час президентства наступника Куліджа — Герберта К. Гувера, за допомогою американської військової авіації було придушено вищезгадане повстання Ескобара. Взамін за сприяння, надане Кальєсу, північноамериканська сторона розраховувала на зміну постанови 1925 р., яка обмежувала іноземцям можливості експлуатації мексиканських родовищ нафти.

У боротьбі з Католицькою Церквою уряд підтримували всі північноамериканські парамасонські організації, зокрема YMCA або Ку-Клукс-Клан. Зрештою, остання відома своїм рішучим антикатолицьким характером.

Невигідний компроміс

Впродовж усього часу тривання крістіади у важкій ситуації була Апостольська Столиця. Папа Пій ХІ засудив переслідування Церкви в Мексиці в енцикліці «Iniqius afflictisque» (18 листопада 1926 р.). Коли ж, нарешті, з’ясувалось, що США послідовно підтримує мексиканський уряд, Святіший Отець визнав: перед цілком реальною загрозою остаточного знищення католицизму в Мексиці потрібно розпочати переговори, якщо є така можливість. Так вважала і більшість мексиканських єпископів.

Старання Морроува, що намагався завершити повстання, підтримував отець Джон Дж. Бурке — керівник американської Національної Конференції у справах Суспільної Допомоги. Апостольський делегат у США П’єтро Фумассоні-Бйонді призначив о. Бурке своїм представником у всіх справах, пов’язаних із мексиканським релігійним конфліктом.

1 травня 1929 р. Портес Гіл, відповідаючи на запитання одного іноземного кореспондента, заявив, що католицьке духовенство у будь-який час може розпочати здійснювати культ, однак за однієї умови: воно має дотримуватись закону.

Порозуміння (arreglos) між урядом і Єпископатом було остаточно підписане 21 червня 1929 р. Без сумніву, це був успіх влади. Єпископи зобов’язалися визнати Конституцію 1917 р., а уряд призупиняв дію деяких її антикатолицьких постанов: обмежено закон щодо реєстрації священиків; навчання релігії могло відбуватися у церквах (хоча й надалі було заборонене в школах); всі громадяни, а також духовенство, отримали право складати петицію в справі реформ статей Конституції. Церкві зобов’язались повернути частину «націоналізованих» святинь, а крістерос мали потрапити під амністію. Єпископат відкликав страйк і поновив відправу богослужінь. Вперше після трирічної перерви, 27 червня 1929 р., по всій Мексиці можна було почути гомін церковних дзвонів.

Вже цитований Жан Меєр писав: «Повстанці були розчаровані, бо не розуміли підстав компромісу і почувалися зрадженими. Насправді ж нічого не змінилося, а декларація доброї волі президента не давала їм жодної гарантії. Проте вони склали зброю і повернулися до дому, хоча з усім цим не погоджувалися. Як діти Церкви, вони послухали своїх єпископів, хоч були переконані, що Церкву ошукали. Вони були сумні, збентежені, засоромлені й упокорені, коли віддавали зброю ворогам віри, зброю, яку раніше здобували одну по одній у боротьбі, в якій полягли тисячі». Згідно оцінки цього історика, під час повстання крістерос загинуло близько 90 тисяч людей, зокрема 55 тисяч з урядового боку.

Порушення порозуміння

На жаль, умови порозуміння від червня 1929 р. не були дотримані урядом. Щойно крістерос склали зброю, замість обіцяної амністії їх очікували арешти і розстріли. Серед повстанців після закінчення крістіади було більше жертв, ніж підчас її тривання! У результаті методичного полювання на людей було замордовано понад 500 командирів крістерос. Однією з перших жертв був отець Арістео Педроза, розстріляний через два тижні після оголошення амністії. За правління наступних президентів, залежних від Кальєса, зокрема Паскуаля Ортіса Рубіо (насправді він у листопаді 1929 р. програв вибори католицькому кандидату Хосе Васконселосові, але результати виборів сфабрикували) й Абелардо Родрігеса (1932-34) переслідування Церкви тривали далі. Виданий урядом 21 грудня 1931 р. декрет називав Церкву «торговельною організацією, яка збагачується завдяки визиску народу». Була обмежена кількість духовенства: для 50 тисяч мешканців призначався лише один священик і була відкрита одна церква. В сумі на 16 мільйонів мешканців душпастирську працю могли легально вести тільки 333 священики. У деяких штатах введено додаткові обмеження, наприклад, священики, які клопоталися про дозвіл на працю, повинні були мати повних 50 років і бути одруженими!

У 1934 р. Конгрес прийняв закон про «вільне і соціалістичне виховання молоді». У рамках цього соціалістичного виховання проводилась урядова атеїзація мексиканської молоді за наступними тезами: «Кожна дитина з п’яти років належить державі. Все зло походить від клиру. Бог не існує, релігія є міфом, а Біблія — брехнею». Таке «соціалістичне виховання» поєднувалось вз сексуальною освітою. При цьому використовували радянський досвід, який прямував до вільної любові.

Антикатолицьке шаленство дійшло до зеніту у штаті Табаско. Губернатор цього штату, Томас Ґаррідо Канабаль, керував загонами «червоних сорочок», що своєю діяльністю нагадували радянську лігу безбожників. Загони Канабаля плюндрували і грабували храми, переплавляли церковні дзвони, висміювали релігію, переслідували і мордували священиків. Промовистим фактом, що характеризує особистість Канабаля, є імена його трьох синів: Сатана, Люцифер, Ленін! У 1935 р. в Мексиці, на взірець часів французької революції, запроваджено новий, поганський календар. Наприклад, 15 липня було «святом циркуля і компаса», на знак «пошани і прихильності до масонства».

Вищезгадані злодіяння зумовили у 30-х рр. неодноразові напади крістерос на військові пости, урядовців і державних вчителів.

Папа Пій ХІ ще двічі засудив переслідування Церкви у Мексиці, зокрема 29 вересня 1932 р. в енцикліці «Acerba animi» і 19 березня 1937 р. в енцикліці «Divini Redemptoris» (про безбожний комунізм).

Лицарі Колумба

Під час повстання крістерос і в період пізніших переслідувань у 30-х рр. Мексиканську Церкву підтримували Лицарі Колумба (Knights of Columbus). Лицарі Колумба виникли у 1882 р. в місті Нь-Хевен (штат Коннектікут) і, згідно із задумом свого засновника — отця Майкла Дж. Макґіуні — були католицькою альтернативою масонству. Товариство було створене для потреб ірландських католиків, які опинились у США в етнічному гетто, оточені звідусіль антикатолицькими протестантами. З часом Товариство Лицарів Колумба почало об’єднувати католиків й інших національностей, а його структури на початку ХХ ст. сформувались поза межами Сполучених Штатів, зокрема, у Мексиці. Тисячі мексиканських лицарів Колумба боролися в рядах крістерос і були активними діячами Народної Ліги Захисту Релігійної Свободи. Натомість їхні американські друзі організували повстанцям фінансову допомогу і висували вимоги вашингтонській адміністрації щодо дипломатичної інтервенції на захист переслідуваної Церкви в Мексиці. У лютому 1935 р. Лицарі Колумба адресували президенту Франкліну Делано Рузвельту листа, в якому інформували про існування «незаперечних доказів, які підтверджують факти зривання розп’ять (…) і розстріли католиків разом із священиками на східцях церков». Відповіді вони не дочекались — Рузвельт «був палким масоном шотландського обряду, мав 32-ий рівень втаємничення і тішився з того, що йому нещодавно вдалося у межах «великої ложі штату Джорджія» підвищити свого сина Еліота до рівня магістра при «519-ій ложі архітекторів Нью-Йорка».

Місія Ретінгера

Безпощадна боротьба з Церквою дещо послабшала наприкінці 30-х рр. завдяки Лазаро Карденасу, який став президентом Мексики 30 листопада 1934 р. Карденас, колишній голова PNR, хоча й вороже ставився до релігії, однак був, передусім, мексиканським націоналістом. Бачачи рішучий опір мексиканського народу антикатолицькій політиці уряду, він почав шукати порозуміння з Церквою. Це стало можливим після повалення системи Максімато і остаточного усунення від влади Кальєса, якого разом з Моронесом, з огляду на звинувачення у приготуванні державного перевороту, в квітні 1936 р. вигнали з країни. На початку 1937 р. почали скасовувати обмеження щодо кількості священиків, а сотні церков, які впродовж років були закриті, відчинилися. У листопаді 1937 р. відхилили звинувачення проти архієпископа Руїса і Флореса й єпископа Манріке і Сарате, які перебували у вигнанні, — тепер вони могли повернутися до Мексики. В 1938 р. майже всі храми у цілій Мексиці були відкриті, і священики нарешті могли вільно відправляти богослужіння. Останні крістерос повертались додому.

Відкрита війна з Церквою закінчилася, однак налагодження формально-юридичних відносин між мексиканською державою і Церквою сталося аж на початку 90-х рр. під час президентства Карлоса Салінаса де Гортані. Сталося це після змін у мексиканській Конституції, яку ухвалив Конгрес на зламі 1991-92 рр. Отже, понад сімдесят років держава повертала Церкві статус юридичної особи. Мексиканські священики, нарешті, отримали виборче право, скасовано заборону відправляти богослужіння поза місцями культу, які, зрештою, були визнані власністю Церкви. Також дозволялось носіння духовного строю в публічних місцях, адже до цього часу священик не міг, наприклад, вийти в сутані на вулицю. Отже, коли Папа Іван Павло ІІ здійснював свої перші два візити до Мексики, у лютому 1979 р. і травні 1990 р., він формально міг бути заарештований «за невідповідний одяг».

Вищезгадане налагодження відносин аж ніяк не означало кінця ворожості мексиканської влади до Церкви. 20-24 березня 1995 р. в палаці мистецтв у Мехіко відбувся всесвітній конгрес масонства. Засідання відкрив Сальвадор Ордас Монтес — великий магістр мексиканського масонства. У своїй вступній промові він нападав на Католицьку Церкву за те, що та «втручається у політику». Другого дня на засіданні головувала Марія Де Лосангелос Морено — протестантка, голова Революційно-інституційної партії (PRI), яка від самого початку була політичною еманацією масонства.

В січневому номері за 1970 р. щомісячника «New Age», що є офіційним органом шотландського обряду американської масонства, «брат» Вільям Д. Люїс з Гвадалахари, який має 32-ий рівень втаємничення, писав: «Якщо теперішній уряд (Революційно-інституційна партія), впаде — буде втрачено можливість відкритої діяльності масонства».

Зрештою, 6 липня 1997 р. вперше PRI у парламентських виборах не здобула абсолютної більшості. Час покаже, чи стане це переломним моментом у новітній історії Мексики, чи буде це також початком кінця могутності мексиканського масонства.

Заява мексиканського Єпископату від 1998 р. про те, що Церква у цій країні надалі є об’єктом нагляду, свідчить, що ставлення влади до неї досі істотно не змінилося.

Словничок:

Вандея – департамент на заході Франції, мешканці якого у 1793-96 рр. повстали зі зброєю проти дій влади Французької республіки, спрямованих на знищення Католицької Церкви. Повстання об’єднало глибоко релігійних селян, частину міських ремісників, провінційну знать і духовенство.

КРЕДО