Петро ІВАНИШИН,
доктор філологічних наук, професор
МОВА І НАЦІОНАЛЬНЕ БУТТЯ
Мова належить до так званих вторинних знакових систем. Вона – один із найважливіших факторів самоорганізації суспільства і невід’ємна ознака таких спільнот, як рід, плем’я, народність, народ, нація. Через мови ми пізнаємо світ, але в кожного народу мовна картина світу своя, неповторна. “Мова народу – це його дух, і дух народу – це його мова”, – писав Вільгельм фон Гумбольдт.
Мова – головне знаряддя соціалізації, тобто пертворення біологічної істоти в соціальну, у члена певного суспільства. Мова бере участь у творенні людини. “В помешканні мови живе людина”, – зазначав Мартін Гайдеґґер. Додамо – в помешканні національної мови, бо саме мова забезпечує тривання того чи іншого народу в часі. Мова – генетичний код нації, який поєднує минуле з сучасним, програмує майбутнє і забезпечує буття нації у вічності.
Найкраще видно людино творчу та націотворчу роль мови через її ідентифікаційну та культуроносну функції.
Мова є засобом спілкування. Це правда, але тільки для тих, хто її знає. Для тих, хто її не знає вона є засобом роз’єднання, сепарації, відокремлення своїх від чужих. Спілкуватися за допомогою якоїсь мови можуть тільки носії цієї мови. Тільки для них мова є засобом ідентифікації, ототожнення в межах певної спільноти. Ця ідентифікація виявляється і в часовому, і в просторовому вимірах. Ми відчуваємо свою спільність і з тим, що жили задовго до нас і житимуть після нас, і з тими, що живуть далеко від нас, в інших краях. Так твориться обрій українського світу.
Ще філософ Гердер твердив, що люди, щоб нормально розвиватись, мають не лише їсти і пити, але й належати до якоїсь спільноти. Бути людиною, за Гердером, – означає почуватися десь як дома. Однак, щоб “почуватись”, необхідно спілкуватись, причому так, щоб спілкування не потребувало зусиль, було майже інстинктивним. Таке спілкування забезпечується, природно, рідною мовою. Ще стародавні греки глибоко усвідомлювали, що таке мова як консолідуючий засіб. Афіни запевняли Спарту, що ніколи не стануть зрадниками еллінської єдності – “єдності крові і єдності мови” (Геродот).
Мова поєднує людей більше, ніж класова, партійна, релігійно-конфесійна приналежність, більше, ніж історія народу (її не всі знають), а іноді навіть більше, ніж етнічне походження. Вчений і письменник Агатангел Кримський, письменниці Марко Вовчок і Наталена Королева, поет Юрій Клен, військовий діяч і поет Василь Вишиваний (австрійський архикнязь Вільгельм фон Габсбург), політичний діяч та ідеолог В’ячеслав Липинський, педагог-просвітитель Софія Русова та багато інших – не мали в собі ні краплини української крові, але українська мова кровно поєднала їх з нашим народом і його духовністю.
Кожен із нас має свій “портрет”, мовний “паспорт”, у якому відображено всі параметри нашого Я – національно-етніні, культурні, соціальні, духовні, вікові. Тому не ігноруймо ідентифікаційної функції мови, щоб не втратити можливості бути своїм для своїх.
Культуроносна функція не менш важлива. Мова – носій культури, отієї системи духовних вартостей, якими один народ відрізняється від іншого. Культура кожного народу зафіксована у його мові. Пізнання народу, його культури, його ментальності іншими народами може бути поверховим (“туристським”) і глибинним, всебічним. Для глибинного пізнання народу необхідне знання його мови. У цьому випадку мова виконує функцію каналу зв’язку між народами. Пропагуючи свою мову у світі, ми пропагуємо власну культуру, її надбання, збагачуючи світову культуру.
Культуроносна функція мови постійно і виразно проявляється передусім у суспільстві носіїв цієї мови: через мову відбувається засвоєння кожною людиною культури свого народу і естафета духовних цінностей від покоління до покоління. Чим повніше, повнокровніше функціонує в суспільстві мова, тим надійніший цей духовний зв’язок поколінь, тим багатша духовність кожного наступного з них. І навпаки: усякі мовні утиски руйнують цей зв’язок, збіднюють культуру народу. А тому боротьба за рівноправність своєї мови – це водночас боротьба за рідну культуру.
Культуроносна функція мови реалізується й на особистісному рівні. Людина, пізнаючи мову свого народу, прилучається до джерел неповторної духовності нації, з часом стає її носієм і навіть творцем. Це право і обов’язок кожного, і водночас – надійний показник реального, а не лише декларованого патріотизму. Не може вважатися патріотом той, хто зі страху, для вигоди чи внаслідок невігластва ігнорує мову і культуру своєї нації або навіть свідомо зрікається її сам і відриває від неї своїх дітей. Така людина – раб, перекинчик, яничар, малорос, хрунь, маргінал – втрачає цінність і повагу серед своїх, не становить вона вартості й для інших – хіба як робоча сила чи знаряддя здійснення чужих інтересів. Мова – мати народу. А “хто матір забуває, того Бог карає, того діти цураються, в хату не пускають. Чужі люди проганяють, і немає злому на всій землі безконечній веселого дому” (Тарас Шевченко).
Якщо міркувати вдумливо, то очевидним постає, що еквівалентом буття постає саме Батьківщина (для українців – мати-Україна). На думку герменевтів, Батьківщина – це провідна константа людського буття: щось споконвічне, яке не обирають і не забувають. Але слід пам’ятати, що у реальному вимірі Батьківщина – це передусім мовна Батьківщина. Тому “актуальна в постколоніальних обставинах боротьба за україномовність українців – це не боротьба за україномовність росіян: це передусім боротьба за повернення російськомовним українцям їхньої батьківщини – України” (Василь Іванишин).
Використана література:
1. Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Мова і нація. – Дрогобич, 1994.
2. Іванишин В. Тезаурус до курсу “Теорія літератури”. – Дрогобич, 2007.
http://www.banderivets.org.ua/?page=pages/zmistd0/Ivanyshyn/article21
