Природне довкілля підсвідомо формує свідоме індивіда, який разом із
суспільством формує соціоприродне довкілля, що, в свою чергу, формує
етнос і психоетнічні особливості особи.
В.Сніжко. Нариси з психоетнічної екології України
Дослідження психоетнічних особливостей українського народу на
науковому рівні були започатковані у 2-й половині ХІХ ст.
М.Костомаровим («Дві руські народності»), І.Нечуєм-Левицьким
(«Світогляд українського народу») та В.Антоновичем («Три національні
типи народні»). Потужним стимулом для розвитку цих досліджень став
історично об’єктивний процес національного самоусвідомлення і
самоутвердження української нації, що розгорнувся на початку ХХ ст.
Відбулося суттєве поглиблення і розширення джерельної бази: до
фольклорних, літературних та етнографічних матеріалів були долучені
літописні джерела, літературні твори давньоруського періоду, джерела
іноземного походження та матеріали, накопичені дослідницьким шляхом
(порівняльний аналіз зовнішніх ознак українців, антропометричні виміри,
опитування населення тощо). Значних змін зазнала і методологічна база:
якщо на початку вона використовувала переважно описовий і споглядальний
методи, то відтоді до них додалися історико-порівняльні, емпіричні,
конкретно-соціологічні методи та методи узагальнюючих досліджень,
пов’язані з використанням наукових результатів, одержаних у суміжних
галузях знань, а також набули поширення теоретичні, зокрема системні та
структурно-функціональні, методи досліджень. Висловлюючись образно,
можемо стверджувати, що класична споруда української етнопсихології
була зведена впродовж 20–50-х років ХХ ст.
Головні наукові
результати цього періоду дозволили уточнити основні психоетнічні ознаки
українців, сформувати уявлення про властиву їм психологічну типізацію.
Для робіт цих років характерні більш об’єктивістські оцінки рис
характеру українського етносу. З-поміж науковців, чий внесок виявився
вагомішим, хотілося б відзначити, насамперед, В.Липинського,
Д.Чижевського, Г.Ващенка, В.Щербаківського, Є.Онацького, Ю.Липу,
О.Кульчицького, Б.Цимбалістого, В.Яніва, П.Феденка, І.Мірчука,
М.Шлемкевича. Важливо усвідомлювати, що українська етнопсихологія в цей
час розвивалась винятково поза межами України, бо в самій Україні,
невдовзі після більшовицької окупації, наука ця припинила своє
існування. Вчені були позбавлені живого емпіричного матеріалу, не могли
уповні скористатися експериментальними методами досліджень, проводити
спостереження, тестування тощо, і розвиток української етнопсихології
був загальмований.
А тим часом у світовій етнопсихології утвердилися
уявлення про поступову еволюцію основних психоетнічних настанов,
психології етносу загалом під впливом соціокультурних та природних
(біологічних) процесів. Ця обставина відобразилася і в роботах
українських науковців діаспори, зокрема В.Янів [1, 67] зазначав, що
„український характер, незважаючи на велику стійкість деяких його рис,
... зазнавав помітних змін і виявляв усе нові ознаки”. Про необхідність
„культивування” певних рис характеру та психоетнічних ознак з метою
вироблення тих якостей, які робили б українців стійкішими щодо
зовнішніх впливів, писали Я.Яременко(Ярема), І. Мірчук, І.Гончаренко.
Лише з 1991 р. українські науковці отримали змогу вповні опрацювати
доробок своїх попередників і продовжити їх дослідження. Протягом
останніх 15 років опубліковано ряд монографій і статей, автори яких
(В.Сніжко, М.Розумний, М.Пірен, О.Хрущ, Г.Бійчук, О.Гуцуляк,
І.Старовойт, М.Продум (І.Каганець), І.Поліщук, В.Дем'яненко,
О.Донченко, Ю.Романенко та інші) виходять із засадничих уявлень про
мінливість у часі психоетнічних ознак і на цій основі аналізують
проблеми подальшого розвитку української нації.
Об’єктивістський
підхід вимагає визнати, що дослідження рис національного характеру і
ментальності, здійснювані на підставі емпіричних матеріалів, одержаних
на початку ХХ ст. і раніше, відповідали тій ситуації, коли український
народ був майже виключно „селянським” за соціальним статусом,
походженням, способом життя. Як справедливо зазначає В.Янів [2, 8], у
XVIII–XIX ст. 95% українців займалися хліборобством, і навіть на
початку 30-х років XX ст. у селах мешкало близько 90% українців [2,
13]. Сільський спосіб життя і низький рівень освіченості основної маси
українського етносу обумовлювали певну обмеженість світогляду,
недостатню поінформованість, концентрацію на особистісних інтересах та
інші якості, які накладали відбиток на деякі особливості національного
характеру, психотипу, ментальності. Другий вагомий і деформуючий чинник
впливу на психоетнічні ознаки українців був пов’язаний із масовою
ідеологічною (тобто психологічною) обробкою впродовж 70 років
радянської доби.
Слід визнати, що в наш час український народ
перебуває у принципово іншому становищі – він живе у власній державі, у
країні, яка, хоч і поволі, але набуває ознак демократичної. Він став
значно освіченішим, понад 2/3 його населення проживає у містах, зростає
якість його життя, йому доступні засоби масової інформації тощо. Маємо
підстави для гіпотези: внаслідок суттєвих і досить стрімких змін в
умовах існування та у соціокультурному середовищі, психоетнічні ознаки
українського народу зазнали і продовжують зазнавати подальших
перетворень. Виявлення змін чи бодай їх відбитка у психотипі сучасних
українських підлітків і становить мету цієї роботи.
Базові уявлення про психоетнічні ознаки українського народу
На
підставі порівняльного аналізу багатьох робіт, присвячених вивченню
психоетнічних особливостей українського народу, М.Пірен виділяє чотири
системотворчі психоетнічні ознаки [3,163]:
1. Інтроверсивність у
сприйнятті навколишньої дійсності, що виявляється у зосередженні особи
на фактах і проблемах внутрішнього, особисто-індивідуального світу;
2.
Кордоцентричність проявляється в сентиментальності, чутливості,
ліризмі, любові до природи, що знаходить відображення в пісенному
фольклорі, естетизації народного буття;
3. Анархічний індивідуалізм,
що виявляється у різних формах прагнення до особистої свободи без
належної стійкості, витривалості, дисципліни й організації;
4. Перевага емоційного, почуттєвого, морального над волею та інтелектом.
Зауважимо,
що ці ознаки виділяють у такій же або іншій послідовності практично всі
дослідники. Прокоментуємо їх коротко. Інтроверсивність визначається як
головна, визначальна ознака українців, що значною мірою обумовлює і їх
кордоцентричність, індивідуалізм, емоційність. Інтроверсивність
виявляється у таких зовнішніх проявах, як замкненість, мовчазність,
самозаглибленість, звуження кола спілкування і домінування родинних
цінностей над суспільними.
Ця риса переважно розглядається як
негативна чи така, що продукує негативні прояви. Зокрема, вона несе
відповідальність за негативне ставлення до зовнішнього світу на тлі
ідеалізації світу внутрішнього. Так, В.Янів [1, 89] вважає, що
інтроверсивність українця, а водночас і його пасивність та втеча від
дійсності, зумовлені впливом несприятливих історико-культурних та
геополітичних обставин. А М.Розумний [4, 48] зауважує, що "…стороння
спостережливість та індиферентність – це реакція безсилої перед світом
і перед собою людини”.
Кордоцентричність, як і інтроверсивність, має
дуальний зміст, поєднує і позитивні, і негативні риси. Якщо вона є
домінуючою ознакою, а це більш властиве українським жінкам, то породжує
доброзичливе ставлення до інших людей, приязність у стосунках,
готовність прийти на допомогу ближньому. Але у поєднанні з
інтроверсивністю вона стає джерелом бездіяльної мрійливості або
пристрасності, спалахів емоцій та емоційних зривів, різкої зміни
настрою та впадання у розпач.
Найбільш проблемною ознакою
українського етносу дослідники вважають глибокий індивідуалізм.
Індивідуалізм, який сам собою спонукає до самостійності у
хазяйнуванні, підприємливості і відповідальності, є ознакою
приналежності до європейського соціокультурного простору і різко
контрастує з російським колективізмом. Але у поєднанні з
інтроверсивністю він породжує нестримний потяг до демократизму, який
легко набуває руйнівних ознак і переростає в анархізм. Так, В.Янів [1,
89] стверджував: „В основному причину наших історичних невдач, як вони
випливали з українського вибуялого індивідуалізму, можна б
схарактеризувати парадоксом, що в неволі опинились ми тому, що надмірно
любимо волю. В бажанні рівності і братерства ми боялися свого власного
деспота, і послаблювали себе внутрішньою боротьбою так довго (не
виявляючи одночасно досить активності назовні), аж запанували над нами
чужинці”. А І.Поліщук [5, 87] вважає, що інтроверсивний індивідуалізм
пересічного українця "…має за підсумок егоцентризм, який призводить до
знецінення власних авторитетів”.
Домінування емоцій над волею та
інтелектом породжує суб’єктивізм оцінок і суджень, імпульсивність і
необдуманість дій, а у сполученні з інтроверсивністю – також і
дратів¬ливість через дрібниці, схильність до гніву та образ,
своє¬рідність гумору, артистизм і нахил до патетики.
Поряд із цими
головними ознаками, у психічній будові українця зінтегровано низку
інших – як суто позитивних (лагідна вдача, естетичне сприймання життя,
глибока релігійність, схильність до збереження родинних традицій та
обрядовості у побуті, гос¬тинність і доброзичливість до чужинців), так
і негативних, часто дуально протилежних (амбіційність і
меншовартісність, довірливість і підозрілість, провінційна обмеженість
та аристократизм духу). Проте ці ознаки є другорядними і проявляються
переважно у вузькому колі спілкування.
Загалом, як підсумовує
В.Сніжко [6, 172], „люди іншого етнічного походження часто
характеризують українців як нелогічних, безголових або „інтелектуальних
дилетантів”, занадто емоційними або вайлуватими „розмазнями” і
переважно нездатних ухвалити тверді рішення”. Зрозуміло, що таке
бачення має право на існування, але воно є лише певним наближенням до
істини, так само як наближеннями є і ті самозакохано-однобічні
характеристики, які часто дають нашій нації українські науковці. А
істина – десь посередині...
Аналіз динаміки розвитку етносів
підводить нас до твердження, що не можна говорити про існування їх як
"чисто інтровертних” або "чисто екстравертних”. У різні періоди
історичного буття етносів різні психоетнічні ознаки можуть проявлятися
по-різному, виникати, посилюватися і послаблюватися – аж до повного
зникнення. Тож і в психоетнічних ознаках українського етносу, особливо
за останній, досить-таки динамічний, етап його розвитку можемо
очікувати певних змін, виявлення яких і є метою нашої роботи.
Результати анкетування та їх аналіз
Експериментальною основою
нашого дослідження є результати анкетування, проведеного навесні 2006
р. серед підлітків 15–17 років, тобто серед тої частини української
молоді, формування якої відбувалося вже у незалежній Українській
державі. Детальні відомості про структуру вибірки та анкетування подані
у роботі [7], тому тут ми не будемо їх повторювати.
Слід
зауважити, що ми розглядаємо вибірку, яка певною мірою представляє лише
вузьку групу молоді, виокремлену за віковими параметрами, тобто таку,
яка не є репрезентативною щодо всього українського етносу. Тому ми не
можемо тут вести мову про психоетнічні ознаки загалом, а розглядаємо
психотипові ознаки, властиві для цієї вибірки, але в перспективі її
дальшого розширення ці ознаки можуть бути поширені на більш великі
групи людей, аж до етносу включно.
Отже, у таблиці 1 (див. PDF)
подано одержані результати анкетування (запитання, які не стосуються
теми цього дослідження і розглянуті у роботі [7], тут опущені).
Проаналізуємо їх, щоб встановити, наскільки близькі психотипові
ознаки підлітків нашої вибірки виділеним раніше чотирьом системотворчим
психоетнічним ознакам, властивим українському етносу.
Інтроверсивність
чи екстраверсивність? Відповіді на запитання 1 дають підстави
стверджувати, що майже 73% респондентів демонструють схильність до
проведення вільного часу з друзями (у ширшій чи вужчій компанії). Понад
72% респондентів у відповідях на запитання 2 демонструють відкритість у
спілкуванні, при цьому мінімум третина (запитання 6) заявляє про себе
як про контактних і комунікабельних людей, а ще понад 60% вважають себе
контактними і комунікабельними вибірково, залежно від наявності
інтересу до встановлення контакту чи спілкування. Майже половина
респондентів стверджують, що готові змінити свою думку під впливом
спілкування з іншими людьми (запитання 9), тоді як лише 19% заявляють
про себе як про непохитну впертість. Понад 92% не розглядають родинні
зв’язки головним чинником, що об’єднує людей. Тільки близько 12% не
потребують визнання іншими власних досягнень (запитання 16). І більше
третини респондентів вважають, що найважливішими якостями для людини є
доброта, щирість, комунікабельність. Такі відповіді, а також і загальне
враження від порівняння відповідей на різні запитання слід розглядати
як ознаки екстраверсивної психіки у більшості респондентів. Тобто наша
вибірка демонструє явне переважання екстраверсивних ознак над
інтроверсивними.
Схоже, що уявлення про кордоцентричність для нашої
вибірки також вимагає певної корекції. Бо майже 60% респондентів
вважають, що мають достатньо стійку психіку, не вразливу для зачіпок і
подразнень (запитання 13). При цьому близько 85% налаштовані на
з’ясування стосунків у разі виникнення конфлікту з кимось із друзів
(запитання 15). І лише третина довго не може заспокоїтися після
нанесеної образи (запитання 19). За умов спільної діяльності, тільки
близько 40% потребують напарника, який вміє знімати емоційну напругу
(запитання 18), тоді як для більшості важливішими є його ділові якості.
А розглядати емоційний зв’язок у якості чинника, що найбільше об’єднує
людей, ладні лише трохи більше чверті респондентів (запитання 10). Але
зауважимо, що від 10 до 20% респондентів демонструють ознаки моральної
розбещеності чи навіть деградації (запитання 3, 4, 7, 20).
Анархічний
чи раціональний індивідуалізм? Лише біля 13% респондентів тяжіють до
усамітненого дозвілля (запитання 1) і біля 14% впевнені, що віддають
перевагу індивідуальним іграм над груповими (запитання 14). Понад
чверть прагне до самостійного вирішення власних проблем (запитання 5).
Явні проблеми у спілкуванні мають тільки 3,3% (запитання 6). Для 38%
бажаним напарником у роботі є рівноцінний партнер, тоді як лідера
бажають мати напарником майже 11%, а безініціативного виконавця – 12%
(запитання 18). Понад 80% стверджують, що визнання з боку оточуючих є
для них важливим стимулом (запитання 16). Водночас помітна більшість
демонструє раціоналістичність поведінки і суджень у запитаннях 7, 9,
10–12, 20.
Контекст відповідей на більшість запитань не засвідчує і
однозначного домінування емоцій над волею та інтелектом. Навпаки, у
запитаннях 2, 5, 11, 15 більшість обирала відповіді, що потребують
вольових зусиль, а у запитаннях 6, 7, 9, 10, 12 – відповіді, в яких
віддають перевагу інтелектуальним критеріям.
Таким чином, проведене
нами анкетування дає вагомі підстави для твердження, що існує певна
невідповідність між чотирма системотворчими психоетнічними ознаками
українського етносу, які вважаються загальноприйнятими, та
психотиповими ознаками старшої підліткової групи сучасних українців.
Останнє
зауваження. Ми свідомо не включали до анкети запитання, які б дозволили
виявити громадянсько-політичну позицію респондентів, оскільки
анкетування проводилося напередодні виборчої кампанії, і лише у такий
спосіб могли уникнути можливих спроб зриву нашої роботи у закладах
освіти за мотивом „проведення політичної агітації”. Але можемо
послатися на розгорнутий матеріал Л.Шангіної з аналізом соціологічних
опитувань, проведених Центром Розумкова [8]. Зокрема, у відповіді на
запитання „Чи вважаєте ви себе патріотом країни?” відповіді „безумовно
так” або „скоріше так” підтримали 75% опитаних. Причому, порівняно з
2000 р., це число зросло: тоді було патріотів 71%. Найцікавіше те, що
найбільш відчутним зростання було на півдні країни, де рівень
патріотизму також становить 75%, як і в центрі. Найвищим він є на
заході (88%), найменшим — на сході (64%) країни. Навіть на тлі багатьох
глибоких проблем, виявлених у цьому опитуванні, такий результат тішить.
І зрозуміло, що серед молоді рівень патріотизму є суттєво вищим, ніж
серед старших поколінь.
Висновки
Ми розглядаємо психоетнічні характеристики етносу не
статичними, раз і назавжди сформованими, а такими, що перебувають у
неперервній, більш чи менш інтенсивній динаміці, зумовленій зміною його
внутрішніх та зовнішніх умов існування та природними процесами
розвитку. Ми вважаємо, що умови існування українського етносу, його
розвиток за останнє століття зазнали кардинальних змін, які мали
різнопланове спрямування. Тому й психоетнічні ознаки зазнавали за цей
час різновекторних змін, дослідження яких, з незалежних від наукових
інтересів причин, не проводилося. Вільний розвиток українського етносу,
що розпочався 15 років тому, став поштовхом для прискорення динаміки
змін психоетнічних ознак, зміст та характер яких потребують
прискіпливого дослідження. Одержати об’єктивні відомості про ці зміни
ми можемо лише експериментальним шляхом, застосовуючи методи соціології
та соціальної психології. Це – чи не єдиний спосіб отримання прямої
відповіді на одвічні питання: „Хто ми? Які ми є?”.
Результати,
одержані у нашій роботі, потребують подальшого уточнення як у плані
більшої деталізації у виявленні конкретних психотипових ознак, так і у
плані поширення аналогічних досліджень на інші вікові групи. Та навіть
враховуючи об’єктивні та суб’єктивні недоліки нашого дослідження,
зокрема вузькість і нерепрезентативність вибірки, неоднорідність її
етнічного складу, неможливість індивідуальної роботи з респондентами
тощо, ми вважаємо, що отриманий експериментальний матеріал заслуговує
на увагу і дає підстави для роздумів. У будь-якому разі він ставить під
сумнів традиційний погляд на українців як інтровертів, бо маємо
визнати, що у сучасних українських підлітків домінуючою ознакою є
екстраверсивність. Стосовно інших системотворчих психоетнічних ознак
українського етносу, то у психотипі сучасних підлітків вони зазнали
значної, можливо, навіть до невпізнання, модифікації.
Сподіваємося, що подальші дослідження дадуть підстави для ґрунтовніших висновків.
Література
1. Янів В. Нариси до історії української етнопсихології. – Мюнхен, 1993.
2. Янів В. Короткий нарис української культури. – Нью-Йорк, 1960.
3. Пірен М. Основи етнопсихології. – Київ, 1996.
4. Розумний М. Справа честі: Алгоритми національного самоопанування: Політичні есе. – К.: Смолоскип, 1995.
5. Поліщук І. Ментальність українства: Політичний аспект // Людина і політика (Київ). –2001. – № 1. – С.86–92.
6. Сніжко В.В. Нариси з психоетнічної екології України. –Київ: Веселка, 2001.
7. Чешков О.А., Новосад С.О. Психотипові ознаки українських підлітків. І. Конативні компоненти // Українознавство.–2006.–№ 3.
8. Шангіна Л. Про країну, державу та громадян у перехідному віці //Дзеркало тижня.– 2006.–№31.
http://www.ualogos.kiev.ua/fulltext.html?id=867
