Цього року в Україні лютують чотири „кари небесні” – політична та економічна кризи, епідемія грипу та чергові президентські вибори.

Предметно зупинимося на четвертій – виборах.

Нинішня політична ситуація є прямим наслідком закономірностей, породжених всіма попередніми президентськими та парламентськими виборами, „помаранчевою революцією” та післямайданним безідейним політикуванням. Кожна з цих подій була доленосною і давала можливість кардинально змінити на користь народу вектор і темпи розвитку країни, але замість цього кожна з них стала упущеним шансом і тільки ставила державність та незалежність України на грань „бути чи не бути”, не розв’язувала жодної кардинальної державотворчої проблеми, а тільки породжувала нові, розчаровувала, зневірювала та ослаблювала національно-патріотичний табір.

Незважаючи на значне поширення в суспільстві українського патріотизму, державницької та національної свідомості, жоден з кандидатів не йшов і не йде на ці вибори під прапором української національної ідеї, з цілісною ідеологією українського національного державного будівництва. Українські політики вже майже два десятиріччя не тільки ігнорують, але й свідомо відкидають такий могутній і природний фактор, як українська національна ідея – ідея державності української нації на українській землі.

А тільки ця ідея здатна об’єднати більшість українців, як в Україні, так і за її межами, тільки на основі цієї ідеї можлива консолідація влади, політикуму та суспільства і створення могутньої та багатої держави. Причина – брак націоналізму в політикумі. Саме тому українців переорієнтовано з боротьби за національну державу на боротьбу за демократію та шкурні інтереси олігархічних кланів. І саме через ці шкурні інтереси допускаються до участі у виборах відверті вороги України, вся та наволоч, яка сповідує українофобський марксизм-ленінізм чи відстоює інтереси московської імперії.

Україна переживає не тільки протистояння між владою і частиною суспільства, але і кланову гризню у таборі влади та протиборство різних груп у середовищі опозиції. А це означає, що в боротьбі за президентську посаду кожен із цих кланів буде відстоювати виключно власні інтереси, не зважаючи на інтереси народу, держави, нації, України. Кожен із претендентів на булаву буде, як завжди, звинувачувати в усіх гріхах своїх конкурентів (навіть з числа недавніх соратників), а себе виставляти білим та пухнастим.

Але ж першопричина всіх негараздів криється не в особі, а в ігноруванні національно-ідейних пріоритетів державотворення. Тим більше, що „українськість” більшості нашої „еліти” викликає дуже великі сумніви, підстави для чого дають як її загадковий національний склад, так і те, в чиїх інтересах вона діє.

Держава Україна від початку свого створення тяжко хворіє на особливу патологію: у нас відсутні мета, концепція, перспектива та політичні напрямні державотворення, – ніхто не знає, що і для кого будуємо. У такій ситуації будь-які зміни у владі, зміна людей влади, особливо зміна президента, здійснені без глибоких і системних змін, не тільки не розв’язують існуючих проблем, а множать їх та породжують нові, ще більш гострі. І яким нездалим не був би нинішній Президент, а наступний обов’язково буде ще гіршим (для нації, для України). Бо він буде діяти не в інтересах народу, нації, держави, а тільки в інтересах свого клану і зовнішніх сил, тим більше, що ніякого впливу суспільства на нього не буде.

Такі результати безідейних виборів. І ніякі особисті якості будь-якого кандидата не зможуть протистояти згубним для України закономірностям існування безідейної, безнаціональної держави. А майбутній Президент, з числа наявних кандидатів, буде так само залежати від свого оточення та зовнішніх впливів, як залежали ті, що були до нього.

Після розвіяння ілюзій Майдану все більше українців починає усвідомлювати, що бідують на своїй землі не тому, що не мають при владі Ющенка, Тимошенко, Януковича чи якогось іншого „рятівника держави”, а тому, що не мають української національної держави. Саме життя прискорено формує національну свідомість мас. Хоча належним чином українське суспільство не керується українським націоналізмом не тому, що він застарів, а тому, що його не знає в повній мірі. Політики, які усвідомлять і використають цей потужний фактор, мають всі шанси на перспективу неминучих майбутніх перемог.

На цих виборах нам знову пропонують і обіцяють все що завгодно: демократію, лібералізм, псевдонаціоналізм, вирішення соціальних проблем, повернення в „щасливе” минуле і швидке „ощасливлення” за волею харизматичного лідера – все, окрім національної соборної держави та національної революції як єдиноможливого шляху до неї. Чому? Тому що ця ідея згубна для політичних шахраїв, які рвуться до влади з єдиною метою – урвати собі шматок побільше від національного добра, від України.

З нашої точки зору боротьба за мандати і вищі державні посади – це далеко не завжди боротьба за Україну. Когось цікавить тільки перше, нас – тільки друге.

На всіх попередніх виборах, як і на цих, нам ставили запитання: „Як ви ставитеся до тих чи інших кандидатів (в тому числі до Ющенко і Тимошенко)?”. Ми завжди відповідали: „Ми, націоналісти, ставимось до них так сьогодні, як ви будете ставитись до них через рік”. А коли нас запитували, чому ми не підтримуємо всіляких безідейних „наших хлопців” – теж патріотів і теж націоналістів, ми відповідали: „Ми не підтримуємо їх тому, що розуміємо: боротьба за владу і боротьба за Україну – різні речі, як би не ототожнювали їх деякі політики, що паразитують на патріотичній, а тепер, і націоналістичній проблематиці”.

То хто ким є в президентських перегонах? На наш погляд всіх нинішніх учасників можна умовно розділити на три групи: вороги України; пристосуванці-заробітчани (шахраї); демократи, що декларують свою державницьку позицію. Спробуємо дати стислу характеристику кожному з них.

Вороги.

Янукович – давно відома креатура Москви; ні разу не засуджуваний проФФесор тюремних університетів; син поліцая, що ненавидить батька та спокутує його „провину” перед радянською владою співпрацею з комуністами та москалями; прихильник двомовності, федералізації України, створення нової московської імперії („Партія рєгіонов послєдоватєльно виступаєт за фєдєралізацию Украіни, пріданіє русскому язику статуса второва государствєного і тєсную інтєграцию с Росієй…”); заперечує геноцид і злочини Москви та комуністів проти України; підтримує героїзацію комуністичних злочинців і виступає проти визнання борців за волю України.

Симоненко – носій людиноненависницької, сатанинської, комуністичної ідеології; виправдовує злочини комуністичного режиму; заперечує факт голодомору і геноцид щодо українців („…А з приводу так званого голодомору 33-го року – то не треба роздувати політичну істерію. Все дуже просто: хто працював – той не голодував, а хто не хотів працювати – відповідно і їсти не мав що. І ще, все залежить від менталітету народу. Чомусь в інших республіках голоду не було…”); планує відновлення СРСР, встановлення диктатури пролетаріату та винищення класових ворогів.

Мороз – політична шльондра, торгує принципами, ідеями та спільниками; за безцінь скуповує землю в великих обсягах; пропагує трохи закамуфльовану комуно-соціалістичну ідею; виправдовує злочини комунізму (в тому числі голодомор); засуджує борців за незалежність; виступає за відновлення московської імперії; нагадує політичний труп, що хоче нагадати про себе.

Литвин – відібравши у селян величезні латифундії на Київщині та Наддніпрянщині, ставши завдяки незаконній прихватизації та махінаціям великим землевласником, обіцяє захистити село; обіцяючи „всіх примирити” – танцює „і нашим і вашим”, витанцьовуючи лише власні інтереси („друг всім – нічий друг” (Арістотель)); підтримує антиукраїнську ідею двомовності („…люди самі вирішать на якій мові їм говорити”, „…історично склалася двомовність…”); виступає за входження в ЄЕП та військово-політичний союз з Москвою; вояків УПА цей докор історичних наук (!) визначає як поплічників фашистів; не вважає українців титульною нацією („…до росіян не можна ставитись як до нацменшини…”), тим самим заперечуючи право українців бути господарями своєї долі на своїй землі. То кому потрібен такий Литвин?

Тігіпко – „на прив’язі” у Януковича. Голова виборчого штабу ПР у 2004 році; прихильник „двоязичія” – „…мовне питання – одне з небагатьох, що роз’єднує націю”; як власник приватного банку – активний учасник „дерибану” національного багатства і грабунку народу України; вважає шкідливим правдиве висвітлення історичних подій та віддання належної шани борцям за Україну („Героїзуючи націоналістів, влада сварить нас не лише з Росією, а й з Польщею…”).

Яценюк – цей „кіндерсюрприз”, отримавши в подарунок з Москви команду політтехнологів, які тягнули Януковича на виборах 2004, зі шкіри лізе відпрацьовуючи путінський аванс; явна проросійська позиція („Не можу вибачити нинішній владі тих питань, що вона зробила актуальними: російська мова, НАТО, ЄС чи Росія, ОУН-УПА, Чорноморський флот. Ці питання не вирішують життєві проблеми, а лише погіршують стосунки з Росією”); мета – відродження Російської імперії за рахунок України („Тут було створено проект однієї з найбільших європейських імперій – Російської. Його потрібно очистити від усякого наносного і створити на його ґрунті новий економічний і політичний проект”); проект нової колективізації села та утворення олігархічних латифундій; Україна для нього лише проект, який треба модернізувати, вдосконалити та нещадно експлуатувати.

Гриценко – не найгірший міністр оборони, але як можливий Президент – Господи помилуй: заперечення права українців на свою державу на своїй землі: „Україна для українців – це шовіністичне, я би навіть сказав, фашистське гасло. Наша держава відкрита для представників всіх націй” (це ми вже проходили і результат відомий: Україна без українців); заперечення історичної правди та приниження постатей борців за незалежність: „Це не правильно – присвоювати військовим частинам імена Петлюри чи Бандери. Не займайтесь історичним ідіотизмом”.

Богословська – виставлена єврейським олігархом Пінчуком явна „підтанцьовка” Януковича; явна антихристиянська, лібералістична позиція: „Я виразно стаю на захист прав гей-спільнот і не треба прикриватись християнською мораллю, нехтуючи правами людини”; проросійська орієнтація – російський Севастополь, двомовність, економічне і політичне єднання з РФ тощо.

Заробітчани.

Супрун – танцює під дудку ПР; відсутня національна складова державотворення та серйозна програма дій; спекуляція виключно на соціальних проблемах; спрямованість на „відновлення повномасштабних зв’язків з Росією та Білорусью”.

Противсіх – грає роль клоуна, щоб лише заробить, чому навчився в 2007 році у Волкова з блоку Кучма; декларує чесність (а звідки гроші на вибори?); чисто комерційний проект.

Бродський – масовка Юлі; перевага прав людини над правами нації та держави: „основа моєї програми – лібералізм”; відкидання історичної справедливості та проблем („дискусійні теми з минулого – переключення уваги від насущних проблем”); обіцянки загального примирення: „Друзі – давайте жити дружно”.

Пабат – спільник відомого „космонавта” Черновецького у дерибані київської землі та бюджетних коштів, адепт секти негра Аделаджі; прихильник двомовності (або навіть багатомовності); виступає за безконтрольну діяльність всіляких сект та угрупувань: „Я запроваджу систему покарань для тих, хто спекулює на питаннях світогляду, мови, релігії”; відкидання права українців на національну державу: „У багатонаціональній країні не можна спекулювати питанням мови”; відмова від захисту національних та державних інтересів: „Ми повинні стати дружелюбною країною для всіх”.

Тягнибок – балотування на вищу державну посаду заради того, щоб „попіаритися” й потім завести у ради всіх рівнів „своїх хлопців”; незрозуміла ідеологія, а тому дивне поєднання соціал-націоналістичних (расистських) ідей із націоналістичними; блокування об’єднавчого процесу в націоналістичному середовищі; формування партійної команди з поліфункціональних партійних мігрантів та перебіжчиків, які шукають своє „місце під сонцем”; культивація язичництва, а не християнства в партії; заяви про втрату актуальності націоналістичної ідеології; ототожнення українського націоналізму і соціал-націоналізму, як підвиду німецького націонал-соціалізму; широка співпраця із шовіністичним „Патріотом України”, який у свою чергу тісно співпрацює з російськими імперськими утвореннями тощо.

Ратушняк – підтанцьовка ПР; лобіювання угорських інтересів; багатомовність (крім російської ввести угорську, румунську, циганську): „Володіння російською є також нормою і обов’язком для чиновників всіх рівнів… Треба зробити обов’язковою здачу іспитів з двох предметів іноземними мовами”; продаж іноземцям національної економіки (ще один глобалізатор): „Створення в економіці ТНК”.

Рябоконь – пропаганда громадянських прав (без обов’язків) і жодних згадок про права нації; перекладання на громаду більшості функцій та обов’язків держави за рахунок самоорганізації та кооперації громадян; ніяких зобов’язань з боку кандидата; примітивна схема анархічної республіки за Махном.

Костенко – попри всі заклики на підтримку національної економіки та на захист інтересів держави, заявляє: „Ми не визнаємо права нації, навіть у перехідні періоди, вершити через свій національний інтерес антидемократичні дії…”; підтримує так звані „сучасні європейські цінності” (содомію, антихристиянство, нігілізм тощо); антинаціоналістична позиція: „Український націоналізм в ніяке порівняння не йде із звичайною патріотичною позицією Європейської партії…”. Виступаючи проти українського націоналізму, Костенко виступає проти права українців на свою національну державу і підтримує поширення в Україні антихристиянських та глобалістських рухів.

Демократи, що декларують свою державницьку позицію.

Ющенко – Президент України; найбільш суперечлива фігура нинішніх перегонів. Отримавши президентську посаду завдяки національному зриву в 2004 році, він не справдив сподівань більшості своїх прихильників, не виконав передвиборчих обіцянок та втратив величезний кредит довіри українського народу і, як наслідок, має найменший рейтинг серед реальних кандидатів. Нехаризматичність, схильність до компромісів, нездатність тримати в покорі „помаранчеву” команду (дуже різні інтереси та особистості), значний негативний вплив оточення та зовнішніх чинників, злочинна кадрова політика. Попри все це – намагання відстоювати національних та державних інтересів, щоправда, вибіркове, повільне, поступове, нерішуче… Серед досягнень: актуалізація питання Голодомору, слабенька декомунізація, визнання ОУН-УПА, частковий вихід з-під російського впливу, відносно незалежна зовнішня політика, питання виводу ЧФ з України, засудження агресії проти Грузії тощо. Чи зробить Президент рішучі кроки у боротьбі за державність нації? Найближчим часом отримаємо відповідь. Дуже хотілося, щоб так сталося.

Тимошенко – прем’єр-міністр України; рушій „помаранчевої революції”, харизматичний і талановитий лідер своєї команди; майже повна відсутність національної складової в її діяльності і програмі; один з чинників розвалу так званої „помаранчевої команди”; ініціатор широкої коаліції з ПР, комуністами та іншою антиукраїнською наволоччю; внесення пропозиції обирати Президента у Верховній Раді; уникнення оцінки агресії Росії проти Грузії; укладання збиткових для України газових контрактів (ціна газу для України в 2009р. і 2010р. вища ніж для країн Європи, а вартість транзиту – менша); рятування приватних банків своїх прихильників за рахунок держави під час кризи; закриті домовленості з Путіним; присутність в команді явних креатур Кремля, таких як Медведчук. Все це ставить під великий сумнів її державницьку позицію та не дозволяє українським патріотам і націоналістам говорити про її беззаперечну підтримку. Юлія Тимошенко має зробити неабиякі кроки у національному напрямку, щоби переконати українців віддати голоси за неї.

У цій ситуації ми вважаємо, що Президентом має стати лише той, хто йде на посаду під прапором української національної ідеї, хто усвідомлює необхідність проведення Національної революції та здобуття держави української нації.

Якщо ж таких серед претендентів на президентське крісло не виявиться, тоді ми, українські націоналісти, пропонуємо альтернативу: „Голосувати проти всіх кандидатів та готуватися до Національної революції”. Традиційні „вибори без вибору” – згубні для нації та України. Безумовна настанова виключно на особу лідера, а не національну ідею – ідею державності української нації на своїй землі виявилася політично непродуктивною та шкідливою. Для нашого політикуму, передусім патріотичного, продовження такої практики – це чергове наступання на ті самі граблі.

Українці! Не чекайте милостині від чергового обіцяльника-шахрая, а боріться за своє право бути господарями своєї долі на своїй землі. Об’єднуйтесь тільки навколо української національної ідеї та обирайте революційно-націоналістичний шлях розвитку держави.

Тільки червоно-чорний прапор Української Національної Революції приведе нас під синьо-жовтий стяг Свободи – до звільнення від внутрішньої окупації України, до державного самоутвердження української нації, до перемоги української Правди, Сили і Волі, до створення української національної християнської держави з дієвою і всеохопною системою національного народовладдя.

Разом – переможемо!

І хай допоможе нам Бог!

Майор Віталій Применко
Донеччина

http://www.banderivets.org.ua/