Із промови голови облдержадміністрації

М. Палійчука на урочистій академії з нагоди 67-ї річниці створення 

Української Повстанської Армії

Із пам’яті не виходить одна історія. Вона не була б такою трагічно-величною, якби не була такою правдивою. Їх було з десяток, останніх стрільців з останнього схрону. Прийшов час, коли не було чим боронитися, крім молитви. Але й «Отче наш» ставав безсилим перед все гучнішою лайкою, що долинала знадвору. З такого їхнього і такого чужого світу. На всіх залишалася одна граната. Вони стали в коло, як стають в аркан чоловіки: плечем до плеча, чолом до чола. Помолилися Богу, аби не залишив їх живими, і чиясь рука рвонула чеку гранати...

То не була його вина, то була його кара, що дивом залишився живим. Зі спотвореним обличчям пройшов тортури і табори, але душу не дав спотворити. Відійшов у вічність зі скаліченим лицем, але не скаліченою біографією.

Я запитую себе: «Котра сила привела молодого вродливого парубка у Повстанську Армію? Котра сила примусила його зректися життя? Котра сила була з ним, коли довелося жити навіть супроти своєї волі?». Її не виміряти ніякою реальністю, ту силу, — вона є або її нема, її не може бути крапелька. Це лавина добра і світла, що заполонює людину і називається просто — любов до своєї землі.

Чи земля ця — Чехія, чи земля ця — Польща, чи земля ця — Німеччина, Росія, італія, Франція. Чи земля ця називається Україна. Ти просто любиш їїѕ і коли чужинський чобіт ступає на святу твою землю — ця любов вибухає в твоїй душі несподіваною і небаченою силою. Ти готовий на все, бо це твоя земля, це земля, яка народжує хліб для тебе, огортає вічним спочинком кості предків твоїх...

Аби зрозуміти всеохопність повстанського патріотизму в середині 40-х років, треба відчути на своїй шкірі ту атмосферу, в якій довершувалося формування цього почуття в наших батьків і дідів. XX століття давало українцям шанси, але позбавляло можливостей. і коли в кінці 30-х років над світом звелися два привиди в жорстокій плоті — нацизм і комунізм, українцям було не по дорозі з кожним. Це суперечило нашій історії, складовій нашого національного характеру.

Може, тому так старанно замовчується факт, що одними з перших, хто піднявся зі зброєю проти Гітлера, були українці. Впали Франція, Бельгія, Австрія, Нідерланди, Чехословаччина, тремтіла Англія. Готувався пакт Молотова—Ріббентропа, йшлося до спільного параду радянських і німецьких військ у Бресті, а в Закарпатській Україні заявили, що хочуть мати свою державу. Цю заяву, звичайно, потопили в крові. Але потім була друга спроба, у червні 41-го. Також зневага, також кров. І тоді в 42-му народилася УПА. На своїй землі, з чітким завданням: збудувати свою державу або загинути за неї в бою. І не важливо, з ким цей бій — з вермахтом чи з радянською армією. І ті, й інші не могли тут бути в іншому статусі, ніж окупанти.

«...Прирікаю і зобов’язуюся перед Богом, перед українським народом, перед власним сумлінням працювати і боротися за українську самостійну державу. Прирікаю в тій боротьбі віддати свої сили і, як треба, своє життя», — то слова присяги українського повстанця, то його другий досмертний «Отче наш».

Радянська і нинішня російська пропаганда не втомлювалася і не втомлюється приписувати УПА співробітництво з гітлерівцями. Але чомусь замовчують те, що, зіткнувшись із неможливістю знищити УПА в зародку, німецька адміністрація запровадила з 10 жовтня 43-го року на теренах дистрикту Галичина надзвичайний стан. Він тривав до липня 1944 року. За цей час 1571 жителя нашої області української національності німці розстріляли за зв’язки з ОУН.

Чому ж армія, перед якою схилявся президент Франції Шарль де ўолль, упосліджена в себе вдома? Чому сила, котра ще довгі вісім років після завершення Другої світової війни протистояла найжорстокішій імперії, досі не визнана воюючою стороною у тій державі, за яку вона боролася? Відповідь проста: вже один факт її існування йде впоперек усіляким меншовартісним теоріям агресивних сусідів про нас, українців. Вони завжди претендували на наші землі і зробили все, аби спотворити справжню суть та історію нашого визвольного руху.

Фактично на боротьбі проти доброго імені УПА відпрацьовувалися методи інформаційної війни, яка нині безсоромно і цинічно ведеться проти держави Україна. Українськими повстанцями радянська педагогіка лякала дітей, виховуючи з них яничарів XX століття. Неправда про УПА мала на віки вічні розділити українську спільноту на східняків і західняків, аби зреалізувати давній колонізаторський прийом — «розділяй і владарюй».

Повстанський поет Марко Боєслав-Дяченко за кілька днів до своєї загибелі, поранений, у схроні писав: «Схаменіться ви всі, що робите прірву між східними і західними українцями. Пам’ятайте, що до цього підштовхує вас ворог. Йому на руку розбрат між українцями. Горе тому, хто буде сліпим знаряддям в руках ворогаѕ Знай, що немає двох чи більше українських народів, тільки один».

Невже ми і в XXI ст. будемо наступати на ті борони, що кували для нас гестапівці й енкаведисти?

Нас ще й нині змушують випрошувати крихти своєї історії у сусідів. Дехто ще й нині тиражує давні каребістські жахи про кровожерних бандерівців. Правда про УПА стала заручницею політичних спекуляцій. Штучно створивши світоглядний вододіл по лінії УПА — Червона армія на зразок вододілу між злом і добром, комуністичні ідеологи не сподівалися, що їх єзуїтський винахід буде працювати і в незалежній Україні. Такий собі вічний двигун протистояння... Хтось може пояснити, чому в сусідній Польщі ветеранів Армії Людової та Армії Крайової держава давно урівняла в правах, а Українська держава до своїх лицарів духу і чину підходить з каребістським мірилом? Ніхто цього не зможе пояснити.

А тепер задумаймось: на яких етапах цивілізаційного й економічного розвитку нині перебуває Польща? Я глибоко переконаний, що рушійною силою маленького польського економічного дива є єдність польської спільноти. Там не борються за владу, ділячи народ на своїх і чужих. Яка філософія — таке й життя. Не менш страшною є політична догідливість і цинічна вигадливість, що буйно процвітає навколо чистого імені УПА. Як український народ має сприймати політика чи політичну силу, котра на сході називає повстанців бандитами, а на заході — героями? Це явна спроба законсервувати на десятиліття правду про УПА як тріщину в такому бажаному моноліті української свідомості.

Прикро, але коли навесні 2005 року Президент спробував започаткувати діалог із суспільством про Повстанську Армію, він наштовхнувся на байдужість навіть серед прибічників. Не може процвітати народ, котрий розділяє надвоє його історія. Нащадки тих, з ким воювали і Червона армія, й УПА, надсилають представникам обох сторін гуманітарну допомогу. Німцям простили все, а одні одним вибачити не можуть. Найгірше те, що цей стан суспільного антагонізму штучно підтримують і експлуатують ті, хто не нюхав пороху, не гнив в окопах і схронах, але зате добре знає, яке тепле й зручне владне крісло.

Хтось подумає, що в час економічної кризи не варто замислюватися над такими речами, але криза економіки просто замаскувала кризу духу. Ми забули, що мова, патріотизм є визначальними чинниками формування внутрішнього ринку. Давно відомо, що чия Церква — того держава, чия мова — того культура. За ідеологічною експансією завжди йшла експансія економічна, товарна. Панове бізнесмени! Покоління, виховане нині на чужій пісні, на чужій культурі, на чужому потрактуванні нашої історії, завтра віддасть перевагу чужому товарові. Суть вибору в таких випадках завжди диктує підсвідомість. Ми можемо скільки завгодно закликати «Купуй українське!», результат буде нульовим, поки не визріє «Я — українець!», бо матеріальному виборові завжди передує вибір духовний.

Ще давні римляни писали: «Справжній переможець той, хто напише історію переможеного народу». Повстанці зробили свій вибір, не дали нікому написати нашу історію. Тепер наша черга творити і писати біографію свого народу.

Гірке спостереження: УПА була армією без держави.

Вона боролася за державу. Як уміла, як могла. Тепер, коли ця держава постала, ми своїми недолугими діями в царині політичних обіцянок про контрактну армію, бездарною організацією фінансування свого війська стаємо державою без армії.

УПА прийшла в український політичний простір після ОУН, але між цими двома структурами ніколи не було й натяку на протистояння. Навпаки — все робилося для того, аби той, хто займав важливу посаду в УПА, обіймав аналогічну посаду і в ОУН. Так унеможливлювалося будь-яке протистояння між цими структурами. Історії не відомі приклади, аби вказівку Головнокомандувача УПА Романа Шухевича критикували чи не виконували в ОУН. А тепер подивімося, в яку позицію нинішня наша Конституція і наші реалії поставили Головнокомандувача сучасної української армії. Всі бачать, що цей різнобій в управлінських повноваженнях іде на шкоду державі, але всі ж натхненно цей різнобій експлуатують. Так і хочеться процитувати нашого великого гетьмана Івана Мазепу:

Нема любви, нема згоди
От Жовтої взивши Води,
През незгоду всі пропали,
Самі себе звоювали.

Повстанська Армія свою силу черпала в народній підтримці, її головним постачальником був народ. Чомусь мало хто знає, що в УПА навіть були свої гроші — бофони. Селяни отримували їх взамін харчів, одягу від повстанців. Усі вірили, що прийде час і держава, за котру воює УПА, віддасть борги. Навіть у 60-ті роки арештовували людей, у яких ці бофони знаходили. «Ти, значіт, рад, ожідаєш, што оні вєрнутся? Построят вашу самостійную Украйну?».

Минуло майже 70 років. Є своя держава, але покажіть мені довіру народу до її національної грошової одиниці! Єдиний, хто показав, як держава має віддавати борги своїм людям, був прем’єр-міністр України Віктор Ющенко. На превеликий жаль, він єдиний із помітних українських політиків, котрий і далі продовжує чітку лінію на суспільний діалог і необхідність порозуміння між обома частинами розколотої спільноти. Можливо, це не приносить політичних дивідендів нині, але це обов’язково стане підмурівком громадянської єдності завтра.

Покрова. День пам’яті і день подяки. Дякуємо Матері Божій за те, що прихильна до нас. Дякуємо вам, повстанці, за те, що скористалися її покровительством не для власного добра, а для великої української справи. Жертвували своїм в ім’я нашого. Здобували навіть гинучи. Прийміть наш синівський поклін. Ви клялися Україні, ми клянемося вам. Україна буде! Соборна. Єдина. Від Сяну до Дону. Від брата до брата. Від посестри до посестри. Від батька до сина. Від землі до неба.

http://www.galychyna.if.ua/index.php?id=single&no_cache=1&tx_ttnews[tt_news]=8210&tx_ttnews[backPid]=24