Наприкінці вересня 1989-го
Івано-Франківськ облетіла страшна звістка: на його околиці, в урочищі
«Дем’янів Лаз» місцеві рухівці знайшли місце поховання замордованих
енкаведистами у 1941 році в’язнів станіславської тюрми. Спершу пошепки,
а потім і на повен голос люди розповідали один одному про те, як перед
своєю втечею з Галичини «перші совіти» у нелюдський спосіб вбили
десятки тисяч наших краян, що потрапили в жорна їх репресивної машини.
Невдовзі про страшну правду «Дем’янового Лазу», яку комуно-московські
окупанти майже п’ять десятиліть приховували від світу, стало відомо не
тільки в Україні, а й далеко за її межами. Сталося так, що ця страшна
правда вивела зі стану історичного безпам’ятства мільйони українців.
Після «Дем’янового Лазу» були Биківня, Посіч та сотні інших українських
міст і містечок, де сталінські кати також залишили свій кривавий слід.
Та все ж саме «Дем’янів Лаз» відкрив сумний мартиролог жертв
тоталітарного комуністичного режиму на українській землі. і сталося це
завдяки відчайдухам з Івано-Франківського культурно-наукового
товариства «Рух», УГС та «Меморіалу» на чолі з Романом Круциком.
Розмовляємо з гостем нашої редакції — головою
Київської міської історико-просвітницької організації «Меморіал»,
заступником голови всеукраїнського «Меморіалу», директором Музею
совєтської окупації Романом Круциком.
— То з чого все починалося, Романе?
— Зі створення на хвилі горбачовської «перестройки»
Комісії з розслідування злочинів комуністичного режиму у 30-х, 40-х та
50-х роках минулого століття. Таку комісію було створено і в нас на
Прикарпатті. Щоправда, до її складу увійшли представники компартійної
номенклатури, ветерани Великої Вітчизняної війни тощо. Ані один
представник новітніх, як тоді говорили, неформальних організацій до
цієї комісії не потрапив. На наших «рухівських» мітингах ми говорили
про це і вимагали від влади включити до цієї комісії наших
представників. Нарешті компартійні бонзи задовольнили наші вимоги і
докооптували до неї «рухівців» та угеесівців — Ігоря Андрухіва, Зіновія
Думу, Ярослава Шевчука та мене. Я одразу ж передав цій комісії
магнітофонні записи свідчень більше десятка людей про масові вбивства
комуністами наших людей у «Дем’яновому Лазі». Троє із цих людей дали з
цього приводу ще й офіційні показання слідчому прокуратури, на підставі
яких він порушив кримінальну справу за фактом поховання невідомих
громадян у «Дем’яновому Лазі». Щоправда, задовго до цього я разом зі
своїми друзями іваном Павликівським, Романом Шевчуком та свідком
Степаном Федиком, озброївшись металічним штиком, шукали поховання людей
у цьому, як стверджували старожили нашого міста, страшному місці.
21 вересня, на Різдво Богородиці, я був на Службі
Божій під церквою на Пасічні в Івано-Франківську, де правив, нині, на
жаль, уже покійний, владика Павло Василик. Там до мене підійшов слідчий
прокуратури, нині теж, на жаль, покійний, Микола Данилів і сказав:
«Бери свідків і їдь у «Дем’янів Лаз» шукати поховання людей». Що я і
зробив. Ми викопали десять ям у шаховому порядку, але поховань, на
жаль, не знайшли. Через декілька днів до нас на місце розкопок приїхав
завідувач адмінвідділу обкому КПУ, прізвища якого я не запам’ятав. Він
відкликав мене вбік і прорік: «За клєвєту на совєтскую власть получіш
10—15 лєт заключєнія...» і пішов собі геть.
— Коли ж вам врешті-решт поталанило знайти людські останки?
— Сталося це буквально через декілька днів після
відвідин «Дем’янового Лазу» високим обкомівським начальством. Один зі
свідків попросив нас копати нижче метрів на тридцять від того місця, де
ми розпочали розкопки. На місці, де він вказав, ми натрапили на людські
останки. Десь через тиждень після цього, коли ми витягнули на поверхню
людські кістки та черепи, до нас приїхав голова облвиконкому
Капітанчук. Після його візиту влада привезла нам вагончики, а також
відрядила на розкопки судово-медичного експерта Омеляна Левицького. На
допомогу йому приїхали судові медики з Одеси, Запоріжжя та Києва. Пошук
жертв сталінських репресій у «Дем’яновому Лазі» ми завершили 29 жовтня.
— Що ще, окрім фрагментів людських тіл, ви знайшли на місці поховань?
— Судові вироки з термінами ув’язнення два, три,
п’ять, сім років. На підставі цих документів вдалося встановити деякі
прізвища вбитих комуністами людей, а також прізвища енкаведистів.
Масові вбивства людей працівниками НКВД стали доконаним фактом. Ці
злочини підпадали під класифікацію ст. 96 Кримінального кодексу УРСР у
редакції 1927 року.
— Коли саме було скоєно ці масові вбивства?
— У червні 1941 року. В архівах мені поталанило
знайти декілька вироків, датованих 16 червня 1941 року, а також звіт
начальника станіславської тюрми Гриценка, в якому написано «В тюрьме
было НКВД. Ими забрано 1 071 человек, которые захоронены за пределами
тюрмы в подготовленных для этой цели ямах».
— Де ще, окрім «Дем’янового Лазу», «червоні визволителі» знищували галичан?
— Як засвідчили нам лісники, вся дорога від Посічі
до Майдану встелена трупами розстріляних енкаведистами людей. Комуністи
зі сходу також вбивали галичан у кожному райцентрі нашої області. Свого
часу ми, «меморіалівці», провели розкопки у 116 місцях, тобто практично
скрізь, де були приміщення НКВД. Потрібно, як на мене, продовжити
розкопки і на подвір’ї івано-франківської середньої школи № 5. Там
можна багато чого цікавого викопати. А ще необхідно продовжувати пошуки
в архівах, які врешті-решт повинні заговорити на повний голос.
За сприяння голови СБУ Анатолія Наливайченка мені
вдалося віднайти в архіві цієї спецслужби понад 20 кримінальних справ,
по яких проходило від двох до 41 чоловіка. Найвірогідніше, тлінні
останки цих людей є у «Дем’яновому Лазі». А всього, за матеріалами цих
кримінальних справ, мені вдалося встановити прізвища понад 400 людей,
замордованих більшовиками у цьому страшному місці.
— Яку ж остаточну ціну, Романе, заплатили наші батьки і діди за своє «визволення» у вересні 39-го?
— Остаточну ціну годі й встановити. Як свідчать
документи, «перші совіти» репресували в Галичині у 1939—1941 роках
понад півтора млн. люду. Тобто кожен десятий галичанин був
репресований. А ще вони безжалісно вбивали наших батьків та дідів.
Вбивали у «Дем’яновому Лазі», на старому івано-франківському цвинтарі,
у кожній тюрмі НКВД та в досі ще не відомих місцях. Про все це та про
багато іншого, що стосується національно-визвольної боротьби в нашому
краї у 1989—1991 роках, я розповів у своїй книжці «Дем’янів Лаз.
Геноцид Галичини», яку можна буде придбати в книгарнях. У цій книжці я
використав метод люстрації — подав усі без винятку прізвища працівників
НКВД і станіславської тюрми, які вбивали наших людей у 1939—1941 роках.
— Поляки, як відомо, пред’явили рахунок Москві
за Катинь та за багато інших злочинів, скоєних нею супроти свого
народу. Чи не настала пора і нам, українцям, зробити те саме?
— Як на мене, то давно пора. Про це з небес волають до нас мільйони безневинно убієнних нею українців.
http://www.galychyna.if.ua/index.php?id=single&no_cache=1&tx_ttnews[cat]=5&tx_ttnews[tt_news]=8085&tx_ttnews[backPid]=24
