Леся ТУГАЙ
На Прикарпатті в селі Усті Снятинського району живе Євген Грицяк, один із ватажків Норильського повстання в ГУЛАГу. Повстання, котре стало початком кінця репресивної сталінської системи. Повстання, яке назвали повстанням Духу, яке визріло в умах тих, котрі після смерті Сталіна, здобули надію. Ще 1978 року Євген Грицяк написав книгу спогадів «Норильське повстання». 1980 р. вона вийшла в Канаді у видавництві «Смолоскип», згодом її перевидавали ще в Києві, Харкові, Москві, недавно — у Чернівцях. Режисер Михайло Ткачук зняв за книгою документальний фільм «Загадка Норильського повстаня». Фільм здобув Національну премію імені Тараса Шевченка, однак Євген Грицяк не став відомим на своїй малій батьківщині. Він скромно живе в своєму селі і більше знаний як цілитель. Але розповімо про все по порядку.
ім’я героя Євгена Грицяка відкрив Україні російський історик Ігор Чубайс, написавши статтю «Хто зруйнував сталінізм». Нещодавно Євген Грицяк отримав-таки державну нагороду з рук Президента України Віктора Ющенка — орден «За мужність». В умовах лагерного режиму він не лише зберіг свою людську і національну гідність, а й вижив, не зневірився і не збайдужів, а сьогодні рятує інших. Ми відвідали Євгена Грицяка в його рідному селі Усті.
— Євгене Степановичу, Ви потрапили до Норильська за зв’язки з УПА, хоч участі у бойових діях на боці УПА не брали? В ті часи звання «ворог народу» давали без особливих «заслуг»?
— У 16 років я вступив до лав юнацької УПА, нам дали завдання стежити за німцями. Ми, звісно, не розуміли, хто офіцер, а хто ні, але навичок набували. Через два роки нас упіймали і призвали до лав Червоної армії. Я воював у складі 4-го Українського фронту. У 1945 році повернувся додому і відновив зв’язки з УПА. 4-й Український фронт перетворився на Прикарпатський військовий округ і дислокувався в Коломиї. Ми почали знову наводити контакти з місцевим населенням. Через свого двоюрідного брата я вийшов на керівництво УПА. Ми тоді по службі якраз працювали в палаці Потоцьких, де була велика кількість німецьких медикаментів. Брали їх звідти, ховали на собі і передавали хлопцям з УПА. і це викрилося. Мене засудили на 25 років за трьома статтями про «ізмєну Родінє» й відправили по етапу — в Караганду, в Казахстан.
— Вам тоді було 20...
— Так. Тоді там перебувало тисячі політичних в’язнів — ворогів системи, приречених на смерть, переважно з України, Литви, а також інших республік. Умовами нашого перебування ніхто не переймався. І попри все були люди, котрі не мали наміру здаватися без бою. Серед політичних почали ходити розмови про організацію спротиву, це були перші паростки ідей про страйк.
Ми часто про це говорили, однак спершу я навіть не міг уявити собі, як це можна здійснити, бо між таборами не було зв’язку. А після смерті Сталіна табірна адміністрація ще більше знахабніла. Пригадую таке: година перерви на обід. Я йду і йде помічник нарядчика, також в’язень. і просто на мене йде й питає: «Ти куди йдеш, падлюко? Де твоя бригада?» А я кажу: «Тепер обідня перерва, я маю право йти, куди хочу». — «Я тобі дам, куди хочу. Ми вас, бандерів, у баранячий ріг тут зігнемо, усіх за пояс позатикаєм»...
У Норильську, закритому місті, ми будували мідноплавильний завод голими руками. Адміністрація заохочувала блатних до розправи з нами, їм навіть видавали ножі. В нас почали беззастережно стріляти. На «ўорстрою» конвоїр без будь-яких на те підстав застрелив в’язня, що підносив до свого робочого місця дошку. Через деякий час із тюрми беруть одного в’язня й ведуть у тундру, де «при спробі втечі» розстрілюють.
Та це була тільки проба нервів, або розвідка боєм. Генеральний наступ почався вже тоді, коли генерал Семенов, начальник управління «ўорлагу», повернувся із своєї чергової поїздки до Москви.
25 травня 1953 року ми, пригнічені, виходимо на роботу. Раптом біля п’ятої зони, що була поряд із «ўорстроєм», затріщав автомат. Усі опустили руки. Ми були певні, що і цього разу без жертв не обійшлося. Нарешті довідуємося: одного вбито, шістьох поранено. Ми почали вимагати комісію з Москви.
Нам, прихильникам страйку, треба було будь-що зупинити роботу, адже це був саме той інцидент, який зачепив за живе кожного й на який ми чекали ще в Караганді. Пропустити таку слушну нагоду було б для нас непрощенним гріхом.
Ми невеличкими групами розбрелися по всьому будмайданчику, аби вгамувати тих, що вже працювали. Люди слухали нас, погоджувалися, але, вслухаючись у дудніння пневмомолотків, які не могли замовкнути всі відразу, знову приступали до роботи. Всі наші зусилля були марні. Нарешті мені спало на думку піти на компресорну станцію, яка постачала стиснене повітря для всього «ўорстрою» й зупинити її. Всі пневмомолотки нараз стихли, й робота повсюдно припинилася. і цього разу вже остаточно. Таким чином наше стихійне обурення переросло в організований виступ.
Керівництво «Горлару» принишкло.
В нас уже ніхто не стріляє, ба, навіть не погрожує. Але нас вирішили взяти голодом. На «ўорстрой» не вивозять їжу — один день, другий, третій. Вранці третього дня до нас у супроводі підполковника Саричева та ще кількох старших офіцерів підійшов генерал-майор Панюков, який спеціально прилетів із Красноярська. Він владно й самовпевнено зажадав, щоб ми негайно приступили до роботи, а він, мовляв, розслідує всі порушення законності, що тут трапилися.
Та ми не йшли на жодний компроміс. Проте багато в’язнів почало все-таки схилятися до того, щоб вертатися до табору. Голод, як кажуть, не тітка. До того ж у курців вичерпалися всі запаси махорки, що дошкулювало їм ще більше, аніж голод.
Аби якось зарадити цьому лихові, на одному з будинків, що ми зводили, встановили напис: «Нас убивають і морять голодом!». Напис зробив своє — ще того самого дня нам привезли вечерю, однак ніхто вже до неї не приступав.
У своїй, четвертій, зоні ми застали таку картину: на знак солідарності з нами всі в’язні, що були в зоні, оголосили голодування на три дні...
Якось один в’язень четвертої зони вирішив не виходити на роботу. А щоб його не випхали з бараку силоміць, ліг на нари роздягнений. Надворі тріскучий мороз. По закінченні розводу наглядачі стягнули його з нарів, виволокли надвір, запхали в дерев’яний бушлат — ящик для вивезення трупів — кинули туди його одяг і, вивізши за вахту, вивернули на сніг. Бідолашному не лишалося нічого іншого, як похапцем одягнутися й піти у супроводі спецконвою на роботу.
Шестеро інших в’язнів, яких привели до лазні п’ятої зони під конвоєм, відмовилися одягатися та виходити з лазні, доки не побачать прокурора. Та замість прокурора вони побачили старшого сержанта, що став перед ними з автоматом у руках. «Ось вам прокурор» — сказав сержант і розстріляв усіх шістьох на місці.
В такий спосіб у Норильську — й не тільки в Норильську — придушували будь-яку ідею протесту в самому її зародку. Всі спроби опору мали тільки негативні наслідки. Але ми не здавалися.
Керівництво табору підсилило зовнішню охорону, але до будь-яких рішучих дій не вдавалося. Користуючись з такого безконтрольного становища, ми поставили на сцені табірного клубу п’єсу Тараса Шевченка «Назар Стодоля». Ця п’єса була підготовлена ще перед початком страйку, але, побачивши прибрану до першої дії сцену, начальник культурно-виховної частини заборонив її через те, що там, як він висловився, надто багато українського патріотизму, однак п’єса мала такий шалений успіх в усіх в’язнів, що її довелося ставити шість разів...
6 червня в нашу зону зайшла група високопоставлених осіб. Один з них, у чині полковника, виступив уперед і сказав:
— Москві стало відомо про безпорядки, які чиняться тепер у Норильську, в тому числі й у вашій, четвертій, зоні. Для того, щоб з’ясувати становище на місці, Москва вирядила сюди урядову комісію. Головою комісії призначений я — полковник Кузнецов, начальник тюремного управління МВС СРСР, особистий помічник Берії. Оскільки ми з усіма вами переговорити не зможемо, то пропонуємо виділити з-поміж себе п’ятьох представників, які виклали б нам усі ваші претензії. Гарантуємо, що ніхто з ваших парламентерів не буде розстріляний...
(Аби розповісти про Норильське повстання на шпальтах газети, забракне місця. Ми відсилаємо наших читачів до книжки Євгена Грицяка, перевиданої шість разів. Її версія є і в інтернеті — Євген Грицяк «Норильське повстання». — Авт.).
— Книга Ваших спогадів про Норильське повстання вперше вийшла у видавництві «Смолоскип» 1980 року. Як Вам вдалося передати рукопис за кордон, Ви ж були під тотальним наглядом органів досить тривалий час?
— Тепер я про це вже можу, напевно, написати, а тоді доводилося зберігати конспірацію, цього мене навчили ще в молодіжній організації ОУН, Мельниківській, хоч ми тоді різниці й не робили. З Осипом Зінкевичем, котрий після еміграції став директором видавництва «Смолоскип», ми разом вчилися у торговельній школі. Спершу я перефотографував рукопис дзеркальним фотоапаратом «Старт» і плівку змотав. Я знав, що Панас Заливаха має контакти з вільним світом, тому повіз її до Івано-Франківська. Він нічого не обіцяв, але прийняв плівку. Через два роки почув по радіо «Свобода», що мою книжку видано. Як було далі, мені розповіла Надія Світлична, коли згодом я в неї гостював в Америці. З Івано-Франківська до Києва повезла згорток тітка дружини Заливахи Люба Возняк, сестра якої була дружиною брата Степана Бандери Василя. Оксана Мешко в Києві відрядила його до Павла Стокотельного, котрий згодом став чоловіком Світличної. Він повіз його до Ростова-на-Дону, де передав знайомому морякові, якого і зустрів Осип Зінкевич. Кожен, хто брав те до рук, ризикував, але кожен зробив свою справу, не вагаючись.
— Євгене Степановичу, яким було Ваше дитинство?
— Мене виховали, що лягти до сну без «Отченашу» — боронь Боже. Мені здається, що я з ним народився. Бога собі уявляв дуже добрим і знав, що після молитов Його треба просити «Боже, дай нам Україну», але пошепки. Я не раз чув, як усі мої рідні називали найбільшою нашою бідою те, що не маємо самостійної України. Мій батько був грамотний чоловік, передплачував газети, люди сходилися до нас на бесіди. Нині, на жаль, інакше, багато людей спивається. Мене це дуже турбує.
Найкращим спогадом з дитинства є епізод, коли я пас корови і раптово почалася буря. Отой стан, коли я один повертався зі стадом додому, а надворі — ні душі, усі повтікали, поховалися, а мені якось зовсім не страшно, а, навпаки, приємно, відчуваю досі.
— На засланні Ви захопилися йогою. Розкажіть про це.
— Після одного з етапів до іркутська почувався таким фізично знесиленим, що пройти кілька кроків для мене було проблемою. Мав страшну мігрень по кілька діб. Практично не міг рухатися. Таких в’язнів на зоні називали «доходягами». Веніамін Дужинський зі Львова порадив мені звернутися до лікаря Василя Кархута, він до речі, був колись особистим лікарем митрополита Андрея Шептицького. Оповім вам, у який спосіб він мені поміг. Обстежив мене і каже: «Ми обидва в важкому становищі, я не буду завивати у папірці, а скажу вам відверто — те все, що ви перенесли, вилазить наверх, і медицина у вашому випадку безсила». Я вертаюся в барак, а хлопці питають, що сказав лікар. Мовлю: «Вмирати...»
А мені цей Дужинський, я вже бачив, що він стояв на голові, але не розумів, до чого б це, і говорить, що з Москви до нас прийшла брошура «Наука о дыхании индустских йогов», люди переписують її. Почитай. Я прочитав і почав переписувати, бо на роботу мене тоді не гнали, я не в силі був, а переписати за день міг усього три картки. У свої 33. З огляду на мій фізичний стан я міг лише виконувати вправу з ритмічного дихання на ходу. і почав серйозно займатися. Помалу відчув, що стаю здоровішим, наситився енергією. і вже через три місяці я пішов на пилораму працювати. Згодом я переклав книгу, і її видало видавництво «Здоров’я». Мій гонорар був тоді дві тисячі купонів, які миттєво знецінилися, але моральне задоволення яке...
Під час нашої бесіди до Євгена Степановича телефонують — то звертаються люди із своїми болячками. Євген Грицяк лікує енергією рук (він прикладає свою руку мені до вуха — чую потужний шум, мов біля водоспаду. — Авт.)
— Євгене Степановичу, а як Ви відкрили в собі дар оздоровлювати людей?
— Коли звільнився після першого заслання, то вирішив одружитися. Якраз під час весілля в однієї жінки стався сильний напад головного болю. Кажу дружині, щоб повела мене до неї. Бо на зоні в тій книжці читав, як допомагати не лише собі, а й іншим — покладанням рук. Це був мій перший вдалий сеанс. Вона лише за кілька хвиль повернулася і спитала: «І що, вже не буде боліти?». А я ж не знаю, буде чи не буде, тож відповів дипломатично: «А чого б вона мала вас боліти». І вона прожила ще 25 років, а біль уже не повернувся. і з того часу я не маю вихідних, приходять люди за допомогою. 20 жінок, котрі не могли завагітніти, уже тішаться дітьми. Люди приїздять зі словами: «Ми чули, що ви все можете», інколи сам їду до людей, котрі не можуть приїхати (Євгенові Степановичу 83 роки. — Авт.) Одного разу звернулися люди, в котрих днями весілля, а дідусь у хаті, за словами лікарів, при смерті. Люди кажуть, що похорон їм тепер завадить, тож продовжіть дідові дні. Я їздив до них. Знаю, що жив дід ще півтора року, може, й досі живе, але ми втратили контакти. Якось чоловікові труну купили, а після моїх сеансів він прожив ще сім років.
— На зоні Ви самотужки вивчили англійську.
— Тут починається передісторія до захоплення йогою. Серед в’язнів був єврей Авраам Шифрін, ми з ним заприятелювали, бо він мав багато езотеричної літератури. Через нього я дістав у одного литовця книгу «Автобіографія Парамахамса Йогананди», одного із вчителів йоги, англійською мовою, пересипану санскритом (Євген Степанович показує це солідне видання у шкіряній оправі, котре він придбав собі в Америці. — Авт.). Узяв книгу на два тижні. Вона мене вразила. Розповідаю знайомим, що там є цікаві речі, а вони, знаючи, що вивчив англійську в камері-одиночці протягом п’яти місяців, радять перекласти. Але ж я не перекладач. і книгу в 500 сторінок уже повернув. Я йду до Шифріна і прошу допомогти ще раз взяти цінну книжку в литовця. і той узяв як для себе, вже на два місяці. Тож сідаю переписувати ночами, бо вдень на роботу і двічі на тиждень у школу, аби закінчити середню освіту. Але таки переписав від руки. і далі сів перекладати, точніше переказувати, як міг. Справився із першим розділом і йду до лікаря Кархута, бо він був і редактором журналу «Вогні» у довоєнній Польщі і писав сам. Він бере червоний олівець і, Боже мій, він каже, що я втратив українське вухо. Починає правити — усе червоне. і так було кілька разів. Якось хтось отримав з дому книгу Робіндраната Тагора українською мовою. Я кидаю свій переклад і поринаю в українську літературну мову. Це мені допомогло. Наступний розділ лікар Кархут поправив у трьох місцях. Так він з мене зробив перекладача. (Євген Грицяк переклав усю книгу, половину в таборі, другу — після «раптового» звільнення, ми бачили готовий машинописний варіант. У 90-х в Чикаго придбав собі цю книгу англійською мовою, а в Україні досі не знайшлося видавця, хоч книжку перекладено багатьма мовами, а нам радять задовольнятися російським перекладом. Табірний перепис рукою Євгена Грицяка українською нині зберігається в музеї в індії. — Авт.)
— Чому сьогодні ми так збайдужіли? Чому українці не можуть витравити з себе раба?
— Ми навіть у таборі себе такими не відчували, тому й повстали. А хто відчував, той сидів тихо і відговорював нас, мовляв, перестріляють. Мене часто запитують, як я на таке зважився? Я відповідаю, що там не було ніякої відваги, а простий розрахунок: я знав, що я там не виживу. і що мені з того, що проживу ще рік-два і загнуся, і мене у вічну мерзлоту закинуть. Що мені з того?! Тому вважав, що то не є геройство. Я казав: чому ви не боїтеся вмирати поодинці, а розстріляти там могли будь-коли, і боїтеся вмерти разом?
— Що Вас нині розчаровує в наших реаліях, а що дає надію?
— Це в нас якась національна вада — «прийдіть і правте нами». Ми не хочемо брати владу, сьогодні ніша лідера у нас вільна. Ми інертні і не наважуємося брати на себе відповідальність, навіть знати не хочемо своєї історії, нікого це не проймає. Мені лише один чекіст сказав про книжку «Норильське повстання», мовляв, «голова пухне» тобто вона його потрясла, а свої люди лише: «Ой, та Ви й пережили...» Навіть ця нагорода (орден «За мужність». — Авт.) має значення для людей, бо їм потрібен речовий доказ, а я ж не змінився.
— У Вас усі дні розписані по хвилинах. Що ще прагнете зробити?
— Написати книгу-огляд усіх спогадів, виправивши неточності, перебільшення деяких авторів, її робоча назва «Норильське повстання в світлі ненасильницьких методів боротьби» і поїхати на кілька днів у Карпати — хочу малювати ісуса, як він мені наснився (пан Євген малює ікони. — Авт.)
— Євгене Степановичу, знаю, що Ви мали виступ у Москві на конференції «Сопротивление в ўулаге», котрий в’язні сприйняли неоднозначно.
— Про те, що мушу виступити, я довідався незадовго після прильоту. Мав дуже мало часу для обдумування, але цю проблему, звичайно, я осмислив давно. Історик Джон Кроуфорд назвав мій виступ найсоліднішим, а самі в’язні, звичайно, підтримали мене не всі. Ті, кого досі болить, не розділили моєї думки. Я сказав, що наші карателі нині в кращому становищі, ніж ми. Ми стикнулися з проблемами соціального захисту, реабілітації та наших стосунків із своїми катами. Що нам робити? Оправдати їх? Ні. Тоді покарати? Але як їх усіх знайти і хто це робитиме? Окрім нас нікому. В такому разі мусимо помінятися із ними ролямиѕ Я порадив позбутися озлоблення і винести нашим катам один вирок — прощення. До цього закликають всі релігії.
[url=http://www.galychyna.if.ua/index.php?id=single&no_cache=1&tx_ttnews[tt_news]=8370&tx_ttnews[backPid]=24]Газета "Галичина"[/url]
