Двері від пустелі усамітнення

і для зримої молитви за всіх

Торік у грудні, у свято Введення Пречистої Діви Марії у храм Господній, як уже писала «Галичина», незрячий священик о. Ігор Іванів та його провідник парохіянин церкви Святої Параскевії УГКЦ в Болехові Андрій Калюжний вирушили з храму Божої Матері Неустанної Помочі в Івано-Франківську у прочанську дорогу до Єрусалима. Щоб у зримому вияві любові до Бога вклонитися слідам Христовим на Святій землі — помолитися біля Гробу Господнього, відчути серцем велич Преображення на горі Тавор, зустріти радість Різдва Христового у Вифлеємі... Серед тих, за кого ніс паломницький хрест отець Іванів, і колектив «Галичини», яка вже не перший рік провадить розмову з читачами про кроки людини, для якої Церква є Небом на землі, про незрячого пастиря, який бачить далі, ніж бачать очі.

«Я — Дорога», — промовляє Господь, навчаючи і нас: проща до Бога вимірюється не кілометрами прочанських доріг, а всім земним буттям християнина. Проща до Бога стала змістом земного буття і для незрячого священика о. Ігоря Іваніва, а Церква — його Небом на землі. Ще не осіло в пам’яті відлуння його пішого паломництва до Люрда, як отець уже повернувся із Святої землі, встеливши молитвами тисячі кілометрів. То пішки, десь автостопом, літаком добиралися до Святої землі. Бог був очима незрячого пастиря і ті Його діти, кого о. Ігор стрічав у своєму духовному поході на теренах Прикарпаття, Тернопілля чи Одещини, на Аскольдовій могилі в Києві чи в храмах Єрусалима. У кожному храмі, де прочани знаходили прихисток, священик під час спільних богослужінь дякував Богові за його ласки і покров, молився за нужденних, просив у Господа поправи. У товстелезному зошиті-щоденнику отця Ігоря — тисячі записів, імен, людської відвертості, прохань і пастирських благословень. «Храмовий празник на честь святого апостола Андрія Первозванного в Одесі, — ділиться враженнями екзарх Одесько-Кримський УГКЦ Василь Івасюк. — З великою приємністю молився разом з отцем Ігорем іванівим та великою кількістю вірних. Мужність та відданість о. Ігоря Христовій Церкві є добрим прикладом для всіх нас...»Христос рождається — народжуймось і миАндрій Калюжний переконаний, що Божа рука провадила їх від часу народження думки про відвідини Святої землі. Жодної випадковості. Так мало статися, що під час святкування 100-річчя Степана Бандери в Старому Угринові зустрів першого провідника о. Ігоря — паламаря з Болехова Степана Парахоняка, який розповів про прочанські дороги до Люрда. Було й інше диво: десь за півтори години в ізраїльському посольстві без жодних проблем відкрили візи на 45 днів, ще й щиро побажали добрих відвідин святих місць.

— Отець Ігор, — згадує провідник Андрій, — був у співслужінні і в храмі Гробу Господнього перед Різдвом за Юліанським календарем, на горі Тавор — у храмі Преображення Господнього, що на висоті 586 метрів над рівнем моря, у храмі Різдва Христового у Вифлеємі та ін. Попри все було й таке, що моє серце не сприймало. Наприклад, присутність у храмі Різдва Христового численної озброєної автоматами варти. Мовляв, остерігаються терористів. Словом, ситуація — як на пороховій бочці. Або ще: атмосферу мук Христових дорогою на Голготу уявив собі зримо, коли ми проходили стації Хресної дороги, а торговці нам жбурляли навздогін: «Не затуляйте наші торгові ряди!». Але здебільшого всі конфесії співіснують між собою мирно.

— Андрію, а чи відчули Ви якусь поправу після повернення? Що у Вас змінилося?

— Така далека проща для мене була вперше. Здебільшого ходжу з Болехова до Гошева на Ясну гору. Мені ще важко все усвідомити, бо подумки я ще на Святій землі — у прощі, яку присвятив Богові й Україні. Єрусалим для мене — тільки початок, своєрідне народження. Не відчуваю будь-якої душевної чи фізичної втоми, а радше — спонуку до праці в ім’я Господнє.