Дорогі в Христі!

Нещодавно в Берліні відбувався дивний розлучний процес. Чоловік та дружина рішуче домагалися розлучення, мотивуючи своє рішення неможливістю подальшого співжиття. Врегулювали всі спірні справи, тільки одного, дуже важливого питання не могли розв’язати: а саме, кому належить песик. Так, домашній песик. Обоє безмежно любили його, замість дітей, яких не було. І не дивно, подружжя з такою моральною орієнтацією не могло мати дітей, бо не хотіло. Врешті жінка з великим жалем прийняла вирок, згідно з яким песик зоставався з чоловіком, а вона раз у тиждень могла відвідувати осиротілу собачку і протягом чотирьох годин бути з нею на прогулянці! Бідній жінці доведеться докласти стількох зусиль, щоби протягом чотирьох годин перевершити тижневу ласку свого колишнього чоловіка і так придушити в серці пса любов до чоловіка, а собі здобути його прихильність і любов на майбутнє.

Так закінчився розлучний процес. Не знаєш що робити: сміятися чи плакати. Сміятися чи смутитися з комедії, що найбільшою журбою подружжя є не те, що не мають дітей, а те, кому належить песик. Думаю, з болем маємо запитати: що чекає на людство, яке опускається так низько?

У двох останніх науках мова йшла про нерозривність подружжя. Ми розглянули докази, які в релігійному, моральному, суспільному і виховному аспектах свідчать на користь нерозривності.

На жаль, життя не відповідає високим ідеалам християнського подружжя. Жахлива реальність вказує нам на безліч розлучених подружжів,  які своїми нездоровими поглядами отруюють життя суспільства і руйнують найсвятіші ідеали людства.

Опустімося з висоти ідеалів, про які ми говорили в двох попередніх науках, до сірої реальності, від обговорення того, що повинно бути, до того, що є насправді, і поговорімо про розлучені подружжя. І. Про те, з якою жахливою швидкістю сьогодні зростає кількість розбитих родинних вогнищ, як множаться розлучення. ІІ. Детальніше хочу представити невимовну нужду і моральний хаос, які процвітають на руїнах родинних святинь.

І. Зростання кількості розлучень

Першою сумною правдою, яку сьогодні розглянемо, є вражаюче зростання кількості подружніх розлучень, особливо після світової війни.

Кожного, хто хоча би побіжно погляне на руїни домашніх святинь, мусить наповнити жах. Дехто хоче переконати нас у тому, що головною причиною розлучень є погане матеріальне становище подружжів. Маємо визнати, що це – неправда! Бо якщо би так було насправді, то як пояснити, що в Будапешті найбільше розлучень припадає на найзаможніший округ, на середмістя, а найменше — на найбідніші округи? Не хочу обтяжувати вас нудною статистикою. Вона занадто добре відома, щоби повторювати її знову. Також знаємо, що в деяких державах є спеціалізовані установи, які пропонують подружжям заздалегідь придумані причини для розлучення, обіцяючи швидке, точне і дешеве обслуговування, навіть з оплатою у кредит. У великих містах вже є цілі будинки, в яких мешкають майже виключно розлучені чоловіки і розлучені жінки. Люди, які розлучалися по три і чотири рази! Одна мешканка двічі розлучена, тепер живе з третім чоловіком. Жителька гарної квартири на п’ятому поверсі тиждень тому розлучилася і наново вийшла заміж; у першому подружжі мала трьох дітей. Власник дому, який займає комфортне помешкання на мансарді, подав на розлучення. А всі мешканці дому про це пліткують.

І багато хто на його боці!

″Звичайно, що він розлучиться! Для чого має терпіти, якщо не може погодитися з дружиною? Нехай одружується з іншою! Нехай шукає, аж поки знайде таку, з якою буде годитися. Кожен має право на щастя. Якщо якісь ″принципи″, ″приписи″, ″норми″ стоять на перешкоді моєму щастю, то я їх просто обмину, вони мене не стосуються!... Церква також вчинила б краще, якби нарешті зрозуміла, що саме так мислить сучасна людина. Як довго буде користуватися своїми застарілими заборонами? Нема на світі такої сильної релігії, яка ефективно могла би чинити опір думці загалу!...″

Часто стикаємося з такими твердженнями!

В них є трохи слушності. Це правда, що крім Католицької Церкви справді не існує жодної сили, яка могла би стати до боротьби з навалом розлучень. Так є! Церква відчуває відповідальність свого Божого післанництва, тому сміливо і відважно стає до боротьби з могутністю розлучень і нізащо не може відступити.

″Католицька Церква повинна бути поблажливою! Адже живемо не в Середньовіччі, а в епоху поступу та винаходів! Хіба Церква не розуміє, як багато нещасть виникає через те, що вона не дозволяє розлучень?″

О, ще й як добре знає! І сердечно співчуває нещасним! Щиро співчуває чоловікам, які серйозно і сумлінно трактують подружжя і насправді не їхньою є провина, що дістали легковажну, пусту і марнотратну жінку. Співчуває жінкам, які зі шляхетних спонук, з ідеалом в душі стали на шлюбний рушник і замість вимріяного і вимоленого типу чоловіка дістали легковажного, брутального і нестерпного чоловіка. Чи могла би Церква не співчувати невинно терплячим? Чи могла би не бачити непорозумінь, сварок і болю, які виникають з незгоди подружжя, яке з радістю розсталося би назавжди!

Нехай, отже, ніхто не каже, що Церква не знає, що часто нерозривність подружжя вимагає надлюдської сили і що є недібрані подружжя, в яких збереження довічної вірності є справжньою мукою.

То чому Церква не хоче поступитися своїми суворими правилами? По-перше, бо не може змінити Христових законів. По-друге, тому що ти бачиш тільки одну сторону справи, а Церква знає обидві. Ти бачиш тільки те, як багато терпінь спричинює нерозривність, а Церква розуміє, що з нерозривністю подружжя пов’язані незамінні моральні вартості для окремих громадян і для суспільства в цілому. Церква знає, що тисячі людей терплять через нерозривність, але також знає і те, що дозвіл на розірвання подружжя зруйнував би ціле людство.

Як довго витримає Церква у своїх переконаннях щодо нерозривності? Допоки сама буде існувати і допоки на землі буде жити людина, якій Церква повинна голосити Божу волю: ″Що, отже, Бог получив, людина хай не розлучає″ (Мт. 19, 6).

А якщо через це Церква втратить тисячі людей? Навіть тоді не змінить своїх принципів! А якщо від Церкви відступлять цілі держави, як колись Англія? Навіть тоді! Бо Церква може пожертвувати всім, за винятком одного — закону Божого!