Господь наш Ісус Христос створив Єдину Святу Соборну і
Апостольську Церкву для якої немає "ні юдея, ні грека”. І справді,
християнство – це універсальна релігія, яка несе світло спасіння всім
народам, що проживають на нашій Землі, бо кожна нація створена Господом ,
отже поділ людства на окремі нації є цілком природним і відповідає
Божественній Волі, а націоналізм як ідеологія оптимального розвитку
націй у єднанні з Творцем є богоугодним явищем. На жаль, не всі люди
розуміють, що Богу потрібно віддати Боже, а кесарю – кесареве, тож і
говорять про несумісність націоналізму і християнства в цілому чи
націоналізму і католицизму зокрема. Щодо тих, хто цілковито відкидає
Христове Вчення як основу націоналістичної ідеології, то можемо тільки
поспівчувати, що вони стали жертвою пропаганди тих сил, які оголосили
війну і Богу, і всім волелюбним народам. Водночас не можемо оминути дуже
цікавого питання щодо співвідношення з націоналізмом православ’я з
однієї сторони і католицизму з іншої.
Дуже часто доводиться чути, що захист православ’я (в
розумінні стану відірваності від Вселенської Церкви під проводом
наступника Святого Апостола Петра) є захистом України, а інколи окремі
оригінали взагалі доходять до тверджень про те, що католик в принципі не
може бути українським патріотом, націоналістом… Що ж, у всьому є своя
логіка, навіть в подібних сентенціях. Дійсно, східна, візантійська
церковна традиція, із притаманним їй національно-державним
партикуляризмом на перший погляд є більш сумісною з націоналізмом, ніж
універсальний католицизм. Однак, це на перший, досить туманний, погляд,
який не дозволяє провести чіткої межі між небесним і земним, Божим і
кесаревим. А проводити цей поділ зобов’язаний кожний християнин!
"Для католика любов до Батьківщини – це святий
релігійний обов’язок, народ і Батьківщина для нього є прекрасним
природним благом. Однак католик не обожнює Батьківщини, оскільки для
нього існують вищі блага…” – так свого часу писав німецький католицький
єпископ Бургер, якому довелося провадити вірних Святої Церкви в добу
панування безбожницько-поганського націонал-соціалізму. "Любов до Бога і
Батьківщини, – стверджував Папа Римський Пій ХІІ, – дві найбільші
любові кожної благородної душі”. Як бачимо, Католицька Церква, попри
свій понаднаціональний характер, завжди уміла піднести на належний
рівень поняття національного й водночас не сплутати його з тим, що
пов’язано з нашою Небесною Батьківщиною…
Звісно, відносини між Католицькою Церквою та
окремими націоналістичними рухами не завжди були "гладенькими”. Як,
скажімо, могли мирно співіснувати католицизм і якобінсько-масонський
"націоналізм” у революційній Франції? Однак історія дає нам цілий ряд
прикладів досить органічного поєднання націоналізму і католицизму.
Для поляків вираз "Jestem polak, jestem katolik”
завжди був своєрідним національним "Вірую”, яке ніколи не дозволяло
зректися власного "Я”, заставляло бути гордим за свою Батьківщину,
боротися за її свободу, незалежність та велич. Інша річ, що наші західні
сусіди нерідко високими гаслами про єдність Костьолу Божого прикривали
свою хвору імперіалістичну маячню в стилі "Polska od morza do morza”.
Будучи католиками, асимільованими в мовному плані,
ірландці завжди протиставляли себе окупантам-протестантам. Ірландські
священики були не тільки просвітителями власного народу, але й нерідко
брали участь в збройному опорі загарбникам. Тож не дивно, що ставши
незалежною державою, Ірландія сміливо захищає ті правди, про які
говорить Христова Церква – на сьогоднішній день на Зеленому Острові
заборонені аборти і контрацептиви, а нащадки гордих гелів несприйняттям
зустрічають безбожницьку "європейську конституцію”. Водночас, Вірність й
Віра допомагають сучасним ірландським націоналістам продовжувати
боротьбу за повну соборність власних земель, частина яких ще й досі
знаходиться в англійському ярмі.
Між іншим, про англійців. Може здаватись, що
англіканство є невід’ємним елементом їхньої національної ідентичності, й
відхід від цієї "національної церкви” – це зрада Батьківщині… Однак, це
далеко не так. Взяти хоча б Дж. Толкіена, якого справедливо можемо
вважати вірним сином Англії, справжньої, "доброї старої” Англії. Живучи в
протестантській країні, в якій католики є упослідженою меншістю,
Толкіен залишався відчайдушно вірним Вселенській Церкві, але це аж ніяк
не завадило йому щиро любити свою Вітчизну, бажати їй добра, виступаючи
при цьому за національно-англійський, а не імперсько-британський
шлях її розвитку.
Хочеться також згадати про такий специфічний
європейський народ, як баски. Не зважаючи на те, що баскські
націоналісти в період боротьби з окупаційним для них режимом генерала
Франко перейняли деякі ідеї марксизму, вони продовжують залишатися
фанатичними католиками. Варто зазначити, що баскам доводиться
протистояти іншому католицькому народу, кастильцям, які, на жаль, не
розуміють, що Господь дав кожній нації власну землю, призначив границі
поселень людських (див. Діяння, 17:26) і, що гармонійно облаштувати
життя на Піренеях можна лише за умови безперечного виконання Його волі.
Цікавий момент! В часи громадянської війни, на
стороні франкістів, "за віру своїх батьків” під проводом генерала Еіна
О’Даффі воював ірландський загін "Блакитних сорочок”. Єдиною вимогою
майже тисячі добровольців із Зеленого Острову була умова – не боротись
проти басків – "братів-католиків”. На фоні цього стає дуже прикро, що
іспанські патріоти, ведучи справедливу війну, наважусь сказати,
Хрестовий похід в ім’я захисту Святої Церкви, власної Батьківщини та й
усієї європейської цивілізації, не зуміли відмовитись від застарілих
імперських стереотипів й спрямували власну зброю на єдиновірних басків,
провокуючи останніх на союз з ворогами Христа і всякої свободи.
Воістину: скільки лиха принесло те, що багато християн не розуміло
вищезгаданих слів із Діянь святих апостолів…
Можна також згадати про хорватських усташів Анте
Павеліча, про французькі "Вогняні хрести” де ла Рокка, про цілу низку
організацій і рухів в Європі та поза нею, які, спираючись на націоналізм
та традиціоналізм, ніколи також не відходили від Католицької Церкви
(червоні з цього приводу навіть термін видумали – "католицькі
клерикальні фашисти”). Як бачимо, християнство та націоналізм є
об’єднаними в одну духовно-світоглядну систему, квінтесенцією котрої є
Любов – Любов до Бога та рідної землі. І тільки така система
морально-етичних цінностей може побороти будь-яку сатанинську силу!
А тепер повернемось до України. Потрібно або свідомо
лукавити, або просто не знати історії, щоб стверджувати, що католицизм
для України є нетрадиційним. Для спростування ідіотської тези про те, що
український націоналіст не може бути католиком, досить згадати історію
націоналістичного руху 20-40-их років ХХ століття чи хоча б назвати
імена таких відомих вихідців із священичих (греко-католицьких) родин як
С.Бандера чи Я.Стецько; про величезне націозахисне і націотворче
значення діяльності УГКЦ згадувати зайвий раз не будемо – це об'єкт
багатотомних видань, а не коротенької статті.
Серед сучасних українських націоналістів є і
греко-католики, і православні, і римо-католики. Однак кожен справжній
націоналіст чудово розуміє важливість міжконфесійної єдності в Україні.
Повинні це розуміти і ієрархи Церков – розуміти і шукати діалогу та
порозуміння, постійно працювати для того, щоб відродити такий стан
речей, при якому є одне стадо і один Пастир, а зробити це можливо не
тільки шляхом безкінечних теоретизувань і дискусій, але й спільною
відчайдушною боротьбою на фронті повторної християнізації України. Що ж
до тих, хто вносить розбрат поміж Христового люду, поміж українського
народу, то можемо нагадати, що життя не вічне, й після смерті на кожного
з нас чекає Страшний Суд. А якщо їхні слова та вчинки будуть особливо
шкідливими для Церкви і України, то суд може відбутися і на землі...
Ігор ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ
м. Полтава
http://banderivets.org.ua/
