Ця тема зародилася в моїй свідомості ще 1947 року, коли нашу родину депортували в Сибір як противників комуністичної системи, котра утверджувала брутальною силою свій устрій на заході України.

Згубна імперська політика триває донині. Але робиться це за рахунок матеріального ресурсу, який російське керівництво забирає у свого народу. Це яскравий вияв протилежних інтересів російського імперіалізму і російського народу. З цим фактором я зіткнувся ще в перші хвилини перебування в Сибіру.

Наш товарний ешелон з України прибув 6 листопада 1947 року під обласний центр Кемерово, де через загратоване вікно вагона побачив сіру панораму, яка тоді мовби ширше відкрила мені очі на світ, на саме життя росіян у комуністичній імперії. Вся архітектура міста ховалась за рудим димом, який виривався з багатьох величезних заводських труб і ніяк не міг піднятися вгору, а падав і стелився по землі. Навколо виднілись одні землянки — житла робітників азотно-тукових, коксохімічних заводів і вугільних шахт.

Таке видовище змусило задуматися: що має російський народ у цих землянках з того, що імперія розширює свої кордони, поневолюючи «братні» народи на їхніх споконвічних землях і вивозячи їх у Сибір на загибель?
Перед нашим приїздом до Сибіру пропагандистська машина репресивних органів поширила міф, що в Сибір везуть страшних бандитів — «бандєровцев», яких необхідно остерігатися. Але скоро виявилось, що пересічні росіяни в цей міф не повірили. Підвечір 6 листопада, коли наші вагони підтягнули до міста Анжеро-Судженська і нас розмістили у колишньому приміщенні пекарні, українська молодь, серед якої були і студенти Львівського університету, відразу в гурті затягувала прекрасні українські пісні, які добре були вже відшліфовані по етапу в Сибір. і ними вона зачаровувала душі місцевої російської молоді, що прийшла познайомитися з небезпечними «ворогами».

На першій реєстрації комендант спецкомендатури сидів  з оголеним пістолетом — так його залякали бандерівцями. Але скоро міф страшного ворога-«бандєровца» зник, на його місці в свідомості росіян народився образ поневоленої за правду української моральної, християнської людини, під впливом якої росіяни почали відроджувати свій моральний, християнський світогляд на неосяжних просторах Сибіру.

Отож у Сибіру я прожив з росіянами 17 років. З ними я працював у колгоспі і на вугільній шахті, вчився в технікумі та інституті. Скрізь зустрічав повагу та доброзичливість до себе, бо я поважав їх чесність, справедливість і відкритість душі, на відміну від українського характеру, що сформувався в неволі —«укрита злість, облудлива покірність». Росіяни розуміли, за що нас загнали в сибірську неволю, бо в цій неволі вони опинилися набагато раніше. Колгосп, у якому ми разом працювали як раби, голодні, без оплати праці, був підпорядкований НКВД так само, як і концентраційний табір, тільки без конвою, але і без права на виїзд. Під час жнив НКВД все зерно відвозив на заготівельні пункти, не залишаючи його навіть достатньо для посіву. Росіяни знали, що їхніх дідів Російська імперія заманила з європейської частини Росії, щоб заселити Сибір, надаючи їм у власність стільки землі, скільки могли обробити. Розбудували вони великі господарства, що навіть не знали, скільки мають худоби в загонах. Коли Російська імперія скинула білий колір та одягла червоний, а тих найрозумніших та найпрацьовитіших росіян назвала «кулаками» — «класовими ворогами», їх майно конфіскували, а самих загнали в дику тайгу на загибель.    

У колгоспі я працював трактористом чотири роки за 300 грамів куколю за трудодень. Цілу зиму ходив шість км в МТС безплатно ремонтувати  трактор. із 1950-го працювала майже вся наша родина, але всі ми були голодні й голі. 1951 року під час реєстрації в комендатурі, я описав комендантові Артимонову наш жахливий стан. Він уважно мене вислухав і сказав: восени привези трактором мамі дров на зиму, зажени трактор в МТС на ремонт, приходь до мене з трьома фотокартками на паспорт. І на кінець приклав палець до рота — дав знак про це мовчати. В грудні 1951 р. помічник Артимонова відвіз мене поїздом з  паспортом до м. Анжеро-Судженська і передав спецкомендатурі. Там я зупинився на квартирі своїх знайомих львів’ян. Два тижні ходив на вугільну шахту «Фізкультурник», питав за роботою, але набору не було. Тоді я пішов до начальника шахти Комарова, і як тільки переступив поріг його кабінету, зняв шапку, вклонився і сказав: «Здраствуйтє». Комаров уважно глянув на мене і спитав: «Ти парєнь с Западной Украіни? Вислалі?». Кажу: «Так». «Прахаді, садісь». Він так уважно, по-батьківськи дивився на мене захопленим поглядом, що викликав у моїй душі якусь наче благодать. Тут же натиснув на кнопку і до кабінету зайшов молодий начальник третьої дільниці Лєбєдєв. Комаров кивнув головою в мій бік: «Бєрі, он хароший работнік будєт». Пізніше з’ясувалося, що Лєбєдєв був начальником найкращої дільниці, так само висланий з родиною, разом із братом уже закінчили інститут і працювали на шахті. Перші два тижні моєї роботи в наваловідбійницькій бригаді Березняка я відчував знемогу свого виснаженого голодом організму, але товариська доброзичливість примусила мене зібрати всю силу волі, всю енергію, всю міць тіла, щоб перемогти та вижити, бо в колгоспі чекала на матеріальну допомогу моя родина. Через два роки мій організм адаптувався до такої важкої та небезпечної шахтарської праці і я став в ній професіоналом. В той час з шахти посилали двох комсомольців-активістів у дворічну школу гірничих майстрів, вони не склали екзаменів, і на їх місце Комаров направив мене і мого товариша, колишнього студента Львівського університету. За два роки напруженої праці я успішно закінчив школу гірничих майстрів та десять класів вечірньої школи й отримав атестат зрілості.

Це був перший рік хрущовської відлиги, але до інституту я побоявся вступати, бо в приймальних комісіях брали участь органи КГБ, тому вступив до гірничого технікуму, який закінчив з відзнакою і з правом подальшого навчання на вечірньому факультеті інституту без екзаменів. 1958 року до Томського політехнічного інституту вступило нас 12 галичан. В кінці серпня 11 отримало повідомлення, що зараховані, а я — ні. Звернувся я тоді до секретаря приймальної комісії, а він руками розводив і нічого не міг відповісти. Про це дізналася секретарка механічного факультету, жінка поважного віку Марія Люшкова, репресована після 1917 року. Вона побігла до свого декана професора Кока, — голландця за національністю. Через два дні був день прийому в ректора, і в черзі до нього я був записаний першим. Після моєї доповіді ректор натиснув на кнопку, і тут же іншими дверима зайшов секретар приймальної комісії, але на запитання ректора він промовчав. Ректор попросив мене вийти, і тільки-но я переступив поріг його кабінету, як почув стук кулака по столі і слова: «Хто тут господар: я чи вони?!». Тут же двері відчинилися і я знову в кабінеті, і знову відчув спокійний доброзичливий погляд ректора, який говорив від щирого серця: «З цієї хвилини ви студент ТПУ, і мені би таких студентів якомога більше».
Я був настільки зворушений, що тільки вимовив: «Спасибіг!». І вибіг з кабінету. У коридорі мене чекала Марія Петрівна, яка спитала, чи я вже студент і хто чинить мені опір до науки? Кажу, КГБ — за те, що не погодився стати його «червоним вухом». Вона аж змінилася на обличчі і сказала, що в їхньому інституті я собі вже заслужив похвалу і повагу. Мене не приймали до інституту за те, що в 1957 році я збирався їхати з Анжеро-Судженського гірничого технікуму на практику у Львівсько-Волинський вугільний басейн. Але мені, тодішньому спецпоселенцю, на проїзд залізницею потрібний був маршрутний лист від КўБ, за що і почався торг, за цей лист я мав стати «стукачем». Від тої скверни врятував мене однокурсник у технікумі Саша Шугаров, його батько був раніше, до виходу на пенсію, начальником КГБ. Саша про це розповів батькові, а той зателефонував моїм кривдникам, за що я йому понині вдячний, бо тоді поїхав в Україну після 10-літньої неволі.

Необхідно підкреслити, що тоді ставлення до українців і до України було скрізь позитивне, дружелюбне, бо то був час хрущовської відлиги. Однак попри це яка була політика КПСС, такі й були думка й голос російського народу. Це характерно для психології пересічного росіянина, сформованої довгими століттями тоталітаризму і особливо за час марксистського тоталітаризму.

Нинішня імперська політика керівництва Росії спрямована на відновлення імперії на пострадянському просторі, де Україна була б житницею. Незалежна Україна стала найбільшим ворогом — не російського народу, а російського імперіалізму, в якого всі його сусіди — вороги. Спитайте у кавказьких народів, спитайте в японців та китайців: хто для них російський імперіалізм, чи не він захопив їхні землі? Нині 346 японців вимушено проживають на квадратному кілометрі, а середня тривалість їх життя — 81 рік. Китайців є 136 на 1 кв. км, тривалість життя — 72 роки. А вісім росіян проживає на тому ж кв. км з тривалістю життя 68 років. Ця статистика характеризує тривалість «життя» російського імперіалізму, який не рятує ні ядерна, ні модерна зброя, на яку він витрачає всі матеріальні ресурси за нафту і газ, обдираючи свій російський народ.

http://www.galychyna.if.ua/index.php?id=single&no_cache=1&tx_ttnews[tt_news]=8184&tx_ttnews[backPid]=24

Схожі матеріали: