о. Епіфаній Гнатів, ЧСВВ
Розлука двох сердець рідко стає приводом для зустрічі відповіді іншого з моїм запитанням. Питання занепокоюється в запиті Чому, коли любов закінчується, а відстань стає нагодою перевірити щирість почуття до іншого, людина страждає? Чому біль переслідує спогадами людську свідомість, намагається вбити історію зустрічі двох добрих пам'ятей? Чому альтернатива забуття шляхом внутрішньої евтаназії присутності іншого в собі виводить на сцену неусвідомленої боротьби між минулим та сьогоденням опцію покінчити раз та назавжди з fait-d'avoir-fait de l'amour. Зло втішається визначенням любові, яка після розлуки назвала себе досвідом зла. Якість зла в істоті любові переконує закоханого (свідка любові) в зробленій помилці, безглуздій спробі вчитися любити. Смерть дурманить останні почуття до люблячої тональні­стю «Не прощу!». Як діяти? Забути чи виявити? Що робити, коли тебе забули, переплавили почуття та залишили напризволяще за порогом доброї пам'яті? Як жити, коли заживо помер у пам'яті батьків, друзів, коханої особи? Як підтримувати дружбу, коли ініціатива та відкритість одного висміюється їдкою іронією іншого?

Можна, звичайно, шукати помсти: сплюндру­вати повагу симетричністю ставлення до іншої особи або пропорційною відплатою, загубитися в депресії, ув'язнити іншого категорією зредукова­ного суб'єкта до небуття та забути. Яким чином переступити поріг безпорадності, зруйнувати стіну природної обмеженості власного буття миттю амнезії болю? Збожеволіти та, можливо, повірити примарі ілюзорної перемоги, яка розкошує на святі драми забуття себе?
Вірний приятель у важких хвилинах заохочує мене не загубитися в спогадах минулого, віднайти себе в мовчанні та мовчання віднайти в собі. Його порада виконує роль позитивної паузи в житті людини, яка рятує мовчазну тінь особи водограєм світла, запрошує сучасника почати жити у своєму внутрішньому світі та сп'яніти святом мовчання. Вона зцілює неслово з язви слова, та оберігає безмовність мовчазливої, німої душі від виму­шеного мовчання, маски присутності. Адже мовчання оселяє людину в дійсність, де покора слова прагне привчити гордість її надслова в чесноті скромності. Мовчання повертає людині життя через безслів'я, яке, стримуючи помисли, обдурюючи споглядання, вгамовуючи шалені бажання, не притуплює однак болю зустрічі з трагізмом без-слова. «Я» миттєво стає рабом мовчання, щоб отримати від іншого ласку освячення архесловом його псевдословення та оберегти несказане від несказаного за порогом сказаного вічністю. Звичайно, людина на початку задихається в просторі мовчання іншого, адже атеїзм часу послаблює спогад вчорашньої зустрічі та сьогоднішньої присутності. Тільки заслання у вічність могло б побороти красу невірності часу свідоцтвом вірності. З іншого боку, людина зобов'язана підкорятися волі мовчання іншого, щоб говорити змістовніше та притишувати праведність свого егоїзму покаянням душі.
Безслів'я як диво-синонім щирості часто було закликом та раною нещирої душі залишити незрозумілу щирість тиші. Вербальна нещирість слова, на противагу мовчазливій щирості безслів'я справедливо штовхала погляд людського серця у забуття неозвученної (не)щирості іншого та запитувала його глуху щирість у відвертості діалогу щиростей. Одна щирість при розлученні з безголосою емоцією шалено кохала німу щирість іншої людини, але тільки останній знати це було необов'язково. Перша визволялася з-під статусу «бути ув'язненою» примарою іншої та зціляла свою безнадійність довірою до другої. Зусилля першої спрямовувалися на дослідження анатомії другої, яка неоднозначно виявляла себе як чиста ідея або як тілесність. Щирість однієї радикально питала мовчазну щирість другої: А ким ти себе бачиш в мені, як martyrium sinceritatis: а) невисловленим несказаного несказання; б) невисловленим неска­заного сказання; в) невисловленим сказаного несказання (присутність як знак); г) висловленим сказанням (слово)? Чим наснажена твоя відповідь: актом рішення чи внутрішньокурйозним комфортом? Чи тінь твого мовчазного слова, яке умертвило не одного сном вічного сподівання, побачила доданок «благо» та провернула зір своєму словеняті краплями першоблагословення? Чому твоє несказання й далі живе Парижем «населеної самотності» (Франсуа Маріак) та всміхається в сутінках розлуки?
Примара закопаного іншим слова в-другому-як-він-насправді-є через надмірність потенціалу людської природи й таємниці Воскресіння поступово зникає, коли людина роздумує над діалогом пам'яті зі забуттям, мовчання зі словом.
Драма у стосунках між пам'яттю та забуттям зраджує напівголосом свою таємницю в тіні мовчання. Її безголосий крик не тільки будує мур сліпої самотності, пише літургію вогню, розмальовує мову фарбами глухонімої тиші, але сам собою крик війни називається мовчанням. Забуття починає відразу конфісковувати слова та забороняє спогадам відтворювати будь-які вчорашні події. Бажання забуття заволодіти здобутком виявляється в будь-яких формах домінування: не дати права словам говорити, звукам вимовлятися. Слова замовкають не тому, щоб дати мовчанню місце для насичення себе несказанним та напитися екстазом, але виявляють свою овіяну наготу в шелесті неправди.
Пам'ять, на противагу забуттю, втікає також у простір мовчання, який багато чого не відкриває, а ще більше приховує від несказаного пам'яттю про несказанне. Мовчання пам'яті вкладає серце в сумку досвіду минулого та неусвідомлено вбиває значення «мовчання серця» тривалим перериванням пам'яті в обіймах монологу. Слово звертається до пам'яті: «У горизонті твого мовчання, Мовчазлива Пам'яте, твоє несказане сказання залишається несказаним іншому, якого ти могла б нагодувати хоч сказаним недоказанням. Звісно, ти укріплюєш облогу для збереження свого абстрактного его-радіючого спокою, але твоє сказане несказання (нещирість) знищує перифразування твого несказаного сказання (втілення щирості) в сказаному сказанні (акт щирості). Твоє мовчання, о Пам'яте, породжує чимало жертв, які померли з голоду дотику, спраги слова, холодного погляду, сну розлуки. Претендуючи на трон цариці мовчання, ти не тільки ув'язнила шум сенсу божевіллям, заполонила слова тоном мовчазної колискової, але втратила пам'ять про себе та відреклася своєї жіночності за порогом смерті себе. Тінню не почутого іншими мовчання залишалася самотню, бо не тільки оголила темряву тіні світла тіні, але тишу слова знівечила «красномовністю безслів'я». Псевдомова твого безсловесного слова безслів'я злякала не тільки мовчання та часове забуття, але наважилася знехтувати граматикою рай-Слова. Ти збудувала ідентичний до забуття дім страждання, в якому ховаються пустка та небуття. Хоч вони вчителі місця, але безсилі ввійти в простір «після мовчання» та відновити втрачені контури місця. Краса твоя, о Пам'яте, – ніч, прикрашена злочинами над спогадами. Її незнана близькість «нереального я» зваблює мовчанням. Важко розпізнати твоє обличчя, однак рано чи пізно твоя безкомпромісність вилікується не процедурою закритих очей, але «доброю пам'яттю».
Добра пам'ять живе між мовчанням і забуттям. Вона, як мама, народжує слова з любові, з несказаного, з відсутності. І суть відмежовується від синонімічного мовчання пам'яті. У відсутності сповільнюється пауза розлуки між правдою і фантазією та зароджується найглибше людське почуття – любов. Любов мовчання до гарної пам'яті оберігає її від самого мовчання, яке не вільне від склерозу забуття. Приховуючи добру пам'ять від «наречених» пам'яті, мовчання заражає ненаситних будь-якої стражданням нездобутого та наприкінці розчаровує учасників мандрівки вигуком «не знайшли». Воно уникає відпові­дальності за одурманення людського серця глупотою нелюбові та називає себе чоловіком в серці жінки-пам'яті. Тільки не багатьом цього світу мовчання шепоче на вушко красу мови доброї пам'яті та приспівує: «Мово мовчання доброї пам'яті, ти, таємнича іноземко, – згубна та, водночас, райська». Мовчання стає подякою за опір невірності. Воно не є досвідом нестачі, але живим почуттям радості, яка глузує з егоїзму «мати», «брати». Мало мовчить (плаче) той, хто мало знає. Мовчання пропонує слову дружбу, але пригадує йому про кінцеву віддаленість від свого ядра, про яке не треба забувати. Розлука зі словом є новою зустріччю слова з мовчанням. При цьому слово справедливо запитує мовчання: «Коли я рідко з'являюся на твоїх горизонтах, чому ти, мовчання, зобов'язане виявлятися в моїй формі, адже «око за око, зуб за зуб».
Мовчання пригадує слову, що воно є відповіддю на питання слова: «Якщо не зупинишся слово у мовчанні, – все втратиш. Якщо людина не буде вмирати, як буде жити життям?» Мовчання прагне бути запаленою свічкою на гробі слова та замовчувати істину, мовляв, людина за життя не живе правдивим життям. Людина мусить позбутися егоїзму, взяти мовчання, замінити любов на більш кохану не-любов. Чи любов тоді не кохає? Чи не-любов солодша від любові? Що краще: закрити вуста вірності, чи відкрити вуста невірності? Душа більше страждає від любові чи від не-любові? Чоловік більше терпить від того, що жінка посадила в його серці любов, щоб її потім вбити, чи від самотності?
Втеча у мовчазну самотність стає дієтою для лікування якісних акцентів поставлених запитань. Мовчання відкидає забуття, де останнє часто дозволяє пам'яті бути її нареченим. Мовчання відкриває істину, що Бог та дідько не байдужі у своєму ставлені до людей, тільки чомусь байдужа людина, яка не хоче визволитися з абсурду «бути байдужою». Свобода від байдужості дає людині в мовчанні не перемогу, але силу не бути асимільованою власним егоїзмом.