У Євангелії від Матвія є рядки, об які нині багато хто боляче вдаряється: І підійшли фарисеї до Нього, і, випробовуючи, запитали Його: Чи дозволено дружину свою відпускати з причини всякої? А Він відповів і сказав: Чи ви не читали, що Той, Хто створив споконвіку людей, створив їх чоловіком і жінкою? І сказав: Покине тому чоловік батька й матір, і пристане до дружини своєї, і стануть обоє вони одним тілом, тому то немає вже двох, але одне тіло. Тож, що Бог спарував, людина нехай не розлучує! Вони кажуть Йому: А чому ж Мойсей заповів дати листа розводового, та й відпускати? Він говорить до них: То за ваше жорстокосердя дозволив Мойсей відпускати дружин ваших, спочатку ж так не було. А Я вам кажу: Хто дружину відпустить свою не з причини перелюбу, і одружиться з іншою, той чинить перелюб. І хто одружиться з розведеною, той чинить перелюб. Учні говорять Йому: Коли справа така чоловіка із дружиною, то не добре одружуватись. А Він їм відказав: Це слово вміщають не всі, але ті, кому дано. (Мф. 19, 3-11).

Отже, якщо навіть учнів Христа злякало Його безкомпромісне ставлення до шлюбу, то що вже казати про сучасних читачів Нового Заповіту! Вони і справді «не вміщають». Заборона на розлучення здається жорстокою. Життєвий досвід посилює сумніви: хіба не буває так, що подальше перебування в шлюбі є нестерпним і неможливим?

Іноді порівнюють сучасне ставлення до шлюбу з тим, яке було порівняно нещодавно, наприклад 100-150 років тому, і дивуються змінам, які відбувалися в поглядах людей. Чим же вони спричинені? Причина їх у тому, що в суспільній свідомості шлюб перестав бути абсолютною цінністю. За час радянської влади, так і внаслідок так званих революцій і воєн – економічних, сексуальних, інформаційних – сама свідомість людства дуже сильно змінилася, можна сказати, що вона зруйнувалася за цей період. Багато непорушних і таких, що адекватно сприймалися, понять, були, у зв’язку з цим, переоцінені, у тому числі і поняття шлюбу та сім’ї. Те, що в XIX столітті нікому і в голову не могло прийти, що було табуйоване свідомістю, нині сприймається легко і природно. Людина вільно йде туди, де раніше була межа – проведена перш за все Євангелієм. Тепер люди приходять до Церкви зі свідомістю, вихованою страшним ХХ століттям, і ця свідомість перетворилося вже в підсвідомість. На певних етапах вона стає рушійною силою, витісняючи християнське світосприйняття, вже відкрите людині, але яке ще не захопило її цілком, не зробило її своєю.

Ставлення до шлюбу, сім’ї залежить від часу і соціальних установок. Є певні речі, які свідомістю людина сприймає як «можливість» або «неможливість». Наприклад, зараз можливо думати про те, що якщо перший шлюб невдалий, то не забороняються нові спроби створення сім’ї. Або допускається мати стосунки з кимось на стороні. Сучасна свідомість сприймає це як норму. У давніші віки це сприймалося як відхилення від норми, і хоч романтизація подібних відхилень у літературі зробила свою чорну справу, стосунки не були настільки вільними і люди не були настільки готовими до романів поза шлюбом, як тепер. Крім того, ті, хто вступали у шлюб, в своїй більшості були цнотливими і не мали досвіду любовних пригод, що дуже багато важить.

Не хочеться й перебільшувати, кажучи, що до початку ХХ століття все було так добре – суцільне благочестя, а тепер часи такі погані: якщо б це було так, тоді б ми досі жили «до революції». Зрозуміло, що не все було добре, а багато що було зовсім погано, та, проте ж, свідомість людей відрізнялося від нинішньої.

Люди були відповідальнішими за свої вчинки і, можна сказати, більш тверезі: вони з самого початку розуміли, що таке шлюб, і мали цілком реалістичний, не мрійницький погляд на свого обранця. Наприклад, познайомили батьки молодих людей одного з одним: «сподобався він тобі? – Та начебто симпатичний…». «А тобі? – Та ніби нічого…». І починається ближче пізнавання: вони п’ють чай у присутності батьків, ходять на прогулянки разом, спілкуються одне з одним, обережно одне одного пізнають. До дня вінчання і він, і вона вже мають уявлення: з ким доведеться будувати подальше спільне життя. І не було ані романтики, ані пристрасті, ані мрійливості, які так часто зустрічаються у нашої православної (і не лише) молоді. Було чітке розуміння відповідальності і обов’язку: я як чоловік повинен буду робити для своєї обраниці те і те, повинен буду поважати її і дбати про неї. І дружина знала: я повинна бути з чоловіком лагідною і уважною, повинна піклуватися про дітей – бути «доброю дружиною і доброчесною матір’ю». тосунки ґрунтувалися, перш за все, на повазі, симпатії і тверезому розумінні, що це – на все життя. А якщо так, то обом треба намагатися робити все, щоб вдало створювати родину. Тепер у переважної більшості молодих людей замість подібного світосприйняття – туман в голові, ні на чому не ґрунтована мрійливість та інфантильність.

В яких випадках допускається розлучення? Багато хто ставиться до розлучення саме з точки зору причинності, повторюючи питання фарисеїв: з якої причини людині можна розлучатися? (пор.: Мф. 19, 3; Мк. 10, 2). А Христос відповідає, що немає таких причин, і тільки з жорстокосердя Мойсей заповів дати листа розводового (пор.: Мф. 19, 8; Мк. 10, 5). Тому коли ми говоритимемо про причини розлучення, то повернемося до цього самого жорстокосердя, або небажання, або неможливості, або відсутності сил людині нести свій хрест до кінця. По своїй суті природа шлюбу така: його не можна розірвати, його можна тільки зруйнувати.

Тому канонічних причин, які допускали б розлучення, немає: розлучення недопустиме в принципі! Христос каже в Євангелії, що ніхто не може відмовитися від своєї дружини, якщо тільки з причини перелюбу (див.: Мф. 19, 9; Мк. 10, 11, 12). Але це не стільки допуск до розлучення, скільки констатація зруйнованої любові, зруйнованої сім’ї, неможливість зберігати те, чого вже немає. Тому що подружня зрада – це та вбивча сила, яка може все знищити. Це те, про що Христос говорить як про найвагомішу обставину, яка може розбити любов, а отже, і сім’ю до основи, коли від неї вже нічого не залишається. І тоді постраждала сторона може відпустити другу половину, тому що між ними вже немає того, що їх може пов’язувати. Навіть насильство в сім’ї – не причина розлучення, а свідчення того, що шлюбу як такого вже давно немає.

Хоча, звичайно, відомі випадки, коли навіть подружня зрада не призводить до розлучення; шлюб зберігається, незважаючи на таке важке випробування гріхом. І покаяння людини – з одного боку, прощення – з іншого можуть відновити вже, здавалося б, зламані стосунки. Це свідчить про те, що і перелюбо не завжди є приводом до того, щоб розлучатися.

Можна сказати, що все, наведене в канонах або позначене синодальне рішення (за останнє сторіччя), фіксує не стільки процедуру розлучення, скільки розпад самого шлюбу, його неспроможність. А ось причиною розпаду може бути перераховане там, наприклад: той самий перелюб, дітовбивство в утробі матері, алкоголізм або наркоманія одного з членів подружжя, приховане божевілля – коли людина знає, що вона психічно хвора, але приховує це, обманюючи того, з ким збирається одружитися.

Найбільша проблема нашого часу – проблема психічних порущень, причому в різній ступені: помітних, малопомітних, які сприймаються просто як форма поведінки, навіть поведінки релігійної. Зсув цілих пластів суспільної свідомості, що відбувся за останнє сторіччя, пошкодив дуже багатьох людей, – тих, яких раніше суспільство тримало в стані більш-менш стабільному та адекватному.

Шлюб: «зберегти не можна розірвати!»

Для прикладу, гомосексуалізм. Люди, які були схильні психологічно або ґенетично до цієї поведінки, існували завжди. Не слід розглядати це як банальну людську розбещеність. Гомосексуалізм – таке ж пошкодження людської природи, як і всяке інше, – наприклад, психічне захворювання, фізичне нездужання і інша хвороба, яка несе в собі світ, пошкоджений гріхом. Але та свідомість суспільства і ті табу, які воно протягом століть так мудро творить, вберігали людей з пошкодженою сексуальністю. Вони про себе цього і знати не знали, і думати не думали, і будь-яку подібну думку вони вбивали в самому зародку, як неможливу, нестерпну, страшну, тому вони жили адекватно законам суспільства і вірі. І навіть сім’ї мали, і дітей народжували, і все було добре. Цих людей зробилося дуже багато після того, як були зірвані замки, які утримують стихію пристрастей. Людина не в змозі впоратися з бурхливим руйнівним потоком, її свідомість не може втриматися. Людині постійно навіюють: ти – нормальна, ти маєш право бути такою, якою ти є, чинити так, як тобі хочеться. Людина, перейнявшись такими навіюваннями, вступає в помилкову боротьбу за саму себе. За самоідентичність, як їй уявляється. Тим більше вона дійсно відчуває, що вона «інакша». А вона така не тому, що вона особлива, просто пласти свідомості у неї перериті, і глибинне порушення вилізло назовні. І тепер вона вже нічого з собою зробити не може. І це фактично самознищення.

Те ж саме можна сказати і про будь-які інші психічні порушення. Якщо натура людини схильна до пристрастей, і вона дивитиметься по телевізору все те, що на ці пристрасті, власне, й розраховано, то багато чого, що було до того часу загальмоване, пригашене сім’єю, спілкуванням, роботою, вийде назовні. Маніпуляції масовою свідомістю, які відбувалися і відбуваються, породили різні психічні порушення, депресії, істерії, всілякі садомазохістські прояви. Такі душевнохворі шукають для себе відповідний соціум, який би реагував, відгукувався на їх хворобливий стан. Наприклад, вони складають всередині Церкви власні колективи, маскуючи свої психічні ушкодження під релігійну свідомість. Та тепер при кожному храмі треба створювати психотерапевтичний кабінет! Душевнохворі приходять до Церкви у великій кількості, але не тому, що вони шукають Христа, не тому, що вони віруючі, а тому, що їм потрібне суспільство, адекватне їх психічному порушенню, де вони будуть гратися в смирення, в покаяння чи ще в щось, називаючи це духовним.

Бурхливий розвиток тоталітарних сект став можливим тільки завдяки появі у величезній кількості садомазохістов. Адже вони мають потребу в подібних організаціях. Мазохісту потрібен жорсткий лідер, який всіляко нищив б його і принижував. А людині з садиськими хильностями потрібен той, кого він міг би тиснути, над ким він міг би знущатися. І вони один одного знаходять… На жаль, це і в Церкві існує, і у величезних кількостях, просто ми не вміємо тверезо поглянути на це, чесно назвати все своїми іменами. Між тим зрозуміти, з чим ми маємо справу, просто необхідно. Тим більше, що і в сім’ї ми теж можемо зіткнутися з подібними речами. Тому священикові необхідно знати, які бувають патології, як влаштована людська психіка. Для цього потрібно, щоб у семінаріях були прочитані серйозні курси з психології та психіатрії. Та ще й кожен священик сам повинен бути серйозно перевірений на цей рахунок.

Але все ж таки в своїй більшості шлюби валяться не з таких серйозним і явних причин, а з повсякденних і побутових, причому як невінчані, так і вінчані. Часом просто від того, що людям нудно одному з одним. Тому що вони або з самого початку не були близькими, або не зуміли зберегти любов. Сучасна свідомість заспокоює подружжя, що розлучається: «Ніхто не винен, просто ви не зійшлися характерами» і т. д. Але коли зникає любов – люди відповідальні за це. Адже сама по собі вона не вмирає. Просто її не бережуть, і вона не зберігається. А любов треба підтримувати, як вогонь, у який кладуть дрова, щоб він не згас.

Згадаймо слова апостола Павла про любов, а відповідно, про сім’ю, тому що вона повинна будуватися на любові. Там написано: Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає! (1 Кор. 13, 4-8). На жаль, це ті властивості любові та подружнього життя, які мало кому нині доступні.

Довготерпить, милосердствує – коли втрачаються ці властивості любові, то будь-що може статися зі шлюбом. Любов не шукає свого, а в шлюбі люди часто шукають саме свого: дай, принеси, приготуй, чому не так випрала, чому не те зробила. Або: чому так мало грошей приніс, чому ти робиш те і не робиш це, чому ти мені не допоміг. І починається поділ: хто кому винен. Коли питання ставиться: ти винен мені, а не навпаки: я завжди винен тобі, тоді і відходить любов. Тоді люди прагнуть розлучитися і почати все заново з кимось іншим.

Що Церква може зробити, щоб запобігти таким шлюбам без кохання? Треба створити, причому законодавчо (як обов’язкове для виконання в кожній парафії), свого роду «захисне поле для шлюбу» – випробувальний термін до вінчання, якусь катехізацію, щоб людей до шлюбу підготувати, дати їм можливість і час придивитися одне до одного, пройти певний шлях в Церкві через спільну молитву, участь в богослужінні. Тоді багато шлюбів і не відбулися б. Є реальні приклади випадків: люди симпатичні, дуже віруючі, подобаються одне одному, бажають вступити в шлюб. Кажеш їм: «Добре, давайте так: помоліться, походіть одне до одного в гості, їдьте разом у паломництво…». Дивишся, а через три-чотири місяці вони «залишаються лише добрими друзями». І слава Тобі, Господи.

Отже, перша небезпека – шлюби з легковажності. Друга причина недовговічності шлюбів у православному середовищі – жіноча необлаштованість. Женихів мало православних! І в дівчат виникає «нав’язлива ідея» – вийти заміж за православного при першій же нагоді. «Господи, я молюся Тобі за це! Де він? Подай мені знак!». Така людина може взяти за знак згори будь-яку обставину, тлумачити її по-своєму і – заміж вийти. Чому, навіщо?.. Та тому, що дуже хотілося, тому що треба заміж! «Хочу заміж! Але я православна, значить, мені треба православного чоловіка!». Такі поспішні шлюби багато в чому є «шлюбами ризику» – є дуже велика вірогідність, що в цьому випадку нічого може не вийти з сімейним життям.

Третє, що вимагає правильного осмислення та розв’язання, це те, що священики починають займатися не властивою їм справою – складати внутрішньопарафіяльні пари. Благословляти на подружжя під тим виглядом, що «ось гарна дівчина, ось хороший хлопець, пора б їм одружитися». Це так звані «шлюби з послуху». Таких шлюбів, на жаль, дуже багато, вони навіть популярні. Така біда окремих парафій, де панує такий настрій: священик краще знає і бачить людей. І через послух духівникові, без особливої любові і навіть симпатії створюються сім’ї. Вони бувають досить міцними, але не певно, що щасливими. Вони покликані являти приклад зразкової багатодітної православної родини, але чим вони є насправді? Ну, діти народжуються. Дружина займається дітьми, всю невитрачену любов вона віддає їм. І слава Богу. А чоловік – йде з головою в роботу, в заробляння грошей. Які в них між собою стосунки? Так, за великим рахунком, ніяких. Великої радості в цих шлюбах немає.

Один з російських класиків сказав, що всі сім’ї щасливі однаково, а нещасливі по-різному. І це нещастя завжди має безліч виразів і відтінків. Тому неможливо назвати однозначно привід (входить він в канони або Синодальні постанови, чи ні), достатній для розлучення, тому що названий сам по собі, окремо від ситуації, він ніколи не буде звучати досить переконливо. Чи виправдано говорити щось тільки в контексті конкретного випадку. Бо надто тонке питання: стосунки у шлюбі.

Але розлучення, як, наприклад, і аборт, – ті випадки, які священик взагалі не може благословляти, оскільки це в принципі суперечить Євангелії. Він не може навіть радити, але може сказати так: якщо ти вважаєш, що так треба, роби так. Він може, скажімо, не протидіяти, а залишити це рішення на волю самої людини.

Але є одне правило на всі випадки життя. Якщо сімейний корабель почав протікати, то подружжю треба насамперед подумати над питанням: чи можна взагалі зберегти сім’ю? І якщо так, то яким чином? Якщо є хоч якийсь шанс відновити шлюб, то його, звичайно, треба використовувати. Це можливо за умови ясного бачення причин розладу, щирого каяття і бажання зберегти сім’ю. Але, на жаль, частіше за все людині не хочеться дивитися на себе критично, визнавати свою провину. Тому-то вони і розглядають руйнування взаємин як вже доконаний факт.

Але, з іншого боку, навряд чи потрібно прагнути зберегти шлюб, якщо один член подружжя активно і явно тягне інших членів родини до погибелі, в геєнну вогняну, у пекло. Тоді, напевно, варто вирішувати питання про розлучення, заради збереження і порятунку дітей, та й усіх домашніх.

Звичайно, життя різноманітне і складне, вона не вміщується в схеми. Це треба чітко зрозуміти, співвіднести з нашим часом, з сучасною свідомістю. Втягнути всіх у канонічне поле XIX століття вже неможливо. Тепер люди часто навіть не розуміють того, що стало причиною розвалу їх сім’ї. Тому Церква колосально поблажливо, у порівнянні з минулими століттями, ставиться саме до других шлюбів. Цей процес нічим не можна зупинити. Сказати людині: «Неси свій хрест, це твоя доля» – по суті, це, без сумніву, правильно. Але реальність залишається реальністю, і людина не може жити, всупереч самому собі, якщо вона не вміє ставитися до життя як до несення хреста, як до подвигу, як до духовної боротьби. І змусити її робити те, до чого вона не здатна, неможливо. Говорити про відповідальність і обов’язок теж виявляється марним. Ця проблема, за великим рахунком, нерозв’язна. Сьогодні Церква не може підвести законну (канонічну) базу під процес розлучення, тому що хоч і є затверджені підстави для розірвання шлюбу, про які ми говорили вище, але в своїй більшості подружні союзи розпадаються з інших причин, що не підпадають під канони.

Так, не можна виправити світ і повернутися туди, звідки прийшли, але можна, спілкуючись з кожною конкретною людиною, намагатися в ній щось змінити, пригальмувати або втримати в руках. Для цього потрібно, принаймні, розуміти, хто ця сучасна людина, і що в ній є.

Ми зараз переходимо в нову епоху, а що вона принесе – на разі незрозуміло. Комп’ютерний віртуальний світ вже зрушив новий пласт свідомості суспільства – життя в блогах, яке не має нічого спільного з реальністю, вируючий світ серіалів, реклама аморальності – все це тепер остаточно руйнує ту соціальну атмосферу, яка може захистити подружні стосунки. Тому сім’я в сучасному світі може триматися тільки на справжній, серйозній, відповідальній любові, коли люди дійсно впевнені, що люблять одне одного, і що за цю любов вони боротимуться і нестимуть її до кінця. А інакше в шлюбі й сенсу немає.

http://uaoc.net/